Тема 6. Прямі іноземні (зарубіжні) інвестиції

Прямі іноземні інвестиції у світовій економіці. Мотиви прямого іноземного інвестування: теорії інвестиційної поведінки фірми. Ризики прямих іноземних інвестицій. Оцінка ефективності реальних інвестицій.

ЛЕКЦІЯ 6

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення капіталу за кордоном з метою отримання прибутку.

 Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

- прямі іноземні інвестиції;

- портфельні іноземні інвестиції

 Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обўєктом розміщення капіталу і відповідний доход. Прямі іноземні інвестиції (ППІ) – вкладання капіталу резидентом однієї країни (прямим інвестором) у підприємство-резидент іншої країни з метою набуття довготривалого економічного інтересу.

До складу прямих інвестицій входять:

-  вкладання компаніями власного капіталу за кордон – формування капіталу філій (підприємства, які повністю належать прямому інвесторові, дочірних підприємств, частка акцій головної компанії, в яких більше 50%, асоційованих компаній (в яких інвесторові-нерезиденту належать 25% капіталу і більше);

-  реінвестування прибутку – частка іноземного інвестора в прибутках компанії, яка не розділена як дивіденти і не переказана інвесторові, а використана для подальшого збільшення активів компанії;

-  внутрішньокорпораційний рух капіталу у формі кредитів та позик від материнської компанії до дочірніх, асоційованих компаній та філій.

 За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу.

Портфельні інвестиції – вкладення в іноземні підприємства або цінні папери, які приносять інвесторові відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовўязання; інструменти грошового ринку та інші). 

Інвестування може здійснюватися різними методами:

- через розвиток контрактних форм співробітництва;

- злиття і придбання підприємств;

- створення власних філій, дочірніх компаній, спільних підприємств

Фактори динаміки міжнародних інвестицій полягають:

                        у посиленні диверсифікації між рівнями економічного розвитку та його структурі в різних країнах, що впливає на темпи та структуру міжнародної торгівлі та інвестицій;

                        у поширенні інновацій та високих технологій, що стає вирішальним фактором інвестування та та змін структури глобальної економіки;

                        у розвитку економічних інтеграційних союзів, що призводить до збільшення взаємного руху товарів та капіталів у рамках інтеграційних угрупувань;

                        у багатосторонніх угодах, які сприяють іноземним інвестиціям;

                        у стимулюванні інвестицій на регіональному та багатосторонньому рівнях.

Основними характеристиками прямих інвестицій є:

-  контроль над ними;

-  високий рівень зобов’язань по відношенню до вкладеного капіталу, персоналу і технології;

-  доступ до зовнішніх ринків;

-  переважання продажів від виробництва за кордоном над експортом вітчизняної продукції (як правило);

-  часткове право власності.

Основні вихідні теоретичні положення поняття прямих іноземних інвестицій можна згрупувати в наступні пункти.

1.Прямі інвестиції справляють безпосередній і довгостроковий вплив на капіталовкладення в економіку (пайова участь у будівництві й організації господарських об'єктів, повне або часткове їх придбання з метою більш ефективного використання).

2.Прямі інвестиції мають на меті одержання не тільки прибутку на капітал, але і повного підприємницького прибутку або основної його частини, а також безпосередніх або непрямих вигод від контролю над фірмою, що включає визначення її виробничої, закупівельно-збутової, інвестиційної, коопераційної, науково-технічної і фінансової політики.

3.Прямі інвестиції припускають більш високу рентабельність, ніж портфельні, і з часом ведуть до помітного відтоку прибутків материнської компанії за кордон або викликають нові капіталовкладення за рахунок реінвестиції прибутків.

4.Прямі інвестиції більшою мірою впливають на зайнятість, стан внутрішнього ринку, ніж портфельні.

5.Прямі інвестиції значніше, ніж портфельні, сприяють зміні місця країни в міжнародному поділі праці, впливають на національну конкурентноздатність.

