1.Початки козаччини в Україні

У наслідок цього з'являється новий стан - козацтво, що оселилось на порубіжних землях. Спочатку козаки ставили собі за мету відбивати набіги татар, але в міру того як козаки вдосконалювали свою військову майстерність та організацію, здобуваючи щоразу переконливіші перемоги над татарами та їхніми сюзеренами - османськими турками, на них почали дивитися як на борців та оборонців від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення.

Цілком зрозуміло, що це цікаве питання має значну історіографічну базу, як у польській так і в українській та російській науці.

Польська історіографія (60-70-ті роки 19 ст.) в цілому ставилась до козаччини негативно.

Автор «Історії Росії» С.Соловйов дивиться на козаків як на елемент антидержавний. Вважав, що козак тікав у степ не з політичних міркувань, лише шукаючи особистої свободи. Хотів жити за чужий кошт, їх вплив на суспільство негативний. Навіть коли вони боронили державу від татар, їх користь сумнівна, бо вони самі потім грабували сусідів і йшли провокувати їх на нові наскоки в Україну.

М.Грушевський у 7 томі «Історія України – Руси» /1904/ дав аналіз всім поглядам, особливо тим, що вважали козаччину за органічне явище українського життя, а також розвинув ці погляди, підкріпивши їх джерельним матеріалом. Грушевський зазначав, що козаччина за суттю є старе історичне явище, що викликане сусідством українського народу з кочовим хижацьким степом.

Як окрема суспільна верства, з своїм окремим устроєм, звичаями, організацією, козаччина почала формуватися лише в 16 ст., і остаточно приймає певні форми, лише на порозі 16-17 ст. Ці погляди в основному зараз загально прийняті.

Таким чином було, дві основні причини утворення козацтва - це утиски з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрий змушував до втечі селян і міську бідноту. Другою причиною була турецько-татарська агресія, яка у середньовіччі являла смертельну небезпеку для слов'янських та ряду інших народів.

Незважаючи на небезпеку з півдня, українські люди вирушали сюди, бо тут були землі вільні та привабливі. Польський письменник, того часу, писав: «...можна одним словом зазначити, що Україна це все одно що, обітована земля, яку Господь Бог обіцяв народові, яка тече медом і молоком. Хто тільки раз побував на Україні той уже не може з нею розлучитись, бо вона тягне кожну людину, як магніт тягне залізо, небо над Україною наче усміхається, клімат її здоровий, а грунт родючий».

Хто ж були ці люди, яких звали козаками? Слово козак має безперечно, тюркське походження і йому властиве широке значення у половецькій, татарській, турецькій мовах. Так у словнику половецької мови у 1303 р., що склав італійський мандрівник, слово козак означає поняття "варти", "сторожі". У татарських пам’ятках, знаходимо багато звісток про татарських козаків (тобто мова іде про легкоозброєних кінних вояків, які виконували вартову службу в Кафі та в інших містах).

У 1492 р. – перші письмові звістки про українських козаків в листі кримського хана до великого князя литовського, скарга на сваволю козаків в усті Дніпра. Отже, переймаючи від татарських воїнів способи їхньої майстерності - наші козаки перейняли від них і саме ім’я. Через деякий час чутка про татарських козаків зникає, тоді як про українських знають всі. Козаки називались "запорізькими", бо головні їхні центри знаходились звичайно нижче Дніпровських порогів.

Запорізька Січ – колиска українського козацтва

Столицею козаків, місцем, куди вони зверталися своїм серцем і помислами, місцем, де знаходився цвіт козацтва, була Запорізька Січ.

Хортицька Січ була створена при активній участі Гетьмана запорізьких козаків Дмитра Вишневецького. Його козацьке прізвисько – Байда.

Д. Вишневецький князь із литовської родини, нащадок Гедиміна. Він православний. Володар величезних маєтків на Кременеччині. Про нього вперше згадується в документах 1550 року, коли Сигізмунд Другий Августа віддав йому Канівське, Черкаське староства. А це значить, що на нього покладалось захищати південь кордонів Великого князівства від кримських татар.

Оскільки польський король боявся зіпсувати стосунки з турками і відмовлявся допомагати Д. Вишневецькому організовувати експедиції на турків, то гетьман почав сам гуртувати навколо себе розрізненні ватаги козаків, а також звернувся за допомогою до російського царя Івана IV, пропонуючи йому спільний похід на Крим. Діючи в контакті з російськими військами у 1556-1558 рр. він зробив кілька успішних операцій проти Кримського ханства і Османської імперії, взяв Аслан-Кермен, Очаків. На жаль у 1557 році Хортицька Січ – захоплена і зруйнована татарами. Д. Вишневецький відступив на Монастирський острів і тут почав будівництво нової Січі. Але невдалий похід у Молдову у 1563 р., полон і трагічна загибель не дали йому завершити будівництво Монастирської Січі.

Після цього Запорізька Січ була: - на острові Талаківка (60-ті рр. 16 ст. – 1593 р.); - на річці Базавлук (1593 – 1638 рр.); - на Микитинському Розі (1638 – 1652 рр.); - на річках Чортомлину (1652 – 1709 рр.); - на річці Кам'янці (1709 – 1711 рр.);

- в Олешках (1711 – 1733 рр.); - на річці Підпільній (1734 – 1775 рр.).

Коли у 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована царською владою, чистина козаків перенесла її у гирло Дунаю і там вона існувала під назвою Задунайської у 1775 – 1889 роках.

Як правило, майже завжди вона була розташована на ідеально укріплених самою природою місцях – на річкових островах, які навіть важко було знайти серед безліч їм потрібних у прибережжі лісової гущавини, у морі плавунів. Сама Січ була оточена ровом і десятиметровим валом, на котрому стояв дерев'яний частокіл. Серед фортечних укріплень вирізнялись високі башти з бійницями для гармат. Сильно укріпленим був також вихід до річки.

