• Перші писемні відомості про племена кіммерійців, таврів, скіфів, сарматів. Античні міста-держави (поліси) Північного Причорномор’я.

Перші писемні відомості про племена кіммерійців, таврів, скіфів, сарматів. Наприкінці ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем’я кіммерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах – «Одіссеї» Гомера. Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н.е. Геродот.

Є три версії щодо походження кіммерійців. Перша – це давньоіранський народ, який прийшов на землі України через Кавказ. Друга – кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку праіранської степової культури, а прабатьківщиною їхньою було Нижнє Поволжя. Третя – кіммерійці були місцевим населенням.

Археологи знаходять речові пам’ятки кіммерійців у Північному Причорномор’ї, на Північному Кавказі, у Поволжі, на нижній течії Дністра та Дунаю. Кіммерійці були іраномовними.

Ранні кіммерійці вели осілий спосіб життя. Пізніше, у зв’язку з настанням посушливого клімату, вони стали кочовим народом і розводили в основному коней, на яких вчилися іздити верхи.

Племена кіммерійців об’єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами. Кіммерійці воювали з царями Лідії, Урарту та Ассирії.

Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення – таври (від грецького слова “таврос” – тур). Від таврів походить і назва Кримського півострова –Таврида, введена царським урядом після приєднання Криму до Росії в 1783 р. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі “Історія” розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок – землеробством, а на чорноморському узбережжі – рибальством. Вони займалися також і ремеслами – були вправними гончарями, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.

З другої половини І тисячоліття до н.е. у таврів, як і в інших племен, з’явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами – скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.

Подальша доля таврів була трагічною: спочатку – у ІІ ст. до н.е. – їх підкорив понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор, а в другій половині І ст. до н.е. захопили римські війська. У середні віки таври були винищені або асимільовані татарами, які завоювали Крим. Самобутня культура таврів була втрачена.

З VII ст. до III ст. до н.е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найґрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н.е. він особисто відвідав Скіфію і описав її. Скіфи були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром (історики вважають, що це були переможені скіфами нащадки чорноліської культури); скіфи-землероби, що жили в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор’я. Серед названих Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами.

Наприкінці VІ ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Велика Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з них очолював головний цар, а два інших – молодші царі (ймовірно, сини головного).

Скіфська держава – перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V-III ст. до н.е. було Кам’янське городище поблизу м.Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Найвищого піднесення досягла Скіфія в ІV ст. до н.е. Воно пов’язане з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіпа ІІ (батька Александра Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н.е. Проте на межі ІV–ІІІ ст. до н.е. Скіфія занепадає. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія під натиском сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одну, що називалася Скіфське царство (III ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) із столицею у Неаполі Скіфському в Криму, іншу – в нижній течії Дніпра.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя – коней, м’ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Занепад, а згодом – розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III-І ст. до н.е. значну частину Скіфії завоювали сармати.

Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з’явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. В мистецтві домінував так званий. «звіриний» стиль.

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території – Геррах (Придніпров’я, на рівні Дніпровських порогів), – скіфи возили його забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам’яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та ін. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гробницями насипали величезні кургани – чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування у скіфів.

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

Приблизно у 514-512 рр. до н.е. скіфів вирішив підкорити перський цар Дарій І. Зібравши величезне військо, він переправився наплавним мостом через Дунай і рушив вглиб Великої Скіфії. Військо Дарія І, як твердив Геродот, нараховувало 700 тис. воїнів, проте, як вважають, ця цифра у декілька разів перебільшена. Скіфське військо мало налічувати, ймовірно, близько 150 тис. бійців. За планом скіфських воєначальників, їхнє військо мало уникати відкритого двобою з персами і, поступово відходячи, заманювати ворога вглиб країни, знищуючи на його шляху криниці та пасовиська. На цей час скіфи планували зібрати сили та завдати поразку ослабленим персам. Ця “скіфська тактика”, як назвали її пізніше, виявилася вдалою.

