Файловый архив студентов. Файловый архив студентов.
1331 вуз, 5514 предмет.
/ Регистрация
FAQ Обратная связь Вопросы и предложения
Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз:
Национальный транспортный университет
Предмет:
[НЕСОРТИРОВАННОЕ]
Файл:
Vidpovidi_na_zavdannya_z_istoriyi_Ukrayini.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
398 Кб
Скачать
☆
►Содержание►

2. Основні положення III Універсалу:

- проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) у межах 9 українських губерній, при цьому формально не поривалися федеративні зв'язки з Росією;

- запровадження 8-годинного робочого дня;

- встановлення державного контролю над виробництвом;

- скасування поміщицького землеволодіння;

- земля оголошувалася власністю всього народу без викупу;

- надання національним меншинам «національно-персональної автономії»;

- забезпечення українському народу демократичних прав і свобод: свобода слова, преси, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання;

- скасування смертної кари;

- надання амністії політичним в'язням;

- призначення на грудень 1917 р. виборів до Українських Установчих зборів, які мали бути скликані 9 січня 1918 p.

- початок мирних переговорів УЦР з Німеччиною та її союзниками.

Вперше була проголошена конкретна програма перебудови українського суспільства на демократичній основі - програма, що відповідала інтересам більшості. Сам факт проголошення прогресивних і справедливих політичних і соціально-економічних реформ показав українському народу реальність досягнення національної незалежності та побудови національної демократичної держави. Цей документ відіграв важливу роль і в розвитку української національної самосвідомості, і в зміцненні демократичної спрямованості українського національного руху.

Крім того, до практичних результатів можна віднести таке:

- було завдано удар по поміщиках - соціальній опорі монархістів;

- були забезпечені умови для участі в Українській революції представників російського, єврейського, польського та інших народів;

- підвищився авторитет українського національного руху серед населення України;

Центральна Рада здобула верх над українськими більшовиками, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії.

Причини та передумови жовтневих подій 1917 р.

У 1917 р. відбулися дві російські революції. Перша — Лютнева — скоріше походила на розвал, ніж на повстання. 4 (17) березня 1917 російський Імператор Микола II зрікся престолу, а влада в Російській імперії перейшла до Тимчасового уряду. Проте Тимчасовий уряд не мав великої реальної влади, переживав часті кризи, а склад кабінету міністрів постійно змінювався. Впродовж 1917 року на всій території Російської Імперії наростала анархія. Після відміни страти на фронті різко впала дисципліна. За офіційними даними до вересня 1917 року число дезертирів досягло 2 млн чоловік. У селі наростали пограбування і захоплення приватних земель. З березня по листопад 1917 р. було закрито 800 підприємств, 170 тис. чол. стали безробітними. Реальна заробітна плата порівняно з 1913 р. зменшилась вдвічі. Заборгованість країни становила 16 млрд. золотих карбованців. Погіршення становища вело до зростання невдоволення політикою уряду. Розгорталась страйкова боротьба. Ширився селянський рух. Восени він охопив 9/10 повітів європейської частини Росії. За таких умов Тимчасовий уряд, щоб підняти свій авторитет, 1 вересня оголосив Росію республікою і призначив вибори в Установчі збори. Для зміцнення виконавчої влади було створено Директорію ("Раду п'яти") на чолі з О. Керенським. Поразки на фронті, розгул анархії та насилля в країні, самочинне захоплення землі селянами, зростання виступів робітників, вимоги надання автономії Україні, незалежності Польщі та Фінляндії, радикалізація армії, катастрофічний спад виробництва, зростання цін, інфляція, зростання впливу більшовиків, параліч державного управління - все це схиляло правлячі кола до встановлення влади "сильної руки" - диктатури. На зустрічі генералітету з Керенським йому дали зрозуміти, що військові, в разі нерішучості Керенського, візьмуть на себе управління державою.

У серпні в Москві проходила нарада представників промислово-фінансових кіл. На неї генерал Корнілов надіслав проект пропозицій по наведенню порядку в Росії: встановлення військового стану і введення смертної кари в тилу. Керенський розумів, що такі дії уряду можуть призвести до розриву з Петроградською радою. Тому він не поспішав виконувати рекомендацій генерала. 10 серпня 1917 р. відбулась зустріч між Керенським і Корніловим, після якої генерал вирішив діяти самостійно. Він надіслав ультиматум Керенському про передачу влади і віддав наказ військам наступати на Петроград. Керенський оголосив Корнілова зрадником і закликав всі революційні сили на захист революції. Розвиток революційного процесу в лютому-жовтні 1917 року з закономірністю підводив країну до вибору між анархічним саморозваленням суспільства і жорстокою диктатурою, незалежно від того, які саме лозунги будуть написані на її знаменах. Невдача створення правої диктатури Корніловим багато в чому попередила наступне намагання встановлення лівої диктатури розпочатої більшовиками. Розстановка соціальних і політичних сил восени 1917 року якраз сприяла радикальним тенденціям. Тимчасовий уряд і активно підтримуючі його партії соціалістів до цього часу повністю втратили колишню популярність в масах, які втратили всяке терпіння від довгого чекання обіцяного покращення життя. Не викликала їх діяльність ентузіазму і в правих колах, до того ж послаблених поразкою корніловського перевороту. Це, звичайно, не означало перехід більшості населення на сторону більшовиків, значна частина його, перш за все, селянство, залишалася зовсім індиферентна по відношенню практично до всіх політичних партій. Однак, вже сама відсутність підтримки у противника, який ще й був роз’єднаний протиріччями і розколотий, робила шанси більшовиків на успіх достатньо високими.

Перебіг подій у Петрограді в жовтні 1917 р. До осені 1917 року в Петрограді значно посилився вплив Ради, тон в якому задавали більшовики. На чолі Ради став випущений в серпні з в'язниці Л. Д. Троцький. 10 жовтня було прийнято резолюцію про збройне повстання. Проти нього виступила одна група на чолі з Кашеневим і Зінов’євим, вони спиралися на догми Маркса і Енгельса, і вважали, що Росія ще не визріла для соціалізму і повинна бути буржуазною республікою поки в ній не розвинеться промисловість і не з’явиться сильний пролетаріат. За думкою цієї групи, більшовики повинні були залишитися опозиційною партією. Передчасне захоплення влади, говорили вони, може скомпрометувати і знищити партію. Головну мету партії вбачали в боротьбі за збільшення впливу більшовиків в майбутніх установчих зборах.

Іншої думки були Ленін, Троцький та інші. Вони вважали, що під впливом довгої війни, революційна ситуація в Росії і в усьому світі настільки сприятлива для крайніх соціалістичних партій, що потрібно ризикнути захопити владу. Авторитет і наполегливість Леніна взяли верх, і в середині жовтня було вирішено захопити владу. 12 жовтня при Петроградській Раді був сформований військово-революційний комітет (ВРК). Керуючим став лівий есер П. Е. Лазімір, а фактичним керівником – Л. Д. Троцький. ВРК створювалась для захисту Рад від військового путча і Петрограду від можливого німецького нападу. На практиці ж він став центром підготовки повстання. 16 жовтня ЦК РСДРП (б) створив більшовицький військово-революційний центр (ВРЦ). Він влився в ВРК і став керувати його діяльністю. Тимчасовий уряд намагався протидіяти більшовикам, але його авторитет настільки впав, що він не отримав ніякої підтримки. Петроградський гарнізон перейшов на сторону ВРК. 24 жовтня солдати і матроси, робітники – червоногвардійці почали займати ключові місця в місті (мости, вокзали, телеграф, і електростанцію). До вечора 24 жовтня уряд був блокований в Зимовому палаці. О. Ф. Керенський ще в день покинув Петроград і відправився за допомогою на Північний фронт. Вранці 25 жовтня був опублікований призив ВРК «До громадян Росії». В ньому оголошувалося про незложення Тимчасового уряду і переході влади до Петроградського ВРК. В ніч з 25 на 26 жовтня були заарештовані в Зимовому палаці, міністри Тимчасового уряду. Тимчасовий уряд був настільки бездіяльним, що перехід влади до більшовиків на всій території Росії відбувся дуже спокійно і без перешкод. Тільки в Петрограді і в Москві було вчинено деяку протидію. В Москві військові училища і невелике число студентів зайняли Кремль, телеграф і намагалися протидіяти біля тижня, перш ніж більшовики взяли верх. В Петрограді військові училища недовго обороняли Зимовий палац. Тимчасовий уряд проіснував менше восьми місяців. Ленін в результаті говорив, що тоді влада в Росії лежала на землі і більшовикам потрібно було тільки підняти її.