В середині фортеці знаходився майдан з церквою та стовпом, де карали винних. Навколо майдану стояли довгі хати – курені, де жили січовики, будинки старшини, канцелярія, склади, арсенали, ремісницькі майстерні, торгівельні лавки.

Слово "курінь" означало і хату, де проживали козаки, була їхня кухня, а пізніше територіальна околиця. Всьо­го налічувалось до 38 куренів, в яких жили козаки-земляки. Не випадково більшість куренів носила назву українських міст, наприклад: Батуринський, Канівський, Корсунський, Полтавський і т.д. Кожний курінь мав свої риболовецькі місця, які переді­лялись щороку на загальних радах січового товариства шляхом жеребкування.

Всі запорізькі землі поділялись на так званні паланки. Тобто певні території, із своєю фортецею, адміністрацією, щось на зразок області, або району. На початку 18 ст. їх було п’ять, а пізніше – вісім: - Бугочарлівська; Кодацька; Самарська; Орельська; Прятовчанська; Кальміуська; Інгульська; Прогноївська.

На жаль, жодна з паланочних фортець не збереглась, але земляні вали однієї з них ще видно у Глодах – районі міста Самар (нині Новомосковськ).

Численність козаків на Січі коливалась в залежності від пори року, ходу воєнних дій та інших причин, наприклад: епідемій, але рідко перевищувала 15-20 тисяч. Основна маса козаків проживала за межами Січі на зимівниках і з'являлась там зрідка для виконання якихось господарських справ. Лише під час обрання старшини чи підготовки до військового походу Січ на короткий час перетворювалась на справжній мурашник. Про це згадували як вітчизняні, так і іноземні автори. Вони з подивом зазначали, що за кілька днів буквально на очах кількатисячне військо січовиків перетворювалося у багатотисячну армію.

Щоб вступити до запорізького товариства, треба було бути православним і здоровим. Прибулий отримував свій куток і харч, але повинен був нести сторожу, навчатись військовій справі, доглядати коней, худобу, займатись господарством. Чимало новачків згодом або й відразу вирушало на зимівники. Під страхом смертної кари на Січ заборонялось приводити жінок.

У той час, коли майже у всіх країнах Європи панували монархи, у запорожців існувала республіканська форма правління. Кожен запорожець мав право голосу у загальній раді, якій належала вся повнота влади.

Загальна військова рада відбувалась на Січі звичайно двічі - тричі на рік: 1 січня, 1 жовтня та на другий –третій день після Великодня. Крім того, кожен козак міг завжди зажадати скликання Ради у будь-який день з будь-якого питання.

На Радах, звичайно, обирали запорізьку адміністрацію – старшину, а також гетьмана або кошового отамана, суддю, писаря, осавула, а також менших достойників – довбиша, пушкаря та інших.

До речі, поруч із словом гетьман, використовувалось на Січі рівнозначне кошовий отаман, а після 1648-54 років, слово гетьман – тільки для правителя визволених українських земель, а для Запоріжжя з того часу лишився титул кошового отамана.

В свою чергу паланки, на своїх радах обирали полковників, а курені – курінних отаманів. Рада й вибори старшини проходили за складною церемонією, яка формувалась століттями. У стислому викладі вона виглядає таким чином.

У визначений день після служби в церкві та обіду, запорожці виходили з усіх куренів на майдан. Лунав постріл з гармати, давши початок бити у литаври. Генеральний старшина, курінні отамани з клейнодами виходили після того як зібрались козаки. Вибори нерідко супроводжувались суперечками та сутичками.

Першим обирала кошового отамана, а потім всю іншу старшину. За звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовитись від булави і лише за третім разом взяти її до рук. Щоб він не забував свого місця і не зневажав рядових козаків і взагалі козацтво, старі січовики посипала його голову піском, або мазали багнюкою. Кошовий в цей час дякував усіх за довіру товариства і вклонявся на чотири боки. А козаки в свою чергу присягали бути слухняними вождю і виявляють йому всіляку повагу після виборів.

Вищим органом влади Запорізької Січі була січова Рада, яка обиралась на рік – уряд Січі, - тобто військову старшину, а також місцеві органи влади – паланкову і курінну, старшину. Збройними Силами козацької республіки було Запорізьке Військо, ядро якого трималось у постійній бойовій готовності в куренях Січі. Якщо військо вирушало в похід, то разом з формуванням команд або партій призначалась наказна або похідно військова старшина, а також частково використовувалась раніше обрана.

Полковники теж були «похідні» та "допаланок". «ІІохідний» полковник призначався під час формування бойових команд, які вирушали в похід під час війни. Його помічниками були похідна старшина - осавул та писар. Після повернення з походу вони залишались старшиною але без посад. При черговому поході вони могли знову отримати посади.

Для керівництва "паланкою" щорічно обирався Радою - полков­ник, а також осавул, писар, хорунжий, підосавул та підписар (казали що це: "три пани і три підпанки"), яких називали паланковою або полковою старшиною.

Полковник одержував ознаку влади - пірнач (тобто це неве­лика булава з глибокими рівчаками - на сферичній частині), який він носив за поясом, а також - значок - невеликий прапор, який ніс полковий хорунжий попереку команди, окрім цього мав свою "печатку".

Австрійський посол Еріх Лясота, що відвідав Січ у 1594 р. з дипломатичною місією, повідомляв, що полковник призначався на кожні п'ятсот козаків.

