Українська культурна парадигма (60–середина 80-х рр. XX ст.)

Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів - картини "Бокораші" Й.Бокшая, "Колгоспниці з Турянської долини" А.Ерделі, "Лісоруби" Г.Глюка, "Шахтарська зміна" В.Зарецького, "Азов-сталь" А.Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії - "Портрет сталевара" В.Шаховцова, скульптурний порт­рет "Господар ланів" В.Свиди; на індивідуалізованому портреті тру­дівника - "Телятниця Ганна Бондарчук" М.Рябініна; на побутово­му сюжеті - "Обід чабанів", ліногравюра М.Варенні.

За позірною приземленістю мистецьких сюжетів, їх певною скуті­стю, виробничою проблематикою виразно простежується тенденція до осягнення духовного світу трудівника, повнокровності його образу, внутрішньої краси. Мистецтво хоче передати не самодостатнє значен­ня виробничого процесу, а натхненне буття людини-творця в ньому, де є, як сказав поет, "троянди й виноград, красиве і корисне".

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту худож­нього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з'являються масштабні художні твори "Хліб і сіль", "Кров людська - не водиця", "Правда і кривда" М.Стельмаха - романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О.Вишні, і поетичні розповіді М.Рильського про будні звичайної лю­дини - копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розшири­ти коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років - фено­мен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В.Симоненка, "Атомні прелюди" М.Вінграновського, "Соняшник" І.Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екра­нах України - фільми "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Л.Осики, "Сон" В.Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" Ю.Іллєнка, "Вавилон XX" - режисерський дебют І.Миколайчука. Феноменаль­ний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С.Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм С.Параджанова - видатне мис­тецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культу­ри: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачував­ся у художній студії О.Довженка; літературна першооснова твору - однойменна повість М.Коцюбинського, в якій поетично й вираз­но передано дух, красу й самобутність культури верховинців Україн­ських Карпат; акторське обдарування буковинця І.Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблен­ня сільської церкви, у якій вінчався легендарний О.Довбуш; фахові консультації отця В.Романюка - майбутнього патріарха Володи­мира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні кос­тюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сце-нах-масовках.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні ми­стецькі обдарування А.Бучми, Д.Мілютенка, В.Добровольського, Г.Юри, Н.Ужвій, П.Нятко, А.Роговцевої, Б.Ступки, О.Ватулі, О.Кусенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є.Мірошниченко, М.Литвиненко-Вольгемут, Є.Чавдар, Б.Гмирі, Д.Гнатюка, Б.Руденко, А.Солов'яненка, Р.Кириченко, С.Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С.Людкевича, А.Кос-Анатольського, В.Жуковського, Г.Тара­нова, Ю.Мейтуса, В.Кирейка; симфонії Б.Лятошинського, М.Колесси, В.Борисова; балети К.Данькевича, М.Скорульського, Д.Клебанова, В.Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М.Вериківського, Л.Ревуцького, П.Козицького, хоровому й пісенному - П.Гайдамаки, П.Майбороди, В.Івасюка, М.Машкіна, І.Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрак­тової площі за проектом архітектора В.Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам'ятники Г.Сковороді та Лесі Українці скульпторів І.Кавалерідзе й Г.Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури - сотні меморіаль­них дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культу­ри. М.Веронський, А.Ковальов, Г.Кальченко створюють меморіаль­ну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульп­торів і архітекторів: І.Гончара - барельєфні портрети О.Богомоль­ця, М.Кропивницького, І.Микитенка, вченого-ботаніка П.Погребняка; І.Кавалерідзе - меморіальні дошки Г.Сковороді, М.Врубелю, актрисі М.Гаккебуш; Г.Кальченко - барельєфні портрети О.Петрусенко, М.Вовчок, А.Тарасової, Г.Косинки; В.Шевченко - меморі­альні дошки М.Леонтовичу, К.Стеценку, Т.Козицькому, П.Ніщинському; М.Дерегуса - портрети Л.Руденко, М.Пирогова.

Український архітектор і художник-реставратор Ю.Даниленко став автором низки унікальних макетів: Софійського собору, Успен­ського собору Лаври, Києво-Могилянської академії, собору Михайлів­ського Золотоверхого монастиря, палацу К.Розумовського у Батурині. Художні мікромініатюри створює М.Сядристий: портрети-барельєфи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі "Кобзар" Т.Шевченка (розміром 0,6 мм²).