ІІ з’їзд Рад. Ввечері 25 жовтня відкрився ІІ Всеросійський з’їзд Рад. Більше половини його депутатів складали більшовики, 100 мандатів було у лівих есерів. З’їзд прийняв з 25 на 26 жовтня заклик «Робітникам, солдатам, селянам!» і проголосив встановлення радянської влади. Меншовики і праві есери засудили дії більшовиків і в знак протесту покинули з’їзд. Через це всі декрети ІІ з’їзду були пронизані ідеями більшовиків і лівих есерів. На з’їзді було створено однопартійний більшовицький уряд – Рад народних комісарів. В Раднарком ввійшли великі діячі більшовицької партії: А. І. Риков - нарком внутрішніх справ, А. В. Луначарський – нарком освіти, Л. Д. Троцький – нарком закордонних справ, І. В. Сталін – нарком по справах національностей, Л. Є. Дибенко, Н. В. Криленко і В. А. Антонов-Овсієнко стали комісарами з військових і морських справ. Очолив перший радянський уряд В.І. Ленін. Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримане іншими соціалістичними партіями і їх лідерами, західні держави не признали новий уряд в Росії. Ставлення українських політичних сил до Жовтневого перевороту. 25 жовтня (7 листопада) 1917 року до Києва надійшло повідомлення про події у Петрограді і слідом за цим постало питання про владу у місті та загалом в Україні. За владу змагалися Українська Центральна Рада, штаб Київського військового округу та комітет РСДРП (більшовиків). Найбільше шансів мала Центральна Рада, до складу якої входили представники 19 політичних партій, в тому числі і більшовики. Останні не мали широкого впливу в Україні, їх підтримували лише 10 % населення. Напередодні жовтневих подій Центральна Рада перебувала у конфлікті з Тимчасовим урядом, від якого вона вимагала повної автономії України у складі Російської держави. Саме це і збиралась тепер здійснити Центральна Рада, скориставшись обставинами, що склалися. 26 жовтня (8 листопада) за ініціативою Центральної Ради був утворений Крайовий комітет з охорони революції, який мав тимчасово здійснювати владу у Києві. До нього увійшли представники політичних партій, рад, Міської думи. Комітет засідав у будинку Педагогічного музею. Штаб КВО підтримував Тимчасовий уряд Росії, а до Крайового комітету поставився з недовірою через те, що у його складі перебували й більшовики. 27 жовтня (9 листопада) Центральна Рада остаточно визначила своє негативне ставлення до перевороту у Петрограді, засудила дії більшовиків та заявила, що «буде рішучо боротись з усіма спробами підтримки цього повстання в Україні». Рада висловилась за утворення в Росії «однорідного соціалістичного уряду» з представників усіх соціалістичних партій.

Оскільки київські більшовики на чолі з Георгієм Пятаковим твердо стояли на ленінських принципах, вони, не згодні з позицією Центральної Ради, того ж дня залишили Крайовий комітет з охорони революції і провели об'єднані збори з представниками рад робітничих і солдатських депутатів, профспілок, фабзавкомів та військових частин (у приміщенні театру Бергоньє). І хоч було ясно, що можливе захоплення влади однією партією викличе незгоду інших політичних сил, призведе до розколу суспільства та громадянської війни, збори прийняли резолюцію про підтримку більшовицького повстання у Петрограді та проголошеної ним радянської влади. Своїми наступними рішеннями збори обрали ревком у складі більшовиків Яна Гамарника, Олександра Горвіца, Володимира Затонського, Андрія Іванова, Ісака Крейсберга, Івана Кулика та інших, якому передбачалося передати владу. У відповідь на ці дії більшовиків, 28 жовтня (10 листопада) 1917 року війська КВО, за наказом штабу, розпочали боротьбу з більшовиками. Вони оточили Маріїнський палац, де перебував ревком та розгромили приміщення виконкому Київської ради та комітету більшовицької партії. Майже всі члени Київського комітету РСДРП(б) та ревкому (14 чол.) були заарештовані. Того ж дня припинив своє існування Комітет з охорони революції, оскільки командуючий КВО генерал Квецинський відмовився йому підпорядковуватися. У відповідь на дії штабу КВО більшовики 29 жовтня (11 листопада) утворили новий ревком (В.Затонський, А.Іванов, І.Кудрін, А. Є. Карпенко та інші) і почали збройні сутички з військами КВО. У ці ж дні працювала VII сесія Центральної Ради. При обговоренні політичного становища у місті делегати й словом не згадали про більшовицьке повстання, проте ухвалили резолюцію «Про контрреволюційний виступ штабу округу». 29-31 жовтня (11-13 листопада) у місті тривали сутички. Зіткнення мали локальний характер, розвивалися скоріше спонтанно, ніж організовано та відбувались головним чином на Печерську та Деміївці. З боку штабу КВО було задіяно зовсім невелику кількість військ. Очевидно, генерали сподівались на підтримку хоча б частини членів Центральної Ради, але коли Рада їх не підтримала, командування КВО швидко склало зброю. 31 жовтня (13 листопада) у приміщенні штабу (знаходився на вулиці Банковій) було досягнуто угоди про припинення вогню. Невдовзі генерали та частина військ залишили Київ.

28 жовтня (10 листопада) функції ліквідованого Комітету з охорони революції перебрав на себе Генеральний Секретаріат, а 29 жовтня (11 листопада) сесія Центральної Ради утворила узгоджувальну комісію для опрацювання умов припинення бойових дій у Києві. Комісія, до складу якої увійшли представники від усіх впливових політичних сил, ухвалила, що влада у місті покладається на УЦР, яка мала діяти разом з Міською думою та радами робітничих та солдатських депутатів. Слідом за переходом до Центральної Ради влади у Києві, VII сесія санкціонувала і перехід до ЦР влади в усій Україні. Про це було повідомлено у виданому 1 (14) листопада «Зверненні Центральної Ради до громадян України». 3 (16) листопада спільне засідання ЦР з виконкомами рад робітничих і солдатських депутатів Києва визнало Раду крайовою владою в Україні. Наслідком переходу влади у Києві та в Україні до Центральної Ради стало проголошення 7 (20) листопада 1917 року ІІІ Універсалом Української Народної Республіки автономною частиною демократичної Російської держави. Столицею УНР став Київ. Отже, революційні події в жовтні 1917 р. мали велике значення не тільки для російської історії, а у для української також. Переворот у Петрограді викликав низку подій в Україні, серед яких видання Українською Центральною Радою ІІІ Універсалу, що проголосив автономію України і став одним з перших кроків до становлення української державності.

