Розрахунки за безготівковим обігом здійснюються:

через інкасо (інкасові доручення) – це розрахунковий документ, який складають фінансові органи, банки й інші підприємства у тих випад­ках, коли їм надається право неспільного категоричного стягнення коштів.

Порядок розрахунків у формі інкасо наведено на рис. 2.4.

Рис. 2.4. Розрахунки у формі інкасо

1 – експортер та імпортер укладають контракт, в якому визначається, через які банки будуть здійснені розрахунки, умови інкасо, строки постачання та сплати та інше;

2 – експор­тер відвантажує товар відповідно до умов контракту;

3 – експортер отримує від перевізника транспортні документи;

4 – експор­тер готує комплект документів (рахунки, коносаменти, серти­фікати якості тощо, а також, за необхідності, фінансові докумен­ти — тратти і чеки). Оформлює в банку інкасове доручення, в якому вказує інструкції банку щодо передачі документів платнику і подає їх при інкасовому дорученні своєму банку-ремітенту;

5 – банк-ремітент перевіряє за зовнішніми ознака­ми відповідність поданих документів переліченим в інкасовому дорученні і відправляє їх разом з дорученням банку-кореспонденту країни імпортера;

6 – банк імпортера, отримавши документи, подає їх своєму клієнтові для перевірки з метою отримання від нього платежу (акцепту);

7 – імпортер здійснює платіж або акцепт виставлених документів;

8 – банк імпортера (інкасуючий банк) переказує отрима­ні кошти від імпортера банку-ремітента за допомогою пошти або каналами системи СВІФТ, залежно від інструкцій клієнта;

9 – зарахування банком-ремітентом виручки на рахунок експортера.

При інкасовій формі розрахунків, як правило, беруть участь чотири сторони:

експортер (продавець, довіритель) — сторона, що виставляє документи на інкасо;

банк-ремітент — банк, якому довіритель доручає операцію щодо інкасування;

інкасуючий банк, яким може бути будь-який банк, що бере участь у виконанні інкасового доручення, за винятком банку-ремітента. Цей банк подає документи платнику;

імпортер (покупець, платник) — сторона, що здійснює пла­тіж або акцепт за отриманий товар.

за платіжними дорученнями – це розрахунковий документ, який міс­тить доручення платника банку або іншій установі – члену платіжної системи, що "обслуговує її", – здійснити переведення зазначеної в ньому суми грошей зі свого рахунка на рахунок одержувача.

Платник має право зазначати в платіжному дорученні дату валютування, яка не може бути пізніше 10 календарних днів після складання платіжного доручення.

Банк платника не приймає платіжного доручення, якщо дата валютування визначена пізніше 10 календарних днів після складання платіжного доручення.

Банк платника приймає платіжне доручення до виконання протягом 10 календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується.

Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:

за фактично відвантажену/продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);

у порядку попередньої оплати - якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством України та/або обумовлено в договорі;

для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, установленого законодавством України;

для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;

для сплати податків і зборів/страхових внесків (обов’язкових платежів) до бюджетів та/або державних цільових фондів;

в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або законодавства України.

Розрахунки платіжними дорученнями – одна з найпоширеніших форм безготівкових розрахунків у господарському обігу Україні (рис 2.5).

Рис. 2.5. Схема платежу за розрахунками платіжними дорученнями

Рис 2.6. Сфера застосування платіжного доручення

Фізичні особи використовують платіжні доручення в разі перерахування коштів зі своїх поточних та вкладних/депозитних рахунків згідно з режимом використання цих рахунків, що встановлений нормативно-правовими актами Національного банку з питань порядку відкриття та використання рахунків, без будь-яких підтверджуючих документів;

за платіжною вимогою – це розрахунковий документ, який містить вимоги позивача або за договірного опису – одержувача; банк, що обслу­говує платника, може здійснити без згоди платника переведення певної суми грошей з рахунка платника на рахунок одержувача.

Розрахунки платіжними вимогами здійснюються за такою схемою (рис. 2.7):

1 - продавець і покупець уклали біржовий контракт, 2 - продавець відвантажує покупцю товари, які передбачені біржовим контрактом, 3 - продавець направляє своєму банку платіжну вимогу утримати гроші з покупця, 4 - банк продавця направляє платіжну вимогу і документи в банк покупця, 5 - банк покупця оповіщає його про надходження платіжної вимоги, 6 - після одержання товарів покупець дає своєму банку акцент на оплату, 7 - банк покупця переводить гроші банку продавця на його рахунок, 8 - банк продавця оповіщає продавця про надходження грошей.

