2.3.Особливості укладення договорів у сфері зовнішньоекономічної діяльності

Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України, міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів і організацій, якщо це не заборонено прямо та у винятковій формі законодавством України. Але інколи при укладенні зовнішньоекономічного договору стикаються дві чи більше різних правових національних моделей. Саме тому важливу роль при укладенні зовнішньоекономічного договору відіграє те, законодавство якої країни повинно бути застосовано в тих чи інших випадках (питання правової прив’язки).

Дане питання залежить від багатьох чинників (форми взаємин між сторонами, виду товару, місця укладення договору, характеру робіт/послуг).

Так, якщо сторони планують створити спільне підприємство (СП), то застосовується право країни, на території якої СП створюється та реєструється. Певний відсоток ЗЕД договорів (контрактів) укладаються на аукціонах, внаслідок конкурсу або на біржі, а тому в такому випадку застосовується право країни, на території якої проводиться аукціон, конкурс або знаходиться біржа. Якщо ж укладення зовнішньоекономічного договору пов’язано з виконанням будівельно-монтажних робіт, виробничим співробітництвом чи кооперуванням, то в такому разі застосовується право країни, де здійснюється така діяльність, або де створюються передбачені договором (контрактом) результати, якщо сторони не погодились про інше.

До прав та обов’язків сторін в інших ЗЕД договорах (контрактах) застосовується право країни, де заснована чи має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка здійснює виконання такого договору, що має вирішальне значення для його змісту.

В окремих випадках з питань укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів) застосовуються спеціальні нормативно-правові акти. Наприклад, якщо йдеться про військово-технічне співробітництво, то застосовуються, зокрема, Указ Президента України “Про подальше вдосконалення державного експортного контролю”, “Про військову торгівлю у збройних силах”, Положення про державний експортний контроль в Україні, а також Закон України “Про державне оборонне замовлення”.

Проте в практиці трапляються випадки, коли сторони не змогли досягти домовленості щодо права, яке має застосовуватися у відносинах між ними, а тому в такому випадку застосовується право країни, де заснована, має місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є:

· продавцем (у договорі купівлі-продажу);

· страхувачем (у договорі страхування);

· ліцензіаром (у ліцензійному договорі);

· охоронцем (у договорі зберігання);

· комітентом або консигнантом (у договорі комісії (консигнації);

· перевізником (у договорі перевезення);

· іншим суб’єктом, зазначеним у п. ст. Закону.

Відповідно до ст. ГК України Кабмін з метою забезпечення відповідності ЗЕД договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види ЗЕД договорів (контрактів), що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначають законом та іншими нормативно-правовими актами.

Порядок здійснення обліку (реєстрації) зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначається Положенням про реєстрацію зовнішньоекономічних договорів (контрактів) з додатками № (далі – Положення), затвердженим наказом Мінекономіки № від 29 червня 2000 р.

Саму реєстрацію зовнішньоекономічних договорів (контрактів) проводить Мінекономіки, а також уповноважені ним органи в обласних центрах, які правомочні здійснювати облік (реєстрацію) ЗЕД договорів (контрактів) суб’єктів підприємницької діяльності, що зареєстровані в області, якщо облікова вартість цих договорів (контрактів) не перевищує 1 мільйон 500 тисяч доларів США. Облік (реєстрація) ЗЕД договорів (контрактів) на експорт відходів та брухту чорних металів здійснюється винятково Мінекономіки за погодженням з Держкомпромполітики незалежно від облікової вартості контрактів.

Значну роль для реєстрації ЗЕД (контрактів) відіграє режим ліцензування. Так, ЗЕД, предметом яких є товари, зазначені в додатках 4 та 5 Положення, підлягають реєстрації лише в тому випадку, коли до товарів не застосовується режим ліцензування та їх експорт здійснюється до країн, зазначених у додатку 7 Положення. В разі, коли чинними міжнародними договорами передбачаються прийняття та виконання Україною зобов’язань щодо експорту товарів, зазначених у додатках 4 та 5, у рамках кількісних обмежень, установлених іноземними державами чи економічними угрупованнями, та запровадження процедури ліцензування або подвійної перевірки (з видачею "експортного документа") експорту зазначених товарів і коли контракти, предметом яких є ці товари, підлягають обліку (реєстрації), застосовуються правила міжнародних договорів та законодавства України щодо режиму ліцензування і квотування або подвійної перевірки експортних операцій, а реєстрація зовнішньоекономічних договорів (контрактів) призупиняється на період до закінчення дії зазначених міжнародних договорів.

У деяких випадках реєстрація (облік) є необов’язковими і здійснюються лише внаслідок запровадження відповідних умов у ЗЕД договорі (контракті). Це, зокрема, стосується ЗЕД договорів, на підставі яких здійснюються операції з давальницькою сировиною українського замовника (реєструються лише у тому випадку, коли реалізація готової продукції передбачена в країні виконавця або передбачається його вивезення до іншої країни).

Для реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів) подаються такі документи: заява в довільній формі на офіційному бланку суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності - заявника за підписом його керівника; інформаційна картка зовнішньоекономічного контракту установленої форми; оригінал зовнішньоекономічного договору (контракту) з усіма чинними на дату подання додатками, специфікаціями, додатковими угодами та іншими документами, які є частинами контракту; копія, завірена в установленому порядку керівником суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності (якщо зовнішньоекономічний договір (контракт) підписаний фізичною особою, його копія засвідчується в установленому порядку); копія свідоцтва про державну реєстрацію, завірена керівником суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності; копія витягу з торговельного, банківського чи судового реєстру або реєстраційного посвідчення місцевого органу влади іноземної держави про реєстрацію іноземного суб’єкта господарської діяльності, керівником суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України (подається тільки в разі попередньої поставки товару); документ про оплату послуг за реєстрацію зовнішньоекономічного договору (контракту).

Для окремих видів договорів (контрактів) передбачені інші умови реєстрації. Зокрема, при здійсненні державної реєстрації договорів (контрактів) про виробничу кооперацію, спільне виробництво або інші види спільної інвестиційної діяльності за участю іноземного інвестора, порядок подання документів для цього та їх розгляд регулює Положення про порядок державної реєстрації договорів (контрактів) про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвестора, затверджене постановою Кабміну від 30 січня 1997 р.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Якісне текстове наповнення будь-якого документа (не тільки ЗЕД договору) є не тільки ознакою професійності юриста, який працював над його розробкою, але й нагальною потребою, яка дозволяє уникнути спорів у майбутньому, коли вже договір (контракт) буде підписаний і вступить в силу в межах прав та обов’язків, що визначені сторонами. Говорячи ж про ЗЕД договір, дане питання набирає ще більшої ваги, адже сторони, котрі хочуть укласти ЗЕД договір (контракт), як правило, є різномовними, або ж ведуть переговори на нерідній для них міжнародній мові спілкування (англійська, французька).

Отже, саме на такому хиткому ґрунті часто виникають мовні та мовно-правничі питання, що почасти не піддаються вирішенню з першого разу навіть досвідченими юристами: Яку мову (мови) вибрати?; Як забезпечити якість перекладу?; Як узгодити вживання правничої термінології?; Як правильно тлумачити багатомовні тексти ЗЕД (контрактів)?; Як забезпечити автентичність, юридичну силу ЗЕД (контракту) та інші можливі питання, що можуть виникати перед сторонами ЗЕД.

Мовний бар’єр є не стільки мовним, скільки етнічним. Він ґрунтується на різниці культур, національній психології, інших етнічних особливостях. Такий мовний бар’єр ще називають “лінгвоетнічним”. Так, під час укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів) лінгвоетнічний бар’єр набуває нових характеристик - правового контексту. Відтак, досягнення та формальне закріплення сторонами домовленості залежить від їхнього розуміння положень договору (контракту), сформульованих специфічною термінологією, мовним вживанням як відображенням культури і правом як проявом та відбиттям культури, яка перебуває під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.

Найбільш яскравими прикладами, які можна навести на підтвердження проблемності питання, є, наприклад, використання терміна “компанія” (company), що є характерним для британців, натомість американці використовують термін “корпорація” (corporation), при цьому маючи на увазі те саме. Нагадаємо, що в Україні, відповідно до п. ст. ГК України, корпорація розуміється як договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегування ними окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорації.

Навіть таке на перший погляд загальновживане та зрозуміле поняття, як “контракт” у різних правових системах розуміється по-різному. Згідно з американським контрактним правом необхідним кваліфікуючим елементом контракту є те, що англійською мовою називають “consideration”, тоді як німецьке контрактне право не застосовує такого поняття і не визнає за ним ролі обов’язкового елементу контракту. Тому виникає питання про те, як перекласти цей термін на німецьку чи українську мови, в яких його не вживають.

