Архіви та архівна справа в україні 1917 – 1920рр.
Поворотним рубежем в історії архівної справи в Україні стала Українська революція 1917-1920 рр., відновлення Української держави.
З одного боку, за умов першої світової війни, революційних подій, ліквідації старого адміністративно-політичного апарату та формування нових державних структур архіви зазнали численних втрат. З іншого боку, проголошення Української Народної Республіки (УНР), заходи Центральної Ради щодо збереження архівів, підвищення їхньої ролі і значення в незалежній державі знайшло конкретний вияв у створенні восени 1917 р. Бібліотечно-архівного відділу при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Центральної Ради (з січня 1918 р. – Народного міністерства освіти УНР) на чолі з відомим істориком О.С.Грушевським. Основними напрямами діяльності цього відділу в архівній галузі були: реєстрація архівів в Україні, складання описів відомих архівів, розширення діяльності існуючих архівних комісій і утворення нових, врятування приватних архівів та архівів установ, які були під загрозою знищення.
Не залишалися поза увагою уряду УНР питання реєстрації українських документальних матеріалів в архівосховищах Росії і повернення їх в Україну. З ініціативи Секретаріату народної освіти восени 1917 р. у Петрограді було створено комісію, яка почала реєстрацію “предметів та документів історичного минулого України в фондах петроградських архівів, музеїв і приватних колекціях”. До складу комісії входили відомі вчені: Ф.Вовк (очолював комісію), М.Макаренко, П.Стебницький, С.Тройницький, В.Щавинський, П.Потоцький та ін.
Уряд Центральної Ради надавав важливого значення розбудові системи державних архівних установ. У березні 1918 р. при Головному управлінні Генерального штабу було засновано Державний військово-історичний архів (очолював Я.Жданович). На цей архів покладалися функції архівного управління, яке мало організувати військово-історичні архіви в Україні. Державний військово-історичний архів порушував питання про збирання і зберігання архівів російських військових частин та штабів, дислокованих у свій час в Україні, архівних фондів Південно-Західного і Румунського фронтів колишньої російської армії, а також численного архівного матеріалу про українізацію військ, формування українських військових частин.
Однак план Державного військово-історичного архіву через відомі причини не вдалося втілити в життя. Програма уряду Центральної Ради, спрямована на збереження старих та створення нових архівів і архівних фондів, не передбачала докорінного реформування архівної справи.
Проект архівної реформи в Українській державі був розроблений за правління гетьманського уряду П.Скоропадського. Проведення загальної архівної реформи державного характеру запропонував Архівно-бібліотечний відділ, відроджений при Головному управлінні мистецтв і національної культури. Його очолив відомий історик і архівіст В.Модзалевський. Основний зміст реформи полягав у проголошенні державної власності на архівні документи. Архівні справи всіх відомств, які втратили актуальність для поточного діловодства, ставали власністю держави. Центральною установою архівної системи мав стати Національний архів (НА) Української держави (або Головний державний архів). Крім НА, в Києві передбачалося створити губернські архіви. У НА, на думку ініціаторів реформ, мали зосереджуватися документи загальнодержавного характеру, які відображали діяльність головних державних установ, а в губернських архівах – справи і документи губернських інституцій. Як видно, ідеї централізації архівної справи, витоки якої сягають у 19 ст. (проекти централізації архівів, розглянуті у попередньому параграфі), одержали конкретизацію в реформі, розробленій в Україні у 1918 р. Вона передбачала функціонування в системі архівних установ місцевих управлінських органів. Автори проекту реформи (В.Модзалевський, Д.Багалій, В.Іконников, І.Каманін, О.Левицький) пропонували створити в губерніях архівні комісії зі статусом “державних інституцій” для керування архівною справою на місцях. Саме на ці архівні комісії, призначені Головним управлінням, покладались обов'язки розбирання архівних документів, виділення і відбір тих, які мали передаватися до НА, або до губернських архівів.
Програму архівної реформи, зокрема створення НА, не вдалося реалізувати ні урядові П.Скоропадського, ні Директорії УНР.
В умовах військових дій та частих змін місця осідання уряд Директорії УНР не випускав з поля зору діяльність архівів. У січні 1919 р. за постановою Ради Народних Міністрів (за підписом І.Огієнка) у відання Головного управління мистецтв та національної культури передавався Київський центральний архів давніх актів, а на його утримання виділялось понад 66 тис. карбованців. Головна увага уряду Директорії була зосереджена на збереженні архівних матеріалів, зокрема військових архівних фондів, збиранні документів УНР.
