Флективні мови

Для флективних мов характерні: 1) широке використання найрізноманітніших флексій, не тільки зовнішніх (стіл-стола-столи), але і внутрішніх (уникати-уникнути), 2) поліфункціональність афіксів, які набувають різні значення (ноги – закінчення и позначає множину і називний відмінок), 3) міцна спаяність усіх морфем у слові, що не дозволяє їх порівняно вільно рухатися в межах слова, як у аглютинативних мовах (утворення типу блюдолиз – лизоблюд у флективних мовах є дуже рідкісними), 4) разом з тим афікси можуть займати різне положення по відношенню до кореня, виступаючи то у вигляді суфіксів, то префіксів, то інфіксів, 5) слово висувається як своєрідна «автономна» одиниця, яка сама несе у собі відповідні показники свого відношення до інших слів у словосполученні або реченні (наприклад, у реченні він мислить послідовно слово мислить уже своєю формою показує, що мова йде про дієслово третьої особи однини теперішнього часу дійсного способу; все це показує відношення даного слова до інших слів у реченні).

Ця порівняна «автономність» слова у флективних мовах протистоїть недостатній його «автономності» у мовах аналітичних та кореневих.

Говорячи про флективні мови, не можна не відмітити, що більш широка морфологічна класифікація по трьом мовним типам (кореневі, аглютинативні, флективні) перехрещуються тут з більш спеціальною морфологічною класифікацією по двох типах (флективні та аналітичні), звичайно відносною тільки до індоєвропейської сім’ї мов. Насправді, і у першому і у другому випадку зустрічаються флективні мови, які виступають як поєднуюча ланка між двочленною і тричленною – іноді чотиричленною разом з інкорпоруючими мовами – морфологічною класифікацією мов.

Інкорпоруючі мови

Якщо такі морфологічні типи мов, як кореневі, аглютинативні і флективні, встановлювались на основі аналізу перш за все структури слова, то інкорпоруючі мови визначаються за синтаксичними ознаками, на основі аналізу речення.

Характеризуючи інкорпорацію у чукотській мові, великий знавець палеоазіатських мов В.Г. Богораз відмічав, що особливість цих мов полягає у «здатності поєднувати в одній граматичній формі декілька основ, що виражають різні поняття. Одне слово-коплекс може включати в себе дві, три і навіть більше основи. Типове для чукотської мови речення складається з декількох таких слів-комплексів».

Наведемо приклад з іншої полісинтетичної мови. На мові чинук (північноамериканська індіанська мова у штаті Орегон), як відмічав у свій час інший великий знавець полісинтетичних мов Е. Сепір, реченню Я прийшов, щоб віддати їй це відповідає лише одне слово i-n-i-á-l-u-d-am. Це єдине слово, з одним наголосом, складається з кореневого елемента d – «давати», шести функціонально різних префіксальних елементів і одного суфікса: i вказує на тільки що минулий час, n передає займенниковий об’єкт «я», i – займенниковий об’єкт «це», а – займенниковий об’єкт «їй», l – прийменниковий об’єкт, и – показник руху у сторону від мовця, що ж стосується суфікса am, то він уточнює просторове значення дієслова.

Таким чином, те, що у індоєвропейських мовах виражається у системі цілого речення, у мовах інкорпоруючих (полісинтетичних) може передаватися за допомогою лише одного слова. Суб’єктно-об’єктні відношення індоєвропейського речення як би «вчленяються», входять до складу одного слова у подібних мовах. Звідси і назва цих мов: полісинтетичні, тобто «багатопоєднувальні», або інкорпоруючі, тобто «вчленяючі».

Виділення інкорпоруючих мов не може основуватися на аналізі структури слова, бо у подібних мовах вона звичайно виступає як структура цілого речення. Тим самим знову ускладнюється загальний принцип морфологічної класифікації мов: мови кореневі, аглютинативні і флективні основуються на аналізі структури слова, мови інкорпоруючі – на аналізі таких відношень, які у більшій мірі виявляються синтаксичними, ніж морфологічними. Ця непослідовність класифікації визначається, проте, специфікою самого предмету, що вивчається.