Відповідно до п. ст. Конституції України винятково законами України визначається “порядок застосування мов”. Основним Законом, який потрібно згадати в даному випадку, є Закон Української РСР “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня 1989 р. № ХІ, у ст. якого закріплене положення: “В Українській РСР мовою діловодства, роботи і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова. У випадках, передбачених у ч. ст. цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у ч. цієї ж статті, мова, прийнятна для населення даної місцевості”.

Щодо безпосереднього врегулювання питання міжнародних договорів, то зазначений Закон у ст. безпосередньо врегульовує питання мов “міжнародних договорів та угод”: “Мовами двосторонніх міжнародних договорів Української РСР, а також угод громадських органів, підприємств, установ і організацій Української РСР з громадськими органами, підприємствами, установами та організаціями інших держав є українська мова та мова іншої сторони договору чи угоди”. Слід звернути увагу на формулювання поняття, а особливо на частину “та мова іншої сторони договору та угоди”, де сама частинка “та” закріплює не альтернативу застосування, поряд з українською, мови іншої сторони договору, а навпаки додаток – ЗЕД повинен бути укладений як українською, так і мовою сторони, з якою укладається договір.

Отже, виходячи із норм українського законодавства, можна говорити про те, що зовнішньоекономічний договір (контракт) суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України з іноземною стороною має укладатися українською мовою та мовою іншої сторони, тобто іноземною мовою. Відтак, зовнішньоекономічний договір (контракт) постає як текст, що укладаються різними мовами, і тому є багатомовним.

Зовнішньоекономічні договори (контракти) є консенсуальними, їх мають укладати виключно у письмовій формі (під письмовою формою також розуміють повідомлення по телеграфу і телетайпу.) При цьому слід враховувати два фактори: по-перше, договір (контракт) розуміється у кількох значеннях: 1) текст, підписаний сторонами (документ), 2) юридичний факт, 3) правовідносини між сторонами. Договір (контракт) – це угода між сторонами, згідно з якою виникнення прав та обов’язків у сторін збігається у часі з моментом досягнення згоди між ними за всіма істотними умовами, що закріплюється у визначеній законом формі. На практиці поширеним є розуміння (уявлення та сприйняття) зовнішньоекономічного договору як тексту, підписання якого засвідчує згоду сторін і настання стосовно них юридичних наслідків. Власне на такому розумінні зовнішньоекономічного договору (контакту) акцентується увага у цьому матеріалі;

по-друге, важливу роль мови як засобу міжнародного спілкування та інструмента закріплення волевиявлення сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Ці чинники підкреслюють роль мови в процесах складання, укладення та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів), навколо яких на практиці виникають різноманітні мовні та мовно-правничі питання: вибір мови (мов), переклад, вживання правничої термінології, автентичність, юридична сила, тлумачення багатомовних текстів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) тощо, які розглядаються у цьому матеріалі.

Українське законодавство не містить положень, якими безпосередньо врегульовуються питання застосування мов у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Тому питання про те якими мовами суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають укладати зовнішньоекономічні договори (контракти) врегульовується на основі загальних положень українського законодавства.

Конституція України у ст. передбачає, що “виключно законами України визначають”, серед іншого, “порядок застосування мов”. Статтею 10 Конституції України установлено, що “державною мовою в Україні є українська мова” (частина перша цієї статті), а також те, що “в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України” (частина третя) і що “застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом”.

Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення положень ч. ст. Конституції України, у контроверсійному рішенні по справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. (справа № /99) зокрема зазначив:

“1. Положення ч. ст. Конституції України, за яким “державною мовою в Україні є українська мова” треба розуміти так, що українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (ч. ст. Конституції України).

Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.”

Чинний Закон України “Про мови в Українській РСР” від 28 жовтня  р. № XI у ст. . “Мова роботи, діловодства і документації” закріплює положення: “В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій є українська мова. У випадках, передбачених у ч. ст. цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у ч. цієї ж статті, – мова, прийнятна для населення даної місцевості.” Частина 2 ст. цього Закону передбачає: “В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови.”

Цей Закон у ст. безпосередньо врегульовує питання мов “міжнародних договорів та угод”: “Мовами двосторонніх міжнародних договорів Української РСР, а також угод громадських органів, підприємств, установ і організацій Української РСР з громадськими органами, підприємствами, установами та організаціями інших держав є українська мова та мова іншої сторони договору чи угоди.” Слід зауважити, що цією статтею не передбачено альтернативи використанню української мови як мови двосторонніх договорів суб’єктів підприємницької діяльності України: вживається формулювання “та мова іншої сторони”, а не “або мова іншої сторони”, що передбачає необхідність наявності договору українською та іншою мовами.

Підкреслюючи, що питання “застосування мов визначаються виключно законами України”, зазначимо, що у деяких нормативно-правових актах передбачено складання первинних документів державною мовою. Договори, в тому числі зовнішньоекономічні договори (контракти), є різновидами первинних документів, оскільки вони – “це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції”, а “господарські операції – це факти підприємницької та іншої діяльності, що впливають на стан майна, капіталу, зобов’язань і фінансових результатів.” Діючим український законодавством однак не заборонено складати документи, в тому числі договори, недержавною мовою.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – це особливий вид договору, оскільки виникає у сфері здійснення зовнішньоекономічної (на відміну від “внутрішньоекономічної”) діяльності суб’єктами підприємницької діяльності. “Зовнішньоекономічна діяльність – діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.” (ст. Закону про ЗЕД). “Зовнішньоекономічна діяльність підприємства є частиною зовнішньоекономічної діяльності України і регулюється законами України.” (ст. Закону України “Про підприємства в України” вiд 27 березня 1991 р. № 887-XII). У такому контексті використання української мови суб’єктами підприємницької діяльності України при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності також реалізує принцип мовної рівноправності, коли текст договору (контракту), як результат зовнішньоекономічної діяльності, укладається мовами його контрагентів. Підсумувати огляд українського законодавства можна так: зовнішньоекономічний договір (контракт) суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України з іноземною стороною має укладатися українською мовою та мовою іншої сторони, тобто – іноземною мовою. Як наслідок, зовнішньоекономічний договір (контракт) постає як текст, який укладаються різними мовами, і тому є багатомовним.

Сторони мають право самостійно та відповідно до вимог законодавства вирішувати питання про вибір конкретної іноземної мови тексту зовнішньоекономічного договору (контракту). Такою мовою зазвичай є мова іноземної сторони договору (договору).

На прийняття рішення про вибір іноземної мови зовнішньоекономічного договору (контракту), в якому один із контрагентів є суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України, впливають ряд чинників. Серед них варто назвати такі: вимоги законодавства держави, де зареєстрований, здійснює або поширює свою діяльність іноземний контрагент, вимоги законодавства, відповідно до якого укладається договір, бажання сторін уникнути ускладнень, пов’язаних із розумінням та тлумаченням положень договору, питання, пов’язані з визначенням мови арбітражного чи судового провадження у разі можливого спору, поширеність мови тощо.

Загалом у сфері міжнародного приватного права англійська мова є найбільш поширеною мовою укладення контрактів. У договірній практиці суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України з іноземними контрагентами поширеними є англійська, російська, німецька, французька, італійська та деякі інші мови.

Існує практика, коли суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України укладають зовнішньоекономічні договори з іноземними контрагентами виключно однією мовою. Так, наприклад, донедавна поширеною була практика укладення суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України зовнішньоекономічного договору (контракту) тільки однією – російською мовою. Тут слід мати на увазі, що “зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнано недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або міжнародних договорів” (ч. ст. Закону про ЗЕД).

У господарській практиці також відомий випадок визнання недійсним зовнішньоекономічного договору, укладеного суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності України виключно однією – англійською мовою (на тій підставі, що уповноважений на підписання українською стороною представник не зрозумів змісту договору). Загалом відзначимо сучасну тенденцію поширеного використання української мови при укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України.

Оскільки практично кожен зовнішньоекономічний договір (контракт) передбачає положення про те, право якої держави застосовується до договору (контракту), а також способи та процедури вирішення спорів, остільки сторонам може бути доцільно чи зручно (але необов’язково) обрати мовою договору мову органу вирішення спору чи офіційну мову тієї держави, право якої застосовується до договору (контракту).

Іноземною мовою (або однією з мов) тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) також може стати мова, яку сторони вибирають для ведення переговорів. Це пояснюється тим, що саме у термінах такої вибраної мови сторони досягаються домовленості стосовно положень договору (контракту). Відповідно у такий спосіб легше сформулювати у тексті контракту положення, які відповідають намірам сторін.

