1.2 Соціальна солідарність
Проблема соціальної солідарності - одна з центральних проблем в роботах Дюркгейма.
Соціальна солідарність - головна сила, що цементує та сплачивающая суспільство, створює суспільне ціле. Вона виникає як логічний наслідок суспільного розподілу праці, тобто соціалізації і розподілу людей за професіями.
Розподіл праці вносить різноманітності, і чим більше воно, тим сильніше у людей прагнення до єдності та обміну. Договір - є символ обміну, його юридична форма. Обмін припускає, що 2 людини беруть на себе взаємні зобов'язання. З цього випливають співпраця і кооперація, а договір є формою соціальної взаємодії; відносини людей на основі договору регламентуються правилами і законами, на яких покояться соціальні інститути суспільства.
Теорія будови і еволюції суспільства:
Механічна солідарність (доіндустриальне суспільство), або солідарність за схожими ознаками, коли всі індивіди виконують однакові функції і не мають індивідуальних рис.
Органічна солідарність (частина доіндустріального і все індустріальне суспільство), коли люди все більше відрізняються один від одного і починають взаємодоповнювати один одного, по аналогії зі взаємозалежністю і взаємодоповненістю частин тіла в організмі.Чим органічніше суспільство, тим вище його схильність до демократії, бо остання заснована на свободі вибору, повазі до особистості, захист прав людини. І, навпаки, чим більш механічним є суспільство, тим більше воно схиляється до тоталітаризму.4
Розділ іі
2.1 Основні типи та причини суїциду
Робота Дюркгейма «Самогубство» (1897) вважається у історико - соціологічній літературі класичним зразком поєднання емпіричного дослідження з соціологічною теорією.
Дослідження проблеми самогубства привертало увагу Дюркгейма з кількох причин. По-перше, самогубство – це «чітко окреслена група фактів», які можна легко визначити. По-друге, соціолог розглядав свою роботу як застосування до емпіричного матеріалу основних принципів соціологічного методу, викладених у «Правилах…»: вивчення соціального факту як речі, визнання існування особливої, суспільної реальності, яка не залежить від волі окремих індивідів.
Праця «Самогубство» тісно пов’язана з вивченням вченим поділу праці, у якому Дюркгейм вбачає ознаку нормального та сприятливого розвитку суспільства. Соціолог зазначає, що в сучасному суспільстві людина більше задоволена своїм становищем, аніж у попередніх суспільствах і це привертає увагу до зростання числа самогубств, як вияву й доказу певних, можливо, патологічних рис організації суспільного життя. Вже у книзі «Про поділ суспільної праці» присутній аналіз патологічних рис суспільства – аномалії, відсутність та дезінтеграція норм – поняття яке переважає при аналізі самогубств. Отож, вивчення самогубств стосується патологічного аспекту життя сучасних суспільств і спрямоване на виявлення зв’язку індивідуума з колективом. Дюркгейм прагнув показати, як колектив впливає на окремих індивідів. З цього боку явище самогубства викликає надмірний інтерес, бо немає нічого більш індивідуального, ніж факт позбавлення себе життя .
Праця «Самогубство» розпочинається з визначення явища, спростовуються попередні інтерпретації поняття, визначаються типи самогубств, і, на підставі цієї типології розвивається загальна теорія самогубства, як суспільного явища. Дюркгейм визначає самогубство, як будь-який смертний випадок, який прямим чи непрямим чином походить від позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про можливі наслідки свого вчинку. Спроба самогубства кваліфікується так само, різниця лише в тому, що тут самовбивчий акт припиняється перш ніж наступає смерть
Еміль Дюркгейм не розглядав самогубство як прояв психічної або органічної патології, а шукав причини цього явища всередині суспільства. Соціолог вважає, що чинник, який спонукає до самогубства має не психологічний, а соціальний характер. Він пов’язував самовбивчий акт із зовнішніми причинами, з порушенням соціальних зв’язків, тому ретельно досліджував, насамперед, соціальне середовище.
Поступово, Дюркгейм дійшов висновку, що рівень самогубств у суспільстві – це функція декількох соціальних змінних – релігійних, сімейних, політичних,національних. Соціолог доводив цю гіпотезу, характерним для нього методом виключення:систематично розглядав і відкидав такі несоціальні фактори, як психоорганічна схильність індивідів (психопатичний стан, расовий та фактор наслідування), фізичне оточення (клімат, пора року, час дня) та імітація. Таким чином,самогубство він розглядав як соціальне явище, що є результатом впливу на індивіда зовнішніх чинників,окремих соціальних факторів і як наслідок дезінтеграції, розриву соціальних зв’язків, втрати соціальних контактів. Вчений, також, підкреслював другорядну роль індивідуальних факторів та їх залежність від загальних соціальних причин та стану суспільства.
Визначивши предметом свого дослідження соціальний відсоток самогубств (співвідношення кількості самогубств та кількості населення), Дюркгейм вважав причинний аналіз єдиним методом, який відповідав вимогам даної соціальної проблеми. Стверджуючи, що різні типи самогубств можуть витікати із різних причин, французький соціолог вирішив створити власну етологічну класифікацію, яка відповідає цим причинам.
Отож, після того як явище самогубства визначене та відхилені його пояснення поза суспільними чинниками, які не розкривають його соціального характеру, залишається головний етап дослідження – виділення типів.
