Тема 5: Володимир Винниченко. Оповідання ”Малорос-європеєць”: сатира на буржуазну, міщанську сутність українського лібералізму.

Теорія літератури: неореалізм

Після проголошення України незалежною державою у вітчизняній літературі почало з'являтися багато нових імен. Одним із них є ім'я Володимира Кириловича Винниченка — одного з найталановитіших українських прозаїків та драматургів і видатного політичного діяча. Його романи, повісті, оповідання, п'єси, статті відображали непідробну правду тогочасного життя і своєю демократичною спрямованістю привертали увагу мільйонів читчів.

Для творів письменника характерними є широта й актуальність тематики та новаторська манера письма. Він намагався реалістично зображувати тяжке становище селянства та міської бідноти, жорстоку експлуатацію заробітчан, перші спалахи соціального протесту. Проте наприкінці 20-х років минулого століття радянський уряд піддав жорсткій критиці всю творчість Винниченка і суворо заборонив його твори. Тепер, після майже 60-річної заборони, вони повернулися до нас: цікаві й актуальні, без яких картина української літератури початку XX століття була б неповною.

У своїх численних творах письменник досліджував долю людей, викинутих за межі життя («Краса і сила», перша назва — «Сила і краса», 1902), відображував свавілля й беззаконня, які панують у державі й дозволяють людей бити «в морду» («Суд», 1903), життя заробітчан («Біля машин», 1903), стрімку пролетариза-цію селянства (« Голота »,1903), голодне існування студентів («Заручини», 1903). Його не могли лишити спокійним придушення селянських заворушень («Салдатики!», 1906) та саможертовність, готовність віддати життя заради ідеї («Студент», 1907). У цьому ж році з'явились твори, в яких він викривав хижацьке нутро тогочасних лібералів, поміщиків так званої нової формації («Малорос-європеєць», 1907).

Твір «Малорос-європеєць» вперше побачив світ у книжці «Дрібні оповідання». Поміщик Коростенко, головний герой оповідання, відомий своїм «демократизмом, українством, лібералізмом», вважає: «Треба культуритись, пора вигонить азію… У мене прислуги в домі четверо, а в мого діда було її тридцять четверо. Ми, люди нової формації, повинні більше мозком своїм працювати, а не найнятими руками… Мозок дає машину, а машина …». Він переконаний: «Ми, малороси — європейці, скажемо нове слово старій нашій неньці Україні!». Коростенко, як «прогресивний чоловік», не проти страйку робочих, поділяє погляди тої партії, «яка вимагає землі селянам…». Водночас він думає, що селяни бідні не «од недостатка землі», а через відсутність культури. Їм треба «школи! І перш усього зрозумілої, української школи».

Балакучий пан Коростенко навіть не чує свого опонента, він впевнений, що в усьому має рацію, бо повторює чужі думки. Схоже, пані Коростенко знає справжню ціну словам чоловіка, і, звертаючись до репетитора, каже: «Только вы с ним, пожалуйста, уже по-русски занимайтесь... Николай Андреич большой любитель малоруського языка, но ребенку это излишне». Синок Васенька її підтримує: «Я по-мужицки не хочу учиться!» Та й сам Коростенко, за свідченням дружини, «говорить по-малорусски не умеет», хоча «написал книжечку на малорусском языке о шелковичных червях и считает теперь себя настоящим малороссом».

Говіркий Коростенко не може приховати, що він дуже боїться селян. Так само, як і всі ті, хто живе разом із ним. Ось чому, не вагаючись, пан починає стріляти з кулемета, лише побачивши «велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне». Коростенко забуває про українську мову, коли святкує перемогу над мирними селянами: «Стрелять без сожаления!.. Разбежалась, подлая сволочь… Лена!.. Победа! Они разбежались….».

Кого переміг пан, стає зрозумілим, коли «до кімнати влетіла покоївка й, сплеснувши руками, закричала: «Ой пане! Що ж ви робите! Це ж весілля йшло сюди! Ой Боже ж мій, постріляли, побили!.. Вони до вас ішли по закону!». Як потім з'ясувалося, «вбито було одного, того якраз, що ніс «флаги», себто гілля з червоними хустками й стьожками, а ранено дві баби й хлопчика». Таким виявився «демократизм» цього пана.

