Термінологічний словник

Міждержавна програма ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) - програма, що започаткована за ініціативою Стокгольмської конференції ООН по навколишньому середовищу (1972 р.) і затверджена рішенням Генеральної Асамблеї ООН (1973 р.), яка присвячена вивченню найбільш гострих екологічних проблем та пошуку шляхів їх подолання.

Міжнародний союз охорони природи і природних ресурсів (МСОП) - створена у 1948 р. міжнародна недержавна організація з консультативним статусом ЮНЕСКО з питань охорони та раціона­льного використання природних ресурсів (включає 500 різних установ із 130 країн світу та 24 міжнародні організації).

Охорона природи- система заходів (технологічних, економічних, адміністративно-правових, освітніх тощо), які забезпечують збереження та відновлення природних ресурсів, запобігають прямому і опосередко­ваному впливу результатів діяльності на природу й здоров’я людини.

Стратегія екологічна - загальний план дій, розрахований на реальні можливості і терміни їх досягнення в області охорони навко­лишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів.

Якість об’єктів навколишнього природного середовища- сукуп­ність властивостей природних об’єктів, які забезпечують нормальне функціонування природних екосистем, кругообіг речовини і які сприятливо впливають на життя та розвиток живих організмів.

3. Застосування принципів сталого розвитку для збереження біорізноманіття

3.1. Поняття «Сталого (збалансованого) розвитку».

Англійський термін «sustainable» (підтримуючий, сталий, безперервний) у словосполученні «sustainable development», що переводиться як «сталий розвиток», уперше з’явився у доповіді «всесвітня стратегія охорони природи», представленої міжнародним союзом охорони природи та природних ресурсів.

Концепція сталого розвитку стала логічним переходом від екологізації наукових знань і соціально-економічного розвитку, що бурхливо розпочався в 70-ті роки ХХ століття. Питанням обмеженості природних ресурсів, а також забруднення природного середовища, яке є основою життя, економічної та будь-якої діяльності людини, в 70-ті ХХ століття роки було присвячено низку наукових праць.

Організація Об’єднаних Націй (1945 р.) на своїх сесіях і засіданнях спеціалізованих комітетів неодноразово розглядала проблеми охорони навколишнього природного середовища. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1962 р.) «Економічний розвиток і охорона природи» визначила політику ООН та її спеціалізованих організацій у сфері охорони довкілля. Велике значення мала Стокгольмська конференція 1972 р., яка задекларувала фундаментальне право людей на умови життя, що забезпечують їхні гідність та добробут. Проведення в 1972 році в Стокгольмі Конференції ООН «Про навколишнє середовище людини» й створення Програми ООН «По навколишньому середовищу» (ЮНЕП) ознаменувало включення міжнародного співтовариства на державному рівні у вирішенні екологічних проблем, які стали стримувати соціально-економічний розвиток. Стала розвиватися екологічна політика та дипломатія, право навколишнього середовища, з'явилася нова інституціональна складова – Міністерства й відомства по навколишньому середовищу.

Теорія і практика показали, що екологічна складові є невід'ємною частиною людського розвитку. В основі діяльності Міжнародної комісії з навколишнього середовища й розвитку та її заключної доповіді «Наше загальне майбутнє» булла покладена нова триєдина концепція стійкого (еколого-соціально-економічного) розвитку. Всесвітній саміт ООН зі сталого розвитку (міжурядовий, неурядовий і науковий форум) у 2002 році підтвердив прихильність усього світового співтовариства ідеям сталого розвитку для довгострокового задоволення основних людських потреб при збереженні систем життєзабезпечення планети Земля. Концепція сталого розвитку багато в чому перегукується з концепціями ноосфери, висунутої академіком В.І. Вернадським ще в середині ХХ століття.

Подальшого розвитку ідеї Стокгольмської конференції набули в рішенні Віденської конференції захисту озонового шару (1985 р.), Женевської конференції про транскордонне забруднення повітря (1979 – 1983 рр.), в Монреальському протоколі про обмеження використання фторхлорвуглеців (1987 р.). В 80-ті роки ХХ століття Програма ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП) закликала до необхідності переходу до «розвитку без руйнування». У 1980 році вперше набрала широкого розголосу концепція сталого розвитку у Всесвітній стратегії збереження природи, розробленої з ініціативи ЮНЕП, Міжнародного союзу охорони природи^♦ (МСОП) і Всесвітнього фонду дикої природи^∗. У 1987 році в доповіді «Наше загальне майбутнє» Міжнародна комісія з навколишнього середовища й розвитку (МКНСР) приділила основну увагу необхідності «сталого розвитку», за якої «задоволення потреб теперішнього часу не підриває здатності майбутніх поколінь задовольняти свої власні потреби». Це формулювання поняття «сталий розвиток» зараз широко використовується в якості базової в багатьох країнах.

Сталий розвиток (СР) – це процес змін, у якому експлуатацію ресурсів, напрямок інвестицій, орієнтацію науково-технічного розвитку та інституціональні зміни погоджено один з другим, і вони зміцнюють нинішній і майбутній потенціал для задоволення людських потреб і прагнень. Багато в чому мова йде про забезпечення невтраченої в часі – від покоління до покоління – якості життя людей і природного капіталу.

