- •Історія України як суспільний процес і наука
- •Державотворчі процеси на українських землях (до іх ст.)
- •Виникнення держави Русь. Версії походження Київської держави
- •4 Внутрішня і зовнішня політика київських князів (кінець іх – початок хii ст.).
- •5 Русь на історичному етапі роздроблення. Галицько-Волинська держава.
- •6 Українські землі у складі Великого князівства Литовського
- •10. Самоствердження козацтва. Перші повстання.
- •7 Укр. Землі в складі Речі Посполитої.
- •8 Козацтво, його місце та роль в українській історії.
- •9 Військово-політичний устрій Запорозької Січі.
- •11. Національно-визвольні повстання українського народу 20-30 рр. XVII ст.
- •12. Церковне питання в Русі-Україні
- •13. Військо Запорозьке
- •15 Внутрішня і зовнішня політика Гетьманщини доби і. Мазепи.
- •16. Гайдамацький рух/ коліївщина
- •24. Українські партії XIX — на початку XX ст.
- •25 Україна та українське питання у роки Першої світової війни.
- •.Українська революція доби Центральної ради.
- •27 Українська Держава Павла Скоропадського.
- •28 Українська революція доби Директорії. Друга унр (1918–1921 рр.)
- •29 Західноукраїнська Народна Республіка (1918–1923 рр.)
- •30.Політика більшовиків: “воєнний комунізм” і Неп в Україні (1919–1929 рр.)
- •31. Урср у складі срср
- •32.Політика українізації (1923 – початок 1930-х рр.), її наслідки.
- •33 Сталінщина, її сутність і наслідки в 1930-х роках
- •34. Голодомор 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947
- •35. Західна Україна в Міжвоєнний період
- •36. Роль «українського питання» . Перший етап війни 1941-1942
- •38. Рухи опору на території України
- •39. Радянська армія в боях за звільнення України (1943-1944)
- •Повоєнна відбудова в урср, її особливості (1944 – початок 1950-х рр.)
- •Україна в період жданівщини. Націоналістичний рух на
- •45 Передумови відродження української національної держави у роки “перебудови”.Причини перебудови:
- •46. Україна на шляху державної незалежності 1990-1991
- •47. Особливості політичного та соціально-економічного розвитку України в 1990 –х р.
- •48. Державний устрій України
- •49. Основні суперечності та труднощі конституційного процесу в україні від 1996 року
- •50. Черкаська область
- •53. Аналіз історичного джерела (“Слово про Ігорів похід”)
- •54. Аналіз історичного джерела (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.).
- •55. Аналіз історичного джерела (Пересопницьке євангелія 1556–1561 рр. Та Острозька Біблія 1581 р.)
- •56. Аналіз історичного джерела (Зборівський договір 1649 р. Б. Хмельницького)
- •57. Аналіз історичного джерела (Білоцерківський договір 1651 р. Б. Хмельницького)
- •58. Аналіз історичного джерела (Московська угода (Березневі статті б. Хмельницького) 1654 р.)
- •59. Аналіз історичного джерела (Гадяцька угода 1658 р. І. Виговського)
- •60. Аналіз історичного джерела (Літопис Самійла Величка)
- •61. Аналіз історичного джерела (Конституція 1710 р. П. Орлика)
- •62. Аналіз історичного джерела (м. Костомаров “Книга буття українського народу”)
- •63. Аналіз історичного джерела (“Основа” (1861–1862 рр.) – перший український журнал у Російській імперії)
- •64. Аналіз історичного джерела (м. Міхновський “Самостійна Україна”)
- •65. Аналіз історичного джерела (б. Грінченко “Словарь української мови”)
- •66. Аналіз історичного джерела (і Універсал Центральної ради)
- •67. Аналіз історичного джерела (іі Універсал Центральної ради)
- •68. Аналіз історичного джерела (ііі Універсал Центральної ради)
- •69. Аналіз історичного джерела (іv Універсал Центральної ради)
- •70. Аналіз історичного джерела (п. Скоропадський “Грамота до всього українського народу”)
- •71. Аналіз історичного джерела (Закон “про п’ять колосків” від 7 серпня 1932 р.)
- •72. Аналіз історичного джерела (“Акт проголошення відновленої Української держави” від 30 червня 1941 р.)
- •73. Аналіз історичного джерела (і. Дзюба “Інтернаціоналізм чи русифікація”)
- •74. Аналіз історичного джерела (Декларація про державний суверенітет України)
- •75. Аналіз історичного джерела (Акт проголошення незалежності України)
- •76 Історичний портрет (княгиня Ольга)
- •77 Історичний портрет (князь Володимир Великий)
- •78 Історичний портрет (князь Ярослав Мудрий
- •79 Історичний портрет (князь Володимир Мономах
- •80. Історичний портрет Данило Галицький 1201-1264
- •81 Історичний портрет (князь Данило Галицький)
- •84. Історичний портрет Петра Могили 1596-1647
- •87. Іван Мазепа
- •89. Григорій Сковорода
- •91. Тарас Шевченко
- •93. Кость Левицький
- •95. Михайло Грушевський
- •97. Євген Коновалець
- •99.Роман Шухевич
- •100. В’ячеславЧорновіл
15 Внутрішня і зовнішня політика Гетьманщини доби і. Мазепи.
