4 Питання

Антична філософія

Філософія зародилась практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації – Китаї, Індії, Греції і Римі. Десь у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого для більш розвинених рабовласницьких країн. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н.е. до початку VI ст. н.е.) і пізніше в давньоримському ( з ІІ ст. до н. е. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія ( від лат. antiguitas – давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток любомудрості на європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що відбилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі:

наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів;

присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини);

наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів з силами природи;

пов’язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях “добра”, “зла”, “справедливості”, “блага” та ін.;

пошуки першопочатку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.

У розвитку античної філософії вирізняються три основних етапи.

Перший етап охоплює VII – VI століття до н.е. Його називають натурфілософським, або рання класика. У центрі уваги філософів того етапу стояли проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту.

Другий етап – висока класика. Він охоплює V – IV століття до н. е. В цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії – чітко помітна тенденція теми людини в системі інших проблем.

Третій етап у розвитку античної філософії – (кінець IV до н. е. – початок VI ст. н. е.) – пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього у свою чергу входять періоди: елліністична філософія (IV – I ст. до н. е.), олександрійська філософія (I ст. до н. е. – початок VI ст.), давньоримська філософія (II – VI ст.). Для нього характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.

Виникнення науки припадає на період до VI ст. до н. є., коли в Стародавній Греції склалися перші теоретичні системи, сформувалися сприятливі соціальні умови - відповідна духовна атмосфера для розвитку науки (ріст опозиції релігії, криза міфологічного мислення, нагромадження наукових знань та ін.). Першою наукою, що розвивалася у формі теоретичного знання, стала математика. Для формування математики у вигляді теоретичного знання необхідно знайти якийсь особливий простір, де знання існували б не у вигляді ідеального плану дій, а як особливий ідеальний об'єкт. Першим ідеальним об'єктом математики, що зароджувалася, у піфагорійців стає число. Передумовою стали особливі світосприйнятні положення, що набувають у піфагореїзмі поняття числа. Уся піфагорійська філософія стає певним тлумаченням нагромадженого стародавніми цивілізаціями пізнавального досвіду, що дозволив звести всю різноманітність зв'язків і відносин у світі, що протистоїть людині, до числових співвідношень. Осмислення світу чисел, проникнення у їх природу могло мис-литися як ключ до таємної суті світу. Із засобу розв'язання утилітарних задач число перетворилося на основоположний елемент світосприйняття. Зі сфери практичної уяви число перенесене і перетворене на ідеальний об'єкт, що обумовлював формування математики як науки. В Стародавній Греції закладені наукові основи не лише математики, але й багатьох інших наук: фізики, астрономії, медицини, історії та ін. Відтоді у духовній діяльності людини пізнавальний процес займає провідні позиції і закладає основи наукової раціональності. Під раціональністю розуміється постійне прагнення до доказів розуму, глузду та максимальне виключення емоцій, пристрастей, власних думок при прийнятті рішень, що стосуються пізнавальних проблем. В античності провідні позиції займала дедуктивістська модель наукової раціональності. Наукове знання у такій моделі постало у вигляді дедуктивно упорядкованої системи положень. В основі системи складалися загальні передумови, дійсність яких встановлювалася позалогічним і позадосвід-ним шляхом. Стверджувалося, що дійсність таких положень можна безпосередньо визначити очима розуму. Решта положень виводилися з загальних посилок дедуктивним методом. Раціональність вченого в такій моделі полягала в довірі авторитету розуму при прийнятті вихідних посилок і жорсткому дотриманні правил дедуктивної логіки при виведенні і прийнятті усіх інших суджень.