Дарій спорудив табір на березі Азовського моря. Долаючи величезні відстані, перська армія марно намагалася відшукати ворога. Коли скіфи вирішили, що сили персів підірвані, вони стали діяти рішуче. Напередодні вирішальної битви скіфи надіслали царю персів дивні дари: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Зміст “скіфського дару” Дарію його радник витлумачив так: “Якщо, перси, ви не станете птахами і не полетите високо у небо, або мишами і не сховаєтесь у землю, або жабами і не пострибаєте в болота, то ви не повернетесь до себе, вас згублять оці стріли”. Невідомо, про що думав Дарій І, дивлячись на ці дари та на скіфів, які шикували загони до бою. Однак вночі, залишивши у таборі поранених, які мали підтримувати багаття, він із залишками своєї армії втік.

Так ганебно скінчилася спроба одного із наймогутніших володарів тогочасного світу підкорити Велику Скіфію. Завдяки перемозі над перською армією, яка вважалася тоді найсильнішою, скіфи здобули славу непереможних воїнів.

Протягом III ст. до н.е. – III ст. н.е. в Північному Причорномор’ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів.

Як називали себе ці племена ми не знаємо. Греки і римляни називали їх сарматами, що перекладається з давньоіранської як «оперезані мечем». Геродот твердив, що предки сарматів мешкали на схід від скіфів за річко Танаїс (Дон). Він також оповідав легенду про те, що сармати ведуть свій родовід від амазонок, яких побрали скіфські юнаки. Однак добре оволодіти мовою чоловіків вони не змогли й тому сармати розмовляють зіпсованою скіфською мовою. Частина істини у твердженнях «батька історії» є: сармати, як і скіфи належали до іраномовної групи народів, й у них дуже високий статус мали жінки.

Заселення причорноморських степів сарматами не було мирним. Вони винищували залишки скіфського населення і перетворили більшу частину їхньої країни на пустелю. Згодом на території Сарматії, як називали ці землі римляни, з’являється декілька сарматських племінних об`єднань – аорси, сіраки, роксолани, язиги, алани.

Оселившись в українських степах сармати стали нападати на сусідні римські провінції, античні міста-держави та поселення землеробів-прослав`ян зарубинецької культури лісостепу. Свідченням нападів на праслов’ян стали численні знахідки наконечників сарматських стріл при розкопках валів зарубинецьких городищ.

Сармати були скотарями-кочовиками. Необхідні продукти землеробства і ремісничі вироби вони отримували від осілих сусідів шляхом обміну, данини й звичайного грабунку. Основою таких відносин була військова перевага кочовиків.

Жодного сарматського поселення археологами не знайдено. Єдиними пам`ятками, які вони залишили є кургани. Серед розкопаних курганів є багато жіночих поховань. У них знайдені чудові зразки прикрас, виконані у „звіриному” стилі. Неодмінною належністю чоловічих поховань є зброю і спорядження для коня.

На початку нашої ери володарювання сарматів у Причорномор`ї досягло вищої точки. Відбулася сарматизація грецьких міст-держав, протягом тривалого часу сарматська династія правила Боспорським царством.

У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте родоплемінний лад сарматів тримався досить стійко.

Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв’язки з багатьма народами (Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Від середини ІІІ ст. н.е. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цей час тут з’явилися вихідці з Північної Європи – ґоти. Спільно з місцевими племенами, серед яких були й алани (одне із сарматських угруповань), готи здійснювали спустошуючі напади на міста Північного Причорномор’я.

Античні міста-держави (поліси) Північного Причорномор’я. Велику роль в історії України відіграли античні міста-дер­жави Північного Причорномор'я. Як органічна частина ан­тичної цивілізації, вони утворились і розвивалися у тісній взає­модії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впро­довж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої ан­тичної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їх со­ціально-економічного та культурного розвитку.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до нашої ери й характеризується відносно само­стійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до нашої ери – 70-ті роки IV ст. нашої ери, коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорно­мор'ї утворилися чотири основних осередки.