6.Прямі інвестиції, на відміну від портфельних, впливають на зміну в країні відносин національної власності, викликають її відчуженість на користь іноземців.

7.Прямі інвестиції відчутніше впливають на стан конкуренції в країні, посилюючи її або призводячи до зміцнення на внутрішньому ринку позицій іноземних фірм.

Прямі іноземні інвестиції являють собою сьогодні одну з найважливіших і найбільш динамічних складових частин світового руху капіталу. Досвід притягнення і використання іноземних прямих інвестицій як розвинутими, так і країнами, що розвиваються, свідчить, що при належній державній політиці вони служать потужним джерелом відновлення виробничого апарату країни-реципієнта (приймаючої країни), одним із важливих генераторів її економічного росту, ефективним засобом підвищення конкурентноздатності експорту, розширення і зміцнення позицій країни у світовій економіці.

Прямі інвестиції вигідні тим, що не створюють зовнішньої заборгованості, генерують ріст кількості робочих місць, звичайно тягнуть за собою приплив нових технологій і модернізацію національного виробництва, сприяють встановленню міцних розгалужених каналів господарського співробітництва національних фірм з іноземними партнерами.

Відомі також і ускладнення, пов'язані з безконтрольним притягненням іноземних інвестицій, що можуть виражатися в спробах закордонних корпорацій "скинути" у приймаючу країну застарілі й екологічно "брудні" виробництва, поставити під контроль національні виробництва конкретної країни з метою зміцнення своїх конкурентних позицій на світовому ринку, одержати невиправданий виграш за рахунок соціальної сфери.

Мотиви інвестицій формуються під впливом сукупності факторів, перш за все очікуваної прибутковості та ступеня ризику.

Середина 80-х років відзначена радикальним поворотом у політиці регулювання прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в усьому світі. Це було обумовлено прискоренням процесу глобалізації і початком проведення широкомасштабних ринкових реформ у ряді країн Третього світу, а потім і в постсоціалістичних державах. У переважній більшості держав, де колись існувала безліч обмежень на доступ іноземного капіталу і твердий контроль за його діяльністю, загальний вектор регулювання ПІІ змінився на прямо протилежний. Був переглянутий інвестиційний режим у напрямку максимально повного включення прямих закордонних інвестицій у стратегію економічного розвитку і росту. Це відбилося в безпрецедентній по масштабах і темпам лібералізації режиму регулювання ПІІ.

 У цілому виділяються два основних типи торговельних та інвестиційних режимів: зовнішньоспрямовані (експортоорієнтовані) та внутрішньоспрямовані (імпортозаміщуючі). Регулювання іноземного інвестування здійснюється на внутрішньому (країн базування і вкладення капіталу) та зовнішньому (двосторонніх угод, регіональному, світовому) рівнях. Сучасна еволюція іноземного інвестування супроводжується його лібералізацією. В 2000 р. 60 країн ввели до своїх інвестиційних режимів зміни ліберального характеру, які були пов'язані з розширенням системи стимулів, лібералізацією умов діяльності, з лібералізацією галузевого регулювання і із збільшенням кількості гарантій. Водночас 4% їх було спрямовано на зменшення числа стимулів і 2% — на посилення контролю

 На економіку приймаючої країни іноземне інвестування справляє двоякий вплив. З одного боку, через конкуренцію можливими є гальмування розвитку місцевих фірм або навіть їх банкрутство, а з іншого — навпаки, присутність іноземних філій змушує національні підприємства мобілізувати зусилля на оптимізації виробничого потенціалу. Іноземна конкуренція може і має бути використана як примусовий стимул до вдосконалення господарської діяльності національних підприємств.

