Лекція 3. Історико-етнографічне районування

1. Територіальний аспект і характер історичного розвитку районів України..

2. Етнографічні райони та критерії, що їх визначають. Етнографічне районування України. Поняття «етнос», «субетнос», «етнікос».

3. Антропологічні риси українців.

ЕТНОГРАФІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ УКРАЇНИ

На основі локальних особливостей традиційної матеріальної і ду­ховної культури та побуту народу визначаються певні етнографічні групи й історико-етнографічні зони чи регіони території його розсе­лення. Локальні відмінності та різновиди традиційної культури харак­терні для всіх відносно великих народів, що займають значну терито­рію. Так, у німців вирізняються нижньо-саксонці, шваби, баварці; у французів — бретонці, нормандці, провансальці; в італійців — флорентійці, сіцілійці, генуезці; в англійців — валлійці; у поляків — мазури, підгаляни, краков'яки, кашуби та ін. Росіяни з погляду етнографічно­го районування поділяються на три великі підрозділи: північне-, серед-ньо- і південно-російські етнографічні групи. До складу кожної з них входять менші етнографічні групи (помори у північній тощо). Навіть у такого, порівняно невеликого етносу, як естонський, свої етнографічні групи (наприклад, сету).

Походження етнографічних груп у складі народу різне. Часто це нащадки колишніх племен, котрі злилися у етнічну спільність, зберіг­ши певні особливості побуту, матеріальної і традиційної духовної куль­тури, мови тощо. Так, у туркменів етнографічні групи — це переважно нащадки різних колишніх племен. Етнографічна група може утвори­тися і внаслідок асиміляції в складі певного народу, групи інонаціона­льного населення або й цілих народностей. Такого походження етно­графічні групи російських камчадалів, мещера, польських кашубів, зга­даних етнографічних груп італійців, котрі в минулому були окремими народами, французьких провансальців та ін.

Локальні особливості побуту, господарського і культурного укла­ду окремих частин етносу складалися залежно від природних умов, географічного положення, стиків й інтенсивності культурно-побутових зв'язків з іншими етносами, на основі особливостей соціального ста­новища певних груп населення (наприклад, донські, оренбурзькі, терські козаки у росіян), переселень, змішування населення внаслідок міг­раційних процесів, депортацій тощо.

Етнографічна група не завжди усвідомлюється її членами, тобто не володіє самосвідомістю. Такі спільноти визначаються здебільшого етнографічними дослідженнями на основі певних однотипних реалій традиційно-побутової матеріальної і духовної культури. Етнографічна група не є також стійкою формою спільноти людей. У процесі консолі­дації нації стираються, нівелюються локальні особливості традиційно-побутової культури, змінюються межі території їх побутування. Ще на початку XX ст. етнографічні групи у складі різних народів були наба­гато виразнішими.

Отже, етнографічна група як частина народу, етносу визначається певними локальними особливостями традиційно-побутової культури, місцевого діалекту, нерідко вони мають свої локальні назви, етніконіми і самоназви. Але визначальною для етнографічної групи є етноку­льтурна спільність з усім народом, до якого вона належить.

Історико-етнографічні регіони чи зони у межах етносу часто збі­гаються з територією, заселеною представниками певних етнографіч­них груп. Але ними визначаються також і ширші у просторовому плані внутріетнічні історико-культурні категорії, що можуть охоплювати й кілька суміжних етнографічних груп. Етнографічна зона як певний історико-культурний ареал характерна загальнішою, ніж етнографіч­на група, спільністю й однотипністю рис традиційної матеріальної та духовної культури, зумовленими значною мірою однаковим природ­ним середовищем (не випадково такі історико-етнографічні зони не­рідко збігаються з відповідними фізико-географічними ареалами), однотипними умовами економічного розвитку, заселення, колоніза­ції краю тощо.

Традиційно-культурні спільноти етнографічних регіонів також змін­ні в просторі та в часі. Вони зазвичай не усвідомлюються самими носі­ями регіональних особливостей.

ІСТОРИКО-ЕТНОГРАФІЧНІ РАЙОНИ УКРАЇНИ ТА ЕТНОГРАФІЧНІ ГРУПИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Це питання досі слабо вивчене у нашій науці, належно воно може бути з'ясоване лише на основі докладного картографування реалій тра­диційної народної матеріальної і духовної культури на території всієї України й опрацювання відповідних атласів хоча б основних компоне­нтів цієї культури. І все-таки вже у давніх описах України зверталася увага на певні локальні відмінності побуту і традиційної культури її різних регіонів.

Так, А.Шафонський у праці "Черниговского намесничества топографическое описание" з 1786 p. поділяв Лівобережну Україну на пів­денну і північну частини. До першої відносив усю Київську і частину Чернігівської губернії, розташовану між Десною і Пслом, до другої — всю Новгород-Сіверську губернію, звану в давнину, за його словами, просто Північчю. Шафонський зазначав, що остання поділяється на степову і лісову частини: лісова називається Поліссям, а її жителі — литвинами; жителі степу називаються польовиками. Він докладно окре­слив територію східної частини українського Полісся, назвавши повіти, які до неї належали. Локальні групи українців автор вирізняв на основі відмінностей традиційного одягу, господарського побуту, ха­рактерних рис зовнішнього вигляду населення і мовно-діалектних особ­ливостей.

У "Записках о Малороссии, ее жителях й произведениях" (1798) Я.Маркович також виділяв різні локальні групи Лівобережної Украї­ни. Степове населення південної частини України він називав степови­ками або польовиками; характеризуючи їх, зупинявся на особливостях землеробства, тваринництва, бджільництва, садівництва та інших гос­подарських занять, а також будівництва, одягу, звичаїв. "Українці ро­слі і статні, — писав Маркович про степовиків, — в рисах їх обличчя видна якась статечність, але в діях видаються розніженими..., не зна­ють багатьох турбот і спокійні...". Цікаві спостереження містять його характеристики жителів "середньої смуги" — між Поліссям та Степом, і українських поліщуків, яких також називав литвинами.

На певних особливостях і відмінностях традиційно-побутової куль­тури населення різних місцевостей України, його локальних групах наголошували й інші автори. Вже з початку XIX ст. в літературі згаду­валися карпатські етнографічні групи українців — гуцули, бойки і лем­ки. У 20-30-х роках XIX ст. з'явилася низка присвячених їм статей і досліджень, зокрема П.Шафарика, І.Вагилевича і Я.Головацького, які заклали наукову основу розробки цієї теми.

У літературі з української етнографії є чимало праць, присвячених описам, характеристикам народного побуту і культури Поділля, По­куття, Середнього Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Волині, Бу­ковини, Карпат і Закарпаття, Холмщини і Підляшшя, Півдня України й інших місцевостей і регіонів. Цікаві спостереження та відомості сто­совно етнографічного районування України містяться в різних фольк­лористичних, краєзнавчих, діалектологічних публікаціях.

У лютому 1956 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етно­графії АН УРСР (Київ) була проведена спеціальна нарада, присвячена проблемі етнографічного районування України. Разом з етнографами в ній взяли участь діалектологи, фольклористи, економісти, мистецтво­знавці, історики. Беручи до уваги матеріали доповідей, виступів і широ­кого обговорення, учасники наради запропонували етнографічне райо­нування України кінця ХІХ-початку XX ст. з виділенням таких основ­них зон: Полісся, Карпати, Правобережна і Лівобережна Україна (По­дніпров'я), Галичина і Степова Україна. В цьому районуванні очевидні неточності. Скажімо, Галичина — історично-адміністративне поняття, за цим поділом залишаються Північна Буковина і Закарпаття.