Якщо у похід вирушало все запорізьке військо, то його очолював обраний або наказний (призначений на час походу) кошовий отаман. У нього на командному пункті стояли корогви, бунчук (довга палиця з золотим яблуком на кінці, від якого відходило 2-3 білих кінських хвости). Там же поруч знаходилась військова старшина без посад, що відігравала роль військової ради, а також резерву командування і координації бойових дій підрозділів у якості зв’язкових отамана.

Прикордонна служба. Козаки гарнізону Січі несли почергово прикордонну службу на запорізьких землях.

Мета служби - своєчасно виявити наближення татар і попередити про це військо та населення міст та сіл України. Для цього на кордонах запорізьких земель та вздовж русла Дніпра була створена мережа сторожових форпостів.

Форпост мав редут – це замкнене польове земляне укріплення для самооборони, житло для козаків і стайня для коней. З форпосту почергово розсилались розвідувальні роз’їзди /бекати/, які вели розвідку рухому, Для спостереження використовували підвищені місцевості /скіфські могили/. Таких курганів частково само насипних була система - це практично система спостереження.

Сигнали подавали через вогняно-димові споруди - які називались фігурами. Біля фігури будувалась вишка, на якій почергово чатували козаки - спостерігачі. Під час небезпеки, негайно, запалювали вогонь на фігурі, через деякий час цей сигнал проходів до Січі і південних міст України.

Гарнізони піднімались, шикувалися козацькі підрозділи. У містах і селах вдаряли церковні звони, люди шукали порятунку за оборонними спорудами.

Дисципліна та судочинство на Січі

Військова дисципліна на Січі гуртувалась на звичаях людської гідності. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів за вчинене порушення дисципліни. Велике значення в цьому ві­дігравало курінне побратимство. У зв’язку з цим між козаками існувала злагода. Вихованням козаків займались вірогідно дяки, (помічники священників), що здійснювали моральний вплив, задо­вольняли релігійні потреби під час походів. Усього було 44 церк­ви і 2 похідні.

Утримання дисципліни на Січі забезпечувалось вимогливістю командного складу і військової адміністрації та системою покарань, що визначали судді.

Часто просто брали на поруки. Але суворо карали такі злочини, як бійки та вбивство, крадіжки майна, несвоєчасне повернення позичених грошей, дезертирство з поля бою.

Розпорядок дня гарнізону Січі

Козаки кожного дня за загальним сигналом вставали до сходу сонця і йшли на річку купатися. Купались і взимку. Після цього сідали за стіл снідати у себе в курені.

Кухар, що готував їжу для козаків свого куреня, за звичаєм їв стоячи.

Після сніданку всі йшли на заутреню до січової церкви, потім деякий час витрачали на прання, лагодження одежі, зброї, човнів, укріплень.

Потім розпочинали бойову підготовку. Сюди входили їзда на конях, фехтування, стрільба з вогнепальної зброї, долання перешкод на конях, бій на шаблях до першої крові, змагання куренів.

Рівно в полудень з фортечної гармати лунав постріл. Починався обід. Після обіду частина козаків, чия була черга, йшла на січовий майдан при повному озброєнні шикувались /розвід/ і вирушали на прикордонну службу. Огляд підрозділів та постанову їм завдань проводив військовий осавул за участю курінних отаманів, від яких ці підрозділи виділені.

Надвечір дзвонили звони січової церкви Святої Покрови, закликаючи козаків на молитву. Потім вечеря. Відпочинок. Через деякий час Січ, за винятком вартових на фортечних вежах та козацьких роз'їздах в степу, занурювались у сон.

Реєстрові козаки

У 1524 р. польський король, Сигізмунд І запропонував створити для захисту південних кордонів держави наймане військо з запорізьких козаків. Але вперте здійснити це вдалось його наступнику - польському королю і литовському князю Сигізмунду ІІ Августу у 1572 р. Наймані козаки - 300 чол. були записані в окремий реєстр /список/, від чого й дістали назву "реєстрових козаків".

Чисельний склад реєстрового війська змінювався залежно від обставин війни та вимог повсталих козаків.

Реєстрові козаки, разом з загоном польських драгун, несли залогу на Микитенській Січі і паралізували її діяльність. Під час повстання Хмельницького там стояв Корсунський полк.

Після Андрусівського перемир’я 1667 р. реєстрові козаки збереглися лише на Лівобережній Україні, оскільки Правобережна Україна відійшла до Польщі. У 1735р. козацький реєстр був переглянутий і замість нього були складені нові списки /компоти/, куди, ввійшли тільки заможні козаки /виборні/. У 1765 р. Слобідські козацькі полки були перетворені на гу­сарські полки російської армії. У 1775 р. було ліквідовано Військо Запорізьке /Січ/, а 1783 р. остаточно введено на Україні кріпацтво. З козацьких реєстрових полків були сформовані пікінерські полки - регулярні частини російської армії.

Військове мистецтво запорізьких козаків

Запорізьке військо славилось високою боєготовністю і вій­ськовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила в куренях на Січі, займаючись повсякденно бойовою підготовкою.

Гарнізон Січі був здатний негайно дати відсіч ворогові, а також за короткий час зібрати велике військо. Висока військова майстерність досягалась за рахунок добре налагодженого військового навчання. Постійні сутички з татарами готували теж

Запорізьке Військо поділялось на піхоту, кінноту, артилерію, але неперевершену славу козаки здобули як піхотинці. Ця риса Запорізького війська складалася історично. Ведення бойових дій у голому степу з татарами, чисельність, а також час нападу якого неможна було передбачити, примушувало запорізьких козаків шукати надійних тактичних засобів боротьби, якими стали використання піхоти під захистом табору з возів, шанців, вогню з мушкетів та артилерії. Неперевершеної майстерності запорозькі козаки досягли у використанні табору з возів, який застосовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Згідно з організаційною структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозились зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней /взимку/, лопати, сокири, пилки та інше. На окремих возах перевозили гармати.