Однак лібералізація режиму ПІІ, усуваючи формальні перешкоди, полегшує вхід на національні ринки, іноді загострюючи там конкуренцію. З огляду на специфічний характер активів ТНК та їх транснаціональних організаційних структур, і тим більше — на вагомі конкурентні переваги, за якими вони нерідко перевершують національні компанії, ПІІ здатні посилити концентрацію ринку, а ТНК — вдаватися до обмежувальної або анти конкурентної практики, що може загальмувати розвиток підприємств у країні-реципієнті. Це свідчить про необхідність диференціації регулюючих функцій держави, а також зваженого і поетапного проведення лібералізації її зовнішньоекономічної діяльності.

 Головні методи стимулювання іноземних інвесторів охоплюють :

 1) фіскальні (зниження податку на доходи корпорацій; податкові канікули; прискорена амортизація; дозвіл на інвестування та реінвестування; зменшення податкових платежів залежно від кількості працюючих чи інших видатків, пов'язаних з працею; скорочення податку на доходи корпорацій залежно від обсягу витрат на маркетинг і підвищення дієздатності підприємства; заходи, спрямовані на збільшення доданої вартості; стимулювання імпорту (звільнення від імпортного мита на інвестиційні товари, устаткування, запчастини, комплектуючі та сировину, пов'язані з виробничим процесом; відстрочки сплати мита на імпортні матеріали); стимулювання експорту (звільнення від експортного мита; пом'якшення оподаткування доходів від експорту; зменшення податків на прибуток для діяльності, що приносить валюту, або на експортну продукцію обробної промисловості; повернення мита);

2) фінансові (прямі субсидії на повне або часткове покриття капіталовкладень, витрат виробництва або вартості маркетингу інвестиційного проекту; субсидована позичка; гарантування позички; поручництво експортного кредитування; покриття витрат венчурного капіталу за рахунок коштів державного бюджету; державне страхування за пільговими ставками; покриття від коливань валютного курсу, знецінення валюти, некомерційних ризиків (експропріації, політичних заворушень);

 3) інші (субсидування послуг, включаючи допомогу в пошуках ресурсів на фінансування і втілення проекту, а також на управління ним; надання інформації про ринки і наявність сировини; допомога у навчанні та перенавчанні; технічне сприяння "ноу-хау"; укладання преференційних урядових контрактів; захист від імпортної конкуренції; спеціальний режим щодо курсу іноземної валюти (включаючи спеціальний валютний курс); спеціальні знижки при переказі прибутку чи капіталу).

 В основі залучення кожною країною іноземного капіталу лежать галузеві та регіональні пріоритети. У чистому вигляді їх не існує, тому при дослідженні мову можна вести лише про загальну перевагу тим чи іншим критеріям у рамках пріоритетів економічної політики (це актуально для України, хоча в умовах переходу до ринкової економіки та обмеженості фінансових ресурсів визначення пріоритетів, з одного боку, є дуже складним, а з іншого — актуальним). Урахування цих критеріїв слугує важливим інструментом регулювання надходження іноземного капіталу в національну економіку.   Необхідно виходити з того, що значне прискорення темпів зростання прямих іноземних інвестицій (ПІІ) — одна з визначальних характеристик інтенсифікації глобалізаційних процесів, транснаціоналізації системи міжнародних фінансів. Лише в період від 1990-го по 2003 рік загальний обсяг ПІІ в світовій економіці зріс з 1954 млрд. до 7123 млрд. дол. До того ж зазначена динаміка супроводжувалася розширенням потоків іноземних портфельних інвестицій, як і загалом — випереджальним зростанням обсягів зовнішньої торгівлі. Важливо враховувати: темпи відповідного зростання ПІІ істотно перевищують кумулятивні (внутрішні + зовнішні) вкладення в основний капітал, що прийнято вважати одним із найважливіших індикаторів інтернаціоналізації відтворювальних процесів. Якщо 1999 року частка ПІІ в загальному обсязі капіталовкладень у світі становила 4,3%, то в 2003-му — 10,1%.