Застосовується в Україні рідко, лише у випадках безспірного стягнення платежу без згоди платника - за рішенням судів, виконавчими надписами нотаріусів, за законодавчими нормами. Банк приймає до виконання подібні вимоги навіть за відсутності коштів на рахунку платника й організовує їх виконання з подальших надходжень коштів боржнику. Цей інструмент несе великі ризики для платника, і тому його застосування потребує строгого контролю з боку банку.

за платіжною вимогою-дорученням – це розрахунковий доку­мент, який містить вимогу одержувача безпосередньо до платника спла­тити суму грошей і доручення платника банку, який його обслуговує, здійснити переведення встановленої платником суми грошей зі свого рахунка на рахунок одержувача.

Застосовується в Україні рідко, лише в розрахунках за відвантажені товари, виконані роботи, надані послуги.

Платіжні вимоги-доручення (далі – вимога-доручення) можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.

Верхня частина вимоги-доручення оформляється утримувачем коштів за формою, згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.

Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк утримувача через банк платника на договірних умовах.

У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину і подає до банку, що його обслуговує.

Сума, яку платник погоджується сплатити утримувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати утримувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення. Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, що зазначена платником, перевищує суму, що є на його рахунку. Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її утримувачем.

Причини несплати платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо між платником та утримувачем коштів без втручання банку;

за акредитивом – договір, що містить зобов’язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов’язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Указана форма розрахунків може використовуватися як під час поставки (купівлі–продажу) певних товарів, так і в разі надання послуг чи виконання робіт.

Механізм розрахунків у формі документарного акредитива представлено на рис. 2.6.

Рис. 2. 6. Загальний порядок використання платіжного акредитива

1 – експортер та імпортер підписують зовнішньоекономічний контракт, в якому зазначається, що розрахунки буде здійснено у формі документарного акредитиву. У контракті повинно бути чітко визначено умови здійснення платежів, а також вказано банк-емітент, авізуючий та виконуючий банки;

2 – експортер повідомляє імпортеру щодо готовності відвантажувати товар, отримав повідомлення імпортер подає заяву на відкриття акредитива. У заяві банку доручається відкрити акредитив на умовах, які відповіда­ють укладеному контракту;

3 – банк-емітент перевіряє документи та відкриває акредитив в іноземному банку. Відкритий банком акредитив направляється експортеру, який вказаний у цьому акредитиві. Як правило, акредитив направля­ється через авізуючий банк, що знаходиться в країні експортера;

4 – авізуючий банк перевіряє дійсність отриманого акредитива за зовнішніми ознаками, не бере на себе жодних зобов'язань щодо гарантії платежу експортеру. Банк-емітент може звернутися до авізуючого банку, щодо надання під­твердження відкритому акредитиву, тобто додати власну гаран­тію платежу, то такий банк уже виступає в ролі банку, що підтвер­джує цей акредитив, у цьому випадку відкритий акредитив має гарантії двох банків, один з яких перебуває в країні експортера, а другий — у країні покупця;

5 – авізування бенефіціара про відкриття акредитива;

6 – бенефіціар перевіряє відповідність умов акредитива платіжним умовам договору, якщо бенефіціар знаходить розбіжності в умовах акредитиву та контракту, він може сповістити свій банк про умовне прийняття акредитива і вимага­ти у покупця внесення необхідних змін до його умов;

7 – експортер відвантажує товар перевізнику;

8 – експортер отримує від перевізника транспортні документи;

9 – експортер подає в авізуючий банк документи, зазначені в акредитиві;

10 – виконуючий банк перевіряє відповідність документів умовам акредитива;

11 – виплата вітчизняним банком подавцю документа суми, визначеної в документі, тобто переказ платежу за акредитивом на рахунок бенефіціара;

12 – пересилання документів вітчизняним банком іноземному банку для оплати, акцепту або негоціації;

13 – банк-емітент перевіряє відповідність документів умовам акредитива;

14 – банк-емітент переказує відшкодування за акредитивом в авізуючий банк;

15 – вручення документів іноземним банком заявнику акредитива (імпортеру);

16 – переказ банку-емітенту суми платежу за акредитивом і комісії за його відкриття. Витрати, пов’язані з відкриттям акредитива, як правило, бере на себе імпортер, хоча він може вимагати в експортера, щоб той взяв на себе всі витрати і комісії або їх частину.