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника, по великих сторонах якого рухались вози один за одним в один або декілька рядів. Між рядами возів у середині рухалось спішене військо. В першому зовнішньому ряду були встановлені гармати. Передня і задня сторони возами не замикались, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих сторін прямокутник мав «крила», тобто один ряд возів був довший за інші, що дозволяло в разі небезпеки перекрити табір з переду і з заду.

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів зв’язували ланцюгами, закопували в землю, її також насипали на вози. навколо возів із зовнішньої і внутрішньої сторони робили бруствери, окопи, З’ЄДНАНІ ходами сполучення. Розміри табору мали розміри в залежності від кількості війська. Так, пік Берестечком у 1661 р. табір Б.Хмельницького мав сім на сім кілометрів.

Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога.

Козаки мали розподіл обов'язків на випадок бою безпосередньо біля свого возу. Приблизно за віз відповідало 50 козаків, частина з них забезпечувала безперервність вогню, а частина слідкувала за рухом воза і загальними сигналами керування табором, щоб не допустити розриву ряду. На цей період призначався старий.

Досвід використання рухомого козацького табору, свідчить, що якщо бій був неприступним в степу, чи на складній гористій місцевості з ярами, болотами та дібровами - виникала небезпека його розриву. В цих умовах особливо ураженими від куль стають коні, бо ворог має можливість непомітно підійти до табору.

Похідний порядок козацького війська на марші

Похідний порядок будувався за всіма правилами військового мистецтва. Першим рухався козацький розвідувальний загін, який висилавсь на відстань до 6 км, розвідувальні роз'їзди. За розвідувальними загонами на відстані 4-6 км рухався передовий загін кінноти, який теж висилав на відстань до 6 км фронтальні та бокові роз’їзди охоронної розвідки.

На відстані 11-15 км за передовим загоном йшли під захистом таборів головні сили війська. В свою чергу від табору на відстані 2-3 км висилались дозори фронтального і бокового сторожового схоронення.

Бій з ворогом козаки розпочинали герцем, тобто двобоєм окремих сміливців або невеликих загонів. Якщо вороже військо не виходило до бою, козаки починали його облогу. Для артилерійського ворожого табору напроти нього будували вали і шанці, як правило, вночі і встановлювали тут гармати. Якщо ж противник вирішував дати бій, то його військо виходило з табору і шикувалось в бойові порядки.

Бойовий порядок козацького війська

У центрі бойового порядку ставала кіннота, вишикувана в три-чотири шеренги. На флангах "батовалась" піхота, тобто ставала в три шеренги. Між окремими піхотними підрозділами ставили легкі гармати. Козацька атака проводилась «лавою», тобто невирізняною шеренгою з загнутими краями для обхвату ворога з флангів.

Піхота, ведучи невпинний вогонь з гармат та мушкетів, який забезпечували першій шерензі дві інших, готуючи набої, підтримувала атаку кінноти.

Якщо під час бою козацьке військо змішувалось з ворожим, то такий бій вони називали «галасом». Бій окремими загонами, не зв’язаними між собою, козаки називали «розгардіяшем». А якщо піхотний підрозділ потрапляв в оточення, то він приймав бойовий порядок «трианчулою», тобто стрій трикутником.

Навальний обхват ворога з флангів, вихід йому в тил, створення резерву та засідки, раптовість удару та вміле використання рельєфу місцевості - характерні риси військового мистецтва запорізьких козаків.

2. Найважливіші стратегічні операції визвольної війни під проводом Б.Хмельницького.

Причини, рушійні сили та характер визвольної війни у середині XVII століття. Заходи Б.Хмельницького щодо підготовки великого повстання

У 40-ві роки XVII століття соціальні і національні протиріччя в Україні досягли найбільшої гостроти. Народні маси зазнавали нещадної експлуатації і сваволі з боку магнатів і шляхти Польщі. Панщина в окремих районах українських земель досягала 4-6 днів на тиждень, значно зросли натуральні податки. Права і привілеї реєстровців постійно обмежувалися. Була ліквідована виборність полковників і старшин, переглядалися їх права на земельні наділи і маєтки. Часто нереєстрових козаків магнати перетворювали в кріпосних.

Важкий феодальний гніт терпіло і міське населення. Магнати, які володіли містами, заставляли їх мешканців виконувати різні повинності, сплачувати данину володарю міста. Порушувалося самоврядування міст.

Соціально-економічні утиски доповнювалися наступом національно-релігійного гніту. Католицька церква з допомогою унії намагалася перетворити український народ в послушний об’єкт експлуатації, поневолити його фізично і духовно.

Отже, шляхетська політика насильства і грабежу, експлуатації і розорення народу зачіпала корінні економічні, політичні і національні інтереси більшості українського населення – селян і міщан, козаків і козацької старшини, дрібної української шляхти і нижчого православного духівництва. Всі вони піднялися на боротьбу за визволення від гніту шляхетської Польщі.

Здійснення своїх намірів український народ почав з визвольної війни, що почалася в 1648 році.

Хвилю народного гніву очолив чигиринський сотник Богдан Хмельницький. Чи була тут випадковість? Дослідники життя і діяль­ності великого сина українського народу (професор Валерій Степанков та академік Валерій Смолій) доводять, що сам хід історичного розвитку виштовхував на поверхню найталановитіших і найздібні­ших козацьких ватажків, серед яких особливо виділялась постать Б. Хмельницького.

