16. «Нова культурна історія» на Заході. Л. Гант.

Під впливом постмодернізму и США та європейських країнах поширилася течія "нової культурної історії", яка виступила в опозиції до соціальної. На початках теоретичним підґрунтям для неї послугувала культурна антропологія К. Гірша, збагачена методами лінгвістики та культурології. "Нові культурні історики" докорінно відрізняються від традиційних, котрі описують т. зв. зовнішні прояви культурного життя. Одна з творців нового напряму Лінн Гант у книзі "Політика, культура і клас у Французькій революції"" (1989) дала приклад оригінального під ходу, показавши, як під впливом іконографії та ритуалів формував ся образ нової політичної та соціальної дійсності, відмінний вії попереднього. У ній культура - тобто артефакти художнього відображення оточення - виконували функції посередника між реальністю та її сприйняттям. Автор зазначила, що тільки культурні феномени дають змогу впорядкувати хаос оточення, надавши йому певного змісту й сенсу. У такому розумінні культура перетворюється на єдиний засіб комунікації між окремими особами, мі* особами й оточенням. Це дає підставу стверджувати, що як історія так і інші соціальні та гуманітарні науки на початку ХХТ ст. пере живають перехід до вивчення насамперед культурних феноменів, ям приховують у собі "коди" сприйняття дійсності окремими ЛЮДЬМИ І колективами. Такий підхід відкриває нові можливості як у вивченні на рівні соціальних процесів, так і на мікроісторичному рівні. V центр дослідження стають проблеми сприйняття і суб'єктивного "де кодування" інформації, одержуваної особами і спільнотами ззовні.

17. Ґендерна історіографія у сша. Д.Скот.

Звернення до суб'єктивних аспектів історичного пізнання від¬крило низку нових тем і полів досліджень. Серед них ще у 70-ті роки виокремилася "жіноча історія" ("жіночі студії"), яка згодом, у 80-ті роки, трансформувалася у гендерну історію ( "рід"). "Жіноча історія" зросла на ґрунті феміністичного руху ХІХ-ХХ ст., який виступав за рівні права чоловіків і жінок, дотримуючись погляду, що між ними немає "родових" відмінностей. Проте т. зв. "друга хвиля" фемінізму другої половини XX ст. навпаки наго¬лосила на суттєвих відмінностях між чоловічим і жіночим сприйняттям дійсності, визнанні "специфічності" жінок щодо чоловіків.

Сформувались чотири предметні галузі гендерної історії:

 Комплекс символів і образів, які характеризують чоловіків та жінок в культурі (гендерні стереотипи)

 Комплекс норм: релігійних, політичних, які закріплюють відмінності між чоловіками і жінками.

 Вивчають проблеми самовираження, само сприйняття та самосвідомості (гендерна ідентичність)

 Вивчають соціальні відносини та ідентичності, які формують сім’ї.

Тендерні концепції, як вивчення особливостей станів свідомості різних статевих і вікових спільнот, спочатку прописалися в соціології, а тоді зустрілися з "жіночими студіями". Виникли наукові центри, головним об'єктом досліджень яких була жінка - у сім'ї, на виробництві, в освіті, науці, культурі. Історико-фемінологічні дослідження показали, що в історичних розвідках майже повністю відсутні жінки, які впродовж століть у різні епохи і в різних культурах мали свій світогляд й свою систему цінностей, що відрізнялися від чоловічих. Було доведено, що статус жінки (як і чоловіка) не надається, а отримується, а стать було визнано лише "засобом інтерпретації біологічного, закріпленого писаними і неписаними законами суспільства

Американська дослідниця Джоан Скотт 1985 р. у доповіді на зборах Американської історичної асоціації закликана покласти край протиставленню "чоловічої"" та "жіночої"" історій; вона запропонувала на її місце «гендерну історію". їй належить також визначення її предметного поля, яке дослідниця подає як: 1) комплекс символів і образів, що характеризують чоловіка і жінку в культурі («гендерні стереотипи"); 2) комплекс норм - релігійних, педагогіч¬них, наукових, правових, політичних, які закріплюють відмінні позиції чоловіка і жінки в суспільстві («гендерні норми"); 3) проблеми самовираження, суб'єктивного самосприйняття та самосвідомості ("ґендерна ідентичність"); 4) соціальні відносини та інституції, що їх формують (сім'я, ринок, освіта тощо). Таким чином, гендер перетворився на "соціальну стать" з широким соціальним простором.