Акредитив є зручним інструментом проведення розрахунків, який дає змогу і платникові, і утримувачеві коштів зменшити ризик невиконання або неналежного виконання другою стороною своїх забов′язань за договором.

Цією формою розрахунків передбачено участь: заявника акредитива, банка – емітента, банк – виконавця, бенефіціара

Заявник акредитива – платник, який звертається до банку, що його обслуговує, про відкриття акредитива.

Банк – емітента – банк платника, що відкриває акредитив своєму клієнтові;

Банк – виконавець який здійснює платіж за акредитивом;

Бенефіціар - особа, якій призначений платіж або на користь якої відкрито акредитив.

Власне, зазначена форма безготівкових розрахунків є одним із різновидів договору, оскільки під час виконання відповідних операцій усі зацікавлені сторони мають справу лише з документами, а не з товарами, послугами чи іншими видами виконання зобов’язань.

Акредитивна форма є найдорожчою. Банки стягують високу комісію за виконання акредитивних операцій залежно від суми акредитива. Така форма розрахунків передбачає додаткові витрати для покупців. Це пов’язано не лише з великими комісійними, а й з тим, що більшість акредитивів є покритими, і на час дії контракту відволікаються з обігу значні кошти, які дорівнюють суми платежу за контрактом;

за меморіальним ордером – це міжбанківський розрахунковий документ, який складається банком під час здійснення розрахунків для документального оформлення операцій щодо списання коштів із рахунка платника, операцій із виконання письмового доручення платника або розпорядження стягувача про списання коштів із рахунка платника.

Меморіальні ордери застосовують для оформлення внутрішньобанківських операцій, операцій щодо списання коштів із рахунка платника, здійснення договірного списання з рахунка клієнта на підставі його письмового доручення або розпорядження стягувача про списання коштів із рахунка платника.

Розрахунки за допомогою меморіальних ордерів проводяться для:

часткової оплати розрахункових документів;

документального підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів–утримувачів внесених у касу банку коштів;

за чеками – це документ встановленої форми, що містить безумов­не розпорядження чекодавця кредитної установи про виплату власникові чека зазначеної в ньому суми і може бути використаний для одержання за ним грошей у банку, а також для сплати куплених товарів або послуг.

Чеки використовуються лише для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок утримувача коштів і не підлягають сплаті готівкою.

Чеки виготовляються на замовлення банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов’язкових вимог.

Чеки, що використовуються фізичними особами для здійснення одноразових операцій, виготовляються як окремі бланки, облік яких банки ведуть окремо від чекових книжок. Чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.

Розрахункові чеки (далі в цій темі–чеки) використовуються в безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи, надані послуги рис. 2.7).

Рис. 2.7. Схема розрахунків чеками

Чек обов’язково має містити всі реквізити, що передбачені його формою і заповнюється від руки (кульковою ручкою, чорнилом темного кольору) або з використанням технічних засобів (місяць видачі та сума чека мають зазначатися словами). Не дозволяється внесення до чека виправлень та використання замість підпису факсиміле.

Строк дії чекової книжки – один рік, чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, – три місяці з дати їх видачі. День оформлення чекової книжки або чека не враховується. Чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.

Строк дії невикористаної чекової книжки може продовжуватися за погодженням з банком-емітентом, про що він робить відповідну відмітку на обкладинці чекової книжки (у правому верхньому куті), засвідчуючи її підписом головного бухгалтера і відбитком штампа банку.

Чекова книжка може видаватися для розрахунків з будь-яким конкретним постачальником або з різними постачальниками.

Зручність використання чеків є очевидною, з одного боку, для покупця, який віддає гроші тільки після того, як отримує товар; з іншого боку – постачальник отримує гарантію платежу. Перевага цієї форми платежу полягає в тому, що покупець, упевнившись, що продукція відповідає усім вимогам, простим обміном документів, які підтверджують відпуск товару на чек, одразу розраховується із постачальником;

за векселем – це грошовий документ, за яким одна людина зобов’язана сплатити іншій певну суму грошей у певний термін.