Про життя великого гетьмана до 1648 р. відомо не так вже й ба­гато. Найімовірніше 27 грудня 1595 р. (6 січня 1596 р. за новим сти­лем) у сім'ї дрібного шляхтича Михайла Хмельницького народився син Зіновій (більш відомий як Богдан). Освіту він здобув у львівсь­кому єзуїтському колегіумі, де засвоїв граматику, поетику, риторику, оволодів польською і латинською мовами. В 1620 р. разом з бать­ком брав участь у битві під Цецорою та потрапив у турецький полон. В 1620-1622 рр. він перебуває у полоні, з якого, як він сам пізніше згадував, «мене Господь Бог з цієї неволі визволив» (чи йшла тут мова про втечу, чи про викуп — вчені не знають).

Повернувшись в Україну, Богдан відновив службу в реєстро­вому козацькому війську. В 1630 р. брав участь у повстанні Тара­са Федоровича. В 1632 р. народжується його старший син Тимош. В 1637-1638 рр. він бере участь у повстаннях Павла Бута і Якова Остряниці. В 1645 р. Хмельницький, вірогідно, перебував у Фран­ції, де брав участь в облозі Дюнкерка (окремі дослідники запере­чують це).

Ще в 1646 р. Хмельницький розпочав підготовку до повстання проти Речі Посполитої. У квітні цього ж року він побував у Варшаві в складі козацької делегації та був присутній на таємній нараді ко­роля Владислава IV. Король, який виношував плани боротьби з Ту­реччиною, пообіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис., вручив старшині привілей, гроші для будівництва «чайок».

Чигиринський староста претендував на хутір Хмельницького — Суботів. Весною 1647 р. підстароста Чаплинський зробив бандитсь­кий напад на Суботів, забрав збіжжя й худобу та так побив малого сина, що хлопець помер. Хмельницький, доведений до відчаю, почав змовлятися з іншими козаками. Зрадник викрив плани повстання, Хмельницького було заарештова­но. Й тільки на поруку чигиринського полковника Кричевського випустили з в’язниці. Тоді Хмельницький в кінці 1647 року разом із сином Тимошем і довіреними товаришами подався на Запорожжя. Хмельницький, переконавшись на своєму прикладі у нестримному свавіллі магнатів, вирішив підняти восени повстання.

На той час у Січі стояла польська залога. Використовуючи ко­ролівський привілей та корогву, Хмельницький згуртував коло себе козаків та 25 січня 1648 р. без бою взяв Запорізьку Січ. На ко­зацькій Раді 30 січня 1648 р. гетьманом було обрано саме його. Вибухнула національно-визвольна війна, яка була спробою розру­бати міцний вузол національних, релігійних та соціальних проти­річ, що визріли в Україні.

Як писали сучасники «Хмельницький виявився незвичайною індивідуальністю, Людиною великого ума й залізної волі, хороший організатор. Ван визначався поривчастою вдачею, безоглядністю й енергією, умів опановувати маси, поробити їх своїм знаряддям, знав, як наказати послух і дисципліну, умів свої полки навіяти духом відваги й завзяття. До війська притягав широкі народні маси, Але не дозволяв їм на безумну самоволю, всякий непослух карав гостро, нерідко й на горло. З юрби охотників умів вибрати найкращі елементи і з них творив відібрані реєстрові полки. Мав незвичайне знання людей, відкривав непомічені таланти, нарівні цінував козака, шляхтича чи селянина, у своїх штабах позбиравши весь цвіт тодішнього українського громадянства. Радо бра в до війська чужих офіцерів, творив наймані відділи з німців, сербів, татар. Але з тієї різношерстої маси зумів витворити одноцільне українське військо, що з завзяттям і вірою служило своїй молодій державі й потоками крові боронило її незалежність».

Б. Хмельницький здійснив термінові кроки по залученню союзни­ків. Для перемоги над поляками необхідна була кавалерія, якої у козаків було обмаль, тому він звертається до кримського хана. Той вирішує направити Перекопського мурзу Тугай-бея (в разі успіху походу до нього б приєднався сам хан, в разі невдачі бея можна бу­ло звинуватити у самоуправстві).

У квітні загони повстанців, які нараховували близько 5 тисяч чоловік, дочекавшись підходу Тугай-бея (з 4-х тисячним татарським загоном), перейшли у наступ. Назу­стріч їм рухались польське військо та реєстрові козаки. Коронний гетьман Микола Потоцький розраховував розбити Хмельницького на території Запорожжя, щоб не дати йому виходу на «волость». Вперед було послано загін на чолі з сином гетьмана — Стефаном та королівським комісаром Шембергом. Ще один загін — реєстрові ко­заки та іноземні найманці — спускався Дніпром на човнах.

Загін С. Потоцького та козацько-татарське військо зустрілися в Урочищі Жовті Води в кінці квітня. Поляки після невдалого бою за­крились у таборі та оборонялись майже два тижні. В цей час реєст­ровці підняли повстання та перебили свою старшину — прибічників польської влади Барабаша та Караїмовича, після чого з'єдналися з військом Хмельницького. До нього ж перейшли два полки реєстров­ців, які перебували в таборі С. Потоцького. 15-16 травня козаки заволоділи табором. С. Потоцький погодився віддати гармати та по­вернути козацькі клейноди, проте невдовзі сутички відновились. Відступаючи, польський загін був розгромлений в урочищі Княжні Байраки, а сам Стефан Потоцький та Теофіл Шемберг потрапили в татарський полон.

М. Потоцький дізнався про поразку сина, перебуваючи в Черка­сах. Після цього він вирішив відступити. Коли війська Потоцького проходили урочищем Суха Діброва за Корсунем, вони потрапили в козацьку засідку й були вщент розгромлені.