В оповіданні відчувається добре знання теми, бо автор використовує власний життєвий досвід, набутий у ті часи, коли заробляв на прожиття репетиторством у панських маєтках. Там він набачився і наслухався різних панків, їхніх дітей та лакеїв, які й стали персонажами цього та інших оповідань. Уже з першої сторінки читач під магічним впливом письменницького слова переймається повною довірою до оповідача-репетитора й на все дивиться його очима: і коли їде в Бідненьке, і коли перебуває в панському будинку, в господарстві панка Коростенка. Просто фізично відчувається, як голодний, стомлений дорогою репетитор усім своїм єством чинить опір нескінченному «огляду цих сіялок, віялок, жаток, плугів, телефонів, електричних дзвінків, конюшень, амбарів, водопроводів…». Читач бачить всю фальшивість пози Коростенка, його балаканини про бажання «малоросів-європейців» сказати «нове слово старій нашій неньці Україні». Позиція письменника в оповіданні однозначна: святій справі національного відродження, плеканню таких високих почуттів, як національна гордість, честь, завжди завдають найбільшої шкоди ті підлі, мізерні люди, що задоволення потреб власного черева намагаються видати за невтомну патріотичну діяльність. Чи не тому й прізвище для свого героя Винниченко добирає з відвертою прямолінійністю.

Панок Коростенко ладен зі шкури пнутися, аби тільки співрозмовник повірив у його прогресивність: метушиться, приязно всміхається, дошукується солодких слів, у зливі яких просто топить «господина учителя». Водночас панок час від часу короткими фразами перемовляється з довіреним лакеєм Грегуаром: «Нічого з села не чути?», «У випадку чого-небудь «дать мені звістку». Навіть коли лакей поспішає, щоб повідомити про поданий обід, реакція та ж: «Что такое? Беспокойно в деревне? Да?» На подіях у селі зосереджується вся внутрішня увага дволикого балакуна та його оточення, тому ніяких вагань у сприйманні весільної юрби ні в кого з них не виникає. Замість «гілля з червоними хустками і стьожками» побачено «флаги», крики й помахи рук збуджених селян підтверджують нав’язливу думу, що увесь час крутиться в голові панка: «Збираються громить мене дядьки… Приходиться буть насторожі». Умить спадає з господарів маска добродійності, і вони ігнорують поради свого гостя не вдаватися до зброї. Плаче в нестямі панич, непритомніє пані, а кулемет в руках господаря не змовкає і після того, як перелякані люди розбіглися в різні боки: «Куда? Не смей!! А!! — ревів Коростенко й знов за цим розлягалось кілька вйстрілів».

Оповідач-учитель відчуває страшну огиду до «малороса-європєйця», перекреслює всі свої сподівання на заробіток і, так і не відпочивши з дороги, того ж дня їде з маєтку геть. Таку ж огиду відчуває і читач. А як лицемірно-фальшиво Коростенко виголошував гасла: «крестьянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині…», «Я сам цоділяю погляди тої партії, яка вимагає землі селянам». На деякий час оповідач навіть проймається симпатією до «Ніколая Анрєїча».

З усіх сил цей «малорос» намагається показати і свою любов до української мови, хоч з його вуст невтомно ллється потворний суржик, а в спілкуванні з членами своєї сім’ї він не допускає .вживання жодного українського слова.

Читаючи твори Володимира Винниченка, ми заглиблюємося не стільки в минуле, скільки в загальнолюдське, а отже, і в сучасне. Слушно зауважив з цього приводу автор передмови до збірки оповідань письменника Степан Крижанівський: «…Коли тепер ставиш питання: що найбільше застаріло в оповіданнях Виккиченка, що назавжди відійшло в минуле, з подивом переконуєшся, що сам побут…» Людська ж душа, тонко розкрита майстром у всіх її складних проявах та порухах, спонукає до глибоких роздумів над сутністю життя.

