3. Джерела права

Мусульманське право виникло й оформилося в рамках Арабського халіфату. Процес його розвитку був тісно пов'язаний з еволюцією державності арабів. Однак навіть після падіння Халіфату мусульманське право не втратило свого колишнього значення. Воно придбало як би "друге життя" (подібно до римського права в середньовічній Європі) і стало діючим правом у цілому ряді середньовічних країн Азії й Африки, що прийняли іслам (Єгипет, Індія, Оттоманська імперія й т.д.). Той факт, що наука мусульманського права сформувалася в період глибокого середньовіччя, багато в чому пояснює такі його риси як архаїчність деяких інститутів, казуїстичність, відсутність систематизації і т.п. (“юридична археологія”).

У мусульманському праві знайшли відображення елементи попередніх правових культур Близького Сходу, зокрема, правові звичаї й традиції, що діяли в доісламській Аравії, і на завойованих арабами територіях (Ірану, Візантії, частково римське право). Однак всі ці джерела малопомітно вплинули на становлення мусульманського права.

Мусульманське право не є синонімом шаріату. До шаріату належать звернені до людей приписи Корану й Сунни, а до мусульманського права – принципи й норми, які розроблені або витлумачені доктриною й відповідають вимогам права.

Основою мусульманського права є Коран – священна книга мусульман, що складається із притч, молитв і проповідей, приписуваних пророкові Мухаммеду.

Коран складається з 114 глав (сур), розчленованих на 6219 віршів (аятів). Лише біля 500 віршів містять приписи, що стосуються правил поведінки мусульман. При цьому не більше 80 з них можна розглядати як правові (в основному це правила, що стосуються шлюбу й сім’).

Другим обов'язковим для всіх мусульман джерелом права є Сунна («священний переказ»), що складається із численних розповідей (хадисів) про судження й пригоди самого Мухаммеда. Усього було складено 6 ортодоксальних збірників Сунни. Із Сунни виводилися норми шлюбного й спадкового, доказового й судового права. Хадиси служили одночасно моральним кодексом для всіх мусульман, для яких неухильне наслідування вчинків Мухаммеда було своєрідним боргом. Незважаючи на їхню доктринальну обробку, хадиси містили багато суперечних положень, і вибір найбільш "достовірного" з них цілком покладався на розсуд богословів-правознавців і суддів. Вважалося, що мають силу лише ті хадиси, які були передані сподвижниками Мухаммеда. На відміну від суннітів, шиїти визнають дійсними лише хадиси, передані халіфом Алі і його прихильниками.

Третє місце в ієрархії джерел мусульманського права займала іджма, що розглядалася як "загальна згода мусульманської громади". Іджма складалася із співпадаючих думок з релігійних і правових питань, які були висловлені сподвижниками Мухаммеда (їх число перевищувало 100 чоловік) або згодом найбільш впливовими мусульманськими теологами-правознавцями (імамами, муфтіями). Їхня одностайна думка надавала правовому рішенню силу закону. Іджма розвивалася як у вигляді інтерпретацій тексту Корана й Сунни, так і шляхом формування нових норм, які вже не зв'язувалися з Мухаммедом. Вони передбачали самостійні правила поведінки й ставали обов'язковими в силу одностайної підтримки муфтіїв.

До іджми як джерела права, що доповнює шаріат, близька фетва – консультації, рішення й думки окремих муфтіїв з правових питань.

Одним зі спірних джерел мусульманського права був кияс – рішення правових справ за аналогією. Згідно киясу, правило, встановлене в Корані, Сунні або іджмі, може бути застосоване до справи, що прямо не передбачено у цих джерелах права. Кияс не тільки дозволяв швидко врегульовувати нові суспільні відносини, але й сприяв звільненню шаріату від теологічного впливу в цілому ряді моментів. Але в руках мусульманських суддів кияс часто ставав і знаряддям відвертої сваволі.

Як додаткове джерело права шаріат допускав і місцеві звичаї, що не увійшли безпосередньо в саме мусульманське право в період його становлення, але не суперечили прямо його принципам і нормам. Так, Сунна визнавала правові звичаї, що склалися в самому арабському суспільстві й існуючі ще за життя Мухаммеда (урф). Паралельно діяли адати (звичаї) завойованих народів.

Похідним від шаріату джерелом мусульманського права були укази й розпорядження халіфа – фірмани. В інших мусульманських державах з розвитком законодавчої діяльності як джерело права стали грати все зростаючу роль закони-кануни. Фірмани й кануни не повинні були суперечити принципам шаріату й доповнювали його, насамперед нормами, що регулюють діяльність державних органів і адміністративно-правові відносини державної влади з населенням.