Перші перемоги повстанців сприяли розгортанню повстань на всій території України. Польські магнати і шляхта втікали в Польщу, а українська козацька старшина, духівництво почали зміцнювати свої позиції. На звільненій території України (Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського воєводства) утворювалися полки і сотні як адміністративні військові одиниці. Гетьманською резиденцією став Чигирин. Б.Хмельницький готувався до подальшої боротьби, налагоджував звязки з Росією для загальної боротьби проти шляхетської Польщі.

У кінці травня 1648 р. Б. Хмельницький направляє на захід чер­каський полк під проводом полковника Максима Кривоноса, якого літописець називає Хмельницького «ближнім радником і помічни­ком». Великі бої відбулися під Немировом, Брацлавом, і особливо під Махнівкою, де ледь не було розбито війська магната Яреми Вишневецького.

Загони М. Кривоноса 20 липня підійшли до міста Полонне, яке сучасники називали ключем до Волині (писали, що воно було краще укріплене, ніж Львів, у новозбудованому замку Любомирських було понад 60 гармат). З допомогою міщан і українських драгунів, які знаходились у складі залоги, повстанці здобувають місто й замок. Основні сили Кривоноса (близько 16 тисяч) рушили на Старокостянтинів, кілька загонів відправилось для зайняття Заслава та Ост­рога. 25 липня повстанці підійшли до Старокостянтинова, поблизу якого отаборились 10-12 тисяч жовнірів під командуванням Я. Вишневецького, та почали бій. Через день польське командування роз­почало відступ.

Б. Хмельницький вирішив дати генеральну битву під містечком Пилявою (Пилявцями), що розкинулось на берегах річки Ікви. Ставка гетьмана перебувала у невеликому замку, який стояв над ставком. Головні сили розташувались на правому березі річки, на протилеж­ному боці — загони М. Кривоноса. Обидва береги з'єднувала вузька гребля, яку зміцнили двома укріпленнями з гарматами.

Український табір було окопано ровами й укріплено шанцями та возами. Чисельність війська сягала близько 100 тисяч чоловік, приблизно половину з яких складали недосвідчені й погано озброєні селяни. В артилерії налічувалось близько 100 гармат.

Польська армія 9 вересня зупинилась у 4-5 км від українського війська та розташувалась табором на 6 пагорбах на лівому березі Ікви. У розпорядженні трьох польських воєначальників («регіментарів») — Домініка Заславського (Б. Хмельницький глузливо прозвав його «перина»), Олександра Конецпольського («дитина») і Миколи Остророга («латина») перебували близько 100 тисяч війська, хоча досвідчених жовнірів було всього близько 40 тисяч, інші ж — озбро­єні слуги магнатів. Артилерія складалась з 90 гармат.

У понеділок 11 вересня штурмом греблі почалася битва. Кілька разів переправа переходила з рук в руки. Реґіментарі направили кілька тисяч жовнірів через річку в обхід українських позицій. Захоплення греблі ще не означало перелому в ході битви, адже вона була занадто вузькою. Враховуючи можливість нічної атаки, реґіментарі протримали протягом ночі більшість полків у бойовій готовності.

Увечері 12 вересня до українського табору прибули близько 4-5 тисяч буджацьких татар, яких зустріли під залпи гармат і само­палів. Хмельницький велів переодягнути кільканадцять тисяч коза­ків на татарський лад.

Остерігаючись нічного нападу — козаків з татарами, більшість підрозділів польської армії знову провела ніч у бойовій готовності. Вранці 13 вересня козаки пішли у наступ. По греблі вдарила україн­ська артилерія. На лівому березі річки Ікви з'явилися перші загони козацької і татарської кінноти.

Коли опустились сутінки, реґіментарі таємно залишили своє військо та вирушили до Львова. Слідом рушили інші воєначальни­ки. Незабаром про втечу командування дізналися жовніри — страш­на паніка охопила табір.

15 вересня Б. Хмельницький вирушив з військом до Старокостянтинова, який захопив штурмом. Після старшинської ради (18 вересня) українське військо виступило в похід, прямуючи до Львова.

На звільнених українських землях відбувався процес творення органів влади Української держави, ліквідовувалось велике й серед­нє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинна система гос­подарства, селяни отримали волю та право володіти землею.

Проте, багатомісячний успішний похід військ Б.Хмельницького був припинений. Холодна осіння погода, нестача провіанту і епідемія чуми, від якої помер і Максим Кривоніс, не сприяли дальшому розвитку бойових дій.

В таких умовах Б.Хмельницький погодився на переговори про перемиря з новообраним польським королем Яном ІІ Казимиром. І допустив величезну по­милку — він погодився відвести селянсько-козацьку армію в східні й центральні райони України. Залишену територію негайно займа­ють шляхетські загони.

В ході визвольної війни на визволених від магнатів і шляхти землях ліквідовувалася польсько-шляхетська адміністративно-політична система і складалася нова воєнно-адміністративна і політична система, формувалася українська національна державність. В основу цих перетворень були покладені традиції Запорізької Січі. Вся територія визвольних українських земель поділялася на полки і сотні, які одночасно були і адміністративними, і військовими одиницями. На чолі поллку стояв полковник, який здійснював всі військові і адміністративні справи на даній території. Формально вся повнота влади на території України належала загальновійськовій раді, але з часом всі головні питання життя Запорізького війська вирішувало вузьке коло старшинської ради.

Після переможного 1648 року і повернення Б.Хмельницького в Київ відношення між шляхетською Польщею і українським повсталим народом залишалися напруженими. Річ Посполита і Б.Хмельницький готувалися до подальшої боротьби. В такий напружений час Б.Хмельницький посилює дипломатичну діяльність. Підтримуючи союз з татарами, в січні 1649 року він посилає своє перше посольство в Росію. Веде переговори з представниками польського уряду на чолі з українським магнатом Адамом Кіселем.