Теорія літератури

Неореалі́зм – стильова течія в українській літературі і світовій літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.

Визначальні риси неореалізму:

- у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;

- неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;

- внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;

- зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.

Неореалізм виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петров) та інших митців.

Завдання:

Прочитати оповідання «Малорос-європеєць»; підготуватися до контрольної роботи за темою «Українська література кінця ХІХ – початку XX століття»

Список рекомендованої літератури:

1. Винниченко В. Намисто. Оповідання. – К.: Веселка, 1989.

2. Винниченко В. Краса і сила. Повісті та оповідання. – К.: Дніпро, 1989.

3. Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Кн. 1 // За ред. В. Г. Дончика. – К., 1993.

Тема 6: Поезія 1920–1930 рр. Провідна роль поезії у 1920-ті роки. Потужне ліричне самовираження, емоційне переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів. Група київських поетів-неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, П. Филипович, О. Бургардт). Їхнє творче кредо, орієнтація на традицію, класичну форму вірша. Загальна характеристика поезії «неокласиків», її особливості.

У 20-х – на початку 30-х років ХХ століття активно розвивається література. У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань («Плуг», «Гарт», «Ланка», ВАПЛІТЕ, «Молодняк», «Аспанфут», «Нова ґенерація» тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.

У літературі цого періоду сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П. Тичина, В. Сосюра, В. Чумак, В. Еллан). У другій половині 20-х років помітне місце займала Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП, 1927-1932) – спілка, яка ставила за мету об’єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури. Керівники ВУСПП висунули гасло «союзник або ворог», виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М. Куліш, Ю. Смолич, О. Копиленко, Є. Плужник, Ю. Яновський).

Група київських неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський) прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму. Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних виявах: «Аспанфут», «Авангард», «Ланка», «Марс».

У 20-х роках ще була певна можливість розвиватися напрямам, започаткованим ще на початку ХХ ст. Символізм, характерний для творів молодого П. Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу «Музагет» (Д. Загул, О. Слісаренко, В. Кобилянський та ін.). Символізм – нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили до інших течій – футуризму, революційно-романтичного напряму. Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка «Аспанфут»). Представником цього напряму був М. Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо («Весна», «Степ»). Група «Авангард» тяжіла до конструктивізму. У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В. Чумак (1900‑1919), В. Еллан (1894‑1925), П. Тичина (1891‑1967), В. Сосюра (1898‑1965), М. Рильський (1895‑1964), поети-неокласики. Єдина збірка В. Чумака «Заспів», у якій він оспівує революцію, вийшла після смерті автора. В. Еллан-Блакитний – один із зачинателів української поезії. Редактор журналів «Шляхи мистецтва», «Червоний перець». Його перша поетична книга – «Удари молота і серця» – зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства. В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману «Третя рота». Євген Плужник (1898-1938) – видатний поет і прозаїк, автор збірок «Дні» (1926) і «Рання осінь» (1927), роману «Недуга». Творчість М. Бажана (1904-1983), що спершу тяжів до футуризму, характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом («Руро-марш», «Протигаз», «Будівлі»). Тривалий час широкому загалові невідомі були твори західно-українського поета і прозаїка Б. Лепкого (1872–1941). Він автор циклу романів про І. Мазепу, відомої в усьому світі пісні «Чуєш, брате мій».

Відомими поетами у Західній Україні у 20‑х рр. ХХ століття були Б.‑І. Антонич («Привітання життя»), О. Ольжич, С. Городинський («Барви і лінії») та інші. Деякі західноукраїнські письменники (Я. Галан, П. Козланюк, С. Тудор, О. Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в Україні й орієнтувалися на письменників революційно-романтичного напряму.

Неокласики – група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 pp.

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) – течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Справді масовими літературними організаціями того часу стали Спілка селянських письменників «Плуг» (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923).

До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву іромантизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Неокласики належать до так званих письменників доби розстріляного відродження.

Завдання:

Читати поезії М. Зерова, М. Рильського, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, О. Бургардта

Список рекомендованої літератури:

1. Олекса Влизько: 1908-1934 // Історія української літератури ХХ строліття: У 2 кн. Кн.1. Перша половина ХХ століття – К., 1998. – С.205-207. 2. Юрій Лавріненко. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933.