36. На початку 1918 р. Центральна Рада почала схилятись до ідеї проголошення незалежності України. Така позиція була обумовлена, насамперед, пошуком загальнонаціонального елементу, який би міг підняти народ на боротьбу за свою державність. На засіданні Малої Ради 6 січня 1918 р. обговорювалась ситуація, що виникла з наступом більшовицьких військ. Під час засідання представник Одеси відзначив, що «більшовизм росте як пошесть», і для боротьби з ним запропонував оголосити самостійність України. Прийняття IV Універсалу було зумовлене кількома об’єктивними обставинами: наступом більшовицьких військ на Лівобережній Україні;  крахом сподівань та ілюзій лідерів Української революції з приводу можливості відродження федеративної Росії, складовою частиною якої мала стати автономна УНР; новим етапом мирних переговорів у Брест-Литовську між делегацією УНР та країнами Четвертного Союзу, які називали першою умовою підписання мирного договору з УНР проголошення самостійності України. Внаслідок таких обставин з’явився IV Універсал Української Центральної Ради. Обговорення тексту Універсалу тривало з 9 по 11 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради. 9 січня 1918 р. Мала Рада затвердила IV Універсал, а 11 січня 1918 р. його текст зачитав голова УЦР М. Грушевський.

Обґрунтовуючи рішення про прийняття ІV Універсалу бажанням укласти мирний договір з країнами Четвертного Союзу та прагненням не допустити втручання більшовиків у внутрішні справи України, УЦР проголошувала УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Центральна Рада у цьому документі викладала власну зовнішньополітичну доктрину, спрямовану на побудову добросусідських і мирних відносин зі своїми сусідами: Росією, Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією, а також Туреччиною. Джерелом влади проголошувався народ України. До скликання Українських Установчих зборів вся повнота влади належала Центральній Раді як представницькому органу селян, робітників та солдат, та її виконавчому органу – Генеральному секретаріату, який з моменту прийняття Універсалу повинен був називатись Радою народних міністрів (РНМ). Останній доручалось від імені УНР надалі самостійно вести мирні переговори з  Центральними країнами, щоб довести їх до кінця, незважаючи на всі перешкоди «з боку будь-яких інших частин бувшої Російської імперії» і підписати мирний договір, щоб відновити господарське життя країни.

РНМ мала «твердо і рішуче взятись до боротьби» з більшовиками, а всіх громадян УНР закликали до оборонної війни з ними. В Універсалі було зазначено, що УНР повинна бути очищена від більшовицьких військ.

Усі демократичні права та свободи, проголошенні ІІІ Універсалом, були підтверджені положеннями IV Універсалу. Зокрема, всі представники національних меншин мали користуватись тими ж правами національно-культурної автономії, що були закріплені законом УЦР про національно-персональну автономію від 9 січня 1918 р. Два абзаци Універсалу були присвячені питанню виборів до Українських Установчих Зборів. Зокрема, в них громадян УНР закликали готуватись до виборів до вищого законодавчого органу країни, який мав затвердити основний закон республіки – Конституцію, і вирішити питання про федеративний зв’язок між національно-державними утвореннями, що виникли на теренах колишньої Російської імперії. Таким чином, проголошуючи у вимушених обставинах незалежність УНР, її керівники продовжували плекати ілюзії стосовно можливості перебудови Росії на федеративних засадах із включенням до неї УНР як автономної складової. Водночас проголошення України самостійною державою давало змогу керівникам УНР підписати на юридично оформленій підставі договір з країнами Четвертного Союзу, що означало початок нового етапу національно-визвольної боротьби за утвердження української державності.

У постанові Генерального секретаріату від 22 листопада 1917 р. зазначалася гостра потреба негайного миру, але говорилось про те, що успішні переговори у цій справі з союзниками і ворогами може вести лише однорідний, соціалістичний уряд, визнаний всіма народами Росії. Заклик більшовиків до солдатів про ведення неорганізованих переговорів на своїх ділянках фронту, на думку Генерального секретаріату, неминуче відтягуватиме початок мирних переговорів, з одного боку, а з іншого - оголяючи фронт, може призвести до захвату "частини України ворожими австрогерманськими арміями". Отже, УЦР була за ведення загальних мирних переговорів, у яких би взяли участь всі воюючі країни, при цьому вона зберігала про антантівську орієнтацію.

Проте, коли в Бресті розпочалися мирні переговори, українські лідери зрозуміли, що вони можуть втратити рештки впливу на армію. 24 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат ухвалив послати до Бреста свою мирну делегацію. До неї увійшли М.Порш, В.Голубович, К.Мацієвич, M .Левицький, М.Любинський, О.Севрюк та ряд фінансових, економічних та торговельних експертів.

9 січня 1918 р. розпочалися пленарні засідання мирної конференції, в ній брало участь близько 400 осіб. Першим завданням української делегації було відстояти себе як самостійну сторону. 10 січня це завдання було успішно розв'язане, а от з ідеєю підписання загального миру нічого не вийшло через негативне ставлення до брестських переговорів країн Антанти. Мир мав бути сепаратним, поза тим переговорний процес для українців виявився успішним.

У ніч на 9 лютого (27 січня за ст. ст.) мирний договір між УНР, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією, з другого, було підписано. Заради укладення миру з УНР Німеччина й Австро-Угорщина зобов'язувалися передати їй більшу частину Холмщини і Підляшшя. Австро-Угорщина погоджувалася на виділення в майбутньому західноукраїнських земель в окремий коронний край. Згода австрійців об'єднати українські землі (на це вони не погоджувалися з часів революції 1848- 1849 pp.) оформлялася окремим таємним додатком до угоди про укладення миру.

Основний текст договору засвідчував завершення війни між договірними сторонами, це був мир без анексій та контрибуцій. Сторони не виставляли претензій на відшкодування збитків, завданих війною, передбачали обмін військовополоненими, накреслили перспективи відновлення економічних стосунків, зокрема, зобов'язувалися провести обмін надлишками сільськогосподарських та промислових товарів. УНР зобов'язувалася впродовж першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині в обмін на промислові товари 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), 400 млн шт. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину.

Брестський мирний договір був першим успіхом молодої української дипломатії, але в тих умовах, що склалися в УНР, сама по собі вона мало що вирішувала.

Наступ більшовиків змусив Малу раду та Раду народних міністрів УНР (так після IV Універсалу став називатись уряд УНР) виїхати з Києва на Волинь, де вони перебували кілька тижнів, не припиняючи своєї роботи. Будучи в Коростені, Мала рада 25 лютого (12 лютого за ст. ст.) ухвалила закон про запровадження в УНР григоріанського календаря з 16 лютого, яке одразу стало вважатися І березня. Крім того, затвердила державний герб УНР. Ним став тризуб Володимира Великого. Міністерству фінансів було доручено внести в Малу раду законопроект про випуск національної грошової одиниці - гривні. Перебуваючи в Житомирі, Мала рада під голосуванням М.Грушевського затвердила 1 березня закон про грошову одиницю, биття монети та друк кредитних державних білетів, а 2 березня - закон про громадянство УНР.

Підписання Брестського договору застало Центральну Раду й Раду народних міністрів у Житомирі, куди вони мусили відступити під натиском більшовицьких військ. Кардинально змінити ситуацію можна було лише зі сторонньою військовою допомогою. 12 лютого цю проблему обговорила Рада народних міністрів і вирішила звернутись до німців та австрійців із проханням сформувати з у країн ці в-військовополонених боєздатні частини і вислати їх у розпорядження УЦР, надії також покладалися на українців-галичан, які дістали військовий вишкіл у австро-угорській армії.

