Види шрифтів за призначенням

• Службові шрифти — текстові шрифти мають завжди менший кегль порівняно з основним текстом і світле накреслення. Вони застосовуються для текстівок, підписів авторів, виносок, вихідних відомостей.

• Основні шрифти — мають просте виконання, яке не відволікає від змісту, і призначені для максимально комфортного читання довгих текстів. Текстовими шрифтами можуть бути як гарнітури із засічками, так і рубані, але ніколи — декоративні, їх розміри коливаються від 8 п. (у довідкових виданнях) до 20 п. (у дитячих виданнях).

• Додаткові шрифти — текстові шрифти мають відрізнятися від основного, але не впадати в око. їх призначення — повідомити другорядну інформацію, доповнити основний текст. Застосовуються такі шрифти для коментарів, приміток, паралельних повідомлень, матеріалів не основної тематики. Читач повинен з першого погляду зрозуміти, що він читає додатковий текст і не переплутати його з основним. Отже, додаткові тексти повинні бути світлими, розміром не більше за основний шрифт, і контрастно виділятися від основного тексту.

• Видільні шрифти — текстові шрифти застосовуються для виділень у тексті або на сторінці. Такі виділення можуть бути ледве помітними — тією ж гарнітурою, але іншим кеглем, накресленням; або ж різко контрастувати малюнком, кольором, розміром. Як правило, способи виділення у виданні чітко обмежені. Акцидентними шрифтами друкують невеликі текстові фрагменти (врізи, текстові виділення, колонтитули, ініціали, приклади) через їх важкість для сприйняття — складний малюнок, щільність.

• Технічні шрифти — текстові шрифти призначені для спілкування людей за допомогою різних пристроїв: екрана комп'ютера, радіотелефон), калькулятора, панелі принтера і т. ін. Наприклад, при проектуванні шрифту OCR перед А. Фрутігером постало завдання створити моноширинний шрифт таких пропорцій і пластики, щоб літери якнайсильніше відрізнялися одна від одної і щоб промінь, що їх читає, мав якнайменше шансів помилитися. Цією вимогою можна пояснити появу особливої пластики в літерах I J L і j r F M W m W. Технічні шрифти застосовуються в електронних виданнях або як ілюстрація повідомлень різних пристроїв у науковій, технічній чи навчальній літературі.

Що таке стиль?

Стиль у загальному розумінні — усталена форма художнього самовизначення епохи, регіону, нації, соціальної або творчої групи або окремої особистості. Поняття стилю є центральним в історії літератури та мистецтва, однак поширюється і на інші види людської діяльності, перетворюючись в одну з найважливіших категорій культури в цілому, у динамічно мінливу суму її конкретних історичних проявів.

Стиль в історії культури

Стильове багатоманіття по різному проявлялося у різні історичні епохи.

В древню епоху, інформація про яку черпається з археологічних знахідок, стильове багатоманіття проявляється у співставленні взірців пам'ятників древньої культури, що виявляють не тільки хронологічні ланцюги, але і відчутні лінії розквіту та занепаду культур. Древнім стилям властивий тісний зв'язок з властивим данному регіону ландшафтом, типами розселення, побутового укладу. Вони чітко виражають різні ремісничі навички (напр. «червоно-фігурний» або «чорнофігурний» стилі давньогрецького вазопису). Зароджується й іконографічне визначення стилю (тісно сполучене з каноном): вирішальним виявляється який-небудь символ, основоположний для вірувань данього регіону або періоду (напр. «звіриний» стиль мистецтва євразійського степу, споконвічно пов'язаний з тотемізмом).

Сам термін «стиль» формується в добу класичної і пізньої античності. Стиль відокремлюється від речі або вірувань, перетворюючись у мірило творчої виразності як такий. В античній риториці та поетиці виникає розуміння необхідності різноманіття стилів, якими необхідно володіти поету чи оратору для ефективного впливу на сприймача; виділяються три стилі: «серйозний» (gravis), «середній» (mediocris) і «спрощений» (attenuatus). Регіональн6і стилі виходять за межі свого географічного походження: наприклад «аттичний» чи «азійський» вже не обов'язково стосуються створеного в Аттиці чи Малій Азії, але позначають «суворіше» або «більше квітчасте й пишне» у своїй манері.

В середні віки переважають географічний та релігійний чинники. Паралельно виникненню й поширенню світових релігій, ключовим чинником стилеутворюючоої спорідненості стає іконографія. В Європі відмітні риси отримують романський та візантійський стилі, кожен з яких базується на особливій системі символічних ієрархій. Стильова спорідненість властива локальним центрам ранньохристиянської художньої культури Європи, Передньої Азії й Північної Африки. Подібні процеси властиві і мусульманській культурі, де віросповідальний чинник стає провідним у процесах стилеутворення, і почасти уніфікує місцеві традиції.

В епоху відродження категорія стилю остаточно відособлюється. Примітно, що і сам термін ренесанс окреслює не тільки певну історичну епоху, але й стильову категорію. Культурні феномени, що тяжіли один до одного в силу регіональної чи релігійної спільності в епоху Відродження отримують оціночні судження, що намічають стильовим явищам певне місце в історичному процесі. Поняття і історичної часу починає відділятися від образу цього часу, вираженого у ретроспекціях. З цього моменту стиль починає претендувати на нормативну загальність, а з іншого боку — індивідуалізується. Висуваються такі митці, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, творчість яких розглядається в контексті поняття стилю певної особистості.

У 17-18 столітті відбувається подальша психологізація поняття стилю. Відомі вислови Р. Бертона «Стиль виявляє (arguit) людину» і Бюффона «Стиль — це людина» передували появі психоаналізу, показуючи, що мова йде не тільки про узагальнення, але про виявлення суті. Амбівалентність особистого і нормативного загострюється стилістичним антагонізмом, за якого будь-який стиль передбачав наявність певного протилежного стилю. В подальшому подібна стилістична діалектика стає рушієм постійної боротьби традиціоналізму та авангарду, а властивою рисою історично значимих творів стає їх монолітна цілісність.

У просторі просвітительської культури епохальні стилі поступово витісняються напрямками, що часто змінюють один одного і визначають динаміку художньої моди. Ряд дослідників розглядають стиль як головний напрям історико-художнього дослідження, що виявляє світосприймання епохи, будову і ритм її буття, зокрема Шпенглер називає стиль «пульсом самоздійснення культури».