62. Постструктуралізм і філософія "постмодерну" (х.Блум, ж.Делез, р.Барт, ж.Дерріда, ж.Ліотар та ін.).

Постструктуралізм — напрям у філософських і гуманітарних дослідженнях, що отримав розвиток в 1970—1980-ті роки у формі критики та подолання структуралізму. У постструктуралізмі знайшов відображення загальний стан духовної культури західного суспільства — падіння престижу науки, втрата віри в соціальний прогрес, дегуманізація суспільних відносин. Незважаючи на те, що схожі ідеї раніше висловлювали американські та німецькі філософи, течія була найбільш розповсюджена у Франції. Постструктуралізм розглядає світ культури як феномен писемної культури, безкінечний і безмежний текст, всередині якого знаходиться і сам індивід. У постструктуралізмі замість індивідуального суб'єкта (як у структуралізмі та екзистенціалізмі) на перший план виходить колективне «Я», мала група однодумців. Для нього властива деконструкція (аналітичне розчленування понять), децентрація, дискурсивний (концептуальний, логічно-раціональний) аналіз мови культури, інтерпретація простору культури як знакової системи, яка складається з тексту (за Жаком Дерріда, «нічого не існує поза текстом») і контексту, стирання просторово-часових меж буття культури. Постструктуралізм виступає філософською, концептуальною основою постмодернізму. Постструктуралісти звинувачували своїх попередників в догматичності. Вони визнавали існування структур, але були упевнені в їх децентралізованості і в тому, що «головне в структурі — те, що виводить за її межі».

Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Визначальні риси постмодернізму: культ незалежної особистості; потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно композиційному, а й на образному, мовному рівнях; як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; іронічність та пародійність.

63. Поняття “соціального характеру” у філософії е.Фромма.

Німецький вчений Е. Фромм, представник неофрейдистського напрямку, намагаючись поєднати психоаналітичний і соціологічний підходи, вводить у соціологічний дискурс поняття "соціальний характер". Він відзначає, що кожна людина має свій індивідуальний характер, проте, якщо знехтувати незначними розбіжностями, можна виділити декілька типів характерів, у цілому репрезентативних для різних людей. Проблема структури характеру виходить далеко за межі окремого індивіда, якщо тільки вдається показати, що нація, соціальні спільноти або класи у цьому суспільстві мають специфічну для себе структуру характеру. Цей типовий для суспільства характер Е.Фромм назвав "соціальним характером".

Показано, що "соціальний характер" не є статичним феноменом, він відображає не просто суму рис характеру, які можна знайти у більшості представників цього суспільства. На підтвердження цього слід розглянути функції соціального характеру. Одна з основних функцій соціального характеру полягає в тому, щоб людям хотілося діяти так, як вони повинні діяти, і в той же час, щоб вони знаходили задоволення, діючи відповідно до вимог соціальної системи. Соціальний характер буде виконувати стабілізуючу функцію на рівні суспільства і адаптуючу функцію на рівні особистості до того часу, поки об'єктивні умови в суспільстві та культурі залишаються незмінними. Якщо ж зовнішні умови змінюються таким чином, що перестають відповідати сформованому соціальному характеру, виникає розрив, завдяки якому соціальний характер замість елемента стабілізації, яким він повинен бути у суспільстві, перетворюється в елемент дестабілізації.

Концепція соціального характеру, яка була запропонована Е.Фромом разом з концепцією А.Кардинера (basic personality) є найбільш вдалою спробою встановити кореляцію між соціально-психологічним типом особистості і соціальними інститутами суспільства.

Доведено, що прикладом трансформації типів характеру, яка обумовлена змінами структури суспільства, може бути модель, запропонована Д.Рісменом. Він виділяє три основних типи характеру, які домінували в певний період історії та визначали розвиток того чи іншого суспільства. Ці універсальні типи соціального характеру як "орієнтований-на-традицію", "орієнтований-на-себе", "орієнтований-на-іншого" притаманні і сучасним суспільствам. І суспільства розвиваються відповідно до того, який з цих типів характеру домінує.