2. Кочові племена в Україні. Держава і право скіфів

На наприкінціII тис. до н.е. територію України заселяли кімерійці (одне із тракійських племен). Згідно опису поета Гомера та античного історика Геродота, землі кіммерійців простягалися від передгір’я Карпат, пониззя Дунаю до Кубані. Від нападу кіммерійців потерпали Ассирія та Урарту. Поховання кіммерійців вказують на їх соціальну нерівність. Центральної влади у кіммерійських племен, скоріше за все, не існувало, на чолі окремих племен стояли вожді, а об’єднувалися ці племена під час масштабних воєнних походів. Постійних жител вони не мали, проживали в тимчасових таборах та зимівниках. Наприкінці 8-7 ст. до н.е. під натиском скіфів (скити) військово-політичне об’єднання кімерійців розпалося. Вважається, що частина їх мігрувала на Близький Схід, інші – розселилися у Північному Причорномр’ї, решту асимулювали скіфи, як утворення місцевих (нащадків трипільців) і кочових іранських племен. Проте, як пишуть стародавні історики, спершу вони проживали в Середній Азії або в степах між Каспієм, Уральськими горами й Кавказом. Потім войовничі сусіди витіснили їх до Північного Причорномор’я, а частина подалася до Передньої Азії. У 7-3 ст. до н.е. вони заселяли територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов`я. У 7 ст. до н.е. утворився могутній племінний союз (за відомостями грецького історика Геродота 5 ст. до н.е. проте, на вказані відомості покладатися не можна бо він ніколи не відвідував їх землі), в який входили основні племена:

– скіфи-царські – наймогутніші і найбільші, інших скіфів вважали своїми рабами;

– скіфи-кочівники;

– скіфи-землероби;

– еліно-скіфи – розселені поблизу грецького міста-колонії Ольвії; 5. скіфи-хлібороби (орачі) – прямі прапращури українського народу. У 7-6 ст. до н.е. більшість скіфських племен перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу, але родові зв`язки у них ще були міцними, основною суспільною одиницею була родова община, яка складалась з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім`ї ділянку за жеребкуванням; приватної власності на землю ще не було. У скіфів-кочівників кожна сім`я мала свою отару, стадо, але земля, як і у землоробів, належала общині, племені. У 7-6 ст. до н.е. з вільних общинників (кочові скотарі і осілі земелероби) виділяється родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). З`являються військовополонені раби, та застосування їхньої праці незначне. Суспільна організація управління скіфів мала форму військової демократії. Найважливіші питання розглядали Народні збори воїнів; мали вплив Ради родових старійшин, а найбільший – Союзна рада; особлива роль належала військовим вождям – царям, які очолювали скіфське військо на час походів, їхня влада успадковувалась, але кандидатуру царя і його спадкоємця ще затверджували Народні збори. Територія скіфів поділялася на три царства – баси леї, якими управляв головний цар із двома своїми винами. У свою чергу, царства ділилися на округи – номи.

У 5-4 ст. до н.е. частина скіфів-кочівників перейшла до осілого способу життя. Об’єднавшись із місцевою знаттю, вони створили кілька могутніх племінних союзів. За кілька століть ті плугарі звели величезні городища, захищені земляними ровами, валами і частоколами. Відкрите на Полтавщині Бєльське городище, напевне, й є згадене Геродотом місто Гелон. За площею його можна порівняти з Вавилоном – столицею месопотамії. Подібні городища були на Київщині (Хотовське), Переяславщині, біля Люботина і Трахтемирова.

Апогеєм величі Скіфії було IV ст. до н.е., коли її столиця знаходилися на території сучасної Запорізької області, а кількість населення сягала приблизно 680 тис. осіб.

Царські скіфи, що перемогли перського царя Дарія у 514-513 рр. до н.е., посіли панівне становище у союзі племен і стягували данину із землеробських племен. Зміцніла влада царів і військово-дружинної знаті. Виникли передумови для створення рабовласницької держави. Скіфський цар Атей узурпував владу і у 340 р. до н.е. об`єднав під своєю владою майже всю Скіфію, створивши першу скіфську державу. Однак, у війні з македонським царем Філіппом ІІ (батьком Олександра Македонського) був вбитий і Скіфське царство розпалось наприкінці 4 ст. до н.е. Приблизно у 3 ст. до н.е. утворилась Скіфська держава у Криму (столиця – м.Неаполь Скіфський, поблизу сучасного Сімферополя), яка досягла розквіту у 2 ст. до н.е. за царів Скілура і його сина Палака, та була знищена германським племенем готів у другій половині 3 ст. н.е. Під час великого переселення народів 5-6 ст. скіфи асимілювались з іншими, а їхні сучасні прямі нащадки – кавказькі осетини.

У Скіфії встановились рабовласницькі відносини із залишками первіснообщинного ладу. З вільних землеробів і скотарів виділилась пануюча верхівка – царська сім`я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що становила оточення правителя, та багаті торговці. Відособленою соціальною групою з високим становищем були жреці. Найбільшу верству становили вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данину, виконували різні повинності. Скіфи-орачі (данинники) перебували у данинній залежності від степових кочівників. У Кримському скіфському царстві основну масу міського населення становили вільні ремісники, торговці, купці. Найнижчий щабель ієрархії займали раби; джерела рабства: військовий полон та підкорення осілих племен чи сусідніх народів. Раби були власністю господаря, річчю, яку можна було продати, подарувати, обміняти, передати у спадок. Вони використовувались здебільшого у домашньому господарстві, для охорони стада тощо; часто виступали товаром у торгівлі з грецькими містами. З розпадом первіснообщинного ладу рабство втрачає патріархальний (домашній) характер.