Вже у книзі "Народи європейської частини СРСР" (М., 1964. — Т. 1) до схеми етнографічного районування України внесено істотні корективи. Як і в українській діалектології, виділяються три великі регіони: Центрально-східиий (точніше: південно-східний), Північний (по­ліський), Західний (південно-західний), які мають свої райони і підра­йони. Приблизно в цьому ж плані подано етнографічне районування в книзі "Культура і побут населення України" (К., 1991) та в інших ви­даннях. Це районування також не зовсім переконливе, але з певними уточненнями і поправками може бути запропоноване як робоча схема.

І.Центрально-східний регіон охоплює велику територію централь­ної та півдешю-східної України. До нього належать сучасні Київсь­ка, крім північної частини, Черкаська, Кіровоградська, Полтавсь­ка, Харківська, південні райони Чернігівської і Сумської областей, вся південно-степова частина України (Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області), пів­денно-східні райони Житомирської, східні Вінницької та північні ра­йони Автономної Республіки Крим.

У складі цього етнографічного регіону виділяються три райони: Середнє Подніпров'я, Слобідська Україна, або Слобожанщина, і Пів­денна степова частина.

Середнє Подніпров'я (більша частина Київської та Полтавської, Черкаська і південна частина Чернігівської, південно-східна Житомир­ської, південно-західна Сумської, східна Вінницької, північна Кірово­градської та північно-західна Дніпропетровської областей) — один з найдавніше заселених районів української землі, осереддя інтенсивно­го процесу формування русько-українського етносу. Переважно це те­риторія розселення в минулому східнослов'янського племені полян. Традиційно-побутова культура населення району зберегла багато ар­хаїчних рис, генетично пов'язаних, очевидно, з культурою полян найрозвиненішого (згідно з літописною характеристикою) у соціаль­но-економічному сенсі східнослов'янського племені. Особливо це стосу­ється традиційних для цього району основних галузей господарства -землеробства і скотарства з їх винятково багатою агрокультурою і різ­номанітністю сільськогосподарських знарядь, домашніх промислів, ремесел. До ХІХ-початку XX ст. тут збереглися безколісний плуг, дав­ні ознаки планування і будівництва житла та господарських споруд, зокрема характерний тип обмазаної та побіленої хати; в одязі бага­то вишита додільна уставкова жіноча сорочка, плахта, запаска, свит­ка, тканий пояс, переважаюча світла колористика тощо.

При наявності багатьох спільних рис, якими характерна традицій­на матеріальна і духовна культура корінного населення.цього етногра­фічного району, йому властиві й певні локальні особливості. Помітно вирізняються, зокрема, Правобережжя і Лівобережжя. За специфічни­ми ознаками різних компонентів традиційної культури подекуди в ет­нографічній літературі виділяються як локальні групи полтавці, переяславці.

Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України — теперішні Харківську, південно-східну частину Сумської, північно-східні райони Дніпропетровської, східні Полтавської, північні Донецької, Луганської областей та суміжні західні райони Білгородської і Вороне­зької областей, які тепер входять до складу Росії. Назва цього істори-ко-етнографічного району походить від того, що в період інтенсивно­го його заселення (XVII-XVIII ст.) переселенці з Лівобережної та Пра­вобережної України, з Росії, отримавши тут на певний час різні пільги ("свободи"), засновували поселення — слободи або поселення на "сло­бодах ".

З часів монголо-татарської навали ця територія була малолюдною, зазнавала постійних нападів кримських і ногайських татар. З другої половини XVI ст. край все більше заселявся козаками і селянами з ін­ших регіонів України. У XVII ст. як військові опорні пункти виникли міста Харків, Охтирка, Суми, Острогозьк, Чугуїв, створювалися з міс­цевого населення й українських переселенців козацькі слобідські пол­ки. Для традиційно-побутової культури характерні риси козацько-се­лянської степової України, однак процес заселення вніс у неї нові еле­менти. Оскільки основна хвиля заселення йшла з півночі, зокрема зі суміжної Полтавщини та з середнього Подніпров'я, то особливо істот­ним стало привнесення багатьох культурно-побутових елементів з цих регіонів. На традиційно-побутовій культурі позначився і вплив заселення Слобідської України частково російськими "служилими людь­ми", які перебували під владою царських воєвод, а згодом і російськи­ми селянами. Приплив російського населення на Слобожанщину поси­лився після скасування у 1765 р. гетьманату та ліквідації у 1781 р. козацького устрою, поширення на Україну російського кріпосного права централізаторської політики царизму, виникнення мануфактур, фаб­рик. До цього додалася цілеспрямована русифікаторська політика, за­борона українських шкіл, друкованого українського слова тощо.

Вже у другій половині XIX ст. етнографи констатували значні змі­ни у традиційно-побутовій культурі населення Слобідської України, зокрема місцевостей, близьких до міст і промислових осередків. У одяг робітників і селян все більше почали входити фабричні тканини, різні компоненти міського вбрання, російські сорочки-косоворотки, сара­фани. Порушувалися устої традиційної духовної культури — звичаї, обряди, у пісенний народний репертуар проникали різні фабричні пі­сеньки, російські частівки — часто найпримітивніші. "Треба мати осо­бливий густ, — гірко іронізував з цього приводу В.Гнатюк, — щоби чудові українські пісні вимінювати на такі погані фабричні російські".

Південь України. Слобідська Україна з етнографічного погляду — своєрідна перехідна зона між середнім Подніпров'ям, зокрема лівобе­режним, і південним (причорноморським) історико-етнографічним ра­йоном України. Останній охоплює територію Запорізької, Херсонсь­кої, Миколаївської, Одеської, південні райони Дніпропетровської, Кі­ровоградської, Донецької, Луганської та північні Кримської областей. Це степова частина України, яка в давнину була тереном проживання різних кочівників. Однак з давньоруського часу вона слугує оператив­ним простором просування русичів на південь, політичного й економі­чно-господарського освоєння ними Причорномор'я. Зі Середньовіччя ця територія відома як Дике поле — так вона названа, зокрема, і на мапі України Г.Боплана.

З XV-XVI ст. основним фактором українського заселення Дикого поля слугували козацтво і Запорозька Січ. Запорозька Січ стала опо­рою українського колонізаційного просування у південні степи, що не припинялося, незважаючи на татарські наскоки і спустошливі війни. Населення не вступалося із зайнятих місць, вперто обороняло свої займанщини, постійно розширюючи освоювану територію. Запорізькі землі сягали до гирла Дніпра і широко простягалися обабіч його пониззя від р. Кальміус на сході до Південного Бугу на заході. Українське козацтво великою мірою допомогло Російській державі здобути доступ до Чор­ного моря, але це обернулося проти інтересів українського народу. Здій­снюючи імперську політику, посилюючи феодальний гніт, царизм всіля­кими засобами намагався стимулювати колонізацію Південної України переселенцями з глибини Росії та представниками інших етносів.

Залежно від цих історичних обставин, природних умов та контин­генту населення виник і своєрідний етнографічний характер Півдня України. Для людності цього краю характерні давні, аборигенні куль­турно-побутові риси, пов'язані, скажімо, зі специфікою традиційного степового землеробства, відгінного тваринництва, будівництва, домаш­ніх промислів тощо, і приносні, які приходили сюди з різних регіонів України і з-поза її меж у процесі заселення та масового заробітчансь­ко-міграційного руху в цьому регіоні. Істотно позначилися активні етнокультурні зв'язки і взаємовпливи українського й іноетнічного населення, котре проживало тут, зокрема, росіян, білорусів, греків, мол­даван, сербів, вірмен та ін. Міжетнічна взаємодія простежується, на­приклад, у поєднанні різнонаціональних елементів одягу, декору тощо. Інтенсивний розвиток на Півдні України землеробського капіталізму, фабрично-заводського виробництва, зокрема робітничого класу, та­кож великою мірою впливали на місцеву традиційно-побутову культу­ру, особливо на витіснення її національних складових професійно-урбанізованими елементами.

