81. Громадівський діяч м.П. Драгоманов.

Михайло Петрович Драгоманов є однією з ключо­вих постатей в українській суспільно-політичній і соціально-філософській думці XIX ст. У його особі поєдналися політичний діяч і вчений-політолог, дос­лідник всесвітньої і вітчизняної історії, соціолог, етнограф, економіст, фольклорист, публіцист і літера­турний критик. Драгоманов належав до плеяди тих українських діячів свого часу, хто чудово орієнтувався у морі новітніх соціально-політичних теорій Західної Європи та Росії, і брав активну участь у всеросійсько­му, а почасти й у європейському визвольному русі.

Становленню Драгоманова як громадсько-політич­ного діяча передувала діяльність київського Кирило- Мефодіївського братства 1840-х рр., членами якого були М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко. Ідеали кирило-мефодіївців поєднували соціальний,.« національний і політичний аспекти і фунтувалися на принципах християнської етики (з якою, щоправда, певною мірою конфастував бунтарський ра­дикалізм Т.Шевченка). Члени братства нечітко уявляли суспільство соціаль­ної справедливості, втім, були одностайні в тому, що першим кроком на шляху до його розбудови має стати скасування кріпосного права, рівність усіх слов'янських народів у межах спільнослов'янської федерації на засадах; демократичного самоврядування. Права і свободи людини вони розуміли і у гармонії з вищими суспільними інтересами. Такі погляди за духом цілком відповідали демократичним і соціалістичним пошукам на Заході другої чверті XIX ст.

Важливим етапом становлення української соціал-демократичної традиції можна вважати діяльність братств ("громад"), які виникли на початку 60-х рр. XIX ст. у великих містах України — Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові та ін. Провідна роль у суспільно-політичному житті українського суспільства належала Київській громаді, очолюваній Володимиром Анто­новичем. Погляди громадівців цілком відповідали загальному духу народ­ництва, що зароджувалося в Російській імперії, представники якого виступали за соціальну справедливість і демократизацію всіх аспектів життя суспільства. Саме тоді на суспільно-політичній і літературній арені засяяла зірка Михайла Драгоманова. Три наступні десятиліття його життя були сповне­ні завзятою працею і невтомною боротьбою за краще життя свого народу. "Життя воєнним табором тяглося" — цими словами великого І.Франка стосовно себе сміливо можна схарактеризувати й життя М.Драгоманова. Працюючи для сучасності, прагнучи у досвіді минулого, у здобутках інших народів, інших культур вловити важливі імпульси для піднесення соціальної і культурної ініціативи власної нації для якомога швидшого її повернення в сім'ю культурних націй, Драгоманов найменше дбав про догоду якимось авторитетам або пануючій "моді". Починаючи з років учнівства у полтавській гімназії, він, як справедливо зазначила С.Русова у рецензії на перший том "Собрания политических сочинений" М.П.Драгоманова, "завжди вирізнявся незвичайною незалежністю думки й непо­хитною переконаністю", і ця незалежність вченого йшла зовсім не від фальшивих амбіцій, а від історичної ерудиції та широти політичного й на­укового синтезу, притаманних йому.

Подібно до багатьох студентів і випускників Київського університету 50—60-х рр., М.Драгоманов бере участь в організації недільних шкіл, проте розходиться у поглядах із найбільш радикальними "хлопоманами"-народниками, не схвалюючи їхнього надмірного захоплення націоналізмом. Тоді ж він близько сходиться з Володимиром Антоновичем і в 1863 р. вступає в Київську громаду члени якої у цей період зазнавали жорстоких утисків з боку влади. Незабаром М.Драгоманов стає одним із лідерів цієї організації. У поглядах Драгоманова найпослідовніше відбився курс на поєднання соціалізму з національною ідеєю, висловлений ним у широко відомій формулі: "По обставинам України, тут плохий той українець, що не став радикалом, і плохий той радикал, що не став українцем".

У цей час його соціально-політичні переконання мали вельми загальний ліберально-демократичний характер. В ідейному відношенні він пов'я­зував себе з близькими його сім'ї традиціями українського декабризму та ідеями кирило-мефодівців. Проте він дедалі глибше зазнавав впливу мод­них тоді на Заході соціалістичних концепцій, передусім прудонізму. Ідеа­лом Драгоманова була політична організація, близька до державного ладу Англії та Швейцарії. Його позиція відрізнялася від поглядів російських народників: він відкидав їхню ідеалізацію російської общини і терористичну тактику. Революційному нігілізму народників він протиставив іншу форму­лу, яка стала моральним кредо для наступних генерацій українських діячів: "Чиста справа потребує чистих рук". Український соціалізм у драгоманов-ській версії мав загальнолюдський, етичний характер і став головною ідео­логією українського руху в другій половині XIX—на початку XX ст.

