41.Атрибутивні ознаки(культурний час,простір,рух) і властивості культури.

Культура як суще розгалужена в часі, просторі, перебу­ває у постійному русі (розвитку).

Час культури — це минуле, сьогодення та майбутнє люд­ської культуротворчої діяльності в єдності її поступальності й циклічності, що породжує все багатство культурного надбання. Тобто час у культурі -- це не мить між мину­лим і сучасним, а тривалий творчий процес, певний (для кожного історичного часу) щабель розвитку, що уособлює можливості відповідно до вимог епохи та можливостей лю­дини відтворювати минулі етапи культури.

Час культури є складним утворенням. Він охоплює час історичний (різні форми буття культури), час соціальний (спектр соціальних ритмів, зумовлених відповідними за­кономірностями різних процесів у людських колективах) і час людського буття. Його розглядають не як довільний калейдоскоп подій, фактів, явищ, а як процес з притаман­ною йому ритмічністю, послідовністю, що визначаються люд­ською діяльністю.

Простір культури — це світ предметів і процесів «дру­гої», або «штучної природи». Він цілком є продуктом і сферою людської культуротворчої діяльності. У зв'язку з обширністю його інколи поділяють на підпростори:

• ойкумена − частина природного середовища, засе­лена людьми;

• історико-культурна сфера — окремі частини ойку­мени;

• окремі осередки проживання (від поселень первіс­них людей до сучасних мегаполісів).

Матеріальні та ідеальні культурно-значимі просторові форми речей і процесів утворюють соціальний простір, в якому відтворюється і розвивається людина і крізь при­зму якого вона сприймає решту світобудови. Відповідно до особливостей просторового поширення культури виок­ремлюють її зовнішній і внутрішній простори. Зовніш­ній межує з природним середовищем, визначаючи одну із традиційних, а нині й гостру проблему взаємозв'язку куль­тури і природи. Внутрішній простір культури виявляєть­ся у поширенні на Землі археологічних культур, ойкуме­ни, взаємодії первісної периферії та цивілізації, цивіліза­цій між собою, формуванні історико-культурних сфер.

Існує і простір конкретної національної культури, що охоплює не лише тло, на якому простежується буття на­ції, чи сцену, на якій певний народ грає свою роль, а й її власну невід'ємну частину — все с,амобутнє і неповторне, що створила нація (мова, символи, норми, засоби спілку­вання і діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо), а також і те, що має загальнолюдський вимір, по­роджено спільними людськими ознаками (виготовлення знарядь праці, найпростіші моральні заборони, протиле­жність добра і зла, наявність історично змінних потреб, вольовий свідомий характер життєдіяльності, усвідомлен­ня величі космосу, осягнення абсолюту тощо).

Поняття світовий культурний простір охоплює все культурне надбання людства планети, все, що становить загальнолюдську цінність. Водночас світовий куль­турний простір розглядається як своєрідний інформацій­ний, ціннісний резервуар конкретної національної культу­ри, в який вона вносить свої унікальні надбання.

З огляду на те, що передумовою, внутрішньою причиною і визначальним чинником буття культури є людська діяль­ність, стає очевидним наявність руху (розвитку) в культурі. Та розуміння руху як невід'ємної властивості культури бу­де неповним поза розглядом проблеми саморуху культури, що постає як культурний прогрес, невіддільний від соціаль­ного, науково-технічного прогресу. Культурний прогрес є своє­рідною єдністю «онтогенезу» (індивідуального розвитку) та «філогенезу» (історичного розвитку) культури. Людина — альфа і омега (початок і кінець, суть) культури, її джерелом і субстанцією є людська праця, що створює не ли­ше предметний світ, матеріальні багатства, а й породжує са­му людину в розмаїтті природних, соціальних, духовних зв'язків і відносин із зовнішнім світом і собою.

Отже, культура — це також виробницт­во, продуктом якого є людина, а виробництво — це перед­усім дія, рух, розвиток.

Завдяки реалізації механізму «соціальної спадковості», коли кожне нове покоління засвоює набуті попередньою люд­ською діяльністю знання, вміння, навички, цінності, відбу­вається залучення нових поколінь до досягнутого на певно­му історичному етапі рівня розвитку культури, що філософ­ською мовою визначається як розпредмечування діяльності і культури. Воно передбачає включення до своєї безпосеред­ньої діяльності вже існуючого масиву культури, занурення суб'єкта діяльності у буття культури. Однак людина не ли­ше засвоює вже набуте в культурі, а й створює нові, власні матеріальні й духовні цінності − бере участь у процесі опредмечування культури. Новостворені цінності, забезпечу­ючи буття культури, розпредмечуються в діяльності вже на­ступних поколінь. Тому в людській діяльності опредмечу­вання означає етап творення, творчості, а розпредмечування -етап навчання, оволодіння, засвоєння. Діалектика цих етапів (опредмечування — предметність — розпредмечування) ілю­струє процес саморуху культури, розкриває її сутність як саморозвитку людини — суб'єкта культурно-історичного про­цесу. Тому поняттям «культура» часто позначають якісний рівень людського буття: спосіб поведінки, вихованість, осві­ченість, оволодіння певною сферою знання і діяльності то­що. Це дає підстави для висновку, що культура є нагрома­дженням якісності та пориванням до якісності.

42. Культура і цивілізація.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас - спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури.

- Перша ознака цивілізації - рівень розвитку культури. Але саме при вивченні цієї ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

- Друга ознака - спосіб освоєння культури: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культури, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу − відмінності західної і східної цивілізацій. Цінності у них ті самі, способи ж освоєння - різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики. Для східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім'ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.

Для західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв'язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодостатня цінність. Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих "гібридних" суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування - ідея єдності, цілісності та взаємопов'язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

Тепер звернемося до співвідношення культури і цивілізації. Цивілізація висловлює щось спільне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділового і побутового поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.

Культура - є вираз індивідуального начала кожного соціуму. Історичні етносоціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, в традиціях і звичках не загального в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільного нормативного взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальне начало в рамках кожної даної спільності.

Таким чином, цивілізація - це соціокультурне освіту. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури.

Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, внаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми - все це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.