6) Функції політики: - ідеологічна; - нормативно-регулятивна; - комунікативна; - інтегративна; - виховна; - пізнавально-прогностична.

7) Функції релігії: - світоглядна; - морально-регулятивна; - комунікативна; - інтегративна; - виховна; - компенсаторна. Релігія як чинник політичного життя суспільства

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, тому що їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх буде існувати до тих пір, поки вони будуть фігурувати в суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох рівнях - структурному та функціональному.  Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії - релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Саме тісна взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.  Релігійна свідомість. Має теоретичний (концептуальний) і буденний (побутовий) рівні. Найбільший вплив на формування та розвиток політики має теоретичний рівень релігії, який формується в першу чергу на основі текстів Священних Книг: Веди, Трипітака, Авеста, Біблія, Коран тощо; Святого Перекладу (твори отців християнськоїцеркви, Сунна та ін), інших книг веропоучітельного характеру. Теоретична релігійність є основою не тільки богословських, а майже всіх розгорнутих філософських, етичних і соціально-політичних вчень. Вона безпосередньо впливає на формування або обгрунтування певного політичного устрою, суспільних відносин, пов'язаних з проблемою публічної влади. Зі свого боку інститути публічної влади разом з релігійними інституціями стверджують сформовані стереотипи свідомості та поведінки віруючих.  Релігійна діяльність індивідів. Поділяється на некультового і культову. Віруюча людина у своїй некультового релігійної діяльності на теоретичному та практичному рівнях може впливати на політичне життя суспільства виконанням політичних замовлень влади або її критики, вдаючись до релігійних доктрин.  Релігійні організації. Найтісніше взаємодіють з політичним життям суспільства, є інституціалізованих формою релігійних культових систем. Як важливі соціальні інституції, покликані упорядковувати співіснування і діяльність людей, накладаючись на функції інституцій публічної влади.  Відносини інститутів публічної влади з релігійними організаціями можуть змінюватися від домінування певних світських суспільних інститутів і визначення ними особливостей розвитку релігійного чинника аж до повного підпорядкування світських інституцій релігійним. Залежить це від конкретного часу і місця діяльності релігійних, світських інституцій, типу релігійних організацій. Церква, яка має велику кількість послідовників у певній країні, може диктувати завдяки своїм численним адептам вигідні їй умови, впливати на діяльність політичних інституцій, партій. У більш складному становищі перебувають секти та харизматичні культи, функціонування яких завжди утруднювало саме на політичному рівні. Утиски, репресії проти прихильників окремих церков, сект, культів нерідко тяглася економічної, політичною нестабільністю суспільства.  Тісний зв'язок релігії і політики обумовлена ​​і основними функціями, які виконує релігія в суспільстві. У релігії є безліч різних соціальних функцій і більшість з них опосередковано через соціум все ж впливають на політику, але безпосереднє відношення до неї мають такі:  Світоглядна функція. Сформовані за допомогою релігії світорозуміння, світовідчуття тощо можуть спонукати віруючу людину до конфлікту з носіями чи суб'єктамиполітики (державою, партією, рухом, особою), якщо їх принципи, конкретні дії суперечать поглядам, оцінкам і нормам релігійного індивіда чи інституції.  Регулятивна функція зорієнтована на управління діяльністю, поведінкою віруючих, впорядкування відносин між ними. До новітнього часу історії людства релігія одноосібно займалася виробленням певних норм співжиття (мораль, релігійне право), стандартів поведінки (виховання) індивідів, встановлювала систему контролю над їх діяльністю, заохочення та покарання, виробляла і впроваджувала у свідомість бажані мотиви діяльності членів суспільства. Це давало можливість співвідносити конкретні ситуації, вчинки з прищепленими віруючим системами цінностей.  Легітимна функція виконується релігією тоді, коли релігійна позиція підтримує або навпаки засуджує владу, її ідеї чи дії. Політики часто звертаються до релігії, як до структури, яка підтримує загальнолюдські цінності, звертаючи престиж релігії в свою користь.  Інтегруюча функція проявляється в реалізації величезного потенціалу інтегруючого релігії. Відомий французький соціолог Е. Дюркгейм бачив в релігії засіб зміцнення суспільства за рахунок єднання індивідуума і соціуму. Чи не пов'язана державними кордонами, релігія, космополітична і загальнопланетарна за своїм характером, в стані зближувати різнорідні соціальні верстви, сили, народи і країни. Під початок єдиної віри збираються люди, абсолютно різні за багатьма критеріями (у тому числі і політичних).  Дифференцирующая функція обумовлює наявність розділу сфер впливу різних релігій. Будь-яке єдине суспільне утворення може бути розбите на кілька разноконфессіональних частин, будь то територіально цілу державу, або однорідна за складом соціальна група.  Таким чином, політика і релігія тісно взаємопов'язані як на структурному, так і на функціональному рівнях 