Концепція сталого розвитку з'явилася в результаті об'єднання трьох основних точок зору: економічної, соціальної та екологічної.

Економічний підхід до концепції стійкості розвитку заснований на теорії максимального потоку сукупного доходу Хікса-Ліндаля, який може бути зроблений за умови, принаймні, збереження сукупного капіталу, за допомогою якого й проводиться цей дохід. Ця концепція має на увазі оптимальне використання обмежених ресурсів і використання екологічних – природо-, енерго- та матеріалозберігаючих технологій, включаючи видобуток і переробку сировини, створення екологічно прийнятної продукції, мінімізацію, переробку й знищення відходів. Однак при розв'язанні питань про те, який капітал повинен зберігатися (наприклад, фізичний або природний, або людський капітал) і якою мірою різні види капіталу взаємно замінні, а також при вартісній оцінці цих активів, особливо екологічних ресурсів, виникають проблеми правильної інтерпретації й розрахунку. З'явилися два види стійкості – слабка, коли мова йде про незменшуваний у часі природний і зроблений капітал, і сильна – коли повинен не зменшуватися природний капітал (причому, частина прибутку від продажу невідновлюваних ресурсів повинна направлятися на збільшення цінності відновлюваного природного капіталу).

Соціальна складова стійкості розвитку орієнтована на людину й спрямована на збереження стабільності соціальних і культурних систем, у тому числі, на скорочення числа руйнівних конфліктів між людьми. Важливим аспектом цього підходу є дієвий розподіл благ. Бажане також збереження культурного капіталу й різноманіття у глобальному масштабі, а також більш повне використання практики сталого розвитку, наявної у культурах. Для досягнення стійкості розвитку, сучасному суспільству доведеться створити більш ефективну систему прийняття рішень, яка враховує історичний досвід, що й викликає плюралізм. Важливе досягнення не тільки всередині-, але й міжпоколінної справедливості. У межах концепції людського розвитку людина є не об'єктом, а суб'єктом розвитку. Спираючись на розширення варіантів вибору людини як головної цінності, концепція сталого розвитку має на увазі, що людина повинна брати участь у процесах, які формують сферу її життєдіяльності, сприяти прийняттю й реалізації вирішень, контролювати їхнє виконання.

З екологічної точки зору, сталий розвиток повинен забезпечувати цілісність біологічних і фізичних природних систем. Особливе значення має життєздатність екосистем, від яких залежить глобальна стабільність усієї біосфери^♦. Більше того, поняття «природних» систем та ареалів проживання можна розуміти широко, включаючи в них створене людиною середовище, таке як, наприклад, міста. Основна увага приділяється збереженню здатностей до самовідновлення й динамічної адаптації таких систем до змін, а не збереження їх у деякому «ідеальному» статичному стані. Деградація природних ресурсів, забруднення навколишнього середовища й втрата біологічної різноманітності скорочують здатність екологічних систем до самовідновлення.

Узгодження цих різних точок зору та їх переклад на мову конкретних заходів, що є засобами досягнення сталого розвитку – завдання величезної складності, оскільки всі три елементи сталого розвитку повинні розглядатися збалансовано. Важливі також і механізми взаємодії цих трьох концепцій. Економічний і соціальний елементи, взаємодіючи один з одним, породжують такі нові завдання, як досягнення справедливості всередині одного покоління (наприклад, відносно розподілу доходів) і надання цілеспрямованої допомоги бідним верствам населення. Механізм взаємодії економічного й екологічного елементів породив нові ідеї щодо вартісної оцінки та інтерналізації (обліку в економічній звітності підприємств) зовнішніх впливів на навколишнє середовище. Нарешті, зв'язок соціального та екологічного елементів викликав інтерес до таких питань, як внутріпоколінна й міжпоколінна рівність, включаючи дотримання прав майбутніх поколінь, і участі населення в процесі прийняття рішень.

Важливим питанням у реалізації концепції сталого розвитку – особливо у зв'язку з тим, що вона часто розглядається як еволюційно діюча – стало виявлення його практичних і вимірюваних індикаторів. У цьому напрямку зараз працюють як міжнародні організації, так і наукові кола. Виходячи з вищевказаної тріади, такі індикатори можуть зв'язувати всі ці три компоненти й відбивати екологічні, економічні й соціальні (включаючи психологічні, як наприклад, сприйняття сталого розвитку) аспекти.

Поява концепції СР підірвала фундаментальну основу традиційної економіки – необмежене економічне зростання. В одному з основних документів Конференції ООН з навколишнього середовища й розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) «Порядку денному на XXI століття», у главі 4 (частина 1), присвяченій змінам у характері виробництва й споживання, відслідковується думка, що треба йти далі концепції сталого розвитку, коли говориться, що деякі економісти «ставлять під сумнів традиційні поняття економічного зросту», і пропонуються пошуки «схем споживання й виробництва, які відповідають істотним потребам людства».