У вексельній угоді беруть участь три сторони:

векселедавець (трасант) – особа, яка виписує вексель і дає наказ про його оплату;

платник за векселем (трасат) – особа, якій адресований наказ про оплату векселя;

одержувач грошей за векселем (бенефіціар) – особа, яка пред’являє вексель до оплати й отримує гроші за векселем.

Операції з векселями регламентуються національним законодавством та Міжнародною вексельною конвенцією (1930 р).

Вексель складається в письмовій формі. Простий вексель повинен мати такі реквізити: «вексельна позначка», просте і нічим не обумовлене зобов’язання сплатити певну суму грошей, термін платежу, місце платежу, найменування одержувача, дата і місце складання платежу, підпис векселедавця. Реквізити переказного векселя: назва “вексель”, проста і нічим не обумовлена пропозиція сплатити певну суму грошей, термін платежу, місце платежу, найменування особи, якій чи за чиїм наказом має бути здійснено платіж, дата і місце складання векселя, підпис особи, яка видає вексель.

При проведенні експортно-імпортних операцій векселем оформлюється відстрочка платежу імпортера, в свою чергу експортер має можливість або зберігати вексель до закінчення строку, або заплатити цим векселем своїм контрагентам за поставку товару, або прода­ти вексель банку й отримати за ним суму достроково з відрахуванням ви­значеного відсотка (дисконту).

Вексель є оборотним фінансовим документом, передача векселя іншій особі здійснюється за допомогою передаточного напису – індосамента.

Розрахунки за допомогою векселів різноманітні і припускають широку участь у цьому процесі банків (рис. 2.8 ).

Рис. 2. 8. Схема обігу простого векселя

1. - видача векселя;

2. - пред'явлення векселя до оплати;

3. - погашення векселя (оплата);

4. - вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу.

Переказний вексель – це безумовний письмовий наказ, адресований одною особою (векселедавцем) іншій особі (платнику) і підписаний особою, яка видала вексель, про виплату на вимогу або на визначену дату суми грошей третьому учаснику (одержувачу), за його наказом або пред’явнику.

Розрахунки за допомогою переказних векселів (рис. 2.9).

Рис. 2.9. Схема обігу переказного векселя (тратти)

1 - видача векселя;

2 - пред’явлення векселя до акцепту (презентація);

3 - підтвердження акцепту;

4 - пред’явлення векселя до оплати;

5 - погашення векселя (оплата);

6 - вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу

за платіжною карткою – грошовий документ, який надає можливість власникові розпоряджатися своїми коштами на банківському рахунку: отримувати або вносити готівку, оплачувати товари, роботи, послуги, погашати боргові зобов’язання, одержувати кредити та інше, за допомогою сучасних систем телекомунікацій.

Платіжні картки як електронний інструмент мають істотні переваги перед традиційними системами. Ці переваги зводяться до такого: знижується частка банківської готівки в грошовому обігу; знижуються ризики пов’язані із втратою, крадіжкою; зростає якість обслуговування населення у сферах торгівлі та послуг, а також зростають обсяги реалізації й виробництва та інше. Основними вимогами до платіжної системи є:

ефективність – повинна забезпечувати найбільшу частку грошових платежів у безготівковій формі. Це зможе мінімізувати ризики та втрати коштів у платіжному обігу та максимізувати швидкість обігу грошей у безготівковій формі;

надійність – здатність платіжної системи працювати безпомітних збоїв та сторонніх втручань на всіх етапах руху платіжних інструментів та грошових коштів, завдяки чому платежі здійснюються своєчасно, без втрат;

оперативність – здатність швидко здійснювати перекази грошей в режимі реального часу на рахунок одержувача після надходження відповідного розпорядження. Ця риса має велике значення для використання міжбанківських платежів на великі суми, створивши для цього окрему підсистему електронних платежів;

економічність – здатність системи забезпечити її користувачам якнайменші витрати на кожну одиницю здійснених платежів. Ця здатність визначається рівнем капітальних витрат на створення техніко-технологічної інфраструктури платіжної системи, мінімізацію операційних витрат на її експлуатацію, продуктивністю техніко-технологічних пристроїв для обробки, пересилення платіжних документів, що впливає на ефект масовості, надійністю та оперативністю системи;

зручність – здатність системи забезпечити користування її послугами з найменшими витратами часу, інтелектуального потенціалу, додаткових дорогих пристроїв чи витрат на додаткову обробку інформації тощо;

безпечність – здатність системи запобігти несанкціонованому доступу чи втручанню сторонніх осіб у платіжній процес та зробити його прозорим для безпосередній учасників – платника й одержувача грошей;

за дистанційним обслуговуванням – комплекс, за допомогою використання традиційних банківських послуг за рахунком клієнта та здійснення операцій на підставі дистанційних розпоряджень ″клієнт – банк", "клієнт – Інтернет – банк", "мобільний банкінг" тощо.