Взаємовплив політики і релігії

З'ясуємо, який вплив можуть надавати і роблять один на одного релігія і політика. Розглянемо спочатку не настільки важливе з точки зору політології, вплив політики на релігію.  Вплив політики на релігію можуть виявлятися також у деяких політичних діях або розповсюдження деяких ідей, які можуть скомпрометувати окремі релігійні утворення або цілком конкретних людей. Різні політики в різні часи запозичили з Біблії ідею богообраного народу, яка особливо яскраво проявлялася в період розквіту цього національної держави. У політиці завжди знаходилися люди, схильні розглядати релігію, як один з методів ідеологічної боротьби. У самому процесі політизації всередині самої релігії проявляється протиріччя серед віруючих і релігійних лідерів. Одні релігію політизують, розробляють релігійно-політичні доктрини, шукають релігійні обгрунтування політичних дій. У їхній системі переконань домінують саме політичні мотиви. Інші, противники політизації релігії, вважають, що релігія ні в якому разі не повинна перетворюватися на знаряддя ідеології чи політики, а повинна зміцнювати духовні основи суспільства. Це внутрішнє протиріччя зумовлює розвиток відносин між релігією і політикою з метою подолати його.  Не менший вплив надає і політика на релігію. Зміцнення релігійності посилює суспільну мораль, моральність і, відповідно, правопорядок. Але при цьому не варто забувати, що деякі світоглядні, моральні і правові переконання, засвоєні в дитинстві, ростуть разом з людиною і у дорослого стають вже його життєвими принципами, формуючи його внутрішню культуру, частиною якої є і політична культура, що впливає на політичну свідомість. Політично соціалізована індивід може або безпосередньо брати участь у політичних подіях, або просто реагувати на них відповідно до своїми релігійними поглядами, примушуючи оточуючих, таким чином, рахуватися з ними. Пропаганда самої релігії, з її системою цінностей та ідей, може як позитивно, так і негативно позначатися на авторитеті влади або будь-яких суб'єктах політики. Саме поширення релігійних ідей може скласти кон'юнктуру поширенню будь-якої ідеології, і певним чином обумовити або внести внесок у розвиток суспільної свідомості. У силу того, що релігія зумовлює увагу до таких глобальних проблем, як підтримка миру, боротьба з голодом, особливо небезпечними хворобами,екологія, демографія тощо, вона виступає в ролі деякого центру, навколо якого збираються всі, хто зацікавлений у вирішенні цих проблем. Політики ж зацікавлені у вирішенні цих проблем за родом свого заняття і рідко нехтують можливістю використати авторитет релігії для підтримки свого престижу.  Релігія може впливати на політику і в напрямку політичної інтеграції. Це інтеграція трохи іншого роду, що представляє собою об'єднання різних політичних утворень і держав з урахуванням релігійного ознаки. Відома діяльність Всесвітньої ради церков, до складу якого входить понад триста протестантських і православних церков.Буддизм представлений в міжнародному співтоваристві Світовим буддистским альянсом, а до лав Організації ісламської конфедерації входить близько п'ятдесяти мусульманських держав, хоча вони знаходяться на різних щаблях економічного розвитку і навіть нерідко вдаються до політичного протиборства між собою. Релігійний фактор враховується і в зовнішній політиці всіх великих держав при розробці відповідних доктрин і здійсненні конкретних акцій на світовій арені.  Часто релігійні мотиви лежать в основі радикальних політичних дій, здійснюваних різними релігійно-політичними утвореннями. Так, наприклад, через арабо-ізраїльських конфліктів сталася сильна ісламізація зовнішньої політики в ряді ісламських держав, що зумовило поширення ідеології "ісламського порядку". Іншим прикладом може послужити розкритий в Тунісі в жовтні 1991 року змова ісламського терористичного руху "Ан-Нахда" з метою повалення туніського уряду і встановлення теократичної держави.  Релігія, крім безпосереднього впливу на політику, робить на неї опосередкований вплив через світоглядні, моральні та правові суспільні підвалини, під впливом яких формується й зовнішня і внутрішня політика держави, визначаються її характер з урахуванням політичних та економічних інтересів. Так, наприклад, християнськіцінності лежать в основі ряду політичних концепцій країн Заходу, ісламські стереотипи позначаються на діяльності мусульманських держав, а буддизм знайшов вираження у політичному житті народів азіатського континенту. Такі риси, як самосвідомість, патріотизм так само формуються під впливом релігійних концепцій в процесі виховної системи та культури.  Це були основні напрями впливу релігії на політику і навпаки. Цікаво, що на основі багатовікового історичного досвіду взаємодії і в політиці, і в релігії склалисявідповідні норми і закони, регулюючі та описує їх взаємне існування. Більш того, вийшло так, що релігія запозичила з суспільно-політичної системи концепцію багаторівневої ієрархії, а політика, в свою чергу, може почерпнути принципи державного ставлення до поліконфесійної нації. До таких принципів можна віднести релігійну свободу, віротерпимість, справедливість і рівність можливостей. Саме на таких засадах може бути побудована розумна політика. 