Військово-архівну роботу у 1919 р. проводила Культурно-освітня управа Генерального штабу Армії УНР, яка організувала архівні комори у Кам'янці та Проскурові. Основою для архівних комор були архівні фонди періоду першої світової війни, зосереджені в цих містах. Передбачалося в архівні комори передавати й фонди українських частин доби визвольних змагань. Однак з відходом української влади з тих міст архівні комори припинили своє існування.
6 жовтня 1919 р. у Кам'янці головний отаман С.Петлюра видав наказ Головної команди війська УНР, в якому заборонялося знищувати військово-історичні документи і надавалося право секвестру для державного архіву. Справа охорони архівів на місцях покладалась на військових начальників і комендантів.
Важливим етапом формування військово-архівних фондів стала архівна діяльність українських інституцій на еміграції, зокрема в Польщі. У Тарнові (центрі державного осідку УНР) було засновано Головний військово-історичний архів, який з літа 1921 р. став центром зосереджування воєнно-історичних матеріалів, вивезених українською еміграцією на чужину.
Відповідно до Закону УНР від 1 вересня 1921 р., передбачалося утворити за кордоном (з місцем тимчасового перебування у Відні) Музей-архів визволення України, завданням якого було збирати, упорядковувати, охороняти історичні документи та пам'ятки визвольної боротьби української нації. У 1922 р. при Міністерстві освіти було створено Архівну комісію для “перебирання історичних матеріалів для Музею-архіву визволення України”. Архівна комісія переглядала архівні фонди міністерств, щоб виявити і відібрати документи історичного значення.
Підсумовуючи короткий огляд розвитку архівної справи періоду визвольних змагань в Україні і відновлення її державної незалежності, відзначимо такі моменти: головна увага урядів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії у складних умовах війн та революції зосереджувалася на врятуванні архівних матеріалів, реєстрації архівів в Україні та українських архівних документів за кордоном. Важливе значення мала спроба архівної реформи у 1918 р., яка полягала у проголошенні державної власності на архівні документи, централізації архівів, створенні НА Української держави та підготовці архівних кадрів.
Також слід зазначити, що в архівній справі Західної України, Буковини та Закарпаття у 1920-1930-х рр. відбувалися важливі зміни. Для розвитку архівної галузі цих регіонів у зазначений період характерним є: прийняття державних законів щодо архівів, розбудова мережі державних архівів, формування органів для управління архівами, контроль за діяльністю відомчих архівів.
Так, у Західній Україні організація архівів та принципи порядкування в них здійснювалися відповідно до декрету про утворення державних архівів та опіку над архівними матеріалами, прийнятого польським урядом 7 лютого 1919 р. Для керівництва архівами при Міністерстві віросповідання і громадської освіти був утворений Відділ державних архівів як центральний архівний орган. Відділ здійснював і науково-технічний нагляд за архівами міських і гмінних установ та громадських організацій, забезпечував охорону документів, готував інструкції, правила щодо комплектування архівів, зберігання та використання документальних матеріалів.
Згідно з декретом 1919 р., на західноукраїнських землях був створений Державний архів у Львові на базі документів колишнього намісництва та Земський архів на основі документальних фондів крайового архіву гродських і земських актів. Земський архів проіснував до 1933 р., коли його фонди увійшли до складу Державного архіву у Львові. Одночасно при управлінні міста Львова існував Міський архів стародавніх актів, заснований ще в середині 13 ст.
Архіви створювалися у тих місцях, де зосереджувалися великі документальні комплекси як результат діяльності адміністративних і судових установ, громадських організацій. У воєводських центрах Луцьку, Станіславі (нині – Івано-Франківськ) і Тернополі державних архівів не було, а документи зберігалися при установах та організаціях. Така архівна система існувала в Західній Україні до її включення до складу УРСР.
Архіви Буковини, зокрема Крайовий державний архів, створений 1907 р. у Чернівцях, зазнали значних втрат під час першої світової війни (Буковина була ареною військових дій) та розпаду Австро-Угорської імперії. Перший історичний архів Буковини на початку 1918 р. практично був ліквідований разом з імперськими державними установами. Трагічною виявилася доля Крайового архіву після включення Північної Буковини разом з Хотинським повітом Бессарабії до складу Румунії. Архівні документи через відсутність приміщень довго зберігалися у вологих підвалах, де вони псувалися.
Найціннішими у науко-вому відношенні документальними комплексами були архіви колишніх адміністра-тивних установ, зокрема Окружного управління Буковини (1786-1854 рр.), Крайової управи Буковини (1854-1918 рр.), Адміністрації Буковини (1918-1923 рр.) та ін.