Першими підтримали ідеї Д. Скоп американські історики С. Александер, Ґ. Лернер, Д. Келлі, П. Земон Девіс. Американська дослідниця Джоан Скотт 1985 р. у доповіді на зборах Американської історичної асоціації закликала покласти край протиставленню "чоловічої" та "жіночої"" історій; вона запро¬понувала на її місце "ґендерну історію". їй належить також визна¬чення її предметного поля, яке дослідниця подає як: 1) комплекс символів і образів, що характеризують чоловіка і жінку в культурі ("ґендерні стереотипи"); 2) комплекс норм - релігійних, педагогіч¬них, наукових, правових, політичних, які закріплюють відмінні по¬зиції чоловіка і жінки в суспільстві ("ґендерні норми"); 3) проблеми самовираження, суб'єктивного самосприйняття та самосвідомості ("ґендерна ідентичність"); 4) соціальні відносини та інституції, що їх формують (сім'я, ринок, освіта тощо). Таким чином, Тендер пере¬творився на "соціальну стать" з широким соціальним простором.

Першими підтримали ідеї Д. Скотт американські історики С. Александер, Ґ. Лернер, Д. Келлі, Н. Земон Девіс, російські -Н. Пушкарьова, Н. Дружиніна, Л. Рєпіна. Численні праці, що з'яви¬лися у 80-90-ті роки, засвідчили фахову акцептацію напряму істо¬риками багатьох країн світу. На зміну структурі і схемі під впливом постмодерну прийшов принцип "тонкої взаємопов'язаності", де мік- підхід змусив визнати поліцентризм і багатоманітність навколиш¬нього світу, плюралізм суб'єктів і об'єктів історичного знання. Вив-ення суб'єктивності як такої зміцнило переконання про існування "жіночої суб'єктивності". У полі зору дослідників опинилися сфери інтимності - секс, сексуальна практика і політика (К. Міллє "Сексу¬альна політика", 1969; М. Фуко "Історія сексуальності", 1976-1984).

Аналіз мовних дискурсів в усіх галузях соціального життя показав, що кожний з них є 'тендерно враженим", тобто таким, що містить в собі усталені статеві стереотипи, а мовленева практика значною мірою визначає людську поведінку. Ґендерологи виявили "множинність" статей (бісексуали, трансвестита, лесбіянки, гомо-сексуали тощо) і запровадили їх в історію як окремі соціальні групи. Хоча ґендерна історія сьогодні не позбавлена суперечностей і крайно¬щів, вона перетворилася на доволі впливовий історіографічний нап¬рям, який, на думку Д. Скотт, приносить добрі пізнавальні здобутки.

Основні теоретико-методологічні положення гендерної історії були сформульовані Д. Скотт у відомій програмній статті [67]. У її трактуванні це поняття визначене як «первинний спосіб означення владних відносин» і характеризується специфічним поєднанням чотирьох нерозривно взаємозв'язаних підсистем, що принципово не зводяться одна до одної. Це, по-перше, комплекс культурних символів членів певного співтовариства. Друга складова - це нормативні твердження, які визначають спектр можливих інтерпретацій наявних символів і знаходять свій вираз в релігійних, педагогічних, наукових, правових і політичних доктринах. По-третє - це соціальні інститути і організації, в які входять не тільки система спорідненості, сім'я і домогосподарство, але і такі сексуально-диференційовані інститути, як ринок робочої сили, система освіти і державний устрій. Нарешті, четвертий конституюючий елемент - самоідентифікація особи.

19...”Усна історія” у Великій Британії. Пол Томпсон.