На вирішення питання про вибір мови тексту зовнішньоекономічного контракту опосередковано може впливати положення про мову судового чи арбітражного провадження, яка передбачається на випадок виникнення потреби у вирішенні спорів. Так, наприклад, у разі вибору сторонами договору (контракту) органом розгляду можливого спору Міжнародного арбітражу Американської арбітражної асоціації, слід мати на увазі таке положення Регламенту арбітражу цієї асоціації. У випадку, коли сторони не домовилися про інше, мовою арбітражного розгляду має стати мова документів, яка містить положення про арбітражну домовленість (угоду) (ст. Регламенту). Таким документом зазвичай є зовнішньоекономічний договір (контракт), який містить відповідне положення.

Кожна держава має право самостійно встановлювати вимоги щодо мов, якими має бути складено тексти договорів (контрактів) суб’єктів права такої держави або суб’єктів права (зовнішньоекономічної діяльності) інших держав, діяльність (у тому числі ефект) яких поширюється на території таких держав. Відповідні вимоги слід враховувати і суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України.

Законодавство деяких держав передбачає як загальне (у межах положень договірного права), так і спеціальне врегулювання цього питання. Так, за загальним правилом, німецьке договірне право не ставить вимоги про обов’язковість укладення договорів (контрактів), в якому однією із сторін є німецький контрагент, німецькою мовою. Це саме положення стосується і зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

У багатонаціональних США, де англійська мова не визнана офіційною державною мовою, прийнято спеціальні “мовні закони”, які зобов’язують використовувати інші мови для укладення контрактів. Законодавством деяких штатів (наприклад, Каліфорнія, Флорида, Іллінойс) передбачено положення про обов’язок суб’єктів права перекладати деякі письмові контракти на мови національних меншин (йдеться насамперед про “внутрішньо-економічні” договори).

Запровадження в США таких законів пов’язано передусім з прагненням зменшити небезпеку обману та шахрайства у комерційному обігу. Оскільки переговори часто ведуться переважно однією мовою (наприклад, іспанською), а контракти укладаються іншою (наприклад, англійською), законодавство зобов’язує забезпечити сторони щонайменше перекладом контракту. Таким чином робиться спроба сприяти досягненню прозорості контрактного процесу та ситуації, коли суб’єкти права свідомо та обізнано вступають у контрактні відносини, які спричиняють виникнення, зміну або припинення прав чи обов’язків.

Необхідно враховувати і досвід Франції. Так, у 1994 р. в цій країні було прийнято закон, яким впроваджено обов’язкове використання французької мови для оформлення будь-якого правочину, що стосується громадськості. Прийняття його було обумовлене надмірним, на думку ініціаторів законопроекту, поширенням англійської мови у Франції. Закон передбачає штрафні санкції (в тому числі й кримінальну відповідальність) за невиконання вимог законодавства. Однак, на думку спеціалістів, незважаючи на пафосні наміри нового законодавства та його економічно-протекціоністське значення, воно може розглядатися як бар’єр на шляху реалізації принципу вільного обігу товарів та руху людей, а отже, порушувати принципи права економічних спільнот низки держав Європи та Європейського Союзу.

Практиці ЄС відомі випадки, коли норми законів держав-учасниць ЄС визнавали невідповідними праву ЄС. Так, 1993 року Суд ЄС визнав недійсним бельгійський закон, подібний до згаданого вище французького. Цей закон зобов’язував усіх суб’єктів підприємницької діяльності використовувати під час продажу товарів загального вжитку лише мову того регіону, де вони продавалися. Підставою для визнання положень закону недійсним стало те, що він, на думку Суду ЄС, надмірно обтяжував торгівлю між країнами-учасниками, порушуючи таким чином принципи права ЄС. На ці та інші особливості використання мови у комерційній діяльності слід звертати увагу й суб’єктам підприємницької діяльності України, зокрема тоді, коли вони укладають зовнішньоекономічні договори (контракти) з іноземними суб’єктами підприємницької діяльності або коли провадження ними зовнішньоекономічної діяльності може мати ефект на території інших держав.

Зовнішньоекономічна діяльність у СРСР, одним із головних проявів якої є зовнішня торгівля, довгий час була монополією соціалістичної держави. Це означало, що наша держава здійснювала зовнішню торгівлю лише через спеціально створені для цього державні організації. Вона визначала за допомогою експортно-імпортного плану, що і в якій кількості має бути вивезене з держави, а що ввезене в неї.

З отриманням Україною незалежності та переходом від планової до ринкової економіки була ліквідована державна монополія зовнішньої торгівлі. Отже, українські суб’єкти господарювання будь-яких форм власності отримали реальну можливість бути повноправними учасниками зовнішньоекономічної діяльності. Зазначені соціально-політичні й економічні зміни, у свою чергу, обумовили гостру потребу у створенні принципово нового правового підґрунтя зовнішньоекономічної діяльності, з обов’язковим урахуванням світового досвіду.

Сьогодні як і раніше однією з найпоширеніших форм здійснення зовнішньоекономічної діяльності є договірна. Договори між підприємцями з різних країн укладаються у двох формах: усній та письмовій, що, безперечно, є більш поширеною.

Безпосередньому укладенню зовнішньоекономічних договорів у письмовій формі передує підготовча робота, яка складається з декількох взаємопов’язаних дій. По-перше, сторона, яка бажає експортувати або імпортувати відповідний товар, шукає партнера. Потім вона надсилає пропозицію щодо укладення договору одному або декільком конкретним особам (імовірним партнерам). Після отримання акцепту від зацікавленої особи, яка висловлює згоду з офертою, партнери остаточно узгоджують усі договірні умови та укладають договір. Позитивний результат виконання договірних зобов’язань залежить від удало проведеної підготовчої роботи, що передує укладенню договору. Найбільш важливим етапом підготовчих дій, на наш погляд, є насамперед узгодження (розробка та викладення) договірних умов. Навіть успішний вибір зарубіжного партнера залишиться безрезультатним, якщо підприємець проявить неуважність при складанні змісту договору, формулюванні окремих його умов, не використає можливі захисні механізми. Недоробки зазначеного підготовчого етапу можуть обернутися суттєвими матеріальними збитками при виконанні договору.

Отже, сторони повинні приділити дуже ретельну увагу розробці змісту умов зовнішньоекономічного договору. Загальні умови договорів (наприклад, ціна товару та базисні умови його постачання тощо) чітко фіксують права та обов’язки сторін, які вони повинні виконати у очікуваній запланованій ситуації. Як вітчизняні, так і іноземні суб’єкти господарювання, вступаючи у договірні відносини, зацікавлені у добросовісному здійсненні договірних обов’язків своїм контрагентом.

Класичне вчення щодо добросовісності своїми витоками має римське право. Воно полягає у тому, що боржник має виконати зобов’язання не тільки відповідно до даної ним обіцянки, а й до вимог доброї совісті та з огляду на прийнятий у ділових відносинах порядок [1, с. 252].

Однак прогнозована сприятлива обстановка (у якій повинно відбутися виконання) може миттєво змінитися на несприятливу, коли не можливо виконати обов’язок так, як його було викладено первісно у договорі. Ось тоді на допомогу приходять спеціальні договірні умови під назвою «захисні застереження», за допомогою яких забезпечується нейтралізація можливих ризиків. Інакше кажучи, успішність ведення зовнішньоекономічної діяльності залежить не лише від добросовісної поведінки партнера, але й від правильного використання різноманітних захисних механізмів, насамперед захисних застережень.

На наш погляд, головними передумовами використання захисних застережень у змісті зовнішньоекономічних договорів є: ризик, що постійно супроводжує зовнішньоекономічну діяльність; необхідність розподілу такого ризику; тривалий характер виконання зовнішньоекономічних договорів; особливість правового регулювання відносин, пов’язаних з укладанням та виконанням зовнішньоекономічних договорів, та, як наслідок, можливість застосування до зовнішньоекономічного договору недосконалого законодавства; свобода договору.

Починаючи розгляд передумов загального характеру, слід звернутися до ГК України. Відповідно до його положення підприємництво – це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг із метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. Відповідно зовнішньоекономічна діяльність (як певний різновид підприємницької діяльності) завжди є пов’язаною з великим ступнем ризику. Саме тому для захисту комерційних інтересів сторін зовнішньоекономічного договору завжди бажано, щоб останній містив у собі особливі умови, які були б направлені на мінімізацію або усунення ризику. Отже ризик, який завжди присутній при здійснені тих чи інших зовнішньоекономічних операцій, є головною загальною передумовою використання будь – якого захисного застереження.

Щодо етимології слова “ризик”, то М. Фасмер вважає, що воно запозичене із французької мови, в якій його значення походить до грецьких слів «ріскон» - «стрімчак» та «ріса» - «підніжжя скель» (ризикувати – лавірувати між скелями) [3, с. 485].