25 липня 1687 р. на козацькій раді було обрано нового гетьмана. Ним став генеральний писар Іван Мазепа. Свою діяльність Мазепа розпочав в умовах підписання нових "Коломацьких статей", що застерігали Україну від порушення умов вічного миру між Росією та Польщею. Гетьману заборонялося мати дипломатичні зносини з іншими державами. Для постійного контролю за гетьманським урядом мала постати залога в гетьманській столиці — Батурині.І. Мазепа був добре освіченою людиною, мав значний військовий і дипломатичний досвід, пройшов добру школу управління Україною під керівництвом Дорошенка і Самойловича.На першому етапі гетьманування Мазепа дотримувався політики добрих відносин з Москвою: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. За рахунок України утримувалися не лише козацькі, а й російські війська. . У розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування гетьман вкладав величезні гроші з державної військової скарбниці та власні кошти, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб Україна може зрівнятися з європейськими державами.
16. Гайдамацький рух/ коліївщина
Гайдáмаки — )— самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух - це національно-визвольний і суспільно-політичний рух прoти польського гніту на правобережній Україні на прикінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині. Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажаючих підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення! Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найголовнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк. Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів. Київ та прилеглий до нього округ на правому березі Дніпра були місцем організації гайдамацьких загонів, а також схованкою для них. Гайдамакам допомагали київські міщани, церковні причетники, дрібні чиновники різних управлінь і навіть солдати російського гарнізону. Дві третини Київського округу належали монастирям. За селом чи окремим угіддям наглядав чернець, якого називали городничим. Там, подалі від міста, а отже й контролю властей, гайдамаки знаходили тимчасовий і безпечний притулок. Ченці вбачали в гайдамаках борців за православну віру. В. Б. Антонович писав, що ченці всіх київських монастирів підгримували гайдамаків. Царський уряд намагався ліквідувати гайдамацтво, але заарештованих військовими підозрілих людей передавали до суду магістрату. А той майже завжди звільняв їх з-під арешту чи віддавав міщанам на поруки. Іноді арештанти тікали з міської в'язниці.Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі. Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта. Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині[2]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід. У лютому 1768 року під тиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у місті Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині. Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» із закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі. Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня (6 червня) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. Після здобуття 10(21) червня Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту — полковником і князем уманським. Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 р. на Правобережжі діяло близько 30 загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та іншими. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Україну і на Запорожжя. За цих умов російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти повстанців. У другій половині червня 1768 р. російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. 26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р.
17. Геополітичнізміни в Східній Європі у XVIII.Нова геополітичнаситуація, яка склалася в Центральній та СхіднійЄвропі на кінець XVIII — початок XIX ст., спричинилавеликігеополітичнізміни і соціальніперетворення в Україні. Після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділу перестала існуватиРічПосполита, до складу якої входили значнітериторіїукраїнських земель. На кінець XVIII ст. булоліквідованоКримське ханство, щонесловеликістраждання і спустошенняукраїнськомународовіпротягомчотирьох з половиною столітьсвогоіснування. Унаслідокцихзмінвиникли абсолютно новігеополітичніутвореннянакартіЄвропи. Галичина, Закарпаття, а згодом і Буковинаввійшли до складу Австрійськоїімперії, а всііншіукраїнськіземлі разом з інтегрованоюГетьманщиною та Слобожанщиною — до російськоїдержави. Таким чином, переважнабільшістьукраїнських земель від Збруча на заході до Дінця на сходіопинилисяпідвладоюімперіїРоманових. Сталисязначнізміни і в адміністративно-територіальномуустроїУкраїни, яка входила доРосії, започатковані указом Павла І від 12 грудня в 1796 р. "Про новийподілдержави на губернії і намісництва". Деякізмінивідбулися на початку XIX ст. Зокрема, булоутворенодев'ятьгуберній (Чернігівську, Полтавську, Харківську, Київську, Херсонську, Таврійську, Волинську, Подільську, Катеринославську), які за системою управліннянаслідувалиросійськ.
18. УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА ABCTPO-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ. ЕПОХА НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (КІНЕЦЬ XVIII — КІНЕЦЬ XIX СТ.).Занепад Гетьманщини: Колонізація Росією півдня України. Культура України у XVIII ст. Феодально-кріпосницький лад і зародження капіталізму. Культурне відродження на початку XIX ст. в західноукраїнських землях. Буржуазна революція 1848 р. в Західній Європі — "весна народів" — і реформи в Австрійській імперії. Суспільний рух в Галичині в 11-й половині XIXст. Розвиток капіталізму в Україні в І 1-й половині XIX ст. Формування української політичної еліти у XIX ст. Суспільно-політичний рух 60-90-х pp. XIX ст. Основні проблеми: В кінці XVIII — на початку XIX ст. більша частина українських земель (Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя та Південна Україна) належали Росії, а Північна Буковина, Закарпаття та Галичина залишились у складі Австрійської імперії. Після включення більшої частини України до складу Російської імперії відбувається зміна всього способу життя українців в нових політичних, економічних, соціальних і культурних умовах абсолютної монархії. Всі землі України, які придбала Росія в результаті трьох поділів Польщі, увійшли в загальну адміністративно-територіальну систему імперії. Ще в 1796 р. Правобережну Україну (Південно-Західний край) поділили на три губернії Київську, Подільську і Волинську, що об'єднувалися в Київському генерал-губернаторстві. Тоді ж утворили Слобідсько-Українську губернію, яка в 1835 р. дістала назву Харківської. В 1802 р. Малоросійську губернію поділили на Полтавську і Чернігівську губернії, що входили до Малоросійського ге В результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 р. Буковину захопили австрійські війська. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 р. 1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. Протягом 1786—1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії.
19. Кріпосницька система в Україні.Розвиток елементів капіталізму в промисловості, землеробстві, занепад поміщицького та селянського господарства, посилення кріпосницької експлуатації, пожвавлення визвольної боротьби народних мас, відставання економіки країни від передових західноєвропейських держав тощо дедалі гостріше ставили питання про недоцільність збереження кріпосного права навіть в інтересах панівного класу – дворянства.Після придушення повстання декабристів уряд встановив у країні режим небувало жорстокої військово-поліцейської диктатури, безжалісно розправляючись навіть із незначними проявами антифеодального протесту.Проте саме в 30-х роках 19ст. криза феодально-кріпосницької системи в Росії стала досягати небувалих розмірів. У цей період почався промисловий переворот, але кріпосницький лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.Невдоволення зростаючим соціальним гнітом охоплювало дедалі ширші маси селянства. Посилився його опір поміщикам, антифеодальний рух (у 1826р. відбулися заворушення селян на Уманщині, в 1831,1833 – на Київщині, 1834 – На Харківщині, 1844 – на Катеринославщині, в 1847 – на Поділлі…). Особливо широкого розмаху набув антифеодальний рух селян після революції 1848р. та поразки Росії в Кримській війні. У країні виникла революційна ситуація.ицька система в Україні.
23. укр. Нац. Рух 19 ст.
У 1830-1840-х роках центром національного руху став Львів, а його авангардом - громадсько-культурне об'єднання «Руська трійця». Засновники об'єднання М.Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Го-ловацький (1814-1888), на той час студенти Львівського університету і водночас вихованці греко-католицької духовної семінарії, виступали за визволення поділеної на частини України. Вони започаткували новий етап у розвитку національного руху на західноукраїнських землях у дусі романтизму. У другій половині XIX ст. національно-визвольній рух в Україні активно розвивається, підноситься на якісно вищий рівень. Наприкінці 50-х років у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших містах виникають напівлегальні суспільно-політичні організації - так звані громади, їхні ідеологи - В.БІлозерський, М.Костомаров, Т.Шевченко -згуртовують навколо себе патріотично налаштовану інтелігенцію і студентську молодь. Громади розгортають культурно-просвітницьку роботу серед народу, пробуджуючи його національну свідомість. Перша така громада виникла в Київському університеті з таємного гуртка «хлопоманів», учасники якого - В.Антонович, Б. Познанський, Ф.Панченко, Т.Рильський, А.Свид-ницький - «ходили в народ», поширюючи серед селян ідеї соціального й національного визволення. Внаслідок репресій та арештів 1860-1861 рр. гурток «хлопоманів» перестав існувати. Але активні його члени разом зі студентами М.Драгома-новим, І.Касяненком, братами Синьогубами й П.Чубинським створили нове таємне товариство - «Українську громаду», що пропагувала національну ідею переважно в недільних школах, де навчалися робітнича молодь і діти зубожілих міщан. У бібліотеках учні знайомилися з творами Т.Шевченка, [.Котляревського, Марка Вовчка та інших українських письменників. Коштом заможних українців В.Тарнавського і Г.Галагана у Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії український часопис - «Основа», що опублікував твори українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світ «Буквар южноруський» Т.Шевченка, «Граматика» II. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, які, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. В.Антонович, М.Драгоманов, М.Русов, М.Зібер і С.Подолинськгій заснували таємну «Стару громаду», яка головну увагу приділяла розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. М.Драгоманов закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як вони себе називали, «свідомі українці» заявили про себе 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасів-ців», головною метою якого було б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Правда» з'явилася програма братства - «Декларація молодих українців».