Серед напрямів фрагментаризованої історіографії кінця XX ст. своє місце посіла також "усна історія " (oral history). Цей напрям як галузь історичних знань сформувався в середині XX ст., коли у США, а згодом в європейських країнах (Велика Британія, Франція, Італія) виникли товариства з усної історії, почали виходи¬ти спеціалізовані часописи.У 1948 p. американський соціолог А. Невінс вперше вжив цей термін, розуміючи під ним збір і використання спогадів про історичні події, викладені у словесній формі. Пізніше його почали застосовувати як шодо різних історичних традицій, що передавалися з уст до уст вродовж віків (наприклад, у деяких африканських та азійських народів)* так і стосовно спеціальної дослідницької літератури, яка була написана на базі цих першоджерел.

Методологія усної історії пов'язана з досвідом етнологічних досліджень, соціологічних опитувань, анкетувань, інтерв'ю. Як напрям історичних студій усна історія виникла з потреби збору й впорядкування усних свідчень про давні й недавні події, незафіксовані в писемних джерелах. Проте порівняно швидко її представники звернули увагу на своєрідний пласт історичної свідомості - історичну пам'ять (стійкі образи, індивідуальні та колективні стереотипи). З'ясувалося, що "офіційна" історія часто входить у суперечність зі сприйняттям і відображенням подій в історичній свідомості осіб та спільнот: існують якби різні історії - на рівні фахівців, державних інститутів, соціальних груп і окремих осіб. Конфронтація історичної свідомості з історіографією виявила значну вибірковість й стійкість історичних уявлень, зумовлених соціально-культурним середовищем.

Дослідження з усної історії стимулювали "рух" за усну історію, який розпочався в рамках напряму "історії знизу", виокремившись наприкінці 1970-х років в окремий напрям міждисциплінарних історичних студій. Сучасні теоретики усної історії – Жан Вансіна, Пол Томпсон - звернули увагу на те, що свідчення людей різної соціальної, етнічної, групової, вікової та станової приналежності виявляють відмінне ставлення до одних і тих же подій, розкривають більш широку картину минулої реальності через суб'єктивність її сприйняття. Усна інформація про ПОДІЇ, що зберігається у свідомості сучасників, дає значною мірою •нтий" образ цих подій, ніж традиційна історіографія. Це дало Підстави прихильникам усної історії пропагувати крайні погляди Про "винайдення" "справжньої"" історії, історії, яка конденсується у Пам'яті і передається за традицією, на противагу "документальній" ІСт°рії, заснованій на офіційних документах.

У сучасних умовах соціологічні техніки усної історії включені до канону знання багатьох істориків. У США та європейських країнах, передусім Великій Британії, створено розлогі архіви усної історії, де нагромаджуються записи різних спільнот ("фокус-груп") щодо давніх і біжучих подій.. Усна історія неочікувано розкрила свої пізнавальні можливості не тільки в конструюванні історії доколоніальної Африки та Азії , а й в реконструюванні суспільної свідомості населення т. зв. країн соціалістичного табору.

Теоретиком усної історії у Великій Британії став Пол Томпсон, який створив Товариство усної історії та часопис "Усна історія". У книжці "Голос минулого: усна історія" (1978) він намагався довести, що матеріали усної історії, одержані шляхом опитування (інтерв'ю) безпосередніх учасників подій, містять менше суб'єктивізму, ніж праці істориків, засновані на "писаних" джерелах. Проте надто оптимістичні оцінки матеріа¬лів усної історії згодом були піддані критиці, в той час як згрома¬джені в процесі роботи документальні свідчення послугували й слугують доброю підставою для вивчення індивідуальної та колек¬тивної свідомості різних соціальних середовищ. У 1975 р. П. Томп¬сон опублікував працю "Едвардіанці. Перетворення британського суспільства", яка базувалася на понад 400 інтерв'ю з особами, котрі народилися до 1906 р. Аналіз інтерв'ю повинен був допомогти реконструювати стан і зміни британського суспільства на початку XX ст., але замість цього автор одержав цікавий зріз соціальної свідомості цього суспільства.