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної "Української радянської ен­циклопедії", шеститомної "Історії українського мистецтва", "Шевчен­ківського словника", "Словника української мови" Б.Грінченка, до­слідження С.Таранущенка "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", робіт істориків і філософів, присвячених духовній спадщині Києво-Могилянської академії. Світовою сенсацією стало відкриття знаменитої скіфської "пекторалі".

Борис Тен збагатив українську культуру перекладом гомерівських поем "Іліади" та "Одіссеї", М.Лукаш здійснив майстерний переклад українською мовою "Фауста" й "Декамерона", "Дон-Кіхота" і поезій Г.Лорки. Журнал "Всесвіт", очолюваний Д.Павличком, знайомив українського читача з класичними й сучасними творами європейської і світової літератури.

Панорама українського мистецького життя була вельми широкою і всеохоплюючою. Серед її художніх виявів - пам'ятні "Вечірні роз­мови" М.Рильського з читачами, телевізійні фільми "Київські етю­ди" й "Нічні концерти" за участю М.Бажана, В.Івченка та Б.Ступки. Плідну роботу з вивчення й підтримки народного мистецтва здійсню­вав журнал "Народна творчість та етнографія". В контексті україн­ської духовності й культури потужно функціонували мистецькі традиції Опішні й Косова, Василькова й Кролевця, творчість К.Білокур і М.Примаченко, Г.Візичканич і Г.Верес, Г.Почивайло і М.Шерегій, багатьох інших обдарованих і самобутніх майстрів на­родної творчості.

Українські митці працювали у різних суспільних сферах - на ниві культури, науки, освіти, у державних структурах, громадських орга­нізаціях. М.Рильський і П.Тичина тривалий час очолювали ака­демічні інститути. М.Бажан довгі роки був заступником голови уряду, опікуючись гуманітарною галуззю суспільного життя, П.Ти­чина - міністром освіти, головою Верховної Ради УРСР. Багатьох провідних діячів культури було обрано академіками, народними де­путатами, керівниками творчих спілок, редакційних колективів літе­ратурно-художніх і мистецьких часописів. Творчу працю багатьох письменників, художників, музикантів, акторів, режисерів театру і кіно відзначено престижними державними преміями, почесними звання­ми, орденами і медалями.

Творцям культури випало жити й працювати в певній системі суспільних координат, формуватися в умовах особливої духовної атмосфери того часу і розгортати мистецьку діяльність здебільшого не в конфлікті з тодішніми ідейними переконаннями і мистецькими уподобаннями.

Сама ж тоталітарна система мала своєрідну культуру, свою полі­тику, суспільствознавчі науки, філософію, формувала відповідну пра­восвідомість, власне розуміння ролі й значення мистецтва, свій погляд на мораль і релігію. Ця культура створювала вельми специфічне середовище людського буття. В її розвитку й саморозвитку є свої духовні надбання, серед них і такі, що підносяться над рівнем систе­ми і сягають загальнолюдського значення.

З культурологічного погляду 40 - 80-ті роки XX ст. слід розгля­дати як єдиний, цілісний процес розвою суспільного життя, духовності і культури. Тогочасний суспільний і державний лад розбудовувався і функціонував на одних і тих же засадничих принципах політики й духовності. Він еволюціонував, видозмінювався, але залишався не­змінним у своїх принципах, системі духовних цінностей. Культура й мистецтво змушені були зважати на цю реальність, певним чином співвідноситися з нею.

Слід мати на увазі, що функціонування політичної системи й роз­виток мистецтва хоч і пов'язані між собою, але не перебувають в абсолютній залежності. Кожна з цих сфер має свою специфічну при­роду, властиві їй внутрішні закони розвитку. Напрацювання куль­тури, зокрема художньої, належить оцінювати за законами мистецт­ва, у поняттях і категоріях естетики, а не ідеології й політики. Внесок кожного митця у доробок культури вимірюється мистецькою вартістю створеного.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідео­логічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових харак­терів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком ви­значену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно не­здійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась дик­тувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва.

Великої шкоди українській культурі завдали політичне ціле­спрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпе­ки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено при­вид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робило можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і по­літичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О.Довженка, вірш "Любіть Україну" В.Сосюри, повість "Березневий сніг" І.Чендея, роман "Собор" О.Гончара, твори Ю.Яновського, А.Малишка, Г.Тютюнника, Р.Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю.Іллєнка, "Короткі зустрічі і довгі проводи" К.Муратової, "Заячий заповідник" М.Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір - шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського на­ціонального університету імені Тараса Шевченка.

