3. Радянька аграрна політика 1917-1920 роках

Після здобуття влади більшовиками 8 листопада 1917 р. було проголошено Декрет про землю, згідно з яким поміщицька власність на землю відмінялася без усякого викупу, поміщицькі маєтки, як і всі землі – удільні, монастирські, церковні, кабінетські, з живим і мертвим інвентарем, господарськими спорудами і усією власністю переходили в розпорядження волосних комітетів і повітових рад селянських депутатів. На останні покладалися функції вживати необхідних заходів для дотримання суворого порядку під час конфіскації поміщицьких маєтків, визначення розмірів ділянок, майна, що підлягають конфіскації.

Декретом визначалося, що найсправедливішим розв'язанням буде передача всієї землі, включно з державною, у володіння тих, хто працює на ній, і що форми землеволодіння мають вільно визначатися безпосередньо на місцях. Акцентувалася увага й на тому, що земельні ділянки з високорозвинутими господарствами – садами, плантаціями, розсадниками, оранжереями, теплицями тощо – не підлягають поділу, а перетворюються на показові і передаються у користування держави або общини залежно від їх розміру та значення. Спеціально вказувалося, що присадибні міські та сільські землі з домашніми садами й городами залишаються в користуванні безпосередніх власників, причому розмір ділянок і рівень податку за користування ними визначається законодавчим порядком.

«Основний закон про соціалізацію землі», затверджений ВУЦВК 9 лютого 1918 р., підтверджував націоналізацію землі, ліквідацію приватної власності на землю і перехід її у розпорядження трудящих мас. Закон велику увагу приділяв розвитку громадського обробітку землі. Згідно із Законом, першочергове користування землею надавалося державі, громадським об'єднанням, сільськогосподарським комунам, товариствам, сім'ї та особі. Таким чином, Декрет про «усуспільнення» землі від 9 лютого 1918 р. акцентував увагу на окремих моментах колективізації, але в основному був присвячений розподілу землі згідно з Декретом від 8 листопада 1917 р.

«Основний закон про соціалізацію землі» був трансформований з Росії без урахування конкретних умов, специфіки аграрних відносин в Україні, внаслідок реалізації якого аграрна політика в краї почала деформуватися.

19 березня 1918 року цей Закон під назвою «Тимчасове положення про соціалізацію землі» був прийнятий і в Україні. У ньому йшлося про те, що влада надаватиме допомогу в питанні громадського обробітку землі, насамперед, надаючи перевагу трудовому комуністичному, артільному, кооперативному господарюванню перед одноосібним. Концептуально закладаються ідеї громадського господарювання в українському селі.

У 1917 – 1920 рр. українські уряди були вимушені здійснювати жорстку продовольчу політику. Це зумовлювалося необхідністю забезпечення продовольством армії, міських жителів. Вона проводилася в умовах зниження виробництва сільсько­господарської продукції. Характерно, що так звану продовольчу диктатуру царський уряд ввів у 1916 р. її елементи проявлялися і у заготівельних акціях, які в 1917 р. здійснювала Українська Центральна Рада, а в 1918 р. уряди гетьмана П. Скоропадського і Директорії. Насильницькою конфіскацією продовольства у селян займалися денікінці, армія Врангеля, польські військові.

Радянська влада встановила продовольчу диктатуру у травні 1918 р. Декретом про монополію на харчові продукти Наркоматові продовольства надавалося право реквізувати у селян усе зерно понад визначений останнім прожитковий мінімум. Йшлося про «куркульське» зерно, а відтак декрет закликав решту селян, які не мали власного майна, об'єднатися до нещадної боротьби з «куркулями». Декрет про боротьбу з сільською буржуазією від 14 травня 1918 р. оголошував селян, які мали надлишки зерна, «ворогами народу», вимагав їх передачі революційному суду з наступним ув'язненням на строк не менше 10 років, а також надавав Наркомпроду «застосовувати збройну силу у випадку протидії відбиранню хліба або інших продовольчих продуктів».

Для здійснення продовольчої диктатури були створені й відповідні органи – продовольчі загони. А Декретом від 11 червня 1918 р. організовувалися комітети бідноти (комбіди), в обов'язки яких входило надання допомоги місцевим продовольчим органам у вилученні хлібних надлишків. До їх складу входили переважно селяни-бідняки та сільські пролетарі. Члени комбідів за рішенням більшовиків мали переваги при розподілі землі, звільнялись від податків і діставали 25% «здобичі» від вилученої сільсько­господарської продукції.

На комітети бідноти покладалися обов'язки вилучати хліб, а також іншу сільськогосподарську продукцію, машини, інвентар у заможних селян і цим самим допомагати місцевим продовольчим органам виконувати ленінські настанови. Зауважимо, що більшовицькі завдання щодо реквізицій хліба були не лише успішно виконані, а і значно перевиконані, оскільки на практиці реквізиційні процеси охопили не тільки заможно-середняцькі господарства, а навіть і бідняцькі.