3. Поезія – проза – драма – есей. // Київ, «Просвіта», 2001. – 794 с. // К.: «Смолоскип»,2007. – 976с. 4. Поліщук В. Літопис “розстріляного відродження” // Дивослово. –1995. – №10-11. – С.6-8.

Тема 7: Михайло Семенко. Поет-футурист, сміливий експериментатор, впроваджувач авангардних тенденцій в українській поезії 20-х років. Урбаністичні мотиви, змістова новизна, деструкція класичної форми у поезіях “Бажання”, “Відблиски”, “Місто”, “Запрошення”.

ТЛ: авангард, футуризм.

20-30-ті роки ХХ століття — це час не лише масштабних змін у соціальній сфері, світогляді людей, а й у мистецтві. Розпочався активний пошук нових, виразніших форм для відображення нової дійсності. Одні намагалися знайти в минулому відповідне своєму духові й оновити його, надати нового змісту, інші, як авангардисти-футуристи, рішуче відкидали художні надбання попередніх епох, зазіхнули навіть на саме слово, прагнучи створити нову мову зі слів, яких ще «ніхто не чув», які «язик утворив уперше». «Хуторянство», селянська атрибутика, сентиментальність, патріотичний пафос відкидалися, натомість підносилися на щит урбанізація, технічний прогрес, рух, динаміка. Найвідоміші поети-футуристи, сміливі експериментатори — Михайль Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол. Вони українську лірику намагалися європеїзувати. Оновлюючи її виражальні засоби, вони прагнули «випустити слова на волю», звільнити вірш від збігів фрази та віршованого рядка, щедро творили нові слова. Замість впровадженої романтиками, символістами та імпресіоністами евфонії (милозвучності), вони вводили в поезію дисонанси (різноголосність), застосовували вільні асоціації, щоб передати ритми нової доби.

Найталановитішим поетом-футуристом був Михайль Семенко. Михайло Васильович (Михайль) Семенко народився 31 (19) грудня 1892 року на Полтавщині в селі Кибинці у родині волосного писаря, який став потім писарем земської управи в містечку Хорол. Семенкова мати, яка закінчила тільки початкові класи церковноприходської школи, була письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем — Марія Проскурівна. Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з Михайлом зачинав на Україні футуристичний рух, але на початку імперіалістичної війни загинув на Західному фронті. Другий брат — Олександр та сестра Олександра теж писали вірші, та зовсім молодими загинули від туберкульозу.

У Хоролі Михайло вступив до реального училища, а закінчів його — оскільки в Хоролі не було старших класів — уже в Кременчуці. Далі — Петербург, психоневрологічний інститут, дітище В.П.Бехтерєва.

З Петербургом було пов'язано багато що — початок літературної праці й захоплення футуристичними теоріями, перше кохання, жорстока нужда, паралельні з Психоневрологічним інститутом заняття — клас скрипки — в консерваторії.

В інституті Семенко встиг закінчити тільки три курси, дальше навчання перервала війна і мобілізація. У листопаді 1914 року він від'їжджає на Далекий Схід. Йому пощастило. Замість того, щоб воювати "за віру, царя і отечество" десь на Західному фронті, він опинився в типово військовому місті, але далеко від війни.

У Владивостоці поет пробув близько трьох років. Тут народилось глибоке й водночас безмежно тривожне почуття до його майбутньої дружини. Лідія Іванівна Горенко народилась 1898 р. в сім'ї українців-переселенців на Далекий Схід. Почуттю до неї поет завдячує високим злетам своєї лірики, появі в ній — і насамперед у циклах "Осіння рана", "П'єро кохає" — зовсім нових мотивів і творчих рішень.

У Владивостоці Семенко не тільки сидів у карцері № 4, якому присвятив однойменний вірш, а й визначив свій шлях до "людей у шкірянках", до революційного мажору поем 1919 року — "Тов.Сонце", "Весна", "Степ", що оспівали "сонцевесняну путь" Жовтня в самому розпалі громаданської війни на Україні.