Перший – це побережжя Дніпро-Бузького та Березансько-го лиманів. В першій половині VI ст. до нашої ери на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман, вихідці з Мілета заклали Ольвію – зго­дом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне розташування сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу та кочівниками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склав­ся в районі Дністровського лиману, де розташувалися міста Ніконій і Тіра.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут – Херсонес Таврійський.

Четвертий центр античної культури в Північному Причор­номор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей, Феодосія, Фанагорія.

Грецькі міста-колонії Північного Причорномор'я були ра­бовласницькими полісами, які за своєю суттю мало чим відрізнялися від метрополії.

Важливе місце в економічному житті Ольвії, Херсонесу та інших міст займали землеробство і скотарство. Наприклад, Оль­вія мала свою сільськогосподарську територію – хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці посе­лень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинуте рибальство. Херсонес з самого початку розвивався як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, що херсонесці називали "рівниною", було жит­ницею Херсонесу, яка поставляла місту зерно. Територія на край­ньому південному заході Криму, що називається тепер Герак-лійським півостровом, була поділена на велику кількість наділів-клерів розміром 25-30 гектарів. Клер являв собою земельну ділянку з укріпленою садибою, що складалася звичайно з бу­динку, різних господарських будівель, цистерни для води.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, вели­ких успіхів досягли ольвійські майстри у виготовленні мета­левих виробів, відлитих із бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток, які часто виконувались у "скіфському звіриному стилі". В Ольвії розвивалося керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, текстильні підприємства працювали у Херсонесі. Виробляла­ся різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збу­валися не тільки у самому місті, але й за його межами — у скіфських поселеннях Криму.

Причорноморські міські центри вели інтенсивну заморсь­ку торгівлю. Основною статтею у торговому балансі (за винят­ком Херсонесу) був вивіз хліба. Крім того, купці продавали у Грецію, а потім в Рим худобу, шкіри. Експортувалися Сіль, риба, рибні продукти. Поширеним товаром були раби. У свою чергу, ці міста ввозили із Греції вино й оливкове масло, різні металеві вироби та предмети озброєння, тканини, мармур і ви­роби з нього, предмети розкоші та мистецтва.

Грецькі міста мали високу культуру. Тут споруджувалися кам'яні будинки, храми, театри, оздоблені скульптурою, розпи­сом і мозаїкою. На вулицях стояли кам'яні стовпи з висічени­ми на них офіційними текстами.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні сто­ліття до нашої ери й перші століття нашої ери штовхав ці поліси під протекторат Риму. Римська окупація Причорномо­р'я і включення більшості міст до складу Римської імперії не могли істотно змінити становище, оскільки римляни розгляда­ли ці міста лише як джерело одержання продуктів і рабів, як передаточні пункти у торгових і дипломатичних зносинах з "варварським світом".

У III ст. нашої ери міста-колонії на території Північного Причорномор'я вступають у період загального економічного та соціально-політичного розладу, що призвів через сто з лишнім років до їх остаточної загибелі. Найбільшого удару міста зазнали від готських і гунських племен. У IV столітті припиняє своє існування як місто-держава Ольвія. Херсонес, хоч і вцілів, але потрапив під владу Візантійської імперії. Відо­мий як місто Корсунь, він був знищений золотоординськими завойовниками в середині XV ст. Така ж участь спіткала Пантікапей і Феодосію.

Таким чином, стародавнє різноетнічне населення території нинішньої України пройшло в своєму розвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Кожний з цих етапів створив свій тип суспільно-господарської організації життя: первісна палеолітична та родова общини, племінна структура, класове суспільство. Особливого значення для історичного про­гресу цих земель мала епоха античної цивілізації Північного Причорномор'я. Тому не дивно, що ці території історичних зв'язків перейняла згодом Київська Русь.