З метою посилення реквізиційної політики на селі 9 травня 1920 р. в Україні було прийнято «Закон про комнезами». Комітети незаможних селян були створені тільки в Україні. Вони об'єднували селян-бідняків та бідніших середняків, які вели боротьбу проти «куркульства», вилучаючи в нього землю, рухоме й нерухоме майно тощо. Свою «лепту» в реквізиції вони внесли в другій половині 1920 р., коли хлібозаготівля значно збільшилась. У листопаді 1920 р. налічувалось близько 9600 сільських і волосних комнезамів, які були наділені правами державних і політичних органів, фактичної влади на селі. Комнезами були непопулярними серед народу і некомпетентними у господарських питаннях. Вони користувалися державними пільгами й відрахуваннями від зібраної ними за продрозкладкою продукції, але не бажали ділитися з селянами середнього стану. Тому все частіше ставилося питання про реорганізацію комнезамів, позбавлення їх функцій державного значення та перетворення на добровільні громадські організації. Врешті-решт у липні 1925 р. і вони припинили своє існування. Отже, стало очевидно, що згадані перші декрети про реквізиції з'явились фактично до громадянської війни. Зважаючи на це, вона не була головною причиною введення політики воєнного комунізму, а лише частковою.

Головною причиною введення політики воєнного комунізму було те, що більшовики наслідували теорію безтоварного соціалізму К. Маркса. Ця причина раніше замовчувалась радянською історіографією. Аналізуючи суть допущеної більшовиками помилки, слід підкреслити, що вона полягала в «перестрибуванні» через соціалізм, у прагненні «провести безпосередній перехід до комуністичного виробництва і розподілу». Звідси випливає, що політика воєнного комунізму була аж ніяк не «воєнною», а суто ідеологічною господарською примусовою акцією у намаганні створити новий правопорядок і негайно перетворювати вже тодішнє суспільство на комуністичне.

У період громадянської війни товарно-грошові відносини фактично були замінені товарообміном між містом і селом, який проводився не в інтересах селянства. Нееквівалентне постачання сільськогосподарської продукції селянами у міста не відповідало пропорції забезпечення їх промисловими товарами. Так, сільчани одержували лише товари першої життєвої необхідності (сіль, сірники, мило, гас), маючи при цьому потребу в одязі, взутті тощо. Тому їм доводилося виробляти не лише продукти харчування, але й необхідні промислові товари звичайним кустарним способом. У країні було заборонено, абсолютно закрито всякий розвиток приватного, недержавного обміну, тобто суворо заборонено торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції з боку селян. І це в той час, коли існували мільйони дрібних селянських господарств.

Це була офіційна політика уряду, яка фактично зводилась до державного насильства не тільки над панівною верхівкою, а й над селянами та невдоволеними робітниками. Безумовно, ця ганебна політика не могла не відбитися на психології та свідомості трудящих, особливо селян, оскільки негативно впливала на їхнє ставлення до радянської влади і водночас на приниженні їх ролі в соціально-економічному житті. Саме з цього часу й бере свої витоки принцип «відчуження» селян від землі, втрата інтересу до землеробської праці, до справжнього господарювання селянина на землі.

Лекція 4

АГРАРНІ ВІДНОСИНИ В ДОБУ НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ 20-х років ХХ ст.

План

1. Українське село після громадянської війни

2. Землевпорядкування в Україні у 1921 – 1927 роках.

3. Суперечливі процеси розвитку аграрного сектора України у 20-х – на початку 30-х років ХХ століття.

1. Українське село після громадянської війни.

Громадянська війна, закінчення якої найбільше чекали селяни, наприкінці 1920р. завершилася, проте воєнно-комуністична політика продовжувалась. У такий спосіб обіцянка більшовиків селянам відмінити воєнний комунізм з припиненням громадянської війни обернулася на словоблудство.

Після закінчення громадянської війни політика воєнного комунізму не тільки не послабилася, а навпаки, запроваджувалися нові утопічні форми. Так, Декретом від 6 грудня 1920р. вводиться безкоштовний відпуск продуктів населенню по картках, а Постановою від 27 грудня того самого року було відмінено грошові розрахунки за користування поштою, телеграфом, телефоном тощо. Тоді ж державні підприємства звільнялися від оплати за паливо. На початку 1921р. – користування комунальними й комунікаційними послугами, транспортом ставало безкоштовним. У лютому припинили обкладання грошовими податками. Почалася підготовка до цілковитого скасування, грошей, ліквідації Центрального банку. Наведені факти свідчать про здійснення ленінської політики переходу до комуністичного виробництва і розділу.