8) Церква має такі основні напрямки суспільно-політичної діяльності: формування впливу на ставлення парафіян до суспільства, пропаганда соціально-політичних аспектів релігійних теорій, участь у масових акціях, захист суспільно-політичного ладу, функціонування церкви як елементу політичної системи. Наявність взаємозв'язку між релігією і політикою очевидна. Релігія ніколи не означала тільки віру в Бога і в потойбічне життя, здійснення релігійних обрядів. Релігія по-своєму пояснює реально існуючий світ і регулює реальні відносини між людьми. Якісно новим етапом у посиленні суспільно-політичної ролі релігії було виникнення церкви як релігійної організаційної структури. Розвивалася церква, а разом з нею посилювались її політичні функції. Соціальне вчення кожної церкви по-своєму формулює кінцеву "земну" ціль для мільйонів віруючих, рух до якої стає змістом їх повсякденного життя. 9) З трьох світових релігій найбільш чіткі соціально-політичні доктрини мають іслам і християнство. У буддизмі соціально-політична доктрина простежується слабо, у силу його особливих основних постулатів. Це вчення не ставить своєю метою перетворювати або покращувати суспільні відносини. Здобуття Україною незалежності привело до формування різних підходів стосовно перспектив державно-церковних відносин, їх можна звести до трьох основних шляхів реформування: забезпечення рівності всім релігійним організаціям, надання державного статусу окремим християнським церквам, повне дотримання принципу свободи совісті. Державно-релігійні відносини реалізовуються відповідно до Конституції України, Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"". Загальний зміст цих документів визначає Україну як світську державу, що не надає переваги жодній релігійній організації. Найбільш висока релігійна активність у західному регіоні, середня - у північно-західному, низька - у південно-східному. Україна - поліконфесійна держава, 54 % громад є православними. З них найбільшу кількість мають УПЦ МП, УГОД КП, УАПЦ. Організаційно й чисельно зміцнюються громади протестантів, мусульман. Особливо швидко зростає кількість релігійних організацій новітніх конфесій (кришнаїтів, РУН-віри, мормонів) та ін.