4. Загальні особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX стліття

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії - настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те, то у XX ст. людство пережило дві світові війни, жахливі чисельністю своїх жертв, кільканадцять революцій (також часто із руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, винайшло небувалі засоби оперування інформацією, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни в її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.

Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів.

На ґрунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

5. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії XX століття

У XX ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Впливаючи перш за все на виробництво, вона поступово почала втручатися і в усі інші сфери суспільного життя: в медицину, мистецтво, побут, комунікацію. Заперечувати, не помічати цей вплив було просто безглуздо. Навпаки, ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей переможний та всеохоплюючий рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. У своїй більшості ці напрями всіляко підкреслюють позитивні сторони наукового прогресу, ратують за розвиток науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "sciens" - наука) або, точніше, сцієнтистських напрямів.

На початку XX ст. більшість таких напрямів у цілому поділяла ще новоєвропейські переконання, підкріплені у XIX ст. міркуваннями О. Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим; відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії.

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітгенштейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьyсвський, А. Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: --> виділення провідних положень певної теорії -->зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; виділення у реальності таких само "атомарних фактів " --> співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами" --> обґрунтування отриманих результатів.

Передбачалося, що встановлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих.

На початку 20-х років був виданий твір Л.Вітгеиштейна "Логіко-філософський трактат", який був сприйнятий Б. Расселом в якості концептуально-теоретичної засади для всієї сцієнтистської філософії. В "Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.