У квітні-травні 1649 р., порушивши перемир'я, польські війсь­ка перейшли в наступ. Бої йшли на сході Подільського та Волинсь­кого воєводств. Козацькі полки Донця та Данила Нечая стримували ворога. В середині червня 1649 р. українська армія на чолі з Б. Хмельницьким зупинилась під Пилявцями, її поява викликала па­ніку в польському командуванні, й воно вирішило відступити до Збаража, де була велика фортеця.

Українське військо оточило в Збаражі війська магнатів (серед яких найвідомішим був Я. Вишневецький). Коли їм на допомогу ви­рушив сам польський король Ян Казимір, Хмельницький виступив йому назустріч. Битва відбулась біля міста Зборова. Оскільки кримсь­кий хан не хотів повної перемоги козаків, він змусив Хмельницького укласти угоду з королем. Зборівська угода не могла задовольнити широкі маси повсталого народу, адже козацький реєстр було обме­жено всього 40 тисячами, всі інші учасники військових дій повинні були повертатись під владу своїх панів. Козакам було дозволено се­литись лише в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств (козаки Подністровського, Барського, Звягельського та Любарського полків опинялись за межами Української держави).

Зборівський договір викликав невдоволення селянсько-козацьких мас. Уже на початку 1650 року на Волині і Брацлавщині почалися виступи селян, які очолював полковник Данило Нечай.

Б.Хмельницький використав перемир’я для посилення своєї армії і укріплення звязків з Росією. Однак остання ще не погоджувалася узяти Україну під свою владу і розірвати мир з Польщею. Хмельницький змушений був поновити воєнний союз з татарами. А для забезпечення флангу з боку Молдавії, що підтримувала союз з Польщею, Хмельницький у серпні 1650 року послав туди свої загони, які захопили її столицю Ясси. Молдавський господар Василь Лупул розірвав зв’язки з Польщею і встановив дружні відносини з Україною, обіцяв віддати свою дочку Розанду за сина Хмельницького Тимоша. Однак він загинув в 1653 році під час оборони Сучави.

1650 рік проходив без значних військових суперечок. З кінця 1650 р. в околицях Кам'янця-Подільського була зосе­реджена 12-тисячна армія для нападу на Брацлавщину. Ворогові вдалося зненацька напасти на головні сили Брацлавського полку, які знаходились в Красному. В нерівному бою загинув полковник Данило Нечай. Проте далі, в боях під Вінницею, яку обороняв пол­ковник Іван Богун, польська армія зазнала невдач, за місяць боїв втрати склали близько 6 тисяч жовнірів і всієї артилерії. На початку квітня 1651 р. переслідуване козаками польське військо почало від­ступати.

Б. Хмельницький направив до Кам'янця-Подільського близько 10 тисяч козаків і кілька тисяч татар, які на світанку 9 травня зупи­нились під стінами міста. Не заставши під Кам'янцем польського війська, наказний козацький гетьман Демко Лисовець послав части­ну війська переслідувати втікачів, а сам з рештою козаків розпочав облогу міста. Після того, як Лисовець отримав наказ Б. Хмельниць­кого повернутись до головних сил, облога припинилась.

Основні сили українського війська в цей час рухались під Берестечко, де в червні 1651 р. відбулась битва. Бої тривали два тижні. Сили були рівними: 150-тисячному польському війську про­тистояли 100 тисяч козаків та 50 тисяч татар. Але кримський хан несподівано покинув зі своїми військами поле бою, захопивши при цьому Хмельницького. Козаки опинились в оточенні, притиснуті до болота. Козацьке військо очолив Богун, який і вивів його з тяж­кими боями.

Одночасно з цим з півночі на Україну напали литовські війська і захопили Київ. Б. Хмельницький, якому вдалося вирватися з татарсь­кого полону, гуртує нові полки. Поразка під Берестечком не могла знищити прагнення народу до свободи. Проте сили були нерівними. Гетьман йде на підписання у вересні Білоцерківського договору. Цей договір обмежив реєстр 20 тисячами та дозволив козакам меш­кати лише в Київському воєводстві. Шляхта отримувала право повертатися в Україну в свої маєтки. Б.Хмельницький мав розірвати союз з Кримським ханом, йому також заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами.

Важкі для України умови Білоцерківського договору Хмельницький розглядав як тимчасову поступку шляхетській Польщі. Розуміючи, що кримські татари – союзник ненадійний, Хмельницький продовжує укріпляти союз з Росією. Так, в кінці грудня 1650 року – на початку 1652 року відбулося декілька обмінів посольствами України і Росії. В лютому 1651 року Земський собор у Москві розглянув питання про можливість прийняття України до складу Росії. Але це рішення тоді ще не було втілене в життя. Російський уряд сприяв переселенню українського населення на територію Росії, зокрема на Слобожанщину.

В 1652-1653 рр. Б. Хмельницький використав мирний перепо­чинок для зміцнення своїх сил. Він вирішив в 1652 р. здійснити новий похід у Молдавію, щоб відновити військовий союз, який вста­новився раніше (в 1650 р. Хмельницький домігся, що молдавський воєвода Лупул віддав свою дочку Домну-Розанду за сина Хмельни­цького — Тимоша). Польське військо під командуванням коронного гетьмана Мартина Калиновського, що хотіло цьому перешкодити, було вщент розгромлене під містечком Батіг на Південному Бузі. Цю блискучу перемогу козаків під Батогом сучасники порівнювали з перемогою карфагенян під проводом Ганнібала над римлянами при Каннах у 216 році до н.е.