Загальним підсумком розгляду слова «ризик» у дореволюційній літературі є відокремлення з багатьох його значень ризику як конкретного юридичного поняття. Отже, у правовому сенсі за словом «ризик» закріпилося наступне змістове навантаження: небезпека, страх, загроза, що пов’язані з неминучістю несення невигідних матеріальних наслідків.

Проблемою ризику займалися багато науковців як у галузі права, економіки, так і в галузі філософії.

Серед науковців-правознавців найбільш заглиблено проблематикою ризику займався В.А. Ойгензихт. У своїй монографії «Проблема ризику у цивільному праві» він узагальнив та систематизував різноманітні визначення терміну «ризик», різновиди та основні теорії щодо нього [4].

Оскільки ризик є однією з найголовніших передумов використання захисних застережень у зовнішньоекономічних договорах, слід з’ясувати, що являє собою зазначене явище. Для початку наведемо декілька найбільш традиційних визначень терміну «ризик», представлених як ученими правознавцями, так і економістами.

А.І. Омельченко розглядає ризик як термін, який уживається для позначення сутності явищ, поява яких викликає майновий збиток. Він указує на два значення терміну «ризик»: 1) можливість наступу певної події, 2) сама подія, наступ якої обумовлює майновий збиток [5, с. 12].

М.С. Грінберг зазначає, що у цивільному обігу ризик являє собою правомірну небезпечну дію [6, с. 12].

К.В. Захаров убачає у ризику невизначеність ходу, результату та наслідків окремих операцій [7, с. 111].

А.Ю. Пекін розглядає ризик як діяльність, що пов’язана з подоланням невизначенності у ситуації неминучого вибору, у процесі якої є можливість кількісно та якісно оцінити вірогідність досягнення передбачаємого результату [8, с. 172].

В.М. Танаєв відокремив чотири групи «ризиків» у цивільному обігу: 1) ризик, безпосередньо пов’язаний із здійсненням підприємницької діяльності; 2) ігровий ризик; 3) зобов’язальний ризик; 4) страховий ризик [9, с. 21].

Д.І. Мейер вважає, що кожне зобов’язання супроводжується ризиком або страхом. Дія, що складає предмет зобов’язання, уявляється при його укладанні можливою, однак згодом неможливою. Неможливість здійснення дії складає майновий збиток, а зобов’язання нести зазначений збиток тим чи іншим учасником і являє собою ризик або страх [10, с. 377].

Л. Алексюк вважає, що діяльність господарюючого суб’єкта (підприємця) об’єктивно вимагає такі види ризику: 1) ризик випадкової загибелі майна, 2) комерційний ризик (можливість невиконання умов поставки), 3) економічний ризик (можливість зниження платоспроможності населення), 4) ціновий ризик (можливість підвищення рівня цін закупівлі товарів), 5) процентний ризик (можливість непередбаченої зміни процентної ставки на фінансовому ринку), 6) податковий ризик (введення нових податкових платежів), 7) інфляційний ризик ( можливість знецінення реальної вартості капіталу підприємства),

8) інвестиційний ризик (можливість виникнення непередбачених фінансових утрат у процесі інвестиційної діяльності), 9) ризик неплатоспроможності, 10) ризик утрати фінансової стійкості тощо [11, с. 17, 18].

В юридичній літературі зустрічаються інші, але дужі схожі класифікації ризиків, що мають місце у процесі здійснення підприємницької (зовнішньоекономічної) діяльності. Наприклад, В.Я. Горфінкель розподіляє підприємницький ризик на виробничий, комерційний, фінансовий, інвестиційний, ринковий [12, с. 215, 216]. Вітчизняною вченою-економістом Ж.Д. Яворською розроблено специфічну, дуже розгорнуту класифікацію економічного ризику за ринковими (сфера виникнення, рівень допустимості, вид економічної ситуації, у якій він має вираз тощо) та вербальними (ступінь очікування, міра доцільності, форма вираження, розмір тощо) ознаками [13, с. 8, 9].

Разом із тим, ризики, безпосередньо пов’язані із здійсненням зовнішньоекономічних операцій, як правило, розподіляють за такими ознаками, як 1) відношення до договірного процесу: ризики, пов’язані з умовами договору (ризик вибору певних умов), та зовнішні до договору ризики (політичний, економічний ризик, ризик ненадійності партнера тощо); 2) відношення до етапу договору (при митному оформленні, транспортний тощо); 3) відношення до територіального положення (закордоном , на кордоні, на своєму ринку); 4) можливість впливу на ризик (керовані та некеровані).

Однак, на наш погляд, не всі перелічені різновиди ризиків, які виникають у ході здійснення зовнішньоекономічних операцій, являють собою передумови використання саме захисних застережень. Пропонуємо власну систему ризиків, що найчастіше трапляються у ході здійснення зовнішньоекономічної діяльності та являють собою передумови використання захисних застережень у зовнішньоекономічних договорах.

Одним із найпоширеніших різновидів ризику, що трапляється у ході здійснення зовнішньоекономічної діяльності та, відповідно, являє собою передумову використання захисних застережень у змісті зовнішньоекономічних договорів, є соціально-політичний ризик. Джерело політичного аспекту зазначеного різновиду ризику полягає у нестабільності політичної обстановки всередині держав, із яких походять сторони договору, або «третіх країн», у нестабільності їхнього законодавства, у непередбачуваності дій органів влади цих держав. Політичний ризик, наприклад, полягає у можливості виникнення несприятливої для сторін ситуації, яка буде викликана постановами іноземного уряду щодо ліцензування експорту та імпорту або постановами щодо квотування чи постановами про торговельне ембарго. Джерело соціального аспекту зазначеного різновиду ризику полягає у самому суспільстві чи в окремому його угрупуванні, однак, не у самій стороні договору. Це зумовлюється тим, що загальною кваліфікаційною ознакою обставин, що вводять у дію захисні застереження, є їх мимовільний об’єктивний характер. Типовим прикладом соціального аспекту ризику є можливість страйку. Соціально-політичний ризик є найбільш вагомою спеціальною передумовою використання таких застережень, як форс-мажор та застереження про ускладнюючі обставини.

Ринковий ризик, який у свою чергу поділяється на товарний та валютний ризики, полягає у нестабільності ринкової кон’юнктури країн, із яких походять сторони договору, або «третіх країн». Товарний ризик, як один із різновидів ринкового, полягає у нестійкості попиту та цін на готову продукцію, та постійних змінах цін на сировину, напівфабрикати, паливо, енергію, як у межах національного товарного ринку, так і в межах міжнародного. Валютний ризик як передумова використання захисних застережень являє собою можливість грошових утрат сторін зовнішньоекономічного договору через коливання валютних курсів.

В. Ющенко справедливо розподіляє валютний ризик на операційний та економічний валютні ризики. Операційний валютний ризик виникає під час або після укладання певного зовнішньоекономічного договору. Він обумовлюється тим, що сторони зовнішньоекономічного договору є підприємцями з різних країн. Тому між укладанням такого договору, його фактичним виконанням і відповідно оплатою товару, як правило, існує проміжок часу, у який може відбутися девальвація чи ревальвація певної грошової одиниці, яка є валютою платежу. Економічний валютний ризик пов’язаний із можливістю втрати доходів за майбутніми договорами через зміну загального економічного стану країн-партнерів. Тобто мова про економічний валютний ризик іде ще до укладання зовнішньоекономічного договору, після його укладання він трансформується в операційний [14, с. 22- 25].

Отже, виникнення соціально-політичного та ринкового ризику залежить від дій держави у особі її органів, юридичної особи (підприємця), окремої людини, групи людей та утворює ризик суспільного характеру.

Разом із тим існує й інший ризик – ризик природного характеру, який також є передумовою використання захисних застережень. Він не залежить від волі людей та, відповідно, полягає у можливості наступу різноманітних природних катаклізмів та стихійних лих.

У свою чергу, ризик суспільного та природного характеру утворюють так званий об’єктивний ризик, оскільки причини, що лежать у його основі, не залежать від суб’єктивної волі сторін договірного зобов’язання.

Що ж стосується суб’єктивного ризику, то його причини завжди персоніфіковані. До нього може відноситися: можлива нестабільність та неприбутковість підприємницької діяльності однієї зі сторін договору, її непорядність, здійснення нею різноманітних фінансових махінацій, недобросовісної конкуренції. Однак даний різновид ризику не являє собою передумову використання захисних застережень!

