4. Сутність людини та сенс її життя.

Людина в сучасному світі. З наближенням 2 000 року стає все більш очевидним, що світ, у якому ми живемо, невпізнанно змінився і продовжує нестримно змінюватися. Зросли наші знання про оточуючий світ і технічні засоби впливу на природу й саму людину. Силою свого розуму людина побудувала матеріальний світ, реальність якого перебільшила навіть мрії й образи казок та утопій. Людина стала підкорювачем фізичних енергій, здатних забезпечити роду людському умови, що необхідні для його плідного існування. І хоч багато з людських цілей ще не досягнуті, мало хто може сумніватися, що вони в межах досягнення, і проблема виробництва, яка була проблемою минулого, загалом вирішена. Тепер, уперше за свою історію, людина може відчути, що ідея єдності людства і завоювання природи на благо її – це більше не мрія, а реальність.

Проте сучасна людина збентежена і все більше ніяковіє. Вона постійно працює, але підсвідомо розуміє, що її трудові здобутки є марними. І хоч влада її над матеріальним зростає, людина відчуває безсилля, залежність від чогось і когось у своєму індивідуальному та суспільному житті.

Створюючи нові, кращі засоби для оволодіння природою, людина опинилася в тенетах цих засобів і загубила мету, яка тільки й дає цим засобам зміст – саму людину. Завойовуючи природу, людина стала рабою машини, котру створила своїми руками.

Незважаючи на всі свої знання про матерію, вона залишається неграмотною стосовно найважливіших і найфундаментальніших питань людського існування: що таке людина, як вона повинна жити, як величезні енергії, що є в самій людині, можна вивільнити і плідно використати, який спосіб життя людина повинна обрати, щоб прожити наділений їй відрізок часу, сповнений сенсом, відчуттям повноти, здоров’я, успіху та щастя.

Без розкриття цих питань, без усвідомлення сутності людини, її феноменальної природи, сенсу життя не можна зрозуміти і спланувати стратегію зміцнення і відновлення її здоров’я. Це ще раз окреслює специфіку валеології як інтегративного курсу, що потребує включення знань з антропологічних дисциплін, філософії тощо. Оскільки завдання цього навчального посібника обмежуються певними рамками, то висвітлення питань людинознавства буде подаватися стисло і тільки в контексті завдань посібника.

Історичний розвиток уявлень про сутність людини і сенс її життя. Протягом усієї свідомої історії людину турбувало питання її сутності та сенсу життя на Землі. Воно й досі залишається актуальним, продовжує хвилювати її.

Кожна історична епоха пропонувала своє бачення і вирішення питань про те, що таке людина і в чому сенс її життя.

Сенс життя – світоглядне і філософське поняття, яке містить сукупність уявлень про сутність людини, цілі та цінності її існування, а також можливі й допустимі способи і шляхи їх реалізації Як світоглядна настанова, “сенс життя ” – це прийнятий людиною ідеал її буття.

Для уявлень Стародавнього Сходу і Греції основоположною була ідея про єдність буття людини і природи (з її духовними та матеріальними першоосновами). Призначення людини, сенс її життя уявлялися як пошук єдності та гармонії з вищими виявами зовнішнього світу. У зв’язку з цим у багатьох ученнях Стародавнього світу проблема буття людини, сенсу її життя не представлена як самостійна.

Античні (давньогрецькі) вчення розглядали людину як складову частину загального світопорядку, структурно та об’єктивно підпорядковану законам його функціонування.

Проблема сенсу життя, тобто відповідь на питання про мету, цінності та способи існування людини, знайшла своє вирішення через визначення сенсу буття світу. Можливість такого шляху була закладена в уявленні про те, що закони космосу – це розумні закони. Вони засновані на істинному знанні, прагненні до збереження прекрасного, доброго у світі. Мета законів світоупорядкування – благо людини.

У поглядах Платона й Арістотеля з’являється нова тенденція в оцінці сутності людини. Зберігаючи багато попередніх ідей про нерозривність зв’язку людини із світом природи, ці філософи звертають увагу на специфіку духовного й соціального буття людини. В ученнях Платона, а особливо Арістотеля, увага акцентується на тому, що людина – істота суспільна, її життя проходить у спілкуванні з іншими людьми. Сенс життя Платон вбачає у пізнанні та служінні чеснотам, у яких поєднані вищі цінності – прекрасне, істинне, добре, справедливе.