Особливе зручним для клієнта є використання під час роботи традиційних засобів зв’язку – телефонів, мобільних телефонів, мережа Інтернет, що не потребує наявності спеціально обладнаних інформаційних систем і апаратно–програмних комплексів. За допомогою цих засобів клієнт може одержувати прямо з будинку або офісу інформацію про курси валют, стан свого рахунку, проведення платежів за рахунками клієнтів тощо. Наприклад мобільний банкінг дає змогу: одержувати на мобільний телефон інформацію про суму грошових коштів, які доступні для використання в даний момент; одержувати повідомлення, що підтверджують проведення операцій за рахунком, у тому числі і за картрахунком; одержувати повідомлення про стан коштів на рахунку клієнта.

Із розвитку Інтернету з’явилася нова концепція банківської діяльності. Йдеться про віртуальні банки Їх ядром є www – сервер-віртуальний офіс, який виконує ті ж функції, що й традиційний банк. За допомогою такого банку клієнт має змогу отримати всю необхідну інформацію про банк, скласти договори щодо надання послуг, відкривати рахунки, здійснювати за ними операції – тобто працювати в режимі реального банку.

Вартість банківських послуг зменшується завдяки використанню менших приміщень, невеликого штату співробітників, відсутності сховищ тощо. Труднощі при створенні віртуальних банків такі ж, як при створенні бізнес–серверів (потреба у складному програмному забезпеченні, розробка нормативної бази, підготовка персоналу тощо). Незважаючи на це, ідея віртуальних банків уже детально розроблена, більше того, у світі її вже почали реалізовувати.

Використання web–серверів комерційних банків для надання конфіденційних послуг із цілого ряду причин є дуже привабливим для потенційних клієнтів, адже вони мають змогу здійснювати необхідні операції безпосередньо зі свого офісу чи будинку. До того ж електронні розробки за допомогою Інтернету підвищують оперативність обслуговування клієнтів, поліпшують контроль за рухом коштів та прискорюють процес платежів. Банківські послуги в електронному вигляді доступні протягом усього дня. Вигідно й те, як у системах що робоче місце клієнта оснащене не таким дорогим спеціалізованим програмним забезпеченням, як у системах «Клієнт-банк», а стандартним, яке широко застосовується. Банк лише підтримує власний web–сервер і дбає про безпечність сеансів електронного зв’язку з клієнтами.

Банки теж належним чином оцінили привабливість використання web-сторінок для електронної комерції. Адже віртуальний ринок допомагає розширити коло потенційних відвідувачів, і не тільки залучити до співпраці територіально віддалених клієнтів, а й визначити ту їх категорію, яка цікавиться запропонованими банківськими послугами. Банк може стежити за поведінкою клієнтів у мережі та проводити на цій основі маркетингові дослідження. Інтернет дає змогу вдосконалити якість і швидкість надання банківських послуг. Спеціальні програмні засоби – підвищують також їх надійність. Оскільки накладні витрати на комунікації в мережі Інтернет порівняно невеликі, це уможливлює вихід для малих та середніх банків на глобальні ринки. Проведення клієнтських розрахунків через Інтернет дає змогу банку зменшити кількість операціоністів, приміщень, сховищ, а отже, скоротити штат працівників.

Багато банків почали надавати банківські послуги вдома за допомогою спеціалізованих систем ″Клієнт-банк″. Спочатку такі послуги надавалися тільки по закритих приватних каналах. В даний час ситуація міняється у бік використання Інтернет. Зараз найбільше популярні змішані рішення.