Підводячи підсумки зазначеному, сформулюємо наступне визначення ризику як однієї з найголовніших передумов використання захисних застережень: ризик – це можливість виникнення певних обставин об’єктивного характеру як суспільної, так і природної спрямованості, що зроблять абсолютно (відносно) не можливим чи економічно не вигідним виконання відповідних договірних зобов’язань для однієї з його сторін.

Інша головна передумова використання захисних застережень дуже тісно пов’язана з названою вище. Вона полягає у необхідності розподілу ризику між сторонами зовнішньоекономічного договору.

Реалізація зобов’язань, що випливають із змісту зовнішньоекономічних договорів, завжди пов’язана з великим ступенем ризику. Отже, у процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності важливим є питання розподілу ризиків між партнерами. Договірна форма зовнішньоекономічної діяльності сама по собі, безумовно, є одним із різновидів попередження та розподілу можливих ризиків.

Я.М. Магазинер стверджував, що будь-який договір є ні що інше, як взаємна гарантія від ризиків – прийняття на себе тих ризиків, які можуть виникнути на шляху виконання [4, с. 41]. Більшість відомих учених виділяють серед найважливіших функцій договору – захисну, однак, тлумачать її по-різному. Так, О.А. Красавчиков вважає, що захисна функція договору полягає насамперед у точному та неухильному дотриманні сторонами всіх його умов (адекватне виконання обов’язків та здійснення прав, що виникають на його підставі) 15, с. 20.

О.В. Дзера вбачає захисну функцію договору в тому, що завдяки йому в дію включається механізм захисту порушених прав шляхом примусу до виконання обов’язку в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів оперативного впливу тощо [16, с. 21].

З наведених тез ми можемо зробити висновок, що будь-які договірні умови, окрім своєї головної мети (регламентації прав та обов’язків сторін договірного зобов’язання), автоматично виконують й іншу функцію – функцію захисту сторін від можливих ризиків. Однією з найголовніших функцій захисних застережень є теж захист комерційних інтересів сторін договору, який здійснюється шляхом розподілу можливих ризиків. Зазначені умови здійснюють функцію захисту за допомогою специфічного правового інструментарію. Вони не встановлюють порядок виконання договору в очікуваній сприятливій обстановці, а лише регламентують права та обов’язки сторін, при настанні певних обставин: обставин, що роблять виконання договору абсолютно неможливим чи економічно невигідним. На нормативному та теоретичному рівні вищезгадані умови отримали назву захисних застережень.

Слід зазначити, що моменти переходу ризиків саме у зовнішньоекономічних зобов’язаннях чітко урегульовані як у правилах «Інкотермс»: базисні умови постачання, що містяться в них, чітко визначають обов’язки контрагентів по постачанню товару та встановлюють моменти переходу ризику від однієї сторони до іншої [17], так і в диспозитивних нормах глави четвертої (під назвою - перехід ризиків) Віденської Конвенції [18, с. 216, 217].

Захисні застереження, на відміну від умов, що регламентують права та обов’язки сторін договірного зобов’язання у звичайних запланованих обставинах, та лише встановлюють моменти переходу ризиків, захищають комерційні інтереси сторін шляхом розподілу можливих ризиків. Зміст захисного застереження повинен передбачати справедливий розподіл ризиків між обома сторонами договору. Коли мова йде про порушення договірного обов’язку зрозуміло, що всі ризики покладаються на порушника цього обов’язку. А коли жодна зі сторін не є винною в несподіваній зміні обставин, ризик можливих несприятливих наслідків повинен бути справедливо розподілений між ними обома.

Отже, серед передумов загального характеру важливою є не лише ризиковість зовнішньоекономічної діяльності, але й необхідність її розподілу між сторонами договору.

Інша передумова використання захисних застережень, пов’язана із самою специфікою зовнішньоекономічних договорів. Вона полягає у тривалому характері їх виконання.

Доктрина цивільного права поділяє всі договори на договори з одноразовим та з тривалим виконанням. Перші - передбачають здійснення договірного зобов’язання шляхом виконання однієї дії на протязі короткого проміжку часу, другі - виконання зобов’язання шляхом, як правило, декількох дій протягом тривалого періоду. Більшість зовнішньоекономічних договорів є договорами із тривалим виконанням, бо їх сторонами є підприємці з різних країн. Отже, в період між укладенням конкретного зовнішньоекономічного договору та доставкою товару в пункт призначення (іншу країну) можуть відбутися будь-які зміни.

За допомогою правил «Інкотермс» різноманіття базисних умов постачання товарів розділено на чотири групи термінів. Однак, лише перша група термінів – група Е (що, до речі, включає одну умову: EXW – Франко завод) покладає на продавця мінімальні зобов’язання, який повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці – звичайно, на власних площах. Усі інші групи термінів («F», «C», «D»- терміни) включають умови, що поступово перекладають обов’язки щодо доставки товару на продавця [17]. Для реального захисту своїх комерційних інтересів від ризиків, що супроводжують процес доставки товару в пункт призначення, сторонам доцільно включати у зміст свого договору захисні застереження.

Особливість правового регулювання відносин, пов’язаних з укладанням та виконання зовнішньоекономічних зобов’язань є також передумовою (непрямою) використання захисних застережень і полягає у комплексності регулювання. Останнє означає, що нормативне регулювання являє собою складну дворівневу систему: перший рівень складається з нормативно – правових актів національного характеру (включаючи міжнародно-правові акти, згоду на обов’язковість яких було надано Українською державою), другий складають закони інших країн, до яких відсилають колізійні норми національного законодавства або умова конкретного зовнішньоекономічного договору щодо права, яке повинно бути застосоване до відносин, що випливають із нього.

Коли мова йде про проблеми, що випливають із комплексності правового регулювання, найчастіше згадують про розповсюджену в МПП проблему «конфлікту кваліфікацій».

У кінці минулого сторіччя два західноєвропейських правознавці – Кан у Німеччині та Бартен у Франції указали на явище, яке до того не притягувало до себе уваги. Кан назвав його «прихованими колізіями», а Бартен – «конфліктом кваліфікацій». Обидва автори дійшли висновку, що колізійні норми різних країн, навіть тоді, коли вони виражають свої положення за допомогою однакової термінології, можуть містити приховані колізії, що породжують проблеми «конфлікту кваліфікацій» 20, с. 214.

Недосконалість права, що підлягає застосуванню, як правило, приводить до правової невизначеності при вирішенні відповідних суперечок між сторонами зовнішньоекономічного договору. Проблема правової невизначеності з’являється при певній сукупності факторів: по-перше, при відсутності у праві, що підлягає застосуванню, відповідної концепції або при її недостатній розробці; по-друге, коли країна, право якої підлягає застосуванню, не є учасницею міжнародного договору (статті якого містять один із варіантів викладення відповідної концепції), або не визнає у якості загального правила звичаї міжнародної торгівлі, які, у свою чергу, не санкціоновані збоку держави (однак, теж містять один із варіантів викладення відповідної концепції).

Крім зазначеного, недосконалість права, що підлягає застосуванню, може проявлятися у відсутності правил щодо тлумачення нормативного матеріалу. Тлумачення (інтерпретація) будь-якого нормативного матеріалу має свої межі, за які сторони договору не повинні виходити. Зазначені межі, повинні бути окреслені правом, що підлягає застосуванню до зовнішньоекономічного договору. Проблеми можуть виникнути, коли зміст відповідного застереження викладено дуже стисло, а нормативна концепція щодо нього відсутня, що не дає змоги у повній мірі зрозуміти його зміст.

Отже, сутність тлумачення будь-якого правового терміну полягає у тому, щоб пізнати, виявити і тим самим установити той зміст, який закладено у нього. Досить розвинуті теорії тлумачення склалися ще в античній юриспруденції під назвами герменевтики, або доктрини інтерпретації, і значною мірою спиралися на вчення Аристотеля про логіку.

Останньою головною, на нашу думку, передумовою є свобода зовнішньоекономічного договору.

Теорія цивільного права розподіляє всі договори на формальні та неформальні. Неформальна угода має місце у випадку, якщо сторони є повністю вільними у виборі засобів вираження своєї волі. Коли ж закон пред’являє пряму вимогу дотримання відповідної форми угоди, суворо обмежує вибір контрагентами засобів вираження їхньої волі, тоді мова йде про формальні угоди [23, с. 177]. Зовнішньоекономічний договір єднає в собі як формальні, так і неформальні начала. Однак саме останні являють собою безпосередню пряму передумову використання застережень, насамперед, у вигляді свободи договору. У договорах, де обидві сторони є підприємцями (яким є зовнішньоекономічний договір) свобода договору має більший прояв ніж у договорах, де однією зі сторін є споживач. Це пов’язано з тим, що лише у першому випадку, обидві сторони знаходяться у рівному положенні.