Загалом, за матеріалами другої половини ХІХ-початку XX ст., пів­денноукраїнський етнографічний район вирізняється реаліями традицій­но-побутової культури порівняно пізнього часу. За локалізацією її певних особливостей тут можна виділити п'ять підрайонів: південно-східний (ириазовський), нижньо-подніпровський, нижньо-побозький, а такод Буджак і Таврію. Традиційно-побутова культура цього етногра­фічного району України ще більшою мірою, ніж на Слобожанщині, по­значена печаттю імперсько-русифікаторської експансії царизму та її но­вітніх послідовників — московсько-більшовицьких асиміляторів.

II. Українське Полісся — це етнографічний регіон, що зі сходу на захід простягається всім північним краєм України і разом із суміжним Білоруським Поліссям, так званим Брянсько-Жиздринським Поліссям у Росії, Люблінським Поліссям у Польщі належить до однієї зі своєрід­них географічних та історико-етнографічних областей слов'янського світу — Полісся.

Назва Полісся як географічне визначення певного регіону в Схід­ній Європі має давнє походження. У Галицько-Волинському літописі під 1274 р. розповідається про князя Мстислава, який воював на По­ліссі. Це поняття вживали польські історики XV-XVI ст. (Я.Длугош, М.Кромер, М.Стрийковський). Щоправда, різні автори позначали цією назвою неоднакову територію — зменшували її або збільшували. Різне окреслення поліського історико-етнографічного ареалу мало місце у XIX ст. Та й досі це питання остаточно не з'ясоване.

Смисл самої назви Полісся споріднений зі словом ліс (лісиста місцевість, лісок, біля лісу). На основі даних порівняльного мовознавства звернено увагу на балтський аналог цієї назви ("Pala", "Pelesa", "Pelysa"), що означає в литовській і латиській мовах характерний для Полісся болотистий ландшафт, багнистий ліс. Тому небезпідставна думка про балтсько-слов'янську спільність кореня назви Полісся.

Українське Полісся на півночі межує з Білоруссю й охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігів­ської та Сумської областей. У західній частині до нього історично і на основі мовно-етнографічних даних належать південна смуга Брестсь­кої області (нині у складі території Білорусі) та Підляшшя (нині в скла­ді Польщі). Південна етнографічна межа Українського Полісся визна­чається приблизно від Західного Бугу і далі на схід за умовною лінією північніше міст Володимир-Волинський, Луцьк, Рівне, Новоград-Во-линський, Житомир, Київ, а на Лівобережжі — Ніжин, по р. Сейм до сучасного кордону України з Росією у Курській області.

Залежно від положення щодо Дніпра Українське Полісся поділя­ється на правобережне й лівобережне. Відповідно поширені назви Східне і Західне Полісся. Західне називають також Прип'ятським, Східне — Наддеснянським. Наукова література подає і поділ Полісся відповідно до адміністративного районування: в минулому — на Волинське, Ки­ївське, Чернігівське (за назвою губернії), а в наш час — Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське (за назвою області).

Історичною долею населення Українського Полісся здавна тісно пов'язане з іншими районами України, з суміжними Білоруссю та Росією. Етнографічна східнослов'янська спорідненість цього регіону має глибоке коріння, що сягає праслов'янської минувшини, співучасті у формуванні давньоруської народності та державності, боротьби з іно­земними загарбниками. Вона ґрунтується на активній участі жителів різних його частин у козацько-селянських війнах, національно-визво­льній боротьбі українського народу, на жвавих економічних і культур­них стосунках. Цим зумовлюється і загальний характер всіх ділянок традиційно-побутової культури населення Полісся, в якій поряд з на­ціонально-визначальними збереглося чимало елементів і рис східно­слов'янської архаїки та спільності. Ця культурна традиція не однакова на всій території Українського Полісся, у різних місцевостях вона має певні регіональні особливості. Походять вони, очевидно, від приналеж­ності різних частин Полісся після давньоруського часу до різних дер­жавно-політичних утворень (Великого Князівства Литовського, Поль­щі, Росії), переорієнтацій і змін господарсько-економічних відносин, особливостей міжетнічних контактів, певної природної ізольованості цього-краю.

І все-таки в сукупності регіональних різновидів і місцевих своєрідностей традиційно-побутова народна культура Полісся — певний феномен, що комплексом характерних рис відрізняється від інших етнографічних районів України.

Освоєння ділянок землі між болотами, піщаними дюнами, в запла­вах рік, на лісових вирубках, а також характер ґрунтів зумовили особ­ливості в основній галузі традиційної господарської діяльності полі­щуків — землеробству, його агротехніці, знаряддях праці, структурі сівозмін. Залежно від місцевих кліматичних умов склався сільськогос­подарський календар. Етнографічними особливостями позначені тва­ринницьке господарство, організація відгінного випасу худоби, побут і звичаї пастухів, заготівля сіна на віддалених сінокосах, способи його сушіння на болотах та ін.

Поширеними традиційними видами занять населення Полісся були мисливство і рибальство з використанням широкого набору різнома­нітних ловецьких способів і знарядь (пастки, вовківні, сільця, "манки" та ін.) Багатовіковий досвід накопичило одне з найдавніших господар­ських занять поліщуків — бджільництво.

Основними для Полісся в минулому були водні шляхи сполучення і відповідні транспортні засоби (плоти, пароми, різні види човнів). Пев­ні особливості простежуються і в будівництві сухопутних доріг через болота з дамбами, кашицями, гатками тощо.

Для поліських поселень характерна одновулична забудова з орієн­тацією садибного комплексу до вулиці. Поширеними були і хутірні поселення. У традиційних спорудах збереглися зрубна техніка будів­ництва, архаїчні риси планування житла, його інтер'єру з неповторною поліською глинобитною піччю. Комплекси жіночого і чоловічого вбрання до XX ст. донесли чимало архаїчних особливостей у мате­ріалі домашнього виготовлення, формах, крою різних компонентів (на­приклад, туніковидні сорочки, плетене з деревної кори і шкіри взуття), колориті, прикрасах тощо.

На громадському і сімейному побуті жителів Полісся більше, ніж в інших регіонах України, позначився і зберігся ще в Х1Х-ХХ ст. вплив общинних відносин і порядків: розподіл громадою общинних угідь, організація використання спільних пасовищ, лісів, лук, рибних вило­вів у ріках і озерах, трудової взаємодопомоги (толок). Громадський суд зберігав на Поліссі чимало елементів давнього "копного суду". В сімейному побуті домінуючими були устої патріархального укладу підпорядкування всіх членів сім'ї її главі батькові.

Дослідники вже давно звернули увагу на багатство слов'янської архаїки, самобутні елементи у календарних і сімейних звичаях та обря­дах Полісся, зокрема в проводах зими, весняних обрядах із закликан­нями, співами, іграми, хороводами, ворожіннями, в троїцько-русальних, купальських, колядних традиціях, у звичаях і обрядах, пов'язаних з різними трудовими процесами, народженням дитини, весіллям, смер­тю, у світоглядних уявленнях, віруваннях.

Регіональною специфікою вирізняються традиційні народні знан­ня — способи і засоби самолікування, прогнозування погоди за різни­ми прикметами, системи мір, уснопоетична творчість, в якій особливе місце посідає обрядова пісенність, музичний фольклор, прикладне де­коративне мистецтво, зокрема вироби художнього ткацтва (рушники, скатерки, покривала, килими) з різноманітністю технік і декору, непов­торною поліською вишивкою, узорним тканням та ін.

Назва поліщуки стосовно населення Полісся не була поширена на території всього регіону. Традиційним ареалом побутування цієї на­зви між самим населенням був здебільшого басейн Прип'яті та її при­ток. Населення східного Полісся, особливо середнього Подесення, су­сіди називали литвинами. Дехто з етнографів схильний вважати полі­щуків і литвинів окремими етнографічними групами корінних жителів Українського Полісся.

