63. Громадська думка.

• Громадська думка як метод формування особистості вихованця широко застосовувалася в педагогічній системі А. С. Макаренка, який її вважав необхідною умовою виховного впливу, сильним методом виховання звичок, переконань і суспільного обов'язку. Він підкреслював, що сила виховного впливу громадської думки залежить від рівня її сформованості, від її моральної зрілості.  Вона водночас виконує роль зворотного зв'язку особистості та колективу: інформація, яка іде від колективу до особистості, може мати форму оцінки, похвали, схвалення, осуду тощо. Вона коригує, контролює та спрямовує вчинки та поведінку учня згідно з вимогами колективу.  Вплив колективної думки на особистість учня визначається, по-перше, тим, що колективна думка є концентрованим вираженням ідей, поглядів та волі навчального колективу, вона поєднує у собі переконання і психологічний примус; по-друге, систематичністю, повсякденністю та оперативністю впливу моральних оцінок дій та вчинків окремих учнів; по-третє, об'єктивністю та незаперечністю цих оцінок; по-четверте, тим, що колективна думка викликає в учня, навіть за негативної оцінки, не тільки негативні емоції, але й позитивні: бажання виправитися та заслужити позитивну оцінку, почуття відповідальності перед колективом. Позитивна ж оцінка викликає почуття законних гордощів, підйому, задоволення.  Загальна думка у навчальному колективі формується під впливом як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. Умовою цього процесу є взаємодія учнів між собою. Колективна думка має висловлюватись, першою чергою, в публічних виступах класного керівника, який має задавати тон у її створенні.  Основними джерелами формування колективної думки в учнів є макросфера, мікросфера, колектив, група, окремі особистості, а також методи її формування.  Сила громадської думки криється в соціальній природі особистості: людина тяжко сприймає осуд, висміювання, невизнання громадськістю конкретного вчинку, мотиву, які зачіпають самолюбство, репутацію. Тому кожен учень не може бути нейтральним щодо соціальних оцінок його поведінки. Саме вони примушують його-прислухатися до думки ровесників, змінювати свою поведінку.

64. Методи привчання,тренування

Привчання — організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

   Методи вправ і привчання взаємозв'язані, адже спрямовані на засвоєння школярами соціального досвіду, формування у них системи вмінь і навичок. Практика свідчить, що особистість швидко засвоює норми і правила поведінки у суспільстві, але в конкретній діяльності діти відчувають значні труднощі через брак умінь і навичок. Тому у вихованні потрібна система доцільних вправ, спрямованих на створення виховних ситуацій, які мають конкретний життєвий сенс. Наприклад, не можна виховати в дитини почуття сміливості лише через заучування поняття “сміливість”. Потрібна система вправ, спрямованих на подолання внутрішніх бар'єрів страху в конкретних ситуаціях.    Вправляння учня в позитивних діях і вчинках відбувається і завдяки використанню доручень учням, виконання яких, потребуючи відповідних дій, вчинків, формуватиме в них відповідні навички і звички.    Застосування цього методу передбачає врахування індивідуальних особливостей учнів. Добираючи доручення, дбають, щоб його виконання сприяло розвитку у вихованців потрібних якостей. Наприклад, неорганізованим дітям доручають організувати справу, яка потребує ініціативи, зібраності. Одержавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість для колективу і для себе, його самоорганізації та самоактивізації. Але доручення має бути адекватним його можливостям. Надто спрощене завдання викликає надмірну впевненість, непосильне — підриває віру у власні сили і можливості. З часом доручення ускладнюють за змістом і методикою його виконання. Педагог не тільки доручає учневі певне завдання, а й допомагає йому їх виконувати, доводити справу до кінця.    За тривалістю доручення поділяють на постійні та епізодичні. Постійні доручення доцільно давати учням, які мають необхідний досвід у їх виконанні, розвинене почуття відповідальності.    Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Недостатній контроль сприяє формуванню безвідповідальності. Контроль може бути індивідуальним з боку педагога або фігурувати у формі звіту учня на зборах колективу, засіданні його активу. Важливо, щоб якість виконання доручення, старання учня при цьому були адекватно оцінені.

Тренування — метод формування необхідних якостей особистості шляхом багаторазового повторення дій і вчинків учнів. Метод тренування як специфічний спосіб виховання одержав визнання у вітчизняній педагогіці не одразу. У 20-тих роках, коли ідеалізувалася теорія «вільного виховання», головними, майже єдиними були методи роз'яснення, переконання й апеляції до свідомості дітей. Поняття «тренування» асоціювалося тоді з примусом. Суттєво змінилося становище у 30-х роках, коли широкого визнання у педагогіці набули творчі досягнення А.С. Макаренка, зокрема його виступи з теоретичних і методичних питань виховання. Визнаючи роль свідомості у моральному розвиткові школярів, видатний педагог вважав, шо в процесі виховання надзвичайно важливо озброювати їх практичним досвідом, формувати у них навички і звички поведінки шляхом постійного тренування у правильному вчинку. Не можна виховати мужньої людини, якщо не поставити її в такі умови, коли б вона змогла проявити мужність, все одно в чому — у стриманості, прямому відкритому слові, деякому позбавлянні, терпеливості, сміливості.(А. С. Макаренко) Пізніше проблема формування умінь, навичок і звичок поведінки в процесі виховання стала привертати увагу психологів. У сучасній школі тренування як загальний метод виховання використовується для вирішення найрізноманітніших завдань суспільного, морального, естетичного, трудового, фізичного розвитку учнів: формування патріотизму, громадянськості, відповідальності, працелюбності, милосердя, культури поведінки, фізичного загартування, санітарно-гігієнічної культури, розвитку художніх здібностей та ін. Метод тренування має велику різноманітність засобів його реалізації. У ролі таких засобів виступають різні форми навчальної роботи, різноманітні позакласні виховні справи, позашкільні форми виховання, спілкування, тобто будь-яка практична діяльність учнів, якщо вона відповідним чином організована. Педагогічні основи організації тренування з метою формування в учнів практичних умінь, навичок і звичок у тій чи іншій діяльності грунтовно розкрив К. Д. Ушинський. Відповідно до психологічної структури особистісних якостей у процесі вироблення навичок і звичок він виділив такі етапи: 1) постановка виховної задачі і збудження в учнів потреби в тому чи іншому виді діяльності, 2) роз'яснення способів діяльності й озброєння учнів відповідними знаннями (розвиток свідомості), 3) практичний показ дії по вирішенню поставленої задачі, 4) організація первинного відтворення учнями показаних дій (зразків поведінки), 5) наступне тренування в удосконаленні і закріпленні способів діяльності та поведінки, 6) висування вимог до учнів з питань удосконалення організованих вправ, 7) контроль за поведінкою. В організації тренування важливо враховувати такі умови: — формування стійких навичок і звичок слід розпочинати якомога раніше; чим молодший організм, тим швидше укорінюються у ньому звички (К.Д. Ушинський); — між частотою, обсягом вправ і досягнутими результатами існує пряма залежність: чим більше і частіше вправ виконується, тим вищий рівень розвитку якостей, які формуються з їх допомогою; — кількість вправ, яку повинні виконувати різні учні для вироблення якостей на тому самому рівні, не збігається: там, де одним достатньо декількох вправ, іншим потрібно десятки і навіть сотні спроб; — чим складніша якість, тим більше вправ необхідно виконати для вироблення стійкої звички, тим частіше їх потрібно повторювати для того, щоб не забути.