Можна виокремити щонайменше три головні причини укладення УНР мирного договору з Німеччиною та її союзниками. 1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася наприкінці 1917 — на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням до неї трьох російських більшовицьких армій (М.Муравйова, Р.Берзіка та І.Кудинського), вимагала від українського керівництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії. 2. Укладення Росією у Бересті перемир'я з центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівники УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і цивільного населення, змушені були із запізненням наслідувати більшовикам і домагатися миру. 3. За умовами договору, УНР зобов'язувалася протягом першої половини 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн пудів хліба, 2750 пудів м'яса та ін.; кордони УНР встановлювались на довоєнних кордонах Росії; кордон з Польщею визначався комісією з урахуванням етнічного складу населення. Німеччина і Австро-Угорщина дали згоду на .передачу (більшої частини Холмщини і Підляшшя до складу УНР. Договір забезпечив встановлення дипломатичних зв’язків УНР з централі ними державами. Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання української держави.

37. Жовтневий переворот 1917 року у Петрограді започаткував еру панування однієї з найжахливіших ідеологій XX століття, метою якої була світова соціалістична революція. Але на той час більшовики ще не мали значного впливу на населення. Вибори до Всеросійських Установчих Зборів, які відбулися в листопаді — грудні 1917 року, показали, що в Росії більшовиків підтримує тільки 25 відсотків виборців. В Україні за більшовиків віддали свої голоси біля 10 відсотків виборців, у той час як за українські партії — 75 відсотків.

Для поліпшення свого становища в Україні більшовики, які вбачали в Центральній раді основного суперника в боротьбі за владу, почали шалену пропагандистську кампанію. Центральна рада змальовувалась як контрреволюційна, буржуазно-націоналістична, антинародна організація. Через більшовиків України проводилась ідея переобрання Центральної ради на Всеукраїнському з'їзді Рад шляхом забезпечення на ньому необхідного більшовикам складу делегатів.

Яскравим виявом агресивності і класичним зразком революційної демагогії Петрограда щодо України став "Маніфест українському народу з ультимативними вимогами до Української Ради" від 3 грудня 1917 року. В ньому говорилося, що Центральна рада "веде двозначну буржуазну політику", яка виявляється в небажанні Ради скликати Всеукраїнський з'їзд Рад. Звинувачення було надуманим, бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня і про це знали в Петрограді. Принизлива форма ультиматуму була необхідною для збройного втручання у внутрішні справи України.

З'їзд представників робітників, армії селян (Всеукраїнський з'їзд Рад) відкрився 4 грудня 1917 року в Києві. В його роботі взяло участь понад

2,5 тисячі делегатів. Більшовики, опинившись у значній меншості, зрозуміли, що їм не вдасться здійснити державний переворот. Висловивши обурення ультиматумом, з'їзд висловив повну підтримку Центральній раді.

У цих умовах більшовики залишають київський з'їзд і їдуть до Харкова, де 11—12 грудня 1917 року під охороною радянських військ було інсценовано альтернативний з'їзд рад. На ньому 200 делегатів репрезентували лише 89 рад із 300 існуючих в Україні. З'їзд проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив Народний секретаріат — уряд радянської України. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної ради і Генерального секретаріату, ігноруючи той факт, що останні мали владу на 3/4 території України.

25 грудня 1917 року розпочалась окупація України радянськими військами. Радянський уряд перебував у Києві три тижні. Умови Брестської угоди змусили Народний секретаріат перебратися з Києва до Полтави, а звідти 9 березня 1918 року —до Катеринослава. Тут 17—19 березня відбувся 11 Всеукраїнський з'їзд Рад, а 21 березня новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога, що став останнім місцем його перебування на українській землі.

У липні 1918 року в Москві було проведено установчий з'їзд КП(б)У, яка створювалася як обласна організація РКП(б). Це давало РКП(б) можливість більш активно втручатись в українські справи.

28 листопада 1918 року в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

Після весняного контрнаступу Червона армія до травня 1919 року взяла під свій контроль майже всю територію України. На початку січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд переїздить до Харкова. 6 січня Україна проголошується "Українською Соціалістичною Радянською Республікою" (УСРР). 25 січня було декларовано необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.

Націоналізація, що відбувалася під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, вщент розладнала підірваний світовою війною ринковий механізм, ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Перестали діяти економічні закони. їх намагалися замінити адміністративними чинниками, передовсім централізацією управління, шляхом створення мережі верти кальних структур, запровадження різних мобілізацій та примусової праці.

Розрив економічних зв'язків між містом і селом загостри в продовольчу проблему. 12 квітня 1919 року радянський уряд України видав декрет про введення продрозкладки.

Внаслідок запровадження політики "воєнного комунізму" й диктатури пролетаріату загострилося внутрішньополітичне становище в Україні. У відповідь на тиск тоталітарної системи розгорнувся антибільшовицький рух селянства. Фактично в Україні розпочалася селянська війна, яку офіційна пропаганда називала куркульською контрреволюцією. Тільки в липні 1919 року було зафіксовано 207 антикомуністичних виступів на території УСРР. Уся селянська Україна повстала проти більшовиків. Особливу роль в цій війні відіграли селянські партизанські загони під проводом отаманів Григор'єва, Зеленого, Махно, Орловського, Соколовського.

9 травня 1919 року кавалер ордена Червоного Прапора отаман Григор'єв видав універсал до українського народу, який закликав до боротьби з більшовиками. "Народе український, народе замучений!.. — стояло в універсалі. — Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш у постолах і в штанях з мішка, замість чаю ти п'єш гарячу воду без цукру, а ті, що обіцяють тобі світлу будучність, експлуатують тебе, з тобою воюють із зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину Й запевняють тебе, що все це на користь народну (...) Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура трудового люду, хай живуть мозоляві руки селянина й робітника. Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!". Селянський рух був однією з головних причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 року. Під тиском ден і кінців і об'єднаної армії УНР наприкінці серпня 1919 року радянські урядові установи змушені були терміново залишити Київ. Радянська влада в Україні, втративши військову підтримку, політичний авторитет і соціальну опору, впала вдруге.

На початку осені 1919 року більшість території України опинилася піл владою генерала А. Денікіна. І хоча денікінська влада ліквідувала політику "воєнного комунізму", декларувала відновлення вільної торгівлі, недоторканність права власності і обіцяла провести земельну реформу, вона не знайшла підтримки у селянства України. До соціальних мотивів неприйняття білогвардійського режиму в Україні додався і національний. Згодом у тилу Денікіна розгорнувся масовий повстанський рух. Найважливішу роль в розгромі денікінців відіграли загони Н. Махна. 27 вересня 1919 року махновці завдали нищівної поразки білогвардійцям поблизу с. Перегонівки, За два тижні боїв від денікінців була звільнена майже половина території України. Успіхи махновців використала Червона армія, якій вдалося витіснити білогвардійців з півночі України. На початку січня 1920 року підрозділи Революційної повстанської і Червоної армій зустрілися біля Олександрівська. Махновці заявили про свій намір вести спільну боротьбу з білими. Але іншої думки було командування Червоної армії. Махно і його прибічники були оголошені поза законом і вимушені були відступити. Наприкінці січня 1920 року радянську владу в Україні було поновлено.

Знову почалася націоналізація, було відновлено трудову повинність, проводилися масові репресії проти махновців. Протягом року в Україні було створено органи примусових робіт, зокрема 18 концентрацій них таборів.

Жорстока політика радянської влади знову привела до розгортання повстанського руху. Відновила свою діяльність Революційна повстанська армія під проводом Н. Махно.