Арістотель пов’язує поняття сенсу життя з вищим благом, яким він вважав щастя. Щастя людини – у її духовній і практичній діяльності для інтелектуального та функціонального (професійного) удосконалення.

На тлі традиційного для античної філософії підходу до розгляду суті людини і сенсу її життя виділяються погляди Сократа, софістів, Епікура і його послідовників, які характеризуються спробами розглядати проблему буття людини як відносно самостійну й основну.

Головним у бутті Сократ визначає пізнання, а сенс життя пов’язує з пізнанням доброчинності, яка, на його думку, аналогічна знанню. Софісти звернули увагу на відмінності внутрішнього життя людини і її зовнішньої поведінки. Вони поділяли норми життя на визначені природою і встановлені людиною. Найяскравіший представник софістів Протагор чітко сформулював головну ідею цієї школи: “Людина – точка відліку у пізнанні та культурі.” Початок його твору “Істина” проголошує: “Міра усіх речей – людина”.

Учення Епікура, яке виникло на етапі занепаду, розпаду античного суспільства, спрямоване на визначення умов земного щастя людини. Сенс життя людини Епікур вбачає у досягенні земного щастя. Цим щастям він вважає духовну й тілесну гармонію.

У середньовіччі під впливом християнства відбувається суттєва корекція уявлень про сутність людини і сенс її життя. Християнство відкидає античну ідею про переселення душ, природне походження і статус людини. У релігійному, офіційно теологічному розумінні, людина – творіння Бога: тілесно – через створення роду людського, подібного до всіх земних створінь, духовно-індивідуальним актом творення кожної людини.

Суперечливість природи людини виявляється в тому, що її життя – безперевний процес боротьби між прагненями плоті та духу.

У християнстві людське життя та його сенс розкривається через гріхопадіння, індивідуальне безсмертя та спасіння душі, її нове й вічне життя після возз’єднання з воскреслим тілом. Сенс земного життя людини полягає у прагенні до спасіння душі задля її вічного неземного життя.

Пізнє середньовіччя та епоха Відродження коригують догмати офіційної теології в уявленні про сенс і сутність земного життя з позицій гуманістичних ідей. Відродження вбачає його у гармонійності і повноті духовного і тілесного буття людини, в земних радощах і щасті.

Філософія нового часу деміфологізує уявлення про сутність людини, намагаючись пояснити її з позицій природознавства. Світоглядний акцент цього періоду робиться на тому, що розум – основна властивість людини, її творча сила.

Новим етапом у вивченні цієї проблеми стала німецька класична філософія. У ній людина інтерпретується як суб’єкт свободи, активне, тобто діяльне явище, що саморозвивається.

Як і сутність людини, сенс її життя історично конкретний. Він визначається характером соціально-культурного середовища, ступенем розвитку суспільства й особи, окремих сфер їхнього буття. Людське буття – це багатогранна діяльність щодо визначення мети і сенсу життя. Тому сенс життя слід розуміти не як однозначну ціль чи цінність у бутті людини, а як процес особистісного розвитку, послідовної зміни цілей і цінностей життя, еволюцію відповідей самому собі на запитання, як і для чого повинна жити людина. З точки зору природознавства, сенс життя – це досягнення узгодженості між біологічною і соціальною сутністю людини.

Феномен людини, її природна, діяльна, предметна, мисленнєва та суспільна сутність. Сьогодні існує багато різноманітних поглядів на людину як досить складну та особливу істоту. Не будемо вдаватися до критичного аналізу цих точок зору, а візьмемо лише твердження, притаманні більшості теорій. Ці твердження з найбільшою вірогідністю і будуть вірними, найближчими до істини. Головними ознаками людини є те, що вона являє собою природну, діяльну, предметну, мислячу та суспільну істоту.

Як природна істота, людина має тіло, що складається з органів, які утворюють єдину структурно-функціональну систему. Ця система через численні зв’язки та процеси здійснює обмін речовин та енергії з природним середовищем.

Як діяльна істота, людина є творцем матеріальної та духовної культури. Вона виготовляє різноманітні предмети, в яких втілює своє бачення світу, свій розум, властивості, потреби, прагнення та почуття.