Свободу договору як правову категорію розглядали багато з відомих цивілістів. Наприклад, М.І. Брагинський убачає суть свободи договору в потрійному прояві. По-перше, у визнанні громадян та юридичних осіб вільними в укладанні договорів. Тобто сторони незалежно одне від одного та від держави мають право вирішувати питання про вступ між собою у договірні відношення. По-друге, у наданні сторонам можливості укладати будь-який договір, як передбачений, так і не передбачений законом та іншими правовими актами. Тобто сторони можуть самостійно створювати будь-які моделі договорів, які не суперечать діючому законодавству. По-третє, у свободі сторін визначати умови укладеного між ними договору. Єдина вимога до сторін у цьому випадку полягає в тому, щоб обрана умова не суперечила діючому законодавству [24, с. 153]. Разом із тим, на погляд більшості авторів, коло ознак, що пояснюють сутність свободи договору, є більш ширшим. Так, Я.М. Шевченко, Ю.К. Толстой та А.П. Сергіїв, крім названих, виділяють ще такі ознаки як: свобода у виборі партнера [25, с. 10], [26, с. 428, 429]; З.І. Цибуленко - заборону примусу відносно укладання договору [27, с. 358]; А.В. Луць - право сторін за своєю угодою змінювати, розривати або продовжувати дію укладеного ними договору, можливість встановлювати способи забезпечення договірних зобов’язань та форми відповідальності за їх порушення [28, с. 215]; Ф.І. Гавзе у якості ознак свободи договору додатково відокремлює наступні: об’єктом договору може бути будь-який предмет чи дія; розірвання договору може відбутися лише на вимогу однієї зі сторін, наслідки невиконання договору, якщо вони обумовлені в договорі, не можуть бути змінені судовими органами; відповідальність за невиконання договору повинна бути чисто цивільною) [29, с. 289].

Отже, практично усі автори виділяють у якості одного з найголовніших проявів принципу свободи договору - право сторін включати у договір будь-які умови, виходячи із взаємних інтересів, якщо вони не суперечать діючому законодавству. Один з аспектів договірної свободи полягає у наступному: коли умова договору передбачена диспозитивною нормою, сторони можуть своєю угодою виключити її застосування, або встановити умову відмінну від тієї, що міститься у ній. Тобто сторони зовнішньоекономічного договору, за власним бажанням, можуть користуватися як відомими комерційній практиці правомірними різновидами застережень, так і самостійно формулювати останні. Однак, підприємці, при включенні у зовнішньоекономічний договір будь-якого застереження, завжди повинні пам’ятати, що договірна свобода має певні межі, які окреслені правом, що підлягає застосуванню.

У зв’язку з наявністю всіх указаних у даному розділі дипломної роботи найбільш типових проблем та явищ (які і є передумовами використання захисних застережень) стає зрозумілою гостра потреба суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності захистити свої комерційні інтереси. А однією з головних та найбільш дійових форм захисту, як було вже зазначено, є використання чисельних захисних застережень.

ВИСНОВКИ

За результатами проведеного дослідження у дипломній роботі можна сформулювати наступні висновки:

1. Зовнішньоекономічна діяльність є однією з основних форм економічних відносин України з іноземними державами. Під поняттям зовнішньоекономічного договору розуміють матеріально оформлену угоду двох чи більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямовану на встановлення, зміну чи припинення їхніх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічній діяльності.

2. Суб’єкти ЗЕД діяльності мають право укладати будь-які ЗЕД договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.

3. У понятті зовнішньоекономічного договору (контракту) вказується, що він є “матеріально-оформленою угодою”. Задавалося б таке визначення породжує неоднозначність, проте це формулювання навпаки розширює поняття форми укладення зовнішньоекономічного договору (контракту). Факсимільний, телетайпний зв’язок також прийнятний для оформлення договору і надання йому юридичної сили. При цьому слід наголосити, що в такому випадку можуть бути зазначені лише основні умови договору щодо ціни, якості, кількості, строку поставки товару. У випадку ж, коли сторони хочуть більш детально врегулювати їх відносини, вони мають укладати письмовий ЗЕД договір (контракт), який більш повно та детально закріпить зовнішньоекономічні відносини між сторонами зовнішньоекономічного договору (закріпить порядок вирішення спорів, страхування товару, порядок нарахування пені, неустойки тощо).

4. Письмова форма є також важливою в тому плані, що додатково розширює можливості зовнішньоекономічного договору. Форма зовнішньоекономічної угоди визначається правом місця її укладення. Так, якщо угода була укладена за правом іноземної держави у формі, яка не передбачена законодавством України, то даний договір не може бути визнаний недійсним.

5. Загалом зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства України, міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій міжнародних органів і організацій, якщо це не заборонено прямо та у винятковій формі законодавством України. Але інколи при укладенні зовнішньоекономічного договору стикаються дві чи більше різних правових національних моделей. Саме тому важливу роль при укладенні зовнішньоекономічного договору відіграє те, законодавство якої країни повинно бути застосовано в тих чи інших випадках (питання правової прив’язки).

В окремих випадках з питань укладення зовнішньоекономічних договорів (контрактів) застосовуються спеціальні нормативно-правові акти. Кабмін з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію. Види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначають законом та іншими нормативно-правовими актами.

6. Значну роль для реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів) відіграє режим ліцензування. Українське законодавство не містить положень, якими безпосередньо врегульовуються питання застосування мов у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Тому питання про те якими мовами суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають укладати зовнішньоекономічні договори (контракти) врегульовується на основі загальних положень українського законодавства.

7. 1. Передумовами використання захисних застережень є:

1) ризиковий характер зовнішньоекономічної діяльності;

2) необхідність розподілу такої ризиковості;

3) тривалий характер виконання зовнішньоекономічних договорів;

4) особливість правового регулювання відносин, пов’язаних з укладенням та виконанням зовнішньоекономічних договорів, та, як наслідок, можливість застосування до зовнішньоекономічного договору недосконалого законодавства;

5) свобода договору.

8. Теоретичне визначення захисного застереження як умови зовнішньоекономічного договору: захисне застереження – це умова зовнішньоекономічного договору, що має особливу структурну побудову (гіпотезу, диспозицію, а іноді й санкцію), головне функціональне призначення якої полягає у стабілізації договірної дисципліни та захисті комерційних інтересів сторін шляхом розподілу між ними можливих ризиків (об’єктивного характеру), та яка відповідно регламентує права та обов’язки сторін при настанні обставин, що відповідають певним кваліфікаційним ознакам, а насамперед закріплює домовленість сторін щодо модифікації окремих первісних умов договору або (у разі їх відсутності) їх первісного встановлення.

9. Визначення для нормативного закріплення: захисне застереження – це умова зовнішньоекономічного договору, яка у разі настання названих у ній обставин, передбачає можливість модифікації (оновлення) відповідних початкових умов договору чи їх первісне встановлення з тим, щоб зберегти початкову зацікавленість сторін у його виконанні.

10. Захисні застереження як певний різновид договірних умов об’єднуються у спільну групу за наступними правовими особливостями: по-перше, за функціональним призначенням, по-друге, за певними прийомами, засобами, які використовуються при їх викладенні, тобто за юридичною технікою, по-третє, за кваліфікаційними ознаками гіпотетичних обставин, що дозволяють застосовувати у разі їх настання те чи інше застереження.

11. Функції, які виконують захисні застереження можна звести до наступних:

функція збереження договірних відносин (стабілізаційна);

функція захисту сторін договору від можливих ризиків (захисна);

функція попередження правової невизначеності при настанні певних обставин;

компенсаційна функція;

функція уникнення підстав юридичної відповідальності.

12. Захисне застереження є умовою договору, що являє собою особливу юридичну конструкцію, у структурі якої виділяються гіпотеза, диспозиція, а іноді й санкція.

Гіпотеза застереження це вказівка на певну гіпотетичну обставину або певний перелік таких обставин, що може залишатися відкритим чи закритим, із настанням якої (яких) у дію автоматично вводиться диспозиція застереження. Крім того, якщо перелік гіпотетичних обставин відкритий, обов’язковим додатковим елементом гіпотези є критерії, за якими певні обставини відносяться до зазначеного переліку.

Диспозицію застереження утворюють положення, які регламентують права та обов’язки сторін договору у випадку настання передбачених гіпотезою обставин. Деякі із застережень не містять чітко визначених прав та обов’язків сторін, а регламентують лише механізм (процедуру) їх установлення. Однак головний обов’язок, який завжди складає серцевину застереження – це обов’язок переглянути чи встановити відповідну початкову умову (умови) договору.