Значні зміни у традиційно-побутовій культурі населення Полісся зумовлені посиленим втягненням цього регіону наприкінці XIX-початку XX ст. у процес розвитку капіталістичних суспільно-еконо­мічних відносин, розширення зв'язків з містом, осередками промис­лового виробництва, постійного збільшення в сільському побуті частки покупних знарядь праці, матеріалів, тканин, посуди й інших товарів.

III. Західний (південно-західний) регіон. З етнографічного погляду він найскладніший і дуже різноманітний. У межах сучасної державної

території України це Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Іва­но-Франківська, Чернівецька, Закарпатська, південні райони Волин­ської і Рівненської областей, а також частина Вінницької.

Цей край заселений здавна і має відносно стабільний склад абори­генного населення. Дуже складною була його історична доля. Він вхо­див до складу Давньоруської держави, Галицького, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств. Уже наприкінці XI ст. укра­їнське Закарпаття захопила Угорщина. Північна Буковина в середині XIV ст. потрапила під владу князівства Молдови, яке на початку XVI ст. поневолила Туреччина. Галичину в 1348-1349 pp. захопили польські феодали, ними ж з 1388 р. була поневолена західна частина Волині, а східна опинилася під владою Литви. Після Люблінської унії 1569 р. під владу Польської Корони підпала вся Волинь, Поділля, По­дніпров'я. На початку XVIII ст. українське Закарпаття разом з Угор­щиною поневолила Австрія, а наприкінці цього ж століття всю півден­ну частину західноукраїнських земель захопила Австрійська монархія, яка зберегла тут панівне становище польських, угорських та румунсь­ких феодалів.

Ці й інші історичні умови багатовікового суспільно-політичного та економічного буття, особливості природного середовища, різного характеру й інтенсивності міжетнічних зв'язків не могли не позначити­ся на складанні локальних рис традиційно-побутової культури населення. Немале значення мала й генетична пов'язаність цих традицій з побутом і культурою племен, котрі в минулому заселяли цей край.

У межах різних природно-географічних зон західноукраїнського регіону (волинсько-подільської, підкарпатської, карпатської і закарпат­ської) виділяється кілька історико-етнографічних районів і підрайонів, що мають виразні локальні особливості культурно-побутових тради­цій: Волинь, Поділля, Прикарпаття, Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина, Закарпаття. Ці етнографічні райони переважно збігаються з аре­алами групування локальних діалектно-говіркових рис української народної мови.

Волинь охоплює басейн верхів'я правих приток і середнього поріч­чя Західного Бугу — південні райони теперішніх Волинської і Рівнен­ської, південно-західні райони Житомирської, північно-західну смугу Хмельницької, північні райони Тернопільської і Львівської областей. До етнографічної Волині прилягає на заході лівобережне Побужжя — Холмщина, корінне населення якої з історичного етногенетичного й етнокультурного поглядів однорідне зі суміжними волинянами. Сьо­годні Холмщина належить до Хелмського воєводства Польщі, її укра­їнське населення після Другої світової війни було насильно депортова­не з рідної землі.

Етнографічна Волинь (в минулому її територія повністю або част­ково входила до таких адміністративних утворень, як Волинське воє­водство — XVI-XVIII ст., 20-30 pp. XX ст.; Волинське намісництво — кінець XVIII ст., до 1796 p.; Волинська губернія — 1796-1925 pp.). Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Житомирська, Хмельницька області в наш час здебільшого територіально збігаються з давньоруською історичною областю Волинська земля без її північної зони — Західного Полісся. Вважають, що назва походить від наймену­вання неіснуючого сьогодні міста Волинь (Велинь), що згадується в да­вньоруському літописі під 1018 р. у зв'язку з міжусобною боротьбою за князівський престол на Волинській землі. Існують й інші версії похо­дження цієї назви.

В давнину Волинь заселяли східнослов'янські племена дулібів, бужан, волинян. У Х-ХІ ст. на Волині виникли міста Луцьк, Червень, Белз, Володимир, Кременець, Житомир та ін. Вона була одним з голов­них регіонів процесу творення державності Київської Русі, Володимир-Волинського і Галицько-Волинського князівств, згодом — тереном ко­зацько-селянських воєн, активної боротьби українського народу про­ти чужоземного поневолення, за національне і соціальне визволення. У новітній історії на Волині виникли перші формування Української Повстанської Армії (УПА).

З давнини провідною галуззю господарства жителів Волині було землеробство з характерними для лісостепової зони рисами, розвивалися, зокрема в містах, промисли і ремесла (обробка заліза, гончарст­во, ткацтво та ін.). Для народного будівництва у північній смузі Волині властиві риси, близькі до поліського типу: однокамерні хати, спору­джені з дерева в зруб, але переважно зі солом'яним дахом, у південній смузі — каркасні будівлі з дерев'яними стінами, а в суміжній з Поділ­лям зоні стіни робили з глиняно-солом'яних вальків. Як і на Поліссі, в традиційному народному одязі жителів Волині збереглося чимало ар­хаїчних рис. Примітними компонентами одягу були довгі та рясні опан­чі, сіряки і кожухи. У вишивці переважали рослинні візерунки черво­ного або лише білого кольору.

Збереження реліктових архаїчних рис простежується у волинських народних календарних та сімейних обрядах і звичаях, багатих на тра­диційну пісенність. Особливо характерні весняні, купальські, жнивні й обжинкові, колядно-щедрівкові цикли та позначена своєрідним волин­ським колоритом весільна обрядовість. У народному пісенному репер­туарі помітне місце посідала історична пісня.

Давня назва волиняни може вважатися як визначення своєрідної локальної групи українського народу.

Поділля — історико-етнографічний район, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і лівобережного середнього Придністров'я. Він охоплює більшу частину Вінницької, Хмельницької, Тернопільсь­кої та суміжну з ними на півдні — частину Чернівецької, на заході — частини Івано-Франківської та Львівської областей. В етнографічній літературі Поділля розділяють на Східне, Західне, Буковинське.

Назва Поділля зустрічається у писемних джерелах середини XIV ст., ще раніше (початок XIII ст.) фіксується вживання стосовно цього краю назва Пониззя чи Русь долішня — очевидно, у порівнянні з гірською Руссю, або Карпатською. Згодом ця назва фігурувала аж до ХІХ-по-чатку XX ст. у різних документах і літературних творах як визначення географічно-територіальної одиниці української землі. Наприклад, про події в кінці XIV—першій половині XV ст. розповідала "Повість о Подольской землі" із Супральського літопису. Б. Хмельницький у про­мові на раді старшин у Чигирині 1657 р. зазначав, що йому вдалося визволити з-під шляхетського ярма Волинь, Покуття, Поділля та По­лісся. Відповідно давнє і побутування похідного від назви цього краю найменування його жителів — подоляни, подоляки.

Поділля заселяли в давнину слов'янські племена тиверців і уличів, які ввійшли до Київського князівства. Після занепаду княжо-українсь­кої державності у другій половині XIV ст. Поділля захопила феодаль­на Литва. Згодом спочатку Західне (1430), а після Люблінської унії (1569) і Східне Поділля потрапило під владу Польщі. Неодноразово різні ча­стини південно-подністровського Поділля окуповували турецько-османські загарбники. Під час першого (1772) і другого (1793) поділів Польщі Західне Поділля зайняла Австрія, а Східне разом з Правобере­жною Україною було приєднане до Російської імперії. За етнографіч­ними параметрами Поділля — один з найколоритніших і найсвоєрідні­ших районів України. "Красо України, Подолля", писала Леся Україн­ка про цей край, маючи на увазі не лише неповторну красу його приро­ди, а й багатство і розмаїття традиційної культури його жителів — все те, чим вони доповнили і примножили навколишні природні блага: вписані в рівнинно-хвилястий рельєф мальовничі білохаті села у зелені садків, сповнені вікової мудрості й поезії своєрідні звичаї та обряди з багатьма елементами архаїки, чарівну пісню, самобутнє народне мис­тецтво тощо. Поділля є головним ареалом поширення такого яскраво­го явища української весняної обрядової пісенності, як гаївки (гаїлки).