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув'язненні помирають В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко. Пересліду­вань зазнали письменники І.Дзюба, Є.Сверстюк, І.Світличний, Б.Чичибабін, художники І.Гончар, А.Горська, Л.Семикіна, О.Заливаха, Г.Севрук. З творчого процесу свавільно вилучаються письменни­ки Л.Костенко і В.Шевчук, кінорежисер В.Ілляшенко.

Творці нашої культури часто потерпали від недостатньо потуж­ного матеріального базису. Наприклад, видавничий цикл від руко­пису до книги тривав, за технологією, що тоді існувала, близько п'я­ти років. "За все своє творче життя, - згадував О.Довженко, - я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані, видрукованої на хорошій плівці кваліфікова­ними майстрами".

Культуру витворює нація соборними зусиллями свого духу, їй дають життя працьовиті люди, що прагнуть творчості й краси, про­дукують хист і таланти, для яких наука, мистецтво, творення духов­них цінностей - покликання і фах, і спосіб життя.

Чимало діячів української культури поступово усвідомлювали політичний анахронізм тоталітарної системи, її неспроможність адекватно реагувати на вимоги часу, конструктивно вирішувати назрілі проблеми суспільного життя. У середовищі інтелігенції наростали почуття протесту, опозиційні настрої, опір існуючому станові речей, протистояння у різних його формах. Творчий доробок митців оцінять час і мистецькі уподобання людей. Художня спадщина епохи в кращих її досягненнях і зразках увійде до духовної скарбниці української культури.

Наука. В Україні у 50-60-х роках XX ст. формується потужна система галузевої науки. Це наукові установи, підпорядковані виробничим міністерствам і відомствам. Науково-дослідні установи цього типу розв'язували проблеми розвитку відповідних галузей промисловості, їхня внутрішня структура відтворювала структуру виробництва. Інститути закріплювалися за певними видами продукції і виробництвами, що їх випускали: наприклад, інститути льняної, вовняної промисловості. Інший різновид - інститути, орієнтовані на технологічні процеси або групи їх: інститути прядіння, ткацтва тощо. У 1980-і рр. галузева наука в Україні мала понад 180 тис. наукових працівників, із них понад 50 тис. кандидатів і майже 4 тис. докторів наук.

У 60-80-і рр. розгортається науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах республіки. В них було створено проблемні й галузеві лабораторії, налагоджено зв'язки з науковими установами інших профілів і виробництвом, виконувались роботи за госпдоговірною тематикою і на бюджетній основі. До наукової роботи у вищих закладах освіти було залучено значну частину студентської молоді. Студенти працювали у наукових лабораторіях, конструкторських бюро, брали участь в археологічних розкопках, народознавчих експе­диціях, вивчали архівні матеріали. Така діяльність стимулювала у молоді інтерес до науки, була джерелом формування наукового резерву.

Отже, складовими наукового простору України в цей період були добре розвинені й структуровані Академія наук, численні галузеві центри, вузівська наука. В 70-ті роки XX ст. проявилася характерна тенденція - регіональний розвиток академічної науки, створення тери­торіальних наукових і науково-дослідних об'єднань. Здійснювався безпосередній вихід на виробництво академічної науки, налагоджу­валися паритетні зв'язки між наукою й виробництвом. Координато­ром злагодженої й цілеспрямованої роботи усіх цих ланок науково­го потенціалу виступав Державний комітет з науки й техніки.

Повоєнні десятиліття сформували в Україні наукові напрями й школи у багатьох галузях знань. Академія наук стала визначним центром фундаментальних і прикладних досліджень у матеріало­знавстві. Широкого розвитку набули актуальні проблеми сучасної фізики різних напрямів. Важливі наукові результати отримано в математиці, геометрії, алгебрі, в галузі механіки, гідробіології, наук про Землю і Всесвіт. Якісно нового рівня досягли дослідження у царині хімічних наук і сучасної біології. Принциповою новизною характе­ризуються роботи з дослідження й використання електрогідравліч­них явищ. Значний поступ Україна здійснила в дослідженні фізико-технічних проблем енергетики. Здобули визнання досягнення української науки в кібернетиці, літакобудуванні, ракетно-космічній техніці.