Санкція застереження це вказівка на відповідні негативні наслідки, які мають настати для однієї зі сторін, якщо вона відмовиться переглянути (установити) початкові умови договору, виконувати належним чином оновлений варіант договірного зобов’язання або ж не повідомить у відповідний строк та у відповідній формі про настання гіпотетичних обставин (якщо саме на ній лежав обов’язок такого повідомлення).

13. Кваліфікаційні ознаки обставин, що вводять у дію захисні застереження, доцільно поділити на загальні та спеціальні.

Загальні кваліфікаційні ознаки це ознаки, які притаманні майже усім обставинам, що вводять у дію більшість захисних застережень.

Ними є: 1) гіпотетичний характер обставини, який означає, що при укладенні договору заздалегідь не відомо чи буде мати місце така обставина (об’єктивний момент);

2) незапобіжність обставини, яка означає, що виникненню даної обставини сторони договору за допомогою будь-яких зусиль не зможуть запобігти (попередити);

3) мимовільний об’єктивний характер обставини, який означає, що існування даної обставини не залежить від волі сторін договору;

4) обставини можуть мати як фактичний, так і юридичний характер;

5) обставини мають своїм обов’язковим наслідком зміну (зменшення чи повну втрату) початкової цінності виконання для однієї зі сторін договору.

Спеціальні кваліфікаційні ознаки це ознаки, які притаманні лише окремим обставинам, що здатні ввести у дію лише певний різновид застережень. Вважаємо за необхідне у вітчизняному праві розподілити спеціальні кваліфікаційні ознаки на дві категорії: на обов’язкові та факультативні. Під спеціальними обов’язковими кваліфікаційними ознаками, слід розуміти ознаки, які завжди притаманні обставинам, що вводять у дію певний різновид застережень. Даний різновид кваліфікаційних ознак насамперед має рішуче значення при вирішенні питання щодо введення у дію одного із декількох суміжних захисних застережень. Під спеціальними факультативними кваліфікаційними ознаками слід вважати ознаки, самостійно сформульовані сторонами чи запозичені ними з нормативних актів як міжнародного, так і національного характеру. Вони являють собою доповнення до загальних та спеціальних обв’язкових кваліфікаційних ознак, та у будь-якому випадку не повинні суперечити їм.

На наш погляд, у вітчизняному праві положення щодо загальних та спеціальних обов’язкових кваліфікаційних ознак із метою упорядкування зовнішньоекономічної діяльності у договірній формі з участю вітчизняних підприємців слід закріпити в імперативній нормі.

14. Відносну (економічну) неможливість виконання договірного зобов’язання як спеціальну кваліфікаційну ознаку обставин, що вводять у дію відповідні захисні застереження, необхідно відмежувати від іншої спеціальної кваліфікаційної ознаки - економічної невигідності виконання договору. Економічна неможливість та економічна невигідність виконання договору є оціночними категоріями, що повинні встановлюватися у кожному конкретному випадку для постраждалої сторони. При встановленні відносної неможливості виконання договору для продавця рішучим є факт неотримання ним прибутку від продажу певного товару чи взагалі повна збитковість такого виконання для даної особи (коли сума витрат, пов’язаних із виготовленням та реалізацією певного товару буде перевищувати отримані від його продажу доходи). При вирішенні зазначеного питання на користь покупця, необхідно виходити з безпосередньої мети, заради якої був придбаний відповідний товар: задля подальшого перепродажу чи власного використання при здійсненні підприємницької діяльності; як кінцевий продукт чи як сировина, що буде у майбутньому використовуватися для виготовлення кінцевої продукції тощо. Якщо ж підприємець, незважаючи на настання відповідних обставин, все ж таки отримає доходи, що будуть перевищувати загальні витрати виробництва (навіть якщо отриманий прибуток буде значно меншим ніж той, на який сторона розраховувала при укладенні договору), тоді мова може йти, лише про економічну невигідність виконання.

15. Правове значення захисного застереження у змісті зовнішньоекономічного договору полягає у тому, що названа умова, якщо вже безпосередньо міститься у змісті договору, завжди має значення істотної. Будь-яке захисне застереження стає істотною умовою договору внаслідок не державного імперативу, а узгодженої волі його сторін. Захисне застереження, джерелом якого є диспозитивна норма права, що підлягає застосуванню до прав та обов’язків сторін зовнішньоекономічного договору, має значення звичайної умови, доки сторони не домовилися про інше. Сторони договору за власним бажанням можуть виключити дію диспозитивних умов шляхом відозміни їх змісту в тексті свого договору. Ось тоді включені у договір видозмінені умови диспозитивної норми набувають значення істотних.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – ст. 141.

2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – №11, ст. 462.

3. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IV // Офіційний вісник України. – 2003., №11, ст. 461.

4. Закон України «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 р. // .

5. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 29. – ст. 377.

6. Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24.02.1994 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – № 25. – ст. 198.

7. Закон України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15.09.1995 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1995. – № 32. – ст. 255.

8. Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 19. – ст. 80.

9. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – ст. 170.

10. Закон України «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» від 23.12.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. – № 5-6. – ст. 44.

11. Указ Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 04.10.1994 р. // .

12. Указ Президента україни «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» від 07.11.1994 р. (втратив чинність) // .

13. Постанова Кабінету Міністрів України «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) та типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів) які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21.06.1995 р. // .

14. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності» від 12.12.2002 р. // .

15. Положення затв. наказом Міністерства економіки та з питань Європейської інтеграції України «Про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів)» від 06.09.2001р. // Офіц. вісн. України 2001. - № 39. – Ст. 1784.

16. Декрет Кабінету Міністрів України «Про квотування і ліцензування експорту товарів (робіт, послуг)» від 12.01.1993 р. (втратив чинність) // .

17. Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 17. – ст. 184.

18. Директива Совета Европейских Сообществ «О несправедливых условиях в договорах с потребителями» // eulaw. еwro. ru / documents.

19. Агарков М.М. К вопросу о договорной ответственности / Вопросы советского гражданского права: Сб. статей // Под ред. М.М. Агаркова. - М. - Л.: Изд-во Академии Наук СССР, 1945. - С. 114-155.

20. Алексеев С.С. Проблемы теории права: Курс лекций в двух томах. - Т.2. - Свердловск: Изд-во Свердловского юрид. ин-та, 1973. - 399 с.

21. Алексюк Л. Ризик – один із факторів формування прибутку // Економіка. Фінанси. Право. - 2000. - № 4. - С. 17-21.

22. Большой коммерческий словарь // Под ред. Рябовой Т. Ф. - М.: Война и Мир, 1996. - 400 с.

23. Большой юридический словарь / Под ред. Сухарева А.Я. - М.: ИНФРА - М, 1999. - 780 с.

24. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Общие положения. - М.: Статут, 1999. - 848 с.

25. Будман Ш.И., Павлодский Е.А. Невозможность исполнения обязательств в современном договорном праве / Проблемы современного гражданского права: Сб. статей / Под ред. Литовкина В.Н., Рахмиловича В.А. - М.: Городец, 2000. - С. 223-235.

26. Вахнин И. Виды условий договора с учетом нормативно-правового регулирования // Хозяйство и право. - 1998. - № 10. - С. 104-108.

27. Вільнянський С.І. Радянське цивільне право. Частина перша. - Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1966. - 319 с.

28. Внешнеэкономическая деятельность: международное частное право и российское законодательство // Сб. норм. документов. - М.: Манускрипт, 1997. - 889 с.

29. Гавзе Ф.И. Договор по Гражданскому кодексу // Еженедельник сов. юстиции. - 1923. - № 13. - С. 290-292.

30. Генкин Д.М. К вопросу о влиянии на обязательство невозможности исполнения // Сб. статей по гражданскому и торговому праву, посвящ. Памяти Г.Ф. Шершиневича. - М.: Изд. бр. Башмаковых, 1915. - С. 105 -126.

31. Герчикова И.Н. Международное коммерческое дело. - М.: Юнити, 1996. - 501 с.

32. Гражданско - правовой договор и его функции // Межвуз. сб. научных трудов / Под ред. Красавчикова О.А. - Свердловск: Изд-во Свердловского юрид. ин-та, 1980. - 141 с.

33. Гражданское право России. - Часть 1: Учебник / Под ред. Цыбуленко З.И. - М.: Юристъ, 1998. - 464 с.

34. Гражданское и торговое право капиталистических государств / Под ред. Яичкова К.К. - М.: Междунар. отнош., 1966. - 551 с.

35. Гражданское право в вопросах и ответах: Учеб. пособ. / Под ред. Ханитонова Е.О. - Харьков: Одиссей, 2001. - 416 с.

36. Гражданское право Украины. - Ч.1. Учебник / Под ред. А.А. Пушкина, В.М. Самойленко. - Харьков: Основа, 1996. - 436 с.

