Глава 40 концесії

Стаття 406. Концесійна діяльність в Україні

1. Концесія - це надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі вітчизняним або іноземним суб'єктам господарювання (концесіонерам) права на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії за умови взяття