В історію української й світової науки увійшли імена провідних вчених, президентів Академії наук О.О.Богомольця, О.В.Палладіна, Б.Є.Патона, видатних вчених-академіків: авіаконструктора О.К.Антонова, конструктора ракетно-космічної техніки М.К.Янгеля, кібер­нетика В.М.Глушкова, фізика М.М.Боголюбова, хіміка А.К.Бабка, механіка О.М.Динника, математика В.Й.Левицького, геолога В.І.Лучицького, гідродинаміка Г.Ф.Проскури, ботаніка М.Г.Холодного, зоолога І.І.Шмальгаузена, теплофізика О.Н.Щербаня, вчених-медиків М.М.Амосова, О.С.Коломійченка, А.П.Ромаданова, селекціонерів П.Х.Гаркавого, В.М.Ремесла, Ф.Г.Кириченка.

Внеском у науку і духовну культуру були й напрацювання україн­ських учених-суспільствознавців. Інститут історії Академії наук підготував і видав 26-томну "Історію міст і сіл Української РСР", "Історію вітчизняної математики", удостоєну нагороди Міжнародної академії історії науки, фундаментальну двотомну "Історію технічно­го розвитку вугільної промисловості Донбасу", ряд узагальнюючих праць з історії електрозварювання, біології, хімії, матеріалознавства.

Вчені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з переви­дання української літературної класики, виявили й зібрали в архі­вах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науково­му й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видан­ня творів Т.Г.Шевченка, повного зібрання творів І.П.Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я.Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т.Г.Шевченка, видання літературної, наукової і епістолярної спадщини І.Я.Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних до­сліджень творчості українських письменників різних поколінь.

Унікальний фонд рукописних матеріалів створили вчені-фольклористи. На основі цих матеріалів створено багатотомне видання "Українська народна творчість". Побачили світ записи народної творчості відомих її збирачів, народні пісні в записах Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка, Лесі Українки, С.Руданського, Ю.Федьковича.

Широкий спектр лінгвістичних досліджень здійснили вчені-мовознавці. Результати їхньої наукової роботи втілено в 6-т "Українсько-російському словнику", низці фундаментальних мовознавчих праць. Науковим узагальненням напрацювань лінгвістів стало ви­дання "Сучасної української літературної мови" у 5 томах.

Важливою віхою у розвитку гуманітарних і соціальних наук було створення в системі Академії наук Інституту філософії та Сектору, а потім Інституту держави і права. Вчені-філософи багато зробили для дослідження української філософської думки. Видано зібрання творів Г.С.Сковороди, підготовлено до видання філософські твори Ф.Прокоповича у 3 томах, проведено вивчення філософської спад­щини професорів Києво-Могилянської академії - унікального яви­ща в історії української духовної культури. Високим рівнем нау­кових досліджень відзначаються праці філософів із проблеми лю­дини і людської діяльності, логіки наукового пізнання, культурології, етики й естетики.

У повоєнні десятиліття в галузі наук про людину й суспільство плідно працювала плеяда визначних українських учених: історики І.П.Крип'якевич, Є.М.Слабченко, В.П.Шевченко, економісти М.В.Птуха, П.І.Лященко, П.І.Багрій, філософи П.В.Копнін, В.І.Шинкарук, правознавці В.М.Корецький, П.П.Михайленко, мовознавці Л.А.Булаховський, Л.Л.Гуменецька, І.М.Кириченко, літературознавці О.І.Білецький, Є.П.Кирилюк, М.К.Гудзій, фольклорист Ф.М.Колесса та ін. Вони багато зробили для розвитку наукових досліджень, ви­дання фундаментальних дослідницьких праць, створення наукових шкіл, підготовки вчених-дослідників.

Українські вчені здійснили значний внесок у розвиток європей­ської та світової науки й культури. Багато вчених працювали в емі­грації: у Мюнхені діяв Український вільний університет, де працю­вали видатні фахівці з різних галузей знань. У ряді країн було ство­рено наукові організації й товариства, інші регіональні об'єднання науковців. Своїми винаходами й відкриттями збагачували науку й культуру людства видатні вчені: біохімік І.І.Горбачевський, визна­ний фахівець у теорії пружності С.П.Тимошенко, металург І.А.Фещенко-Чопівський, фізик Г.Б.Кістяківський, конструктор ракетно-космічних систем Т.Г.Костюк, бактеріолог П.І.Андріївський. Бага­то з них здобули освіту й наукові звання в Україні, а світове визнан­ня отримали на чужині.