Людина здатна мислити, свідомо ставитися до свого буття, пізнавати світ. Людська свідомість грунтується на понятійному мисленні, опредмечена в мові, має писемні форми існування.

Як суспільна істота, людина належить до спільного природно-предметного світу і протистоїть умовам цього світу внаслідок взаємодії та поєднання спільних з іншими людьми зусиль.

Людина, особистість та індивідуальність. Багатовимірність такої реальності, як людина, знайшла своє відображення у великій кількості наукових понять, за допомогою яких фіксуються різні аспекти, вияви сутності людини. До найбільш уживаних серед них можна віднести поняття “особистість” та “індивідуальність”.

Як і поняття “людина”, поняття “особистість” має різний зміст, різну інтерпретацію. Існують трактування, що ототожнюють поняття “людина” і “особистість”, ставлять між ними знак рівності. Особливо це притаманне античним уявленням про людину, матеріалістичній філософії та природознавству XVII-XVIII століть.

Поряд з цим уже в релігійно-філософських поглядах Середньовіччя, а пізніше й філософських школах Нового часу, що орієнтувалися на визнання духовності людини як автономної та самостійної реальності, відбувається розмежування понять “людина”, “особистість”. Під особистістю головним чином розумілись свідомість людини, центр людського “Я”, який здатний до самопізнання, вияву свободи і дотримання моральних законів.

Проте у такій інтерпретації особистість (як внутрішній світ людини) протиставлялася зовнішньому світу, буттю в природі та суспільстві. По суті, проводилася нездоланна межа між індивідуальним у людині і тим загальним, яке визначали в ній природа та суспільство.

Поява концепції, в якій сутність людини почала пояснюватися соціально- історично, як процес і результат соціалізації, матеріальної та духовної діяльності індивіда, дала змогу протиставити соціальне і природне, індивідуальне та суспільне в людині. Це трактування збагатило категоріальний апарат науки й розмежувало поняття “людина”, “особистість”, “індивідуальність”.

У сучасній науковій мові поняття “людина” використовується як найзагальніше, родове для позначення істот виду Ношо sapiens. Тому традиційно в тлумаченнях поняття “людина” зазначається, що це істота, яка уособлює нерозривну єдність таких сторін її існування, як біологічна, соціальна, духовна, психічна.

Поняття “особистість”, як правило, використовується для відображення соціальності людини, різних її виявів.

В існуючій літературі з проблем особистості знаходимо чимало різнопланових визначень. Умовно їх можна поділити на три групи.

До першої слід віднести філософські визначення особистості. Для них характерне розуміння особистості як суб’єкта соціальних відносин і свідомої діяльності, як “персоніфіковану соціальну діяльність”.

До другої групи належать визначення, які використовуються соціологією. їм властиве виявлення соціальних функцій індивідів у суспільстві, тому й дається визначення особистості як сукупності соціальних ролей окремої людини.

Третя група – це психологічні трактування особистості, які (в силу специфіки предмета вивчення психології) акцентують увагу на внутрішній єдності та стійкості психічних процесів індивідів. З цієї причини особистість у психології визначається як стійка сукупність соціально значущих рис, що характеризують індивіда як представника певної спільності або суспільства.

Якщо поняття “особистість” фіксує передусім загальне для окремих індивідів, то поняття “індивідуальність” відображає конкретне й унікальне втілення загального в людині (в тому числі тілесних і духовних особливостях, рисах характеру, поведінці, діяльності). Це поняття використовується для позначення неповторності властивостей і виявів особистості. Іноді воно вживається в оціночному значенні, акцентуючи увагу на яскраво виражених властивостях особистості, нестандартності її поведінки та рис характеру, що виокремлюють індивіда з його соціального середовища.

“Особистість” та “індивідуальність” – це діалектично взаємозв’язані поняття, що розкривають співвідношення загального, особливого та одиничного в індивіді. При цьому поняття “особистість” розкриває зміст людини, а поняття “індивідуальність” – форму вияву її. Як зазначає відомий психолог С.Рубінштейн: “Властивості особистості аж ніяк не зводяться до її індивідуальних особливостей. Вони включають і загальне, і особисте, і одиничне. Особистість тим значніша, чим більше в індивідуальному відбитті представлено в ній загальне. Індивідуальні властивості особистості – це не одне й те саме, що особистісні властивості індивіда, тобто властивості, які характеризують його як особистість.