37. Гражданское право. - Том 1 / Под ред. Агаркова М. М., Генкина Д. М. - М.: Юрид. издат. НКЮ СССР, 1944. - 419 с.

38. Гражданское право. Часть 1: Учебник / Под ред. Толстого Ю.К., Сергеева А.П. - М.: ТЕИС, 1996. - 552 с.

39. Гражданское право: Учебник. - Ч.1. / Под ред. Сергеева А.П., Толстого Ю.К. - М.: ПРОСПЕКТ, 1998. - 623 с.

40. Грачев Ю.Н. Типичные ошибки во внешнеторговых контрактах или как избежать недоразумений и убытков при заключении внешнеторгового контракта. - М.: Изд-во журнала «Внешнеэконом. Бюллетень», 1996. - 32 с.

41. Гринберг Л.Г., Новиков А.И. Критика современных буржуазных концепций справедливости. - Л.: Наука, 1977. - 169 с.

42. Гринберг М.С. Проблема производственного риска в уголовном праве.- М.: Юрид. лит., 1963. - 131 с.

43. Губин В.Ф. Институт оговорок к многостороним договорам в практике советского права // Вестник МГУ. - № 3. - 1960. - с. 58-72.

44. Денисов С.А. Некоторые общие вопросы о порядке заключения договора. // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей / Под ред. Брагинского М. И. - М.: Статут, 1999. - С. 229-275.

45. Договір у цивільному і трудовому праві. Довідник. - Ч.1. / За ред. Шевченко Я.М. - К.: Юридична книга, 2000. - 280 с.

46. Захаров К.В., Цыганок А.В., Бочарников В.П., Захаров А.К. Логистика, эффективность и риски внешнеэкономических операций. - К.: ИНЭКС, 2000. - 237 с.

47. Зеленевский Я. Типовые контракты в международной торговле на мировом капиталистическом рынке. - М.: Внешторгиздат, 1957. - 302 с.

48. Зобов’язальне право: теорія і практика. - Навч. посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / За ред. Дзери О.В. - К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.

49. Ильин Ю.Д. Лекции по международному публичному праву. - Харьков: НПКФ Консум, 1996. - 236 с.

50. Иоффе О. С. Обязательственное право. - М.: Юрид. лит., 1975. - 880 с.

51. Иоффе О.С. Советское гражданское право: Курс лекций. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1958. - 510 с.

52. Исаченко В.Л., Исаченко В.В. Обязательства по договорам. Опыт практического комментария русских гражданских законов. - Том 1. Общая часть. - С.-Петербург: Типография М. Меркушева, 1914. - 728 с.

53. ІНКОТЕРМС 2000: Офіційні правила тлумачення торговельних терминів // Уряд. кур’єр. - 2002. - № 63. - С. 5-8 (початок); Урядовий кур’єр. - 2002. - № 68. - С. 5-12 (закінчення).

54. Канторович Я.А. Невозможность исполнения обязательств. (Из области теории) // Вестник сов. юстиции. - 1925. - № 4. - С. 155-157.

55. Комаров А.А., Пронина М.Г., Саркисова А.С. Право и качество продукции. - Минск: Беларусь. - 1981. - 156 с.

56. Комаров А.С. Ответственность в коммерческом обороте. - М.: Юрид. лит. - 1991. - 208 с.

57. Ландкоф С.Н. Основи цивільного права. - К.: Рад. Школа, 1948. - 424 с.

58. Лунц Л.А. К вопросу о «квалификации» в международном частном праве // Советский ежегодник межд. права. - 1979-1980. - С. 212-219.

59. Луць А.В. Свобода договору за проектом нового Цивільного Кодексу України // Вісн. Вищого арбітражного суду Україн. - 2000. - № 3. - С. 215-221.

60. Матвеева О.П. Организация и технология внешнеторговых операций: Учеб. пособ. - М.: Маркетинг, 2000. - 160 с.

61. Международные экономические отоношения: Учебник // Под ред. Рыбалкина В.Е. - М.: ЮНИТИ - ДАНА, 2001. - 519 с.

62. Мейер Д.И. Русское гражданское право. - М.: Типография Современ. Изв., 1873. - 730 с.

63. Новицкий И.Б., Лунц Л.А. Общее учение об обязательствах. - М.: Госуд. изд-во юрид. литературы, 1950. - 416 с.

64. Ойгензихт В.А. Проблема риска в гражданском праве. Часть общая. Душанбе: ИРФОН, 1972. - 224 с.

65. Омельченко А.И. Творческий риск, его государственно-правовая охрана. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1955. - 49 с.

66. Пекин А.Ю. Проблемы экономического риска в предпринимательской деятельности // Вісн. Луганського ін-ту внутрішніх справ МВС України. - 1999. - Випуск 1. - С. 171-183.

67. Перетерский И. Принудительные и диспозитивные нормы в обязательственном праве гражданского кодекса // Советское право. - 1924, № 4. - С. 68-80.

68. Победоносцев К. Курс гражданского права. Часть третья. Договоры и обязательства. - С. - Петербург: Сунодальная типография, 1896. - 620 с.; 119 с. (указатели и приложения).

69. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - Петроград: Право, 1917. - 328 с.

70. Попондопуло В.Ф. Об объективных границах, правовых формах и критериях классификации обязательств // Проблемы гражданского права: Сб. статей / Под ред. Толстого Ю.К. - Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1987. - 200 с.

71. Предпринимательское право в вопросах и ответах: Учебн. пособ. / Под ред. Саниахметовой Н.А. - Харьков: Одиссей, 2000. - 560 с.

72. Предпринимательское право Украины: Учебник / Под ред. Шишки Р.Б. - Харьков: Эспада, 2001. - 624 с.

73. Предпринимательство: Учебник для вузов / Под ред. Горфинкеля В.Я. - М.: Банки и биржи, ЮНИТИ, 1999. - 475 с.

74. Принципы международных коммерческих договоров - М.: Межд. центр финанс.-эконом. развития, 1996. - 328 с.

75. Розенбег М.Г. Контракт международной купли-продажи. Современная практика заключения. Разрешение споров. - М.: Книжный мир, 2000. - 832 с.

76. Синайский В.И. Русское гражданское право. Выпуск № 1: Общая часть. - К.: Типо-Литография «Прогресс», 1917. - 258 с.

77. Советское гражданское право. - Т.1 / Под ред. Рясенцева В.А. - М.: Юрид. лит., 1975. - 560 с.

78. Советское гражданское право: Учебник / Под ред. Куника Я. А. - М.: Юрид. лит., 1973. - 512 с.

79. Советское гражданское право: Учебник в 2-х томах. - Т.1 / Под ред. Красавчикова О.А. - М.: Высш. шк., 1985. - 544 с.

80. Танаев В.М. Понятие «риск» в Гражданском кодексе Российской Федерации // Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей / Под ред. Алексеева С.С. - М.: Статут, 2000. - С. 8-34.

81. Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Матусова Н.И. и Малько А.В. - М.: Юристъ, 1997. - 627 с.

82. Типовой дистрибьюторский контракт. Монопольный импорт - дистрибьютор / Под ред. Васильева Н.Г. - М.: Консалтбанкир, 1996. - 80 с.

83. Универсальный бизнес словарь / Сост. Лозовской Л.Ш., Розенберг Б.Я., Ратновский А.А. - М.: Инфра - М, 1997. - 640 с.

84. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: В 4-х т.- Т.3. - М.: Прогресс, 1987. - 832 с.

85. Цвайгерт 0.К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права: В 2-х тт. - Том 2. - М.: Междунар. отнош., 2000. - 512 с.

86. Цивільне право України: Підручник у 2-х кн. - Книга 1. / За ред. Дзери О.В. - К.: Юрінком Інтер, 2009. – 864 с.

87. Шугрина Е.С. Техника юридического письма: Учеб.-практ. пособие. – М.: Дело, 2000. - 272 с.

88. Экспортно-импортные операции. Правовое регулирование / Под ред. Позднякова В.С. - М.: Междунар. отнош., 1970. - 335 с.

89. Юридическая техника: Обзор материалов научно-методического семинара // Государство и право - 2000. - № 11. - С. 108-120.

90. Ющенко В., Міщенко В. Управління валютними ризиками: Навч. посіб. - К.: Знання, КОО, 1998. - 444 с.

91. Яблочков Т.М. Невозможность исполнения и сила договорного обязательства // Право и жизнь. – 2006. – № 4-5. – С. 15-27.

92. Яворська Ж.Б. Економічна оцінка та способи зменшення управлінського ризику в системі менеджменту підприємства: Автореф. дис…канд. економ. наук: 08.06.02 / Держ. ун-т «Львівська політехніка». - Львів, 1996. – 18 с.