Родючі чорноземи, теплий помірний клімат сприяли розвиткові хліборобства, яке здавен було основним заняттям жителів Поділля і надало своєрідного характеру їхній традиційно-побутовій культурі. Притаманні для цього краю будівництво з використанням глино-солом'яних вальків, яке корінням сягає археологічної давнини, а також глино-солом'яні будівлі з кам'яними підмурівками, зокрема, у півден­них наддністрянських місцевостях. Своєрідності подільській хаті-мазанці надавали білизна стін з обробкою і підсинюванням заглиблених площин, виступаюча призьба, підведена червоною глиною, внутрішня обстановка, оздоблення інтер'єру декоративними елементами, рушни­ками та ін.

Традиційне вбрання подолян вирізняється різноманітністю локальних варіантів, багатим оздобленням вишивкою і мережкою. Особливо знамениті подільські жіночі сорочки з суцільно вишитими рукавами і неповторною кольоровою гамою. Характерним поясним жіночим вбранням є обгортка з незшитого шматка вовняної тканини. З верхнього жіночого і чоловічого вбрання побутували у різних місце­востях Поділля опанчі, кожухи, бекеші, свити, куртки тощо.

Самобутність притаманна подільським ткацьким виробам, кили­марству з рослинним і геометричним орнаментом, широким асорти­ментом традиційної продукції численних осередків подільської кера­міки та ін.

Регіональні своєрідні риси традиційно-побутової культури україн­ців Поділля походять певною мірою і від їх багатовікового стикання та спілкування з представниками інших народів, які в різний час посе­лялися тут і взаємодіяли, зокрема, з поляками, чехами, молдаванами. Реальна наявність сукупності локальних особливостей традиційної на­родної культури корінного населення Поділля дає підставу вважати подолян однією з локальних груп українців.

Своєрідним західним продовженням подільського етнографічного ареалу, що входить у зону Прикарпаття, є Опілля. Це поняття більш відоме в географії, ніж в етнографії. Ним визначається територія північ­но-західної частини Подільської височини у межах Львівської, Івано-Франківської і центрального західного виступу Тернопільської облас­тей. З етнографічного погляду ця територія вивчена досі дуже слабо, хоч уже сам її простір, розміщення між Волинню та Прикарпаттям ста­новлять чималий науково-пізнавальний, зокрема історико-стнографічний інтерес.

Археологічні пам'ятки засвідчують давню заселеність цього краю. У ранньослов'янський період тут проживали племена дулібів і в південній смузі білих хорватів. Густо заселеною була ця земля в княжу добу, особливо в період Галицько-Волинського князівства. Ста­більний контингент аборигенного населення зберігався і в часи поль­ського й австрійського панування, супроводжуваного впродовж ба­гатьох століть всілякими дискримінаційними заходами стосовно укра­їнців і посиленою колонізацісю цього краю переселенцями з інших країн, засновуванням і стимулюванням польських, німецьких, чесь­ких поселень тощо. Однак корінний український народ стійко обері­гав і захищав свою етнокультурну самобутність, мову, релігію, побу­тові традиції. Давньою є і народна назва жителів цього краю — "опі-ляни", "ополюхи".

Вже навіть на основі наявних відомостей з етнографії, народного мистецтва, фольклору, традиційних промислів окремих місцевостей цього краю (наприклад, Перемишлянщини, Рогатинщини, Бережанщини, Миколаївського лівобережного Подністров'я та деяких інших) мо­жна говорити про Опілля як про певний локальний етнографічний ра­йон західноукраїнського краю, що охоплює територію центральної Львівщини, в басейнах верхнього Бугу і лівих приток Дністра, суміжні райони західної Тернопільщини й Івано-Франківської області (лівобе­режне Подністров'я). У південно-західній частині Опілля з етнографіч­ного погляду переходить у наддністрянське жидачівсько-самбірське Підгір'я, а на заході — в перемисько-яворівське Надсяння, які за хара­ктером традиційно-побутової культури є своєрідними етнографічни­ми підрайонами Прикарпаття.

Взяти хоча б Яворівшину, що й досі вирізняється неповторною своєрідністю народних промислів, вишивки, виробів з дерева, різьби, фо­льклору, звичаїв зі збереженням, наприклад, давнього обходу дворів на Великдень з обрядовим співом — "риндзюванням".

Безсумнівно, докладніше етнографічне вивчення Опілля повніше прояснить особливості його традиційно-побутової культури утвердить його статус як етнографічного району зі своєю специфікою.

Своєрідним етнографічним районом зони Прикарпаття є Покуття. Ця давня назва трапляється вже у джерелах XIV ст. як визначення адміністративно-територіальної одиниці. На мапі України Боплана з 1650 р. ця територія значиться як "Ukrainnae pars quae Pocutia vulgo dieitur" — частина України, яку народ називає Покуття. Походження назви має різне тлумачення. Найдостовірнішим є виведення її від сло­ва кут — як найменування землі "в кутах", утворюваних крутими зги­нами рік (у цьому випадку Дністра, Прута і Черемоша з притоками) — подібно до назв Поділля, Пониззя (від діл, низ), Полісся (від ліс).

Визначення території з цією назвою у різних джерелах і авторів неоднакове. Але завжди назва Покуття стосується нівденно-східної низинної частини теперішньої Івано-Франківської області, його північ­ною межею вважається Дністер, південною — гори, південно-східною — кордон з Буковиною. Певні розходження стосуються лише окреслення західної межі. Із врахуванням даних мовознавства й етнографії її ви­значають річками Бистриця і Бистриця-Солотвинська на північному заході та суміжною Гуцульшиною на південному заході. Це сучасні Городенківський, Коломийський, Снятинський, Тлумацький, північно-східна смуга Богородчанського, Надвірнянського, Косівського райо­нів Івано-Франківської області.

В минулому Покутська земля входила до складу Київсько-Руської держави, Галицько-Волинського князівства. Як окраїнна провінція вона зазнавала частих нападів різних завойовників, кілька разів була поневолена угорськими феодалами, а з 1387 р. — шляхетською Польщею; її жителі брали активну участь у національно-визвольній боротьбі україн­ського народу, опришківському русі. Наприкінці XV ст. з Покуттям пов'язане велике народне повстання під проводом Мухи. У 1772-1918 pp. Покуття входило до Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) мо­нархії.

Поряд з історико-географічиими особливостями територіально порівняно невеликий покутський край вирізняєтся і як своєрідний ло­кальний етнографічний район України. Його етнографічна специфіка виражена передусім багатьма характерними елементами різних діля­нок побуту і традиційної культури, що особливо примітні порівняно з етнографією суміжних Поділля та Гуцульщини. Це не лише цікаві риси етнографічної перехідності суміжних зон, а й самобутні етнокультурні реалії, які простежуються в традиційному покутському будівництві, народному одязі з особливо багатим розмаїттям головних жіночих уборів, орнаментиці й колориті вишивки, у багатьох звичаях, обрядах, словесному й музичному фольклорі, танцях, місцевих ремеслах і про­мислах. За багатьма показниками галицько-покутський етнографічний ареал продовжується на сході на суміжну Буковину. Ця спільність є і в народній мові (покутсько-буковинському говорі).

Отже, назва покутяни, вживана сусідами і самими жителями цього краю, не тільки похідна від історико-географічного чи адміністратив­ного поняття, а й має етнографічний смисл, виступає як найменування однієї з локальних груп українського народу.