Внаслідок політики воєнного комунізму, як показала практика, селянське господарство все більше занепадало. Воно виявилося вщент розореним, перебуваючи в стані фактичної руйнації, дистрофічної немічності. Товарність сільського господарства була настільки низькою, що задовольнити потреби населення України в продуктах харчування стало неможливо. Водночас посилилося втручання держави у селянські справи – у вигляді директив, що диктували вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур, розведення великої рогатої худоби, свиней, овець тощо, причому строго вказуючи відповідні норми утримання останніх. Економічна політика держави щодо селянства носила яскраво виражений споживацький, паразитичний, занепадний характер. Селянин, у якого вилучали не тільки надлишки продуктів харчування, а й необхідну норму для проживання, втрачав інтерес до господарювання і значно скорочував посівні площі. Саме в районах активного здійснення продрозкладки відбувалося звуження посівних площ (Чернігівська, харківська та Полтавська губернії). На територіях, де відбувалися основні воєнні дії (Волинська, Київська, Подільська, Катеринославська губернії), наявність селянських запасів була досить мізерною. Аналогічна ситуація склалася і в інших регіонах. “Викачування” містом хліба з села при одночасному скороченні промислового виробництва загострювало нееквівалентні відносини між ними.

На стані сільського господарства України особливо негативно позначилася продовольча розкладка останнього року (1920) громадянської війни, яка фактично була каталізатором повоєнної кризи в аграрному секторі. Саме цей рік характеризується найбільш жорстокими спробами більшовиків остаточно знищити товарно-грошові відносини і ринок, замінивши їх централізованим розподілом продукції.

Катастрофічно занепало землеробство й тваринництво – основні галузі сільського господарства. Виробництво зерна в 1920р. становило лише близько половини того, що давала країна до першої світової війни. У кілька разів зменшилося виробництво технічних культур: цукрових буряків, льону, конопель, тютюну. У зв’язку з цим у стані глибокого занепаду перебували провідні галузі легкої промисловості України. Особливо критичним було становище в цукровиробній галузі, котра в довоєнні роки давала понад 80% цукру загальноімперського виробництва. У 1920р. з 192 заводів, які в 1914-1915рр. виробляли 85 млн. пудів цукру. діяли лише 76 із загальним обсягом продукції близько 4 млн. пудів; 13 заводів лежали в руїнах, 5- за Ризьким мирним договором відійшли до Польщі. Чимало уцілілих підприємств було законсервовано через занепад цукробурякового виробництва в Україні, спричинений загальною кризою сільського господарства й бурякосіяння зокрема. У 1920р. посівні площі цукрових буряків порівняно з 1914р. скоротилися більш як у 4 рази. а врожайність удвічі. Криза галузі тривала й після громадянської війни.

Внаслідок посилення в 1920р. реквізиційних методів у селянських господарствах різко зменшилося поголів’я худоби, свиней, овець, однак продукція продовжувала вивозитися до великих промислових міст Росії. Заготовлене продовольство в Україні неможливе було вчасно доставити у промислові центри, оскільки в результаті розрухи і гострої нестачі палива транспорт не справлявся з перевозками. Половина паровозів і чверть вагонного парку були непридатні для роботи. Вантажообіг транспорту становив близько 23% від рівня 1913р.

Незважаючи на активну діяльність продовольчих загонів, комітетів незаможних селян при допомозі військових сил каральних загонів ЧК, виконати в 1920р. заплановану продрозкладку ставало дедалі важче. Навесні 1921р. продрозкладку з урожаю попереднього року в Україні було виконано менш як на 40% . Радянський уряд змушений був закуповувати продовольство за кордоном.

Стало цілком очевидно , що застосовані до селянства радянською владаю, як московського центру, так і України командно-економічні та силові узурпаторські методи збанкротіли і не здатні були навіть мінімально забезпечити населення продуктами харчування.

Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовицькою політикою, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які на початку 1921р. охопили Україну і Росію. Селянство, яке терпіло і здебільшого мирилося з продрозкладкою в роки громадянської війни, після її закінчення почало виступати проти неї. Таким чином, економіка сільського господарства весною 1921р. перетворилася на політику.

Погіршилося ставлення селян-середняків до радянської влади. За три з лишнім роки, як повідомлялося в радянській пресі в січні 1921р. , селяни-середняки глибоко переконалися, що комунізм – це безгосподарність, це – неповага до чужої праці, це- невміння зберегти й раціонально використати господарські цінності. Таким чином, проголошений у 1919р. стратегічний лозунг – перехід від політики нейтралізації середнього селянства до міцного союзу робітничого класу з середняком і залучення його до соціалістичного будівництва - опинився під загрозою.

Невдоволення українського села реквізиціями продовольства, що поширювалися майже на всю продукцію, яка вироблялася у селянському господарстві, а також забороною торгівлі після ліквідації фронтів стало відчуватися ще гостріше. На початку 1921р. селянськими повстаннями булла охоплена майже вся Україна . Так, у лютому того самого року чекісти повідомляли про 118 великих селянських повстань в Україні.