Наприкінці вересня 1917 року поет виїздить з Владивостока спочатку в Сучан, потім у Харбін, а в грудні він уже в рідних Кибинцях. У квітні 1918 року Семенко, як свідчать підписи під віршами, вже в Києві.

За Денікіна його арештували й кинули до Лук'янівської в'язниці, і, мабуть, тільки випадково він уникнув долі розстріляних денікінцями в листопаді 1919 року Василя Чумака й Гната Михайличенка, разом з якими очолював перший український радянський літературно-художній журнал "Мистецтво".

1918—1920 рр., ще в умовах громадянської війни, Семенко пробує створити футуристичну організацію — "Фламінго" та альманах "Повстання". По тому йдуть більш вдалі спроби — "Аспанфут", "Комункульт" і, нарешті, в 1927 році — "Нова генерація" та однойменний журнал. На противагу іншим друкованим органами українських футуристів, таким як "Семафор у майбутнє", "Катафалк мистецтв", "Гонг комункульту", "Бумеранг", "Новій генерації" вдалося стати справді періодичним виданням, яке виходило до 1930 року, об'єднавши навколо себе ряд письменників і художників.

У 1921 р. Семенко входив до складу делегації УРСР по підписанню Ризького мирного договору між РРФСР і УРСР з одного боку, і Польщею — з другого. 1922 року він працює в представництві УРСР в Москві. З 1924-го по 1927 р. Семенко — головний редактор Одеської кіностудії і ВУФКУ, в 1925 р. — член редколегії "Журналу для всіх". В 1926 р. був редактором фільму "Тарас Шевченко", а 1928 р. у складі делегації українських письменників їздив до Білорусії.

В 1929 році Семенко подорожує у передгітлерівський Берлін, що підштовхує його до створення циклу поезій і поеми "Німеччина".

В 1929 р. Семенко був заступником голови Всеукраїнської асоціації революційного кіно, в 1930 р. — членом жюрі Міжнародного конкурсу на проект пам'ятника Т. Г. Шевченку (м. Харків). В 1931 р. здійснював загальну редакцію тритомника В. Маяковського (вид-во "Книгоспілка"), в 1932 р. був членом оргкомітету Єдиної спілки радянських письменників України. З 1933 р. входив до редколегії "Літературної газети", в 1934 р. одним із перших став членом Спілки письменників України, був у числі учасників 1-го з'їзду радянських письменників України.

23 квітня 1937 року в Києві відбувся творчий вечір М. Семенка, а через три дні його заарештували, звинувативши в участі «троцькістсько-авербахівського блоку». Через півроку тюремного ув’язнення (24 жовтня 1937) року поета розстріляли.

Після останнього зажиттєвого видання "Вибраних творів" у 1936 р., твори Семенка не друкувалися майже 50 років, аж до видання поезій "Радянським письменником" у "Бібліотеці поета" 1985 року.

Михайлю Семенку належить заслуга широкої розробки верлібру (вільного вірша). Семенкові верлібри були якщо не абсолютно новим, то в усякому разі новим — як послідовний художній принцип — явищем для української поезії. Хоча створювались вони все-таки на основі відомої національної поетичної традиції.

З одного боку, як це зазначав ще в двадцяті роки О. І. Білецький, верлібр мав "деяке коріння в старій народній чи напівнародній поезії дум та історичних пісень". З іншого — його підготувала величезна версифікаційна практика Миколи Вороного.

Верлібр став для Семенка справді вільним віршем, вільним од жорстких норм класичної версифікації і вільним у трохи іншому значенні — значенні духовного розкріпачення, можливості вилитись без оглядки не лише на строго регламентовані віршові прийоми, а й прийоми їх обов'язкового для футуристистичних прокламацій руйнування.

Ще в десяті роки Семенко підготував грунт, на якому пізніше виник вільний вірш Василя Еллана, Валеріана Поліщука, Майка Йогансена та ряду інших поетів перших років революції. Верлібр поета не може бути зведений тільки до певних абстрактно взятих, зовнішніх ознак. Він цікавий і значний насамперед тим, що певні внутрішні стани художника органічно не могли кристалізуватися в жодних інших віршованих формах, крім форми вільного вірша.