Ще одним підрайоном Прикарпаття є Українська Буковина. Цією назвою історично визначається південно-східна частина західноукра­їнської землі, політико-адміністративна одиниця, що переважно прос­торово збігається зі серединною частиною сучасної Чернівецької об­ласті. З етнографічного погляду, тут маємо продовження у суміжних частинах подільського, покутського і гуцульського ареалів. Певна особ­ливість полягає в тому, що на стиках цих ареалів склалися культурно-побутові реалії перехідного характеру. Це простежується в різних ділян­ках матеріальної та духовної народної культури. Позначилися також і різноетнічні культурно-побутові впливи внаслідок спільного прожи­вання й спілкування буковинських українців з молдаванами, румуна­ми, циганами, німецькими і російськими поселенцями. У центральній і південно-східній частині української Буковини склалися певні особли­вості традиційної архітектури, народного вбрання, вишивки, фольк­лору, про які докладніше йдеться в наступних розділах.

Яскравою етнографічною своєрідністю вирізняється карпатська зона західноукраїнського регіону. Вона поділяється на три історико-етнографічні райони: Гуцульщину, Бойківщину і Лемківщину. На від­міну від попередніх випадків, коли локальна назва населення того чи іншого регіону (слобожанці, полтавці, подоляни, поліщуки та ін.) є похід­ною від найменування останнього, тут навпаки: назва району похо­дить від найменування етнографічної групи: гуцули, бойки, лемки. Остан­ні — давнішого походження, а похідні від них — Гуцульщина, Бойківщина, Лемківщина — поняття, введені у науковий обіг другої полови­ни ХІХ-початку XX ст. для визначення території, яку заселяє кожна з цих етнографічних груп.

Гуцульщина. Про цей край і його людей написано чи не найбільше з усіх етнографічних районів України. Яскраво відображений він у ху­дожній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість "Тіні забу­тих предків" М.Коцюбинського і фільм С.Параджанова за цим тво­ром, вірші, оповідання і повісті Ю.Федьковича, І.Франка, Г.Хоткевича, О.Кобилянської, М.Стельмаха, польського письменника С.Вінценза, численні картини К.Устияновича, І.Труша, О.Кульчицької, Й.Бокшая, А.Монастирського, Й.Куриласа та ін.). Привабливістю вирізняються велична краса природи цього гірського краю, горда, волелюбна вдача його жителів, колоритний одяг, самобутнє народне мистецтво.

Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Фран­ківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сто-рожииецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської облас­тей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у південно-схід­ній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.

Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі до кінця не вияснене. Одні автори пов'язують її з волоським словом готуль у значенні розбійник, інші виводять від слова, кочувати — кочули, вважаючи гуцулів первісно кочовим племенем, ще інші — від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули.

Заселення Гуцульщини і взагалі Українських Карпат відбувалося, як переконливо засвідчують джерела, з давнього часу здебільшого з півночі на південь внаслідок поступового просування в гори на річко­вих долинах та. господарського освоєння гірських схилів. Основним колонізаційнимі елементом було східнослов'янське населення, хоч ціл­ком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східнороманськсих племен, сліди їх впливів позначилися, зокрема, і на традиційно-побутовій культурі гуцулів.

Залежно віщ природних умов, малої кількості придатної для ріль­ництва землі головна роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів вчалежало тваринництву, зокрема відгінному, з перева­гою вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського господарства зі своїми видами споруд, формами випасу, виробничими функціями, організацією побуту, способами переро­бки молокопродуктів тощо.

З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів ве­ликою мірою пов'язаний і особливий вид їх поселень — для них влас­тиве здебільшого розпорошене розміщення садиб ("оседків") і не лише в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній вид двору із замкнутою за пе­риметром системою будівель — гражда. Основним матеріалом для одягу гуцулів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та самороб­на шкіра. Але компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, вирізнялися багатою орнаментацією, прикрасами, вишив­кою, аплікацією, тисненням на шкірі, металічними виробами. Особли­ві й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі прикраси тощо).

Значна питома вага у господарсько-виробничій діяльності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів. З ре­месел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обро­бка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- і корене-плетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солева­ріння, виготовлення поташу, деревного вугілля та смоли.

Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громадсь­кому побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної культури: тра­диційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщин­ного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досві­дом, набутим і перевіреним упродовж віків.

Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази, мають цікаві мотиви, сюжети, образи, своєрідну мелодику. З давнього часу Гуцульщина відома й оригінальним ужитково-декора­тивним мистецтвом: керамікою, різьбою по дереву, класиками якої ста­ли династія Шкрібляків, Н.Дутчак, В.Девдюк, чудо-писанками, ткацт­вом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу, сиру тощо. Розмаїття виробів гуцульських народних майстрів, що експонуються у багатьох вітчизняних і зарубі­жних музеях, збірках численних колекціонерів, вражає яскравою жи­вописністю, багатством різновидів технічного виконання, оригіналь­ністю орнаментальних композицій, образів і мотивів.

Все це і багато іншого з традиційно-побутової культури, діалектна специфіка мови гуцулів характеризують їх як одну з особливо яскраво виражених етнографічних груп українського народу.

Бойківщина — суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат. Гуцульсь­ко-бойківське пограниччя проходить приблизно по межиріччі Лімниці та Бистриці-Солотвинської на північних схилах Карпат і Тересви у За­карпатті, на заході межує з Лемківщиною у верхів'ях Сяну й Ужа. Пів­нічна межа проходить карпатським передгір'ям, а південною можна вважати південні схили Карпат у Закарпатті. Окреслена територія охо­плює південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської області, Сколівський, Турківський, південну сму­гу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області, північну частину Великоберезівського, Воловецький і Міжгірський райони Закарпатської об­ласті. У верхів'ї Стривігору частина етнографічної Бойківщини нале­жить тепер до території Польщі.

Назва бойки зафіксована у джерелах XVII-XVIII ст. її походження має різне пояснення. Найдостовірніша гіпотеза українського вченого І.Верхратського, який виводив її від уживаного в бойківських говірках діалектного слова бойс (боййе, боййечко) у значенні вигуку ага, їй богу, прислівника справді. Сучасний дослідник М.Худаш вважає, що ця на­зва походить від антропоніма бойко.

Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого скуп­чений характер. Тільки в більш висотній зоні вони частково розпоро­шені. Чимало поселень цього району — давнього походження. Це зга­дує Галицько-Волинський літопис та інші середньовічні джерела. І.Франко небезпідставно обрав тереном своєї історичної повісті з XIII ст. "Захар Беркут" с. Тухлю і Тухольщину на Сколівщині.

Бойки здавна були землеробами. Під ріллю тут освоювалися не лише долини, а й гірські схили, лісові масиви. Етнографи зафіксу­вали на Бойківщині архаїчні способи вирубно-вогневого освоєння земляних ділянок: рубання лісу і чагарників та їх спалювання, ви­корчовування пнів, скопування мотикою і далі — обробка орними знаряддями. В умовах малородючих ґрунтів, кліматичних режимів різних висотних зон на Бойківщині склалися традиційний асорти­мент вирощуваних культур і своя агротехніка. В тваринництві пе­реважала велика рогата худоба, зокрема воли — основна тяглова сила горян.

Розвивалися на Бойківщині різні ремесла і промисли. Одним з най­поширеніших було лісорубство, а також сплав деревини, теслярство, гончарство, бондарство. Місцеві майстри-деревники будували для себе і на продаж хати та господарські будівлі, зводили справжні шедеври дерев'яної архітектури-диво-церкви, виробляли з дерева майже всі сіль­ськогосподарські знаряддя, транспортні засоби, хатнє начиння та ін. Розвивалися також ткацтво і кушнірство.