Дюркгейм виділяє три основних типи самогубств: егоїстичний, альтруїстичний та аномічний і четвертий тип фаталістичний.
Вчений розглядає егоїстичне самогубство за допомогою кореляції між показниками самогубств та соціальними рамками: релігія, шлюб, родина. Спираючись на офіційну статистику, французький соціолог з’ясував,що частіше закінчують життя самогубством чоловіки, ніж жінки; самотні – частіше, ніж сімейні; протестанти – частіше,ніж католики.
Дюркгейм писав, що коли егоїзмом можна назвати стан людини, коли індивідуальне «я» не знаючи міри й на шкоду іншим, протиставляє себе суспільному організмові, то цим терміном можна назвати особливий вид самогубства.
Перш за все, самогубство може мати походження при ослаблені колективної міці – одного із чинників, який з найбільшою силою може гальмувати це явище. Суспільство з високим ступенем згуртованості робить індивіда залежним від суспільного середовища і не дає йому можливості розпоряджатися своєю особистістю на власний розсуд. Воно не дозволяє індивіду вчинити самогубство і знехтувати обов’язками , які він має щодо цього суспільства. Та у випадку, коли особа перестає розглядати таку підпорядкованість своїм обов’язком, то суспільство не здатне нав’язати їй свою зверхність. Суспільство втрачає свою авторитетність і не може перешкодити волі індивіда, який вже самостійно вирішує свою долю. У такому випадку індивід віддаляється від суспільства, яке перестає впливати на його особистість регулюючим чином. Відсутність колективної підтримки викликають почуття самотності та трагічності свого існування. Можна стверджувати, що однією з причин самогубства такого роду є «крайній індивідуалізм».
Індивідуалізм тісно пов'язаний з егоїзмом: вони ізолюють людину від суспільства. Якщо руйнуються зв’язки, які пов’язують людину з її життям, то людина, відмежовуючи себе від зовнішнього світу втрачає усі можливості самоідентифікації у цьому світі. Особа, створюючи навколо себе порожнечу, створює її й всередині себе, і предметом міркування цієї особи залишається власна духовна убогість. Споглядання такої порожнечі рано чи пізно закінчується самогубством. Позбавлення себе життя у такому випадку не містить ніякого лютого пориву чи протесту, а, навпаки, останні моменти життя сповнені спокійною меланхолією, яка є характерною рисою егоїстичного самогубства. Стан «томливої меланхолії» паралізує усяку діяльність людини. Людина закриває очі на все, що її оточує, тому що навколишній світ лише підсилює її біль і звертає увагу свідомості лише на власні переживання. Та цим самим індивід лише поглиблює свою самотність. Людина продумує план позбавлення себе життя й спокійно рухається до ключового моменту.
Дюркгейм вважав, що справжніми причинами егоїстичного самогубства є «хворе суспільство», «колективна бездушність», втрата спільних цілей. Такий спільний стан породжується і відображається в дезінтеграції суспільних груп: релігійних, сімейних,політичних, які безпосередньо впливають на індивіда.
Отож, перший тип самогубства позначається терміном «егоїзм». Людина більше схильна до замаху на власне життя, коли вона думає лише про себе, коли вона не інтегрована в суспільний гурт, коли бажання, які керують цією людиною не співвіднесені гуртовою оцінкою цих бажань та самого життя особи.
Другий вид самогубства – альтруїстичний, протиставляється егоїстичному. На противагу егоїстичному суїциду, що характеризується, як правило, занепадом сил, альтруїстичний суїцид відбувається «з проявом енергії, з жагучим почуттям». Відірвавшись від суспільства, людина легко завдає собі смерть; так само легко вона накладає на себе руки, будучи аж занадто тісно з ним пов’язаною 5
Альтруїстичне самогубство відбувається тоді, коли особисті інтереси повністю поглинуті соціальними, коли інтеграція в групі настільки велика, що індивід вже не існує в суспільстві, як окрема самостійна одиниця. У своєму дослідженні, Дюркгейм подає таке самогубство трьома прикладами. Одним із них є випадок, коли вдова в індійців вільно йде на багаття, де спалене тіло її чоловіка або самогубство жінки, яка стала вдовою, тому що її чоловік загинув у битві. Також для датських воїнів зустріти смерть у ліжку від старості чи хвороби було ганьбою. Тому вони накладали на себе руки, щоб уникнути безчестя. Альтруїстичним суїцидом вважається і звичай у давніх суспільствах, коли після смерті принца, вождя та будь-якого іншого правителя вчиняли самогубство його служники. Зокрема такий звичай побутував у Галії, на Гавайях.
Отож, самогубства в архаїчних суспільствах можна поділити на три категорії:
1) самогубства жінок після смерті чоловіків;
2) самогубства людей, які переступили поріг своєї старості або уражені хворобою;
3) самогубства клієнтів або служників після смерті їхнього правителя 6
Можна стверджувати,що самогубство є зазвичай поширеним явищем у первісних архаїчних суспільствах. Воно не входить у суперечність із загальновизнаними нормами, а розглядається, як обов’язок індивіда. Якщо людина знехтує цим обов’язком, то зазнає ганьби, певних релігійних санкцій.