Коли в 60-х роках знову почав відроджуватись інтенсивний інтерес до вільного вірша, більшість молодих українських поетів, захоплені його зовнішньою розкутістю, не знали величезного — саме в цій галузі — досвіду Семенка. Не знали, передусім, закону, органічно освоєного і багато в чому відкритого його індивідуальною поетикою спочатку до революції, а потім у революційні роки. У верлібрі важлива не так звична відсутність рим, певна непередбачуваність ритмічних ходів і т. д., як конкретна душевна чи об'єктивна ситуація, яка внутрішньо вимагає саме такого, а не іншого вираження у вірші.

Він проголосив деструкцію (руйнування) форми, епатаж (скандальна витівка). Заслугою поета було звернення до урбаністичних мотивів. Митець творив алогічну мову, надмірно вживав приголосні, намагаючись передати хаос індустріального міста. Класичним зразком такої поезії є вірш «Місто»: «візники – люди / трамваї – люди / автомобілібілі / бігорух рухобіги... диму сталь / палять / пах / пахка / пахітоска / дим синій / чор ний ди / м...» Поет був найпослідовнішим митцем-футуристом, невгамовним руйнівником класичних форм вірша і поетики.

У збірках «Прелюд» (1913), «Дерзання», «Кверофутуризм» (1914) (лат. кверо – шукати) переважає метафорична гра понять та образів, хоча наявні й еле-менти символістської поетики. Після революції Михайль Семенко здійснює футуристичну революцію в мистецтві, видає десятки книг: «П'єро здається», «П'єро кохає», «П'єро мертвопетлює», «Дев'ять поем» (1918–1919). Він за-повзявся зруйнувати селянську основу української поезії, протиставляючи їй Михайль Семенко урбаністичні мотиви. Замість споконвічної української мрійливості й лагідності Семенко запроваджує «голосну маніфестацію нервової душі» (Юрій Лавріненко), поетизуючи прозу щоденності, індустріальний пейзаж. Він стає співцем автомобілів та локомотивів, задимлених міст. Змальовуючи міський пейзаж, поет робить його динамічним, змінюваним відповідно до руху автомобіля, в якому їде герой твору.

В циклі «Дев'ять поем» митець перегукується із збіркою «Міста-спрути» Еміля Верхарна, змальовуючи образ старого світу і народження нового. Монументальна постать ліричного героя втілює міць і силу народу, що визволяється.

Отже, поезія 20-х років XX століття характеризується модерними художніми стильовими течіями й напрямами, новаторськими засобами змалювання духовного світу людини. Оновилася проблематика й жанровий репертуар лірики, застосовувалися як традиційні прийоми моделювання життя, так і новітні, авангардні, що синтезувалися в неперехідні явища культури. На жаль, модерні художні пошуки та естетичні відкриття з наступом культу особи Сталіна були жорстоко перервані, а твори митців українського відродження заборонені й оголошені шкідливими, класово ворожими.

Теорія літератури

Авангардизм – термін на означення т. зв. лівих течій у мистецтві. А. виникає у кризові періоди історії мистецтва, коли певний напрям або стиль переживає вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існує за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, перетворені на кліше, замикаючись на своїх канонічних зразках.

Футуризм – напрям авангардизму XX ст. Виник в Італії 1909 як альтернатива кубізмові. Як відгалуження модернізму він протиставився йому

неприйняттям вічних цінностей, захоплювався акцентуванням „грубих” речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене „вантажу” будь-яких традицій, нібито зайвих при розбудові ні на що не схожої культури за останнім словом науки і техніки.

Завдання:

Підготувати до виразного читання поезії М. Семенка, аналізувати їх.

Список рекомендованої літератури:

1. Бажан М. Михайль Семенко // Семенко М. Поезії. – К., 1985.

2. Ковалів Ю. Арфами, арфами... // Атом серця. Українська поезія першої половини XX століття. – К., 1993.