Традиційний бойківський народний одяг до найновішого часу до­ніс давню простоту форм і крою. Одяг шили з домотканого полотна, вовняного сукна й овечого хутра. Колористика одягу, його прикраси, орнаментація були бідніші й простіші, ніж у гуцульському народному вбранні. Основні компоненти їжі горян — жито, овес, картопля і молокопродукти.

Регіональними особливостями характерні різні галузі традиційної духовної культури жителів бойківського краю. У календарних і сімей­них звичаях та обрядах, віруваннях, міфології, народних знаннях, зви­чаєвому праві простежуються нашарування різних епох і уявлень, пе­редусім тісний зв'язок із житейськими справами людини. Бойківська фольклорна традиція донесла до нашого часу цінні пам'ятки давніх верств усної поетичної творчості українського народу, зокрема коляд­ки, весільні пісні-ладканки, пастуші обрядові пісні, народні балади, уснопоетичні твори, пов'язані змістом із місцевими історичними, по­бутовими подіями.

Має своєрідний характер і традиційне декоративне мистецтво Бойківщини: вишивка, різьба по дереву, форми і способи прикрашання одягу, розпис писанок. Збережені на Бойківщині твори народного ма­лярства XVІ-XVІІI ст. належать до комплексу унікальних пам'яток української загальнонаціональної художньої культури.

Дослідженню етнографії Бойківщини чимало уваги приділяли І.Вагилевич, І.Франко, М.Зубрицький, В.Охримович, І.Свєнціцькийта ін. Цінні колекції етнографічних матеріалів зібрані у Музеї етнографії та художнього промислу Інституту Народознавства НАН України (Львів), зразки народного будівництва з цього краю у Львівському музеї народної архітектури і побуту.

Лемківщина — найдалі висунутий на захід історичний край україн­ської землі. Займає західну частину Карпат по обох схилах так званих Низьких Бескидів. Карпатський вододільний хребет поділяє Лемківщину на південну (закарпатську) і північну (прикарпатську). Східною межею південної частини вважається р. Уж. Дехто цю межу пересуває далі на схід до р. Боржави — на тій підставі, що населення цієї терито­рії називають лемаками, або лемками. Західною межею південної час­тини є р. Попрад. Північна частина простягається від Сяну на сході до Попраду з Дунайцем на заході. З усієї цієї території лише частина південно-східної етнографічної Лемківщини належить тепер до України (частина Великоберезнянського і Перечинського районів Закарпатсь­кої області), основна ж частина — вся північна Лемківщина — до Поль­щі, а південно-східна — Пряшівщина — до Словаччини.

Назву лемки подають джерела з XVI ст. Як вважає частина дослід­ників, вона надана сусідами лемків від поширеної у народній мові остан­ніх діалектної частки лем (у значенні лише, тільки). Давніми предками лемків, як і бойків, вважається слов'янське плем'я білі хорвати, котре проживало в Карпатах і Прикарпатті. У княжі часи Лемківщина нале­жала до Київської Русі, Галицького і Галицько-Волинського князівств (північна частина). Згодом цей край захоплювали і ділили між собою різні іноземні поневолювачі. Та найтрагічніше сталося вже у наш час, коли після Другої світової війни внаслідок злочинного зговору між уря­дами Польщі та Радянського Союзу корінне населення північної Лемківщини було вирване з прадідної землі й насильно депортоване у північ­но-західні воєводства Польщі та в Радянську Україну.

Однак при всій винятковій складності історичної долі, багатовіко­вих асиміляційних наступах сусідів, які, до речі, продовжуються й досі, лемки стійко захищали і захищають свою самобутність, поряд з етно­графічною самоназвою неодмінно вживають етнонім русини, в нові­ший час — українці, яким наголошують на історичній приналежності й органічній етнокультурній єдності з українським народом. Основними опорами у збереженні себе як етнографічної групи українського наро­ду були народна мова лемків — один із діалектних підрозділів україн­ської мови, традиційна побутова культура і релігія.

Територія розселення лемків — Низькі Бескиди — сприятливіша, ніж у східних сусідів — бойків, для хліборобства. Землеробство було основним на Лемківщині і за характером, структурою, асортиментом культур, традиційною агротехнікою, знаряддями праці мало багато спільного, однотипного з бойківським рільництвом. У скотарстві та­кож переважала велика рогата худоба, але лемки більшою мірою, ніж бойки, займалися випасом овець. Були поширені різні домашні проми­сли: обробка дерева, каменю, вовни, ткацтво, гончарство, виготовлен­ня дерев'яного посуду тощо. Малоземеллям зумовлювалися в минуло­му виходи на заробітки і численна еміграція лемків за океан.

Для поселень лемків характерна скупченість у долинах рік і річок та здебільшого одновулична забудова. Традиційний селянський двір складався з довгої хати, яка одним дахом об'єднувала всі основні жит­лові й господарські приміщення (хата, сіни, комора, стайня, стодола — "боїще"). Рідше зустрічався селянський двір кількабудинковий. До се­редини XX ст. в архітектурі й інтер'єрі житла лемків збереглися архаї­чні елементи: зрубне будівництво, замазування шілин між вінцями зру­бу і забілювання їх, велика курна піч, гряди (балки-полиці попід сте­лею) у хаті, глинобитна долівка, чотирисхилий дах, покритий житніми сніпками ("жупами").

Народне вбрання вирізнялося простотою і локальними своєрідно­стями в різних частинах і місцевостях Лемківщини. Спільним було те, що воно виготовлялось здебільшого з матеріалів домашнього виробу. Характерні компоненти традиційного одягу лемків: коротка безуставкова жіноча сорочка ("чахлик"), чоловіча з розрізом на плечах ("опліча"), спідниці ("фартухи") — для дівчат з кольорової тканини, для стар­ших жінок — з чорної, запаски в дрібні зборки ("збиранки"), вузькі чо­ловічі штани, синя камізелька ("катанка", сердаки з білої вовни ("гуня"), коричнева сукняна куртка — "гунька", довга прямоспинна чуга ("чуганя") з великим коміром, оздобленим довгими китицями ("свічками"). Взуттям слугували шкіряні постоли ("кербці") або чоботи.

Своєрідні риси притаманні традиціям сімейного і громадського побуту лемків, їх звичаям, обрядам, повір'ям, багатому і мелодійному пісенному фольклору, легендам, переказам, народній музиці, ужитко­вому декоративному мистецтву тощо.

Немалою мірою ці специфічні та локальні культурно-побутові риси позначені впливами дуже різних за походженням і національним харак­тером культур сусідів лемків — поляків, словаків, угорців, чехів. Бага­товікове спілкування з ними залишило помітний слід у традиційній духовній і матеріальній культурі лемків.

Всі ці й інші моменти визначають своєрідну етнографічну менталь­ність найзахіднішої вітки українського народу.

Закарпаття. Значну частину українського Закарпаття займає тери­торія розселення трьох етнографічних груп українських горян, що ра­зом з північною (галицькою) зоною творить історико-етнографічні райони Гуцульщини, Бойківщини і Лемківщини. Підгірська й низовин­на частина Закарпаття поза територією розселення гуцулів, бойків і лемків характерна тим, що тут поряд з українцями значно густіше, ніж у гірській частині, проживають розсіяно і компактними групами пред­ставники сусідніх етносів, зокрема угорців, румун, словаків, чехів, а також німецькі колоністи і цигани.

Етнічно українці Закарпаття у всіх компонентах традиційно-побу­тової культури, мови, релігії та національної самосвідомості переваж­но характеризуються органічною єдністю з усім українським народом. Цієї єдності не змогли порушити багатовікове політичне відмежуван­ня Закарпаття від українського етнічного материка і зусилля різних недругів українського народу, спрямовані на відчуження від нього за­карпатців та асиміляціїїх іноземними поневолювачами. Приречена на провал і сучасна авантюристська затія ідеологів так званого політич­ного русинства з їх потугами виокремлення закарпатців як частини якогось ілюзорного карпаторуського східнослов'янського народу.