Не можна сказати, що в попередні роки наша країна цілком випадала з цього процесу. Якщо на кінець 1999-го ПІІ в Україну дорівнювали 2,8 млрд. дол., то на 1 липня ц.р. — 9,1 млрд. Лише за один 2004-й їхній обсяг зріс на 1930,3 млн. дол. (23%). Однак ці показники істотно поступаються динаміці ПІІ в країнах Центральної та Східної Європи (ЦСЄ). 2004 року в загальному обсязі капітальних інвестицій в Україні ПІІ становили лише 3,6%, тоді як у країнах ЦСЄ — близько 15%. Лідером серед тамтешніх країн є Чехія, де на душу населення припадає 2,6 тис. дол. ПІІ, тоді як у Польщі — 1,2 тис., а в Україні — лише 192 дол.        

Якісні аспекти

  Коли йдеться про ПІІ, у тіні дуже часто залишаються їхні якісні аспекти.У цьому сенсі заслуговує на увагу досвід країн ЦСЄ, де роль іноземного капіталу оцінюється зовсім не однозначно. Високі темпи економічного зростання на початковому етапі інтенсивного припливу ПІІ змінилися їхнім істотним падінням. Критичного рівня досягло безробіття (Польща — 19%). Важким тягарем стали масштабна дефіцитність платіжного балансу (вона багато в чому перевищує критично припустимий рівень) і зовнішня заборгованість. Це типове явище для країн із високою часткою ПІІ. Далеко не завжди сприятливими є й структурні зміни, технологічні новації. Те, що в попередні роки (2000—2004) Україні вдалося істотно елімінувати такі деформації, пояснюється здебільшого специфікою інвестиційного процесу: його основою були не іноземні ін’єкції, а власні нагромадження. Це наш недолік, але водночас і наша істотна перевага.

  З огляду на це необхідно розуміти: проблемою номер один в оцінці ролі іноземного капіталу завжди було й залишається питання про економічний (а зрештою — і політичний) суверенітет країн — реципієнтів ПІІ. Як свідчить світовий досвід, держави-реципієнти завжди виявляються не рівними за своєю економічною силою й носіями ПІІ (а це в багатьох випадках великі транснаціональні корпорації), що істотно звужує можливості захисту національних інтересів.

  Не можна піддавати сумніву стимулюючу технічний прогрес функцію ПІІ, що виступають як головна передавальна ланка для нових технологій на світовому ринку. Проте в кожному конкретному випадку є обмежувальна лінія, переступити яку (з різних причин, у т.ч. і через дедалі гостріше суперництво між центрами нагромадження капіталу) експортери інновацій не можуть. Показовою є така статистика. У світовій економіці майже дві третини валових ПІІ припадає на розвинені країни (2003 рік — 64,5%), із них більша частина концентрується у високотехнологічних галузях. Фактично йдеться про замкнутий інвестиційний цикл, сформований на рівні зазначених країн. Відповідно до існуючих оцінок, на частку лише шести з них — США, Великобританії, Японії, Німеччини, Швейцарії та Нідерландів — припадає понад 95% доходів, отримуваних від ліцензій і патентів.

  Показовим є негативне сальдо ПІІ США. Воно досягло на початок 2002 року 2,3 трлн. проти 343 млн. дол. у 1995-му. 2001 року прямі закордонні інвестиції США становили 2,2 трлн. дол., а відповідні надходження з-за кордону — 2,5 трлн. Дефіцит поточного рахунку платіжного балансу США, який в останні чотири-п’ять років щороку збільшувався приблизно на 100 млрд. дол., перевищив у 2004-му 6% ВВП. Протилежність цьому — країни Африки, на частку яких припадає лише 1% світового потоку ПІІ. Водночас, за оцінкою Світового банку, у 1990-х роках близько 40% приватного капіталу країн Африки зберігалося за межами континенту, фактично фінансуючи тим самим інші частини світової економіки.

Із урахуванням  світового досвіду можна вести мову про дві базові моделі такої інтеграції.