Українська наукова спільнота за кордонами батьківщини мала серйозні досягнення в царині гуманітарних знань, її зусиллями ви­дано фундаментальну "Бібліотеку українознавства" у 22 томах. Ви­значною подією в науковому і культурному житті діаспори став вихід у світ багатотомної "Енциклопедії українознавства" за редакцією В.Кубійовича та "Словникової енциклопедії" в 10 томах. Вчені-гуманітарії повністю або частково видали літературну спадщину В.Винниченка, М.Хвильового, М.Драй-Хмари, П.Филиповича, антології та літературні збірники, листи й щоденники репресованих чи забо­ронених в Україні письменників, монографічні дослідження їхньої творчості, спогади. В діаспорі стали системою представницькі фору­ми, на яких наукова громадськість обговорювала актуальні пробле­ми науки і культури, шукала шляхи їх розв'язання.

Широкий спектр досліджень у галузі суспільствознавчих наук проводили у діаспорі видатні науковці: історики Д.Дорошенко, С.Наріжний, Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблін; філософи І.Мір­чук, Д.Чижевський; літературознавці Г.Костюк, Ю.Луцький; мо­вознавці І.Огієнко, Ю.Шевельов (Шерех); правознавець А.Яковлів; мистецтвознавці Д.Антонович, В.Січинський, В.Щербаківський; славіст К.Андрусишин; педагог С.Сірополк; етнограф З.Кузеля. В еміграції творили видатні митці О.Олесь, І.Багряний, В.Барка, Є.Маланюк, М.Орест, Т.Осьмачка, У.Самчук. Вони здійснили вагомий вне­сок у розвиток української науки.

Повоєнна історія української науки загалом велика й значуща. Вона залишається змістовним і привабливим об'єктом вивчення й пізнання, скарбницею знань, великих надбань і тривких уроків.

Культура тісно пов'язана з освітою. Лише освічена людина має доступ до книги і знань, скарбів мистецтва й сама здатна творити духовні цінності. Суспільство, яке прагне поступу, має постійно дба­ти про освіту народу, передусім молоді, розбудовувати раціональну й ефективну освітню систему, застосовувати сучасні педагогічні техно­логії, забезпечувати матеріальне оснащення навчального процесу, під­носити суспільний авторитет вчителя, престиж педагогічної професії.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8-10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти, відкрилося близько 1500 нових шкіл на півто­ра мільйони учнівських місць. У школах республіки з'явились нові імена вчителів, чия праця позначена талантом і творчістю, новатор­ськими пошуками: В.О.Сухомлинський, Г.Д.Нестеренко, І.І. Бабак, Г.М.Ільченко.

У 70-80-х роках XX ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Запроваджено восьмирічне загальне навчан­ня (всеобуч), на його основі здійснено перехід до загальної народної освіти. Початкова школа мала тепер трирічну програму навчання. Всеобуч поширювався й на середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Основною ланкою освітньої мережі стала середня школа. Наприкінці 1980-х рр. в Україні було 20 819 шкіл різних типів, в яких навчалося близько 7 млн. учнів.

На цей же час Україна мала 146 вищих закладів освіти, де навча­лися 853 тис. студентів, 730 середніх спеціальних навчальних за­кладів. У республіці сформувався потужний корпус наукових кадрів: число науковців сягнуло за 220 тис., з них понад 70 тис. докторів і кандидатів наук. У повоєнні десятиліття став університетським містом Донецьк. Значною подією наукового і культурного життя стало відкриття в 1946 р. університету в м. Ужгороді - першого вищого навчального закладу за тисячолітню історію краю.

Учителі, педагогічна громадськість України чимало зробили для освіти і виховання юнаків і дівчат багатьох поколінь, підготовки їх до активної життєвої діяльності. Українська школа пройшла разом зі своїм народом важкий шлях випробувань, нагромадила значний досвід педагогічних пошуків, виховної діяльності, формування осо­бистості. Цей досвід має непересічну цінність і потенціал тривалого існування у координатах школи нового часу.

Розвиток української культури в 40-80-ті роки XX ст. став уже історією, але цей період є епохальною ланкою культурного процесу в Україні.