На початку 70-их pp. Київ зосередив у собі значні інтелектуальні сили і став головним осередком українського національного руху. Центром культурно-громадського життя стала Київська Громада.

Жили там тоді і працювали Вол. Антонович, Мих. Драгоманов, Павло Житецький, Павло Чубинський, І. Михальчук, Микола Лисенко, Федір Вовк, Софія Руссова, Мих. Старицький, І. Нечуй-Левицький.

Київська громада

З кіл Київської Громади вийшла ініціатива заснувати у 1873 р. українське наукове товариство під офіційною російською фірмою «Південно-західній відділ російського географічного товариства». Це т-во повело енергійну роботу наукового дослідження української історії, етнографії, мови, словесності, економіки. Завдяки послабленій цензурі у Києві згодом появились українські книжки для народу, а теж белетристичні й популярно-наукові твори. Композитор Лисенко почав опрацьовувати українську музику і створив українську національну оперу. Київська Громада придбала газету «Київський Телеграф», який став органом української думки. Були активні зв’язки з Одесою, де теж існувала Громада, як теж з Галичиною і Буковиною.

Розгортання національного руху в початках 70-их років затривожило російський уряд, що добачав у ньому черговий прояв політичного сепаратизму У країни, мовляв, „вони хочуть вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”. Рішенням спеціальної комісії для вироблення засобів боротьби з українофільською діяльністю — закрито «Південно-західній відділ географічного т-ва», заборонено видавання «Києвского Телеграфа». Рівночасно розпочались репресії проти визначних членів Київської Громади. Зокрема уряд звернув особливу увагу на Мих. Драгоманова, тоді професора історії на Київському університеті і визначного науковця, дуже талановитого публіциста, який користувався великою популярністю так в Україні, як і серед прогресивних росіян. Відігравав він теж значну роль у зміцненні зв’язків східних і західних діячів української культури, в організації видавничої справи, в пропаганді української літератури в західній Європі, як теж надбань поступової російської літератури серед читачів східньої і західньої України. Зокрема мав він великий вплив на молоде покоління галицьких українців 80-90-их pp. Під його впливом довший час був теж І. Франко.

Михайло Драгоманов (1841-95) був уродженцем Полтавщини. Після закінчення Київського університету став там у 1873 р. викладачем історії, а рівночасно, поряд з Антоновичем, що був лідером Київської Громади (т.зв. „старої”), був тоді найбільш маркантною постаттю тодішнього наукового Києва. Він теж, коли почались репресії проти українських діячів, був першою жертвою нагінки царської поліції. З особистого наказу царя його у 1875 р. звільнено з праці у Київському університеті. Цього ж року Київська Громада висилає його закордон, до Швейцарії, і тут у Женеві Драгоманов починає видавати перший модерний український журнал «Громада» (5 томів в роках 1878-82), а теж брошури українською, російською і французькою мовами та іншими західноєвропейськими мовами.

В них інформує він європейську громадськість про українську проблему. Оснований ним у Женеві гурток політичних діячів вважається зародком українського соціалістичного руху. З причин його лівих марксистських поглядів прийшло до розриву з Київською Громадою і Драгоманов виїздить до Болгарії, де став професором Софійського університету і тут він помер.

Основні зацікавлення Драгоманова були в сфері міжнародної конституційної та культурної політики. Крім цілої низки ідеологічно-політичних праць, Драгоманов є автором цілої низки праць з ділянки української і загальнослов’янської етнографії та фольклористики. Як літературний критик і етнограф був він найвизначнішим представником в Україні історично-порівняльної методи. Дав він дуже цінні праці-дослідження української народної словесності, як от «Исторические песни малоруского народу», «Малоруские народния предания и расскази», «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст.» Багато етнографічних праць Драгоманова надруковано чужими мовами. Був він теж реформатором української абетки, яку прозвали „драгоманівкою”, і користувався нею у своїх писаннях аж до смерті, але вона в загальному вжитку не прийнялась.

У зв’язку з цим варто на цьому місці зацитувати коротку, але вимовну характеристику Драгоманової діяльності в Женеві, яка вийшла з-під пера Франка. У своїй «Історії української літератури до 1890 р.» Франко м.ін. писав: „Від кінця 1876 р. Женева зробилась центром коли не українського руху, то української думки на протязі двадцятьох літ. Тут написав Драгоманов найбільшу часть того, що запевнило йому визначне місце в українському письменстві, а також ряд писань публіцистичного характеру російською, французькою та італійською мовами, що запевнило місце між визначними публіцистами ХХ-го віку”.