Багатовікове співжиття і взаємодія українців-закарпатців з інши­ми національними меншинами істотно позначилися у різних сферах традиційно-побутової матеріальної та духовної культури місцевого населення. В народному будівництві, господарських заняттях, одязі, промислах і ремеслах, харчуванні, звичаях, фольклорі, розмовній мові поєдуються різні взаємовпливи. Водночас у цьому складному компле­ксі культурних перехрещень, нашарувань і впливів чітко простежується субстрат етнокультурної єдності та спільності закарпатських україн­ців (або, як вони називали себе ще в недавньому минулому, — русинів) з основним материком українського народу.

Все це характеризує українське Закарпаття не як етнографічно од­норідний район, а як ареал, край, на порівняно невеликій території якого є різні етнографічні й етнічні традиційно-побутові реалії та культурні взаємовпливи, зумовлені об'єктивними природними, багатовіковими політичними й економічними умовами його історичного буття. Це і становить етнографічну специфіку цього краю.

Така загальна схема етнографічного районування України за да­ними досліджень і етнографічного матеріалу другої половини XIX-першої половини XX ст., коли локальні особливості традиційно-по­бутової культури певних районів і етнографічних груп населення про­стежувалися ще достатньо виразно. Однак межі етнографічних райо­нів нестійкі, змінні в часі, оскільки відбувається постійний процес сти­рання місцевих локально-територіальних рис традиційно-побутової культури. Вже розвиток капіталістичних відносин дуже стимулював цей процес (поширення фабрично-заводських виробів, елементів мі­ського одягу, все більше витіснення саморобних знарядь праці про­мисловими, розширення позарегіональних зв'язків тощо). Проте особ­ливо інтенсивний його розвиток і значні наслідки принесли бурхливі події, війни і перевороти XX ст. Побудова нових політичних соціаль­но-економічних та загальнокультурних умов життя, ломка старих устоїв і культурно-побутових стереотипів, інтенсифікація внутрірегіо-нальних і позарегіональних міграцій, насильні депортації, штучні пе­реміщення та перемішування населення, масові заходи русифікації, полонізації, мадяризації, румунізації і взагалі культивування націо­нального нігілізму внесли величезні зміни в сферу традиційно-побу­тової культури, витіснили з неї чимало важливих складових. На сти­рання регіональних історико-етнографічних особливостей значною мірою вплинуло возз'єднання різних частин українських земель і про­цес внутрішньої консолідації української нації, поширення сфери вжитку загальноукраїнської літературної мови, сучасні засоби зв'яз­ку, масової інформації та іп.

І все-таки навіть стосовно нашого часу не можна сказати," що етнографічні райони України, етнографічні групи українського на­роду — це пережитки, реальності минулого, оскільки в побуті міс­цевого населення різних регіонів збереглися і діють немало тради­ційних елементів, зокрема в сфері духовної культури і народного мистецтва. Зберігають їх і розпорошені в різних місцевостях Украї­ни та поза її межами лемки, особливо в місцях їх більш-менш скуп­ченого теперішнього поселення (у Львівській, Тернопільській, Ми­колаївській областях).

Маючи більш чи менш виразні регіональні особливості побуту і традиційної культури, корінне населення етнографічних районів Укра­їни й етнографічні та локальні групи українського народу і в минуло­му і, тим паче, у новіший час усвідомлювало себе не відособлено, а складовими частинами єдиного українського етносу. Ця свідомість зда­вен ґрунтувалася на спільності етногенетичного походження, історич­ної долі, мови, тісних економічних і культурних зв'язках населення різ­них частин України, утверджувалася і розвивалася в процесі боротьби проти соціального і національного поневолення. "Хоч і як неоднакова була доля поодиноких частин Русі-України, — писав І. Франко у статті "Літературне відродження Полудневої Русі. Ян Коллар", — то все-таки заселяючий її народ і досі проявляє дивну етнографічну одноцілість. Звичаї і вірування народні, казки і оповідання, пісні і обряди, одіж і помешкання, а врешті мова при всій різнобарвності в подробицях, при всьому багатстві місцевих відмін і варіантів — в основних обрисах такі однакові".

Проте слід зауважити і те, що історико-етнографічні особливості окремих регіонів і груп населення України в непоодиноких випадках трактувалися перебільшено й ізольовано від загальноукраїнської ет­нокультурної цілості. Нерідко такий підхід мав тенденційний харак­тер, був позначений намаганням "обгрунтувати" поневолення тієї чи іншої частини української землі, відокремити її від цілості чи просто задля реалізації принципу "поділяй і володарюй". Для цього, напри­клад, Полісся оголошувалося "нічийною землею", а поліщуки "лю­дьми без батьківщини", гуцули — окремим народом, закарпатські українці — "карпаторусами", або "угрорусами", які, мовляв, не ма­ють нічого спільного з українським народом, лемки — етнографіч­ною групою польського народу чи окремою "руською" народністю та ін.

Практика штучного розривання українського народу на основі спекулятивної гіпертрофії регіональних етнографічних рис і тенден­ційного нехтування спільними для українського народу етновизнача-льними ознаками не перевелася і дотепер. Вона — у сучасних спро­бах певними гореполітиками штучного розмежування Західної та Східної України, трактування Півдня України як так званого Ново­російського краю, в реанімації закарпатського політичного русинства, яке протиставляється українству, в упертому відстоюванні деякими авторами окремішності лемків від українського народу. Тому винят­ково важливим при вивченні етнографічного розмаїття традиційно-побутової культури українців різних регіонів є бачення того спільно­го, що визначає етнічну і духовну соборність всього українського народу в Україні та за її межами.

АНТРОПОЛОГІЧНІ РИСИ УКРАЇНЦІВ

У біологічному (насамперед анатомічному) сенсі люди поділяють­ся па раси (італ. razza — порода). Раса — це мінливе у часі та просторі біогенетичне об'єднання людей, що ґрунтується на спільності їх похо­дження та схожості окремих морфологічних прикмет і фізіологічних ознак.

Деякі вчені-антропологи виділяють три основні великі раси: європеоїдну, монголоїдну і негроїдну. Інші вводять в цю основну класифікацію також австралоїдну та американську раси. Всі раси характерні великим поліморфізмом, тобто відмінностями у морфології тіла, зокрема облич­чя і голови. Поліморфізм найвластивіший австралоїдній та негроїдній расам, де окремі антропологічні типи дуже відрізняються між собою зрос­том і пропорціями частин тіла, голови та ін. Однак чимало локальних рис, або як ще прийнято писати, вторинних спадкових фізичних особли­востей, розрізняють серед монголоїдної та європеоїдної рас. Так, серед європеоїдів виділяють три основні групи: південну — зі смуглою шкі­рою, темними очима і волоссям; північну — зі світлою шкірою, білявим і русявим волоссям, переважанням сірих і блакитних очей; проміжну — зі середньою пігментацією шкіри, волосся і блакитними очима.

В свою чергу в межах згаданих груп при конкретизованішому антропологічному вивченні населення окремих країн чи територій мо­жуть локалізуватися нові підгрупи: малі раси, антропологічні типи та популяції. Саме так було у вивченні антропологічного поділу окремих народів, у тому числі українського.

Антропологічне вивчення тієї чи іншої раси, антропологічного типу або популяції засноване на описі та вимірах окремих анатомічних, а також інших ознак людини, їх обчисленні, групованні й узагальненні. В процесі розвитку антропологічної науки вдосконалювалася її мето­дика, зростала увага до таких ознак людини, що раніше вважалися не­суттєвими. Проте при класифікації антропологічних типів європеоїд­ної раси від самого початку бралися до уваги такі ознаки, як пігмента­ція волосся, очей, шкіри, зріст, форма та розміри обличчя і голови.