Після перемоги під Батогом українська армія в червні підійшла під Кам'янець-Подільський та спробувала захопити місто. Б. Хмель­ницький звернувся з листом до міщан з пропозицією здати місто. Проте через несприятливі обставини (епідемія серед козаків, незадо­волення татар, відсутність провіанту в околицях) Б. Хмельницький був змушений віддати наказ про відступ.

Весною 1653 р. українська армія на чолі з Б. Хмельницьким знову вирушила в похід. Пройшовши через Бар, Меджибіж, Дунаєвці, вона рушила до Бедрихового Городка, де було влаштовано табір. Козацькі загони зайняли Сатанів та ряд інших містечок. Голод, гра­бежі татар, звістки про невдачі в Молдавії викликали у повстанців вибух невдоволення діями гетьмана. Б. Хмельницькому довелось до­класти великих зусиль для заспокоєння козаків. Козацька армія по­чинає відступ до Білої Церкви.

Восени 1653 р. Б. Хмельницький повертається на Поділля. Він діз­нається, що Тиміш помер у Молдавії від рани (проти воєводи Лупула в той час виступили війська Волощини й Трансільванії, з якими билися козаки), і наказує відвести тіло сина до Чигирина й не ховати до свого повернення з походу, а сам, дочекавшись підходу хана Іслам-Гірея, вирушає назустріч 40-тисячній польській армії, яка виступила в похід з-під Кам'янця-Подільського. Польське командування прий­няло рішення відступити під містечко Жванець, сподіваючись на військову допомогу від правителів Молдавії, Валахії та Трансильванії. Укріплений табір було влаштовано біля місця, де річка Жванчик впадає в Дністер. Через Дністер на молдавський бік річки було збудовано міст.

Б. Хмельницький вирішив блокувати польський табір. Під коро­лівський обоз були направлені козацькі й татарські загони. У жовтні в польському таборі почався голод, від якого почали масово вмира­ти німецькі та угорські піхотинці, а рейтари й драгуни з'їли своїх коней. З 80-тисячної армії залишились лише жалюгідні рештки.

Проте в грудні кримський хан Іслам-Гірей, який не хотів повно­го розгрому Речі Посполитої, розпочав переговори з польськими дипломатами, які завершились укладенням 15 грудня усної Кам'янецької угоди, що передбачала припинення військових дій, виплату татарам великої суми грошей, дозвіл грабувати українські землі й брати ясир, залишення війська Запорозького «при давніх вільностях». Польську армію було врятовано. Б. Хмельницький не брав уча­сті в переговорах з королем, тому він не визнав укладеної угоди. Але українська армія, яка була позбавлена татарської підтримки та відчувала певну скруту, мусила відступити до Чигирина.

Після рішення Земського собору у Москві в жовтні 1653 року про входження України до складу Росії із Москви в Україну в Переяслав 9 жовтня 1653 року було відряджено посольство на чолі з боярином В. Батурліним, окольничим І. Алферовим і думним дяком Л. Лопухіним. В Переяслав вони прибули в кінці грудня 1653 року. Хмельницький з генеральною старшиною прибув у Переяслав 6 січня 1654 року.

8 січня 1654 року о другій годині дня на майдані в Переяславі почалася загальнонародна рада. Б.Хмельницький звернувся до присутніх з промовою, в якій говорив про складне становище українського народу, про переваги і невдачі під час визвольної війни, про необхідність вирішення питання щодо входження України до складу Росії. Присутні одностайно схвалили цей союз. Після цього учасники ради в Успенському соборі прийняли на вірність Російській державі. Бутурлін вручив Б.Хмельницькому грамоту і ознаки гетьманської влади – військовий прапор і булаву. Населення сіл і міст України також присягло на вірність Росії. Рішенням переяславської ради частина території України – Лівобережжя і Київ – входила до складу Росії.

Після Переяславської Ради 1654 р. та «березневих статей», коли було оформлено протекторат Росії над Україною, зовнішньополітич­на ситуація змінилась — Кримське ханство перейшло на бік Польщі. В кровопролитних боях на Брацлавщині в 1654 — на початку 1655 рр. було зупинено наступ польської армії та татарських загонів, які прийшли їй на допомогу.

Т.ч. завершилась визвольна війна 1648-1654 років проти шляхетської Польщі. В історії України відкрилася нова сторінка.

Становище України в складі Росії було визначено «Березневими статтями» і жалуваними грамотами православному духівництву. Ці документи були підписані у Москві 21 березня 1654 року представниками посольства України на чолі з генеральним суддею С. Зарудним і царем Росії. Згідно із «Статтями» і жалуваними грамотами Україна входила до складу Російської держави на умовах козацько-старшинського самоуправління. Гетьман мав право дипломатичних відносин з усіма країнами, крім Туреччини і Польщі. В Україні залишалась полкова система адміністративного устрою, козацький реєстр козацької старшини на володіння землями і маєтками. Росія зобов’язувалася виступати на захист України від іноземних загарбників.

Слід зазначити, що вже в «Березневих статтях» містилися значні обмеження економічних і особливо політичних прав гетьманської адміністрації. Невдовзі між гетьманом і царським урядом вийшли суперечності і розбіжності. Справа в тому, що гетьман і козацька старшина рішення Переяславської ради розглядали як рівноправний воєнний союз. Однак у московського уряду було своє уявлення про цей союз. Це яскраво виявилося уже восени 1656 року під час підписання між Росією і Польщею Віленського перемир’я, куди не Були допущені українські посли. В подальшому, особливо після смерті Б.Хмельницького, в 1657 році Росія, ігноруючи рішення Переяславської ради і умови «Березневих статей», ішла по шляху обмеження козацько-старшинського самоврядування в Україні.