Існують три моделі надання банківських послуг вдома:

банк надає призначений для користувача інтерфейс мережу. При цьому може використовуватися система ″Клієнт-банк″. розроблена самим банком або спеціалізованою фірмою, що виробляє ПЗ;

посередник або провайдер послуг, наприклад Intuit Services, бере на себе відповідальність за призначеним для користувача інтерфейс і за мережу, в той час, як банк відповідає за наповнення;

надання послуг вдома за допомогою Інтернет. В даному випадку інтерфейс є програмою перегляду web, як мережа виступає Інтернет, а наповнення залежить від банку. Взагалі, через вузол web фінансові інститути можуть запропонувати широкий спектр послуг. Таких, наприклад, як уявлення оперативної інформації про фінансові новини, електронна пошта і видалений доступ до персональної фінансової інформації.

Система ″Клієнт-банк″ призначена для обміну електронними документами і зв’язку між банком і його клієнтом яка забезпечує клієнту можливість оперативного управління власними рахунками в банку, мінімізуючи час проходження платних документів.

Схема використовування системи «Клієнт–банк» така: банк купує (або розробляє) систему і потім продає або безкоштовно надає доступ до неї своїм клієнтам.

Перерахуємо основні переваги системи ″Клієнт-банк″ перед традиційними способами обслуговування:

у банку з’являється можливість працювати з клієнтами практично цілодобово і при цьому істотно скоротити свої відділена;

клієнт може здійснювати платіж, не виходячи з офісу. З урахуванням транспортних проблем в сучасних містах це істотно спрощує процес платежу. Більш того, у широкому значенні це призводить до того, що клієнт перестає бути територіально прив’язаним до банку, який його обслуговує. У нього з’являється можливість вибрати банк, який його влаштовує за якістю послуг, що надаються, а не за ступенем територіальної близькості. У результаті посилюється конкуренція між банками, від якої, кінець кінцем, виграють всі – і банки і клієнти цього банку;

другим визначним для клієнта слідством використання системи ″Клієнт-банк″ виявляється поява у нього строгої і надійної системи реалізації і обліку його зовнішнього документообігу. Якісна системи ″Клієнт-банк″ дозволяє автоматизувати практично весь документообігу між банками та клієнтами. Часто ця система для підприємства є першим сучасним інструментом, а для деяких, і першим засобом внутрішньої автоматизації.

Система комерційних банків дозволяє клієнтам, передувати у власному офісу, виконувати такі дії:

підготовку і передачу в банк по телекомунікаційному каналу платіжних доручень на здійснення внутрішньобанківських і міжбанківських платежів, листів і запитів на отримання додаткової інформації;

прийом з банку наступної інформації;

результатів обробки відправлених платіжних доручень;

зовнішніх і внутрішньобанківських платежів, тобто всіх платежів, які відображають рух засобів по рахунками клієнтів

банківських виписувань руху за рахунками, у тому числі і валютних, стандартного вигляду;

кредитних і дебетових реєстрів документів;

додаткової інформації, наприклад, довідника банків НБУ – учасників СЕП, курсів і кодів валют, розробляти різні звітні форми по власній базі даних тощо.

Система ″Клієнт-банк″. розраховане на багато користувачів, може працювати в локальному і мережному режимі. Можливі імпортно-експортні обміни документами з власною клієнтською бухгалтерією за допомогою файлів фіксованої структури.

Загалом існує безліч систем телекомунікацій, придатних для використання в системі ″Клієнт-банк″.

Готівково-грошовий обіг – частина грошового обігу, що дорів­нює сумі всіх платежів, здійснених у готівковій формі за певний період часу.

У готівковому грошовому обігу застосовуються казначейські квитки, банкноти, металеві монети, дебетні і кредитні картки, чеки й інші грошові знаки. Обсяг наявного обігу залежить від масштабу емісії готівки, швид­ко­сті їх обігу, розмірів товарообігу, рівня доходів населення, темпів інфля­ції і подібне.

З метою обмеження готівкового обігу, здійснюється підприємст­ва­ми, Центральний банк встановлює ліміти залишку готівки в касах підпри­ємств. Наявний обіг лімітується і для комерційних банків. Уся готівка понад встановлені ліміти підлягає здачі на рахунки в комерційні банки або Центральний банк, який встановлює порядок ведення касових опера­цій підприємства, регламентує емісійно-касову роботу своїх установ. У той же час не можна вважати, що управління наявним оборотом здій­снюється лише на адміністративній основі. Тут велику роль відіграють економічні методи, що забезпечують збалансованість наявного обігу і попиту домашніх господарств, підприємств, держави на товари, роботи, послуги, активи.