Після перемоги над Врангелем усі зусилля більшовиків були зосереджені на ліквідації повстанського руху в Україні. Наступ Червоної армії викликав революційний сплеску Західній Україні. У Тернополі 8 липня 1920 року був створений тимчасовий радянський уряд Східної Галичини — Галицький революційний комітет на чолі з В. Затонським, а на місцях—повітові, міські та сільські ревкоми. Було проголошено створення Галицької соціалістичної радянської республіки. Галицький ревком видав декрети про встановлення радянської влади у Східній Галичині, про скасування усіх законів австро-угорської монархії та Польщі, про конфіскацію поміщицьких та церковних земель, про націоналізацію банків і промисловості та ряд інших. Проте в 1920 році більшовикам не вдалося утвердити радянську владу в Західній Україні та домогтися її возз'єднання з УСРР.

Боротьба повстанців проти більшовицького режиму точилася до осені 1921 року. 28 серпня 1921 року Н. Махно з невеликим загоном перейшов кордон України і був інтернований на території Румунії.

Але громадянська війна продовжувалася. Селянство вперто чинило опір диктатурі пролетаріату та "воєнному комунізму". Воно було останньою силою, шо продовжувала боротьбу з більшовиками. Покласти край громадянській війні міг лише політичний компроміс між ворогуючими сторонами. Ще весною 1921 року Ленін приймає рішення про перехід до нової економічної політики. Запровадження непу поклало край громадянській війні і на довгі десятиліття затвердило радянську владу в Україні.

38. Зміцнення Київської Держави

Після переходу влади до молодого князя Ігоря (912-945 pp.) з-під його правління вийшли древляни й уличі. Знову почали збирати данину з північно-східнихплемен хозарські кагани. У 915 р. на Русь з Північного Причорномор'я уперше напали тюркські племена печенігів. Військовим дружинам київського князя довелося вести боротьбу в кількох напрямках, у тому числі здійснити і два походи на Північний Кавказ.

З великим напруженням князю Ігорю вдалося приборкати древлян, хоча вони й залишили при владі свого князя Мала, який мав підкорятися великому київському князю. Уличі також визнали зверхність влади Києва. 3 печенізькими каганами Ігор уклав угоду, за якою вони обіцяли підтримку в поході на Візантію.

Але перший похід морем у 941 р. на малоазійське узбережжя виявився невдалим. Візантійці, застосувавши «грецький вогонь», спрямували проти кораблів Русі судна огнем, пускаючи «трубами вогонь на лодії руські» і, запалюючи, топили їх. Лише у другому поході 944 р. вже на Царгород, у якому брали участь і печеніги, Ігорю хоч і не довелося дійти до столиці Візантії, та все ж вдалося змусити імператора підписати мирний договір, теж вигідний Русі, але не в такій мірі, як угода Олега. Вдалим був похід і на Каспійське море 944 р. Ігор захопив міста Дербент і Берду.

За словами літописця, за часів князювання Ігоря в Києві жило багато прибічників християнства, й у місті була побудована перша грецька церква святого Іллі.

Із зростанням масштабів внутрішньої і зовнішньої торгівлі князівсько-боярська верхівка збільшувала й урізноманітнювала данину, що поступово перетворювалась у повинність. Чітко встановлених норм її не було. Діяв закон сили, за яким князь брав усе, що йому заманеться. Через це виникали податкові суперечки, що яскраво проявилося 945 p. у повстанні племені древлян.

До волелюбних древлян, серед яких не згасали задуми звільнитися від влади Києва і його обтяжливих повинностей, прибув на полюддя Ігор з дружиною. Данина була зібрана, але виявилася меншою, ніж сподівалися князь і його оточення. Літописець Нестор розповідає, що дружинники сказали Ігореві: «У воїнів воєводи Свенельда доволі і зброї, і одягу, а ми бідні. Піди, князю, з нами по данину, ти добудеш і ми». Послухав їх Ігор і пішов до древлян по данину. Додавав до попередньої данини нову, і чинили насильство древлянам він і його воїни. Взявши данину, князь пішов до Києва, але по дорозі передумав і сказав дружині: «Йдіть з даниною додому, а я повернуся і ще походжу». Відпустив дружину, а сам з невеликим загоном повернувся, бажаючище більшої здобичі. Древляни, почувши, що він знову йде, вирішили зі своїм князем Малом: «Коли повадиться вовк до овець, то перетягає все стадо, якщо не вб'ють його, так і тут, якщо не вб'ємо його, то всіх нас погубить». I вони відрядили до нього посла сказати: «Чого ідеш знов? Ти ж взяв усю данину». Але Ігор їх не послухав. Тоді древляни, вийшовши з міста Іскоростеня, убили Ігоря і його дружину». Схопивши Ігоря, древляни розірвали його, прив'язавши до двох нахилених дерев. Поховали Ігоря біля міста Іскоростеня, у землі древлян.

Древлянські вожді виявилися настільки сміливими та впевненими у своїй правоті, що запропонували Ігоревій вдові княгині Ользі (945-964 рр.) побратися з їхнім князем Малом. Та сталося не так. Через рік Ольга, яка залишилася на чолі великої держави з малолітнім сином Святославом, помстилася древлянам. Літописець характеризує Ольгу як ще молоду, вродливу, мудру, сміливу і далекоглядну княгиню. Спочатку вона покарала кілька древлянських посольств. Перше кинули у прірву і засипали ріллею, друге замкнули у лазні й заживо спалили, третє сікли мечами на бенкеті. Потім княгиня обложила столицю древлян Іскоростень.

Перемогу над древлянами було здобуто завдяки винахідливості й хитрості Ольги. Як свідчить легенда, одержавши від жителів міста нікчемну данину - по кілька голубів і горобців від кожного двору, Ольга наказала увечері випустити їх з прив'язаними тліючими ґнотами. Птахи звично принесли вогонь під солом'яні стріхи осель і запалили їх. Палаюче місто захопили, а древлян жорстоко покарали. Родову знать, у тому Числі й доньку князя Мала Малушу, було забрано в рабство до княгині й дружинників. На решту накладалася обтяжлива данина.

Наведені факти підтверджують, що до влади в Русі прийшла вольова, жорстока і хитра правителька, яка у своїй діяльності наслідувала не недалекоглядного чоловіка, а його попередника Олега Віщого. Разом з сином і Пружиною вона об'їхала значну частину Русі, зрозумівши ненадійність походів за полюддям. Щоб запобігти повстанням, Ольга наказала встановити уроки - норми данини та повинностей з усіх племен, порядок і час їх виконання. Визначено і місця збирання - погости, що слугували і місцем суду. Це був важливий крок до юридичного оформлення й унормування державних повинностей і князівського судочинства.

Розумною була і зовнішня політика великої княгині київської. Вона спрямовувалась на зміцнення міжнародних позицій держави не війнами, а дипломатичним шляхом. Під час відвідин у 957 р. Царгорода Ольга успішно вела складні переговори з візантійським імператором Костянтином Багрянородним і досягла закріплення дружніх зв'язків Русі з Візантією. Ольгу охрестив константинопольський патріарх у Софійському соборі, збудованому Юстиніаном. Проте є підстави вважати, що Ольга охрестилася ще в Києві, задовго до поїздки.

Княгиня оточила себе грецькими священнослужителями, серед яких провідну роль відігравав її духівник Григорій. Вона активно проповідувала християнство серед язичників. Однак християнізація Русі на той час ще не була підготовлена і зустрічала значний опір. Переконуючисина Святослава прийняти християнство, Ольга сказала: «Я пізнала Бога і радію. Якщо і ти пізнаєш його, то також станеш радіти». Відмовившисьвід хрещення, Святослав відповів: «Як мені одному прийняти інший закон? Дружина моя стане наді мною сміятися».

