3. Державний контроль у сфері інноваційної діяльності

Державний контроль у сфері інноваційної діяльності здійснюється спеціальним уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності, а також Державною податковою адміністрацією шодо особливостей оподаткування.

Відповідно до Закону України про інноваційну діяльність здійснюється пільгове оподаткування об’єктів інноваційної діяльності у порядку за яким 50 % податку на додану вартість по операціях з продажу товарів (виконаних робіт), пов’язаних з виконанням інноваційних проектів, і 50 відсотків податку на прибуток, одержаний від виконання цих проектів, залишаються у розпорядженні платника податків, зараховуються на його спеціальний рахунок і використовуються ним виключно на фінансування інноваційної, науково-технічної діяльності. Таке оподаткування здійснюється за умови, що суб’єкт інноваційної діяльності про початок реалізації інноваційного проекту у місячний строк повідомляє ДПА і по всіх господарських операціях, пов’язаних з виконанням інноваційного проекту, веде окремий бухгалтерський облік.

Кошти у розмірі 50 відсотків ПДВ та податку на прибуток, що залишаються у розпорядженні платника податків не використані протягом строку пільгового оподаткування і 12 місяців після нього, підлягають зарахуванню до Державного бюджету України. Інноваційні підприємства сплачують земельний податок за ставкою у розмірі 50 % діючої ставки оподаткування.

Джерелами фінансування інноваційної діяльності є:

а) кошти державного бюджету;

б) кошти місцевих бюджетів;

в) власні кошти підприємств

г) вітчизняні та іноземні інвестиції;

д) інші не заборонені законодавством України, джерела.

4. Державне регулювання міжнародної інноваційної діяльності

Державне регулювання міжнародного співробітництва у сфері інновацій базується на загальних принципах взаємної вигоди, недопущення дискримінації, еквівалентної технологічної залежності сторін.

Так само, як і в регулюванні внутрішнього інноваційного процесу, державне регулювання міжнародного інноваційного співробітництва включає прямі та непрямі методи впливу.

До методів прямого впливу відноситься:

■ державне ініціювання та фінансування двох та багатосторонніх міжнародних інноваційних програм та проектів, спільних підприємств, діяльність міжнародних дослідницьких організацій та технологічних центрів;

- приведення юридичної бази країн, які співпрацюють у сфері інновацій до норм міжнародного права з метою створення необхідних умов, для укладання міжнародних договорів та угод з метою участі у спільних проектах.

До методів непрямого впливу відносять:

- податкові та кредитні пільги учасникам співробітництва;

■ митне регулювання; ,

■ експортно-імпортні квоти;

■ міжнародні патентно-ліцензійні угоди.

Основними інструментами державного регулювання міжнародних науково-технічних і інноваційних зв’язків є:

- вибір приоритетних напрямків співробітництва (космічна галузь, літакобудування, суднобудування, і т.д.);

- кадрове забезпечення (фінансування підготовки кадрів); і підключення до світових систем науковотехнічної інформації;

■ входження в світовий технологічний простір через запровадження міжнародних стандартів і норм;

■ надання юридичних, посередницьких, консультаційних та інших послуг (наприклад, організація безкоштовного телефонного консультування з проблем науово-технічного розвитку);

- підтримка міжнародних контактів малого та середнього інноваційного бізнесу;

■ державне стимулювання закордонних інвестицій в інноваційну сферу та вітчизняних — за кордоном;

■ закордонне патентування за державні кошти;

- залучення іноземних експертів до оцінки масштабних програм та проектів;

■ придбання закордонної науково-технічної літератури.

Прикладом такого державного регулювання у країнах Західної

Європи є існування крупно масштабних цільових проектів «КО ПЕРНІКУС», «ЕСПРІТ», програми «ТЕМПУС», «ТАСІС», які у значній мірі спрямовані також і на фінансування інноваційної активності приватного інноваційного підприємництва країн колишнього Радянського Союзу та країн Східної Європи.

Звичайно, державна політика в області міжнародної науково технічної кооперації повинна диференціюватися відповідно до країн та регіонів світу. Україна спрямована на співпрацю як з Росією, так і з країнами Східної Європи.

Доступ до світових інноваційних ресурсів та ринків інноваційної продукції полегшується за умови участі нашої країни у роботі міжнародних організацій інноваційного профілю: ЮНЕСКО, МАГАТЕ та інші.

Однак державне регулювання міжнародного співробітництва у сфері інновацій повинно забезпечувати протекціонізм по відношенню до вітчизняних виробників інноваційної продукції. При здійсненні трансферу технологій необхідно враховувати фактори:

■ раціональне поєднання національних інтересів з зовнішньоекономічною стратегією на міжнародному ринку;

■ міграцію інтелектуального потенціалу;

захист вітчизняних інтересів при здійсненні міжнародних операцій;

в формування національної безпеки та придбання нових дер жавсоюзників.

Таким чином, головною метою міжнародної науковоінноваційної політики держави є підвищення глобальної національної конкурситноздатності або підтримка високого рівня нації за рахунок застосування ефективних технологій, застосування переваг міжнародного розподілу праці та забезпечення позицій лідерства на світовому ринку за рахунок постійного підвищення кваліфікації кадрів та вдосконалення механізмів управління інноваціями та змінами.

РОЗДІЛ 5

УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ РОЗВИТКОМ ОРГАНІЗАЦІЇ

Програмні питання:

1. Розробка стратегії інноваційного розвитку організації.

2. Аналіз інноваційних можливостей організації.

3. Планування інноваційної діяльності.

4. Вибір органааційних форм управління інноваційною діяльністю.

Стабільний розвиток підприємства у ринковому середовищі можливий лише за умов цілеспрямованого і постійного вдосконалення усіх аспектів його діяльності, підтримання здобутих і формування нових конкурентних переваг. Визначення сфер і напрямів інноваційної діяльності, обгру нтування і вибір інноваційних проектів, організація їх впровадження здійснюються у процесі управління інноваційним розвитком організації. Управління інноваційним розвитком охоплює стратегічні й оперативні аспекти і мас бути, з одного боку, націленим на створення або оперативне залучення таких інновацій, які забезпечуватимуть збереження та зміцнення ринкових позицій організації у тривалій перспективі, а з іншого — на систематичну і цілеспрямовану діяльність а вдосконалення існуючих технологій, прийомів та способів виконання роботи, завдяки яким життя інновацій подовжується.