Перша з них — інтеграція в межах так званої наздоганяючої стратегії. Принципи такої стратегії зрозумілі: будь-яке суспільство, котре відстало в своєму розвитку, має прискореними темпами, зокрема й за сприяння ПІІ, пройти шлях розвинених країн. Ідеться про досвід передусім країн Латинської Америки, на основі якого будувалися демонстраційні моделі МВФ. Принципам згаданої стратегії віддавали перевагу в попередні роки реформ і ми.

  Констатуючи це, потрібно визнати й інше: практика розвитку останніх десятиліть незаперечно довела фактичний провал наздоганяючої стратегії. Насправді йдеться про стратегію адаптації «другого» світу до потреб розвинених країн, консервацію існуючої ієрархії економічних відносин, різнорівневої системи міжнародного поділу праці, що склалася сьогодні. Нинішній центр, або «глобальне ядро» (Збігнєв Бжезинський), сформувався за участі ресурсної бази (в її широкому розумінні) багатоповерхової за своєю природою «периферії», і без її подальшого використання забезпечити власний розвиток не може. Не міг раніше, не може й тепер. Як свого часу метрополія не могла існувати без колоніальних володінь, так і сучасний цивілізаційний центр немислимий без багатоярусної периферії.

  Нам потрібно піднятися до розуміння цих вельми не приємних для нас, але водночас принципово важливих реалій, враховувати, що існує й альтернативна модель інтеграції в систему глобальної економіки. Вона також добре відома. Це модель країн Східної Азії, котрі сприймають глобалізацію (як і ПІІ) на своїх власних умовах. Головне в ній — використання особливого роду протекціонізму: свідомої протидії негативним аспектам ПІІ, протиставлення їм активної політики зміцнення національного капіталу, здатного на рівних не лише конкурувати, а й співробітничати з іноземним інвестором.

  Найпоказовішою в цьому сенсі була економічна політика Південної Кореї в 70—80-х роках, спрямована на «вирощування» великих національних корпорацій, які стали в подальшому не тільки основним носієм внутрішніх інвестицій, а й опорою держави в «керованій» інтеграції в структури світового господарства. Стимулюючи конкретні інвестиційні проекти, держава тим самим сприяла підвищенню конкурентного рейтингу національного капіталу на світовому ринку, створювала шанс місцевим компаніям дорости до глобальних стандартів.

  Природно, що в цьому разі не обійшлося без сплеску корупції. Але це вже інший аспект аналізованої проблеми. Контролюючи понад 50% виробленого в країні ВВП, п’ять найбільших фінансово-промислових груп Південної Кореї, які зміцнилися нині на основі відповідної політики, є найбільш інтегрованими в світовий економічний простір структурами. Те, що сьогодні Республіка Корея в рейтингу країн за індексом технологічного рівня посідає дев’яте місце, випереджаючи таких грандів, як Німеччина, Великобританія, Франція й Канада, доводить ефективність розглянутої моделі (Україна в цьому рейтингу посідає 83-тє місце). Якщо 1954 року ВВП Південної Кореї становив лише 1,7 млрд. дол., то в 2003-му — понад 400 млрд.

  Прикладом ефективності політики «керованої» інтеграції в системи світового господарства може служити й Китай. У доповіді Національної ради з питань розвідки США Global Trends-2020 акцентується увага на тому, що КНР має всі необхідні передумови для того, аби не тільки вийти до 2020 року на друге місце в світі за обсягом ВВП, а й стати «технологічним лідером», перебрати на себе роль «глобального локомотива», який у змозі вже тепер істотно потіснити США, передусім на східно-азіатських ринках. Показово, що частка ПІІ в економіці Китаю, як і Кореї, порівняно незначна. До того ж процес поглинання американських велетнів китайськими компаніями, що спостерігається останніми роками, — ще один доказ сказаного. Сьогодні Китай перетворюється з переважно імпортера на активного експортера ПІІ.