Були сумніви й у тому, який з християнських обрядів приймати - візантійський чи римський. Про це свідчить місія 959 р. княгині Ольги до німецького короля (згодом імператора) Оттона I з проханням прислати на Русь єпископа й священиків. Поза сумнівами, Ольга знала про латинський характер релігії німців. Це був продуманий дипломатичний хід, спрямований на зміцнення позицій Русі в Європі. Проте приїзд до Києва папського єпископа Адальберта закінчився невдачею. А от чому - невідомо. Нерішучість породжувалась і тим, що Русі пропонували віру іудеї - хозари, мусульмани - булгари та інші сусіди. За місіонерську діяльністьще у домонгольські часи християнська церква канонізувала Ольгу й оголосила ії святою.

Із середини X ст. влада великого князя київського значно поширилася. Цьому сприяли завойовницькі походи дружин змужнілого Святослава Ігоревича (964-972 pp.), розпочаті у 60-х pp. Як усі стародавні русичі, Святослав був хоробрим воїном, вправним організатором воєнних дружин, невтомним і невблаганним шукачем воїнської доблесті, слави, здобичі. Він міцно зжився з військом, нарівні з вояками вів суворе похідне життя. Рухався легко, як барс, ідучи в похід, не набирав великого обозу і не возив намету, спав на кінському пітнику, підклавши під голову сідло. Був лицарем у ставленні до суперників. Тих, на кого йшов походом, завчасно повідомляв: „Іду на Ви". Святослав - перший князь Руської Землі, який носив слов'янське ім'я. У літописах він здобув прізвище Завойовника.

Залишивши Київ під управлінням матері, Святослав рушив у далекий східний похід, що продовжувався на протязі 964-968 pp. Найближчим східним суперником Русі був усе ще сильний Хозарський каганат. У походи проти нього спрямовував дружини Святослав. Вийшовши на Оку і Волгу, князь звільнив від хозарського панування в'ятичів і поволзькі племена. Потім переміг волзьких булгар. Просуваючись вниз по Волзі, Святослав взяв багато міст, захопив і зруйнував столицю каганату Ітиль, пізніше підкорив хозарську фортецю на Дону Саркел (Білу Вежу). Зазнали поразки від його дружин племена ясів (осетинів) і косотів (адигейців) на Північному Кавказі. Підкорилися Русі й землі Таманського півострова, де Святослав заснував Тмутараканське князівство.

Здавалося, що розгром Хозарського каганату звільнив Русь від ворожого натиску. Але, позбавивши державу однієї небезпеки, Святослав погромом хозарів відкрив можливість для вільного просування через степи у Придніпров'я племен печенігів, які вже тут кочували. Печенізькі кагани грабували біля дніпровських порогів торговельні каравани і складали загрозу для південних поселень русів.

Отримавши прохання візантійських імператорів про допомогу в боротьбі із сильним Болгарським царством, Святослав у 968 р. з великим військом рушив на Балканський півострів. Захопивши болгарські міста на Дунаї, він зупинився в Переяславці й висловив бажання залишитися там назавжди. «Хочу жити в Переяславці Дунайському, - говорив він, - там середина моєї землі, там збираються всякі блага: від греків - золото, тканини, вина, фрукти; від чехів і угрів - срібло і коні; із Русі - хутра, віск, мед і раби».

Та з Києва прибув гонець з проханням повернутися і врятувати столицю від навали печенігів, які обложили місто. Святослав змушений був повернутися з походу. Відбивши навалу кочівників, князь у 969 році знову вирушив у похід на Дунай. Дізнавшись, що напад печенігів на Київ спровокував візантійський уряд, який боявся посилення Русі на Дунаї, Святослав змінив союзників. Його дружини після перемоги над болгарськими військами пішли в наступ проти Візантії. Війна виявилася затяжною, кровопролитною, невдалою. У результаті 30-тисячне Святославове військо було оточене 45-тисячною армією імператора Іоанна Цимісхія у фортеці Доростол. Героїчна оборона тривала три місяці до липня 971 р. Зрештою було досягнуто мирної угоди. За нею Святослав відмовився від посягань на придунайські землі, а уряд Візантії давав можливість ослабленим дружинам Русі відійти на батьківщину, забезпечивши на дорогу продовольством. Збереглася печатка Святослава з його гербом - двозубом.

У 972 р. біля дніпровських порогів дружини Святослава перестріли нацьковані урядом Візантії печеніги. Сили виявилися надто нерівними. Незважаючи на хоробрість дружинників, русичі зазнали поразки. Загинув і хоробрий Святослав. Як свідчить легенда, з його черепа печенізький каган Куря виготовив оправлений у золото й срібло келих. Хизувався ним перед гостями і пив з нього вино, щоб бути таким хоробрим, як руський князь.

Зі смертю Святослава Ігоревича закінчився період в історії Руської Землі, коли всі проблеми з сусідніми державами вирішувалися шляхом воєнних походів. Наступники князя стали поєднувати військову силу з дипломатією.

39. Директорія УНР, її внутрішня і зовнішня політика.

Директорія УНР - найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

У серпні 1918 р. замість Українського національно-державного союзу, створеного у травні 1918 р. опозиційними гетьманату українськими соціалістичними партіями, було утворено Український національний союз (УНС). До його складу ввійшли: українські есери, українські соціал-демократи, українські соціалісти-федералісти, низка дрібних громадсько-політичних організацій. На переговорах з представниками гетьманату керівники УНС поставили такі вимоги: проведення аграрної реформи з метою ліквідації великого землеволодіння і забезпечення землею трудового селянства; встановлення демократичних свобод; підготовка демократичного виборчого закону.

14 листопада 1918 р. Павло Скоропадськийвидав грамоту про федерацію України з Росією (він мав на увазі Росію без влади більшовиків). Відреченням від державної самостійності гетьман розраховував як не на допомогу, то хоча б на прихильність з боку дипломатів Антанти. П. Скоропадський призначив новий уряд Української держави. у якому переважали політики проросійської орієнтації. Ці події прискорили початок антигетьманського повстання.

Уночі проти 14 листопада 1918 р. в Києві відбулося таємне засідання Українського національного союзу, де розглядалося питання про збройний виступ проти режиму П. Скоропадського. Присутні відхилили ідею негайного відновлення Української Центральної Ради.  На цьому засіданні було обрано тимчасовий верховний орган Української Народної Республіки - Директоріюу складі Володимир Винниченко (голова), Симон Петлюра, Ф. Швеця, А. Макаренка та П. Андрієвського. Директорія створювалася з конкретною метою - для ліквідації гетьманського режиму. Після здійснення цієї мети и передбачалося по-новому визначити форму державної організації УНP.

15-Лйстолада Директорія переїхала до Білої Церкви, поблизу якої дислокувалися загони січових стрільців. Цього ж дня було розповсюджено звернення Директорії до громадян України, яке закликало до антигетьманського повстання. Від свого імені С. Петлюра звернувся до народу з універсалом, де закликав підтримати повстання проти гетьманського режиму. Ці заклики знайшли підтримку, і незабаром петлюрівські загони розрослися у велику повстанську армію.

16 листопада 1918 р. загони січових стрільців зайняли Білу Церкву та Фастів і виступили в напрямку Києва. Уже в першому бою, що відбувся 18 листопада 1918 р. під Мотовилівкою (30 км від Києва), повстанці завдали поразки гетьманським військам у складі полку сердюків і офіцерської дружини. На бік Директорії перейшли елітні, але нечисленні гетьманські збройні сили - Запорізька та Сірожупанна дивізії. 14 грудня 1918р. війська Директорії після дводенного загального штурму оволоділи Києвом. Цього ж дня П. Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади і під охороною німецьких військ виїхав до Німеччини.

Незабаром після вступу до Києва повстанських військ, до столиці 19 грудня 1918р. урочисто в'їхала Директорія. 26 грудня в Декларації - програмному документі нової влади - було проголошеновідновлення Української Народної Республіки з республіканською формою державного устрою і призначено перший уряд на чолі з В. Чехівським - Раду Народних Міністрів.