За формою правління Скіфія – різновид рабовласницької монархії з деспотичною царською владою. Глава держави – цар зі спадковою, божественного походження владою. Іноді він виконував функції жреця, здійснював судові повноваження, самостійно проводив внутрішню і зовнішню політику, карбував свою монету. Апарат державного управління становили найближчі родичі царя та його особисті слуги, здебільшого військові; притому особлива роль належала військовій дружині царя і воєначальникам; а найбільш впливові помічники царя утворювали Царську раду. Щоправда, створення державного апарату не знищило повністю родову організацію – Народні збори затверджували кандидатуру царя і його наступників, а також Народні збори і Рада старійшин і племінних вождів вирішували усі питання місцевого управління. Територія держави поділялась на округи (номи) – колишні племінні території. Отож, державна структура Скіфії значно відрізнялась від рабовласницьких і феодальних держав, але за своїми функціями була вже політичною організацією, тому можна стверджувати, що перші витоки державності на території України з`явились саме тоді.

Скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму. Скіфи фактично підійшли впритул до створення національно-державної релігії із загальнодержавним пантеоном вищих богів. Їхні релігійні вірування були своєрідним синтезом вірувань трипільської культури, скотарських тотемів та міфології давніх греків.

Правова система Скіфії грунтувалась на звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними). На території скіфської держави зберігались також групи населення, які жили за своїми законами, - племінні союзи таврів у Криму та неври, розселені на півдні від Прип`яті. Захищалась сімейна приватна власність на худобу, вози, домашні речі, посіви, житло, рабів. Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Відмова від сплати данини була приводом для початку воєнних дій з грабунком майна, крадіжкою худоби та захопленням полонених і перетворенням їх на рабів. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату(майорату) – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька.

Найнебезпечіші злочини – проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий процес – коли виявлення факту вчинення злочину, порушення справи, встановлення особи винного, дослідження обставин вчинення злочину, зібрання доказів, притягнення до суду винного, потерпілого і свідків, захист потерпілого та доведення вини злочинця, визначення міри і ступеню покарання та виконання рішення-вироку покладалось на відповідний орган із судовими повноваженнями. А щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному порядку – коли справа порушувалась за зверненням самого потерпілого чи його родичів (в разі вбивства його), встановлення особи винного, розшук і виявлення злочинця та притягнення його до суду, збирання і подання доказів та доведення вини обвинуваченого, а іноді й визначення міри і ступеня покарання покладались на самого потерпілого (чи його родичів).

Жорстоко каралися відступництво від віри предків, нехтування законами й звичаями. Відомий мудрець Анахарсис – друг афінського філософа Солона та цар скіфів Скіл були вбиті родичами за прихильність до еллінських обрядів. Утім, це не завадило скіфам-рабам виконувати в Афінах поліцейські функції, що вважалося ганебною справою.

Як єдине політичне об`єднання степова Скіфія припинила існування у 4-3- ст. до н.е. Деякі історики вважають, що однією з причин загибелі Скіфії була втрата воїнами-скіфами функції відтворення роду через постійне перебування у сідлі. Наприкінці III століття до н.е. царські скіфи перенесли столицю до Неаполя (у Криму, поблизу сучасного Сімферополя). У II ст.. до н.е. скіфський цар сімур намагався оволодіти грецькими містами-державами на Кримському півострові. Йому вдалося підкорити Ольвію, але в боях за Херсонес та Боспор він зустрів запеклий опір греків і понтійського царя Митридата VI Євпатора. На початку III ст. до н.е. скіфів витісняють споріднені з ними кочовики іранського походження – сармати, які панували до 2 ст. н.е.

Існує думка про п’ять хвиль експансії в Україну сарматів. Назва їх походить мабуть, від перського «саорамант»(«підперезаний мечем»). Сарматські племена сформувалися в середині першого тисячоліття до н.е. у Поволзько-Уральських степах і звідти почали розселення на захід. Шістсот років вони населяли територію від степів Прикаспію до Паннонії (Угорщини). Просувалися вони хвилями, шукаючи нових пасовищ для своєї худоби. Спершу в Україну прийшли племена царських сарматів та роксоланів, потім – аорсів та аланів. Останні вирізнялися особливою войовничістю, влаштовували агресивні походи на Індію, Закавказзя, Крим, Малу Азію.

Сарматське суспільство було соціально розшарованим і воєнізованим. Політична влада зосереджувалася переважно в руках найагресивнішої частини воїнів, причому могла успадковуватися. Полонених найчастіше не перетворювали на рабів, а продавали.

На зміну їм прийшли кочівники роксолани (алани). У 3 ст. на території України розселяються готи , а у 4 ст. племена турко-фіно-монгольського (ймовірно, з території північного Китаю) чи урало-алтайського походження (науковцями не встановлено їх первинне походження) гуни знищують аланів (близько 370 р.) та просуваються аж до Карпат, витіснивши готів у Крим і Таврію. У середині 5 ст. гуни на чолі з легендарним ватажком Аттілою відійшли на захід, а в Україну прийшли нові кочові орди – болгари, потім авари (обри). Близько 6 ст. з`явились слов`яни.