В основу будівництва держави було покладено так званий «трудовий принцип», відповідно до якого влада повинна була належати трудовим радам:

- вища державна влада передавалася Директорії УНР;

- законодавча - Трудовому конгресу (обраному без участі нетрудових класів - поміщиків і капіталістів);

- виконавча - уряду (Раді Народних Міністрів), а на місцях - трудовим радам селян, робітничому класу, трудовій інтелігенції; зазначалося, що уряд представлятиме інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції'.

Приходу Директорії до влади сприяли: народна підтримка, швидке формування численної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для антигетьманського повстання.

 За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

 Становище нової влади було дуже скрутним.

Серед керівництва Директорії не було єдності .Більшість на чолі з В. Винниченком була за союз з більшовиками проти Антанти. Прихильники С. Петлюри виступали за спільні дії з Антантою проти більшовиків, пропонуючи встановити військову диктатуру.

Ускладнилися відносини і між партіями, які склали Український національний союз, стосовно того, якою буде влада – чипарламентською демократією, до чого прагнули помірковані соціалісти, чи різновидом системи Рад, що було до вподоби лівим соціалістам на чолі з B. Винниченком. Відкритим залишалося питання: чому віддати пріоритет - соціалістичній революції чи національному визволенню.

УДиректорії, яка втрачала задекларований колективний характер влади, неухильно зростав вплив С. Петлюри. Замість обіцянихсоціальних реформ установлювались жорстокі диктаторські порядки. Жодного із соціально-економічних законів, про необхідність яких заявляла Директорія, не було втілено в життя.

Реальна Влада на містах зосереджувалась у військових структурах, a саме - у виборних отаманів на пів партизанських загонів, з яких складалися збройні сили УНР. Різного роду отамани, що діяли під гаслами Директорії, розганяли робітничі та селянські з'їзди, профспілкові організації, чинили жорстокі розправи та пограбування населення, організовували численні єврейські погроми.

Почалося «збільшовичення» окремих військових груп: на бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана М Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території під Гуляйполя, Кременчука до Катеринослава.

Ще складнішими були проблеми у внутрішньополітичній сфері. Хоча Директорія змогла розширити міжнародні зв'язки УНР (Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія), міжнародне становище було дуже скрутним. На західних кордонах продовжувала наступ польська армія, підтримувана Антантою. На півночі почався наступ українських більшовицьких дивізій за активної підтримки збройних сил Радянської Росії. На південному сході розпочала наступ I російська білогвардійська армія генерала А. Денікіна. На півдні - в Одесі, Миколаєві й Херсоні висадилися війська французьких інтервентів.

Ще наприкінці листопада - на початку грудня 1918 р. радянська Росія, яка 13 листопада 1918 р. анулювала Брестську мирну угоду, без оголошення війни розпочала воєнну агресію проти України. 16 січня 1919 р. після тривалих безплідних намагань В. Винниченка, В. Чехівського, М. ІІІаповала Та інших дипломатичними засобами порозумітися з більшовицькою Москвою, Директорія УНР оголосила війну РСФРР. Незважаючи па героїчну боротьбу українських військ проти частин Червоної армії на теренах Лівобережної України (у січні 1919 р. радянські війська захопили Чернігів, Полтаву, Катеринослав та інші міста), 5 лютого 1919 р. більшовики захопили Київ. Директорія УНР і уряд, залишивши столицю, були змушені змінювати місце перебування в залежності від воєнної ситуації.

Прагнучи ліквідувати хоча б один із фронтів, більшість членів Директорії виступили за переговори з командуванням військ Антанти, які в цей період займали майже всю територію півдня України. He погоджуючись з цим рішенням, 11 лютого 1919 р. В. Винниченко вийшов зі складу Директорії і виїхав за кордон. Головою Директорії став С. Петлюра. 13 лютого 1919 р. у Вінниці був створений новий уряд на чолі з С. Остапенком. Однак, незважаючи на поступки Директорії на переговорах з представниками французького командування, досягти компромісу з Антантою щодо умов надання Армії УНР матеріально-технічної допомоги не вдалося.

У квітні 1919р. радянська влада була встановлена на всій території України, крім Надзбруччя і західних областей.

40. Причини та поразки на історичні уроки боротьби за українську державність в 1917-1920 рр.

До числа основних чинників, без сумніву, варто віднести не готовність українського народу до вирішальних визвольних змагань. Багатовікове національне і соціальне гноблення та визиск України Російською імперською владою наклали свій негативний відбиток на рівень національної свідомості переважної маси населення Революція 1917 р. захопила українську націю не сформованою, скаліченою структурно й духовно.

Пагубно вплинула на соціально-політичну свідомість пануюча на той час соціальна ідеологія. Утвердившись у свідомості інтелекту нації, захопивши нешироку верхівку інтелігенції, соціалістична ідея поширювалась через політичні партії, які фактично перебували в стадії формування, вона вплинула на недорозвинений національно-визвольний рух.

Пануюча соціалістична ідеологія, яку сповідували всі основні соціалістичні партії, призвела до пріоритетного утвердження автономістсько-федералістських переконань у національно-державному будівництві. Концептуально сформована, вона була покладена українськими провідниками в основу практичної діяльності в 1917—1920 рр.

Сформована протягом того самого часу самостійницька концепція національного державотворення через и внутрішню суперечливість і низьку національну свідомість мас не змогла глибоко проникнути в національно-визвольний рух і стати визначальною.

Ці дві концепції в означений період були на озброєнні політичних сил і, проповідуючи їх, вони розкололи національно-визвольний рух на дві нерівноцінні частини, які боролися одна з однією. Це негативно вплинуло на кінцевий результат всієї національно-визвольної боротьби

Цілком зрозуміло, що успіх кожної революції залежить від широти і послідовності національної соціальної бази, на яку вона спирається. Несформованість української нації, а звідси і відсутність національної єдності звужувало її соціальну базу. До того ж непослідовність та хиби, допущені урядами стосовно тієї чи іншої верстви населення, відштовхували її від національної ідеї, і ця соціальна група неминуче переходила в табір противників. Владні структури усіх трьох форм державності Української революції втрачали соціальний грунт внаслідок несвоєчасного вирішення аграрного питання .Саме це зумовило той факт, що українське селянство виступало не на боці існуючої політичної влади.

Кожна революція спирається на відповідні кадри професійних політиків, які мають практичний досвід діяльності Українській революції таких кадрів надзвичайно бракувало. За деякими винятками українські політичні лідери були високими професіоналами у відповідних галузях наукових знань, водночас мало зв'язаних з політичною і державною роботою (М. Грушевський — за фахом історик, В. Винниченко — письменник, С. Петлюра — журналіст). Такі політичні провідники не могли займатися розбудовою держави, а тільки постійно вели суперечки про шляхи її побудови.

Надзвичайно великої шкоди загальноукраїнській справі завдали відсутність національної єдності і злагоди, постійні суперечки і ворожнеча (автономістсько-федералістського і самостійницького напрямів) між різними політичними партіями. Багато сил українцями було затрачено не на державотворчу діяльність, а на розпалювання соціальної ворожнечі. Громадянська війна — одна з головних причин поразки визвольних змагань 1917—1920 рр. Адже конфлікт між УНР і радянським урядом України, між УНР і гетьманською Українською Державою — це конфлікт не різних територіальних об'єднань, а різних систем, устроїв та ідеологій, що боролися між собою за володіння однією й тією самою етнічною українською територією. Те саме стосується також такого поширеного тоді явища, як повстанство. Коли б величезна стихійна сила безлічі повстанських загонів не розпорошувалась у братовбивчих конфліктах, а була спрямована в одне ціле, то безперечно Україна відстояла б свою незалежність.

Історичний досвід цілого ряду революцій в інших країнах свідчить, що тільки та революція чого-небудь варта, яка уміє захищатися, коли вона створює свої власні збройні сили, здатні відстояти її завоювання у боротьбі проти інтервенції інших держав Українська влада не зрозуміла цієї закономірності і надзвичайно повільно просувалася в цьому напрямі. Якщо Центральна Рада зовсім відмовилася від формування збройних сил, покладаючись на міліцію, то Українська держава П. Скоропадського спиралася на іноземні війська, УНР доби Директорії лише поклала початок створенню українського війська. Зрозуміло, що з таким ставленням до військового питання годі було сподіватися на успіх у боротьбі з регулярними військовими формуваннями інтервентів.

Національно-демократична революція зазнала поразки, тому що найвирішальніші моменти українські провідники усувалися або самоусувалися від визвольної боротьби, залишали поле бою. Так було з М. Грушевським, В. Винниченком, П. Скоропадським на відповідних етапах визвольних змагань.

Аналіз причин поразки та уроків Української революції зумовлює звернутися до критичних оцінок і настанов на майбутнє одного з відомих діячів тих часів, а згодом і науковця М. Шаповала. Він писав «Революція прийде. Але нова наша революція, будучи по програмі продовженням і здійсненням соціальної програми 1917—1919 рр., по формі буде інакшою замість хитання — устремління до ясної мети, замість шукання допомог — опертя на свої революційні сили, замість єдиного національного фронту — єдиний революційний селянсько-робітничий фронт, замість одночасового будування трьох українських держав — одна соборна Українська Республіка, замість хаосу, розперезаності, безглуздої метушні — строга дисципліна, замість всепрощення — кара злочинцям, дезертирам, зрадникам, грабіжникам і політичним шахраям, замість дрібнобуржуазного націоналізму — забезпечення прав трудовим масам всіх народів, що живуть на нашій землі, як і безпощадна боротьба проти буржуазії всіх народів, в тім числі й проти української».

У кінцевому підсумку треба підкреслити, що Українська революція, хоча й зазнала поразки, започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію української державності.

41. Перехід від політики воєнного комунізму до непу. Розвиток народного господарства України на засадах непу.

Політика воєнного комунізму, проведена більшовиками в 1918–1920 рр., Будувалася, з одного боку, на досвіді державного регулювання господарських відносин періоду Першої світової війни (в Росії, Німеччини), з іншого – на утопічних уявленнях про можливість безпосереднього переходу до безриночному соціалізму в умовах очікування світової революції, що призвело в кінцевому підсумку до форсування темпів соціально-економічних перетворень в країні в роки Громадянської війни.

У результаті проведення політики воєнного комунізму були створені соціально-економічні умови для перемоги Радянської республіки над інтервентами і білогвардійцями. Більшовикам вдалося мобілізувати сили і підпорядкувати економіку цілям забезпечення Червоної Армії боєприпасами, обмундируванням, продовольством.

Економічна криза. У той же час для економіки країни війна і політика воєнного комунізму мали тяжкі наслідки. До 1920 р. національний дохід впав з 11 до 4 млрд. рублів в порівнянні з 1913 р.; виробництво великої промисловості становило 13% від довоєнного, в т. ч. важкої промисловості – 2–5%. Робітники йшли в село, де ще можна було прогодуватися. Закінчення бойових дій не принесло полегшення. В початку 1921 р. закрилися багато хто з ще діючих підприємств, у тому числі кілька десятків найбільших петроградських заводів.

Продрозверстка призвела до скорочення посівів і валового збору основних сільськогосподарських культур. Продукція сільського господарства в 1920 р. становила дві третини довоєнного рівня. У 1920–1921 рр. в країні вибухнула голод.

Соціально-політична криза. Політика воєнного комунізму, заснована на насильстві, перш за все щодо селянства, викликала справжню війну в селі і поставила під сумнів сам факт збереження влади більшовиків. У період громадянської війни, коли білогвардійські уряду спробували забезпечити повернення землі великим власникам, боротьба селян з більшовиками ослабла і обернулася проти білих. Але з закінченням активних військових дій вона спалахнула з новою силою.

Аж до серпня 1921 діяла армія Н. Махно. Наприкінці 1920 – початку 1921 р. тривали селянські повстання в ряді регіонів Росії (включаючи Західний Сибір, Дон, Кубань). У січні 1921 р. селянські загони загальною чисельністю 50 тис. чоловік під командуванням О. С. Антонова ліквідували владу більшовиків у Тамбовської губернії, вимагаючи не тільки скасування продрозверстки, але і скликання Установчих зборів. Лише влітку армії М. Н. Тухачевського вдалося придушити повстання, застосувавши артилерію, танки і навіть авіацію.

Одночасно проходили страйк робітників, виступи в армії та на флоті, найбільшим з яких стало повстання моряків Кронштадта, що виступили під гаслом Ради без більшовиків. Показово, що повсталих підтримала більшість кронштадтських більшовиків .

Феномен військового комунізму включав в себе не тільки економічну політику, а й особливий політичний режим, ідеологію і тип суспільної свідомості. У процесі здійснення політики воєнного комунізму в суспільній свідомості склалися певні уявлення про моделі соціалізму, яка включала в себе знищення приватної власності, створення єдиної загальнодержавної безриночної системи шляхом ліквідації товарно-грошових відносин, натуралізацію заробітної плати як найважливішої умови побудови комуністичного безгрошового господарства.

Але гостра політична та економічна криза підштовхнув вождів партії до перегляду всієї точки зору на соціалізм. Після широкої дискусії кінця 1920 – початку 1921 з X з'їзд РКП (б) (березень 1921 р.) почалася скасування політики військового комунізму.

У сільському господарстві неп передбачав цілу систему заходів, серед яких найголовнішою була заміна продрозкладки продподатком. Розмір продподатку визначався напередодні посівної й був у два рази меншим, ніж розмір продрозкладки, передбаченої на 1921 р. Селянам дозволялося продавати надлишок продукції на ринку, організовуватися у кооперативи, а також орендувати землю та використовувати найману працю.

У деяких губерніях розмір продподатку дорівнювався валовому збору зерна, тобто все вирощене підлягало вилученню. Це було обумовлено прагненням радянського керівництва «викачати» з українського села якнайбільше ресурсів суто силовими, перевіреними в роки війни методами, якомога довше користуватися без будь-яких обмежень продовольчими ресурсами республіки. На інтереси українського селянства не зважали. У цьому і полягає головна особливість переходу до НЕПу в Україні. Крім того, особливостями непу в Україні також були: більші податки, ніж в інших радянських республіках; впровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом.

Реально неп почався в Україні лише на початку 1922 р. А голод, що охопив райони півдня України в 1921-1922 pp., ще більше віддалив нормалізацію ситуації в сільському господарстві.

42. Індустріалізація СРСР, результати її впровадження на Україні

Індустріаліза́ція в СРСР — це комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років. Проголошена як партійний курс XIV з'їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу. Всього в СРСР споруджено 35 індустріальних гігантів, третину з яких — в Україні. Серед них слід назвати Запоріжсталь, Азовсталь, Краммашбуд, Криворіжбуд, Дніпробуд, Дніпалюмінбуд, Харківський тракторний, Київський верстатобудівний та ін.

Позитивні наслідки

У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму робітники України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 45 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце у світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Негативні наслідки індустріалізації СРСР

Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних норм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явилися величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблеми.

У часи індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсуваня індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.
Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]
Помощь Обратная связь Вопросы и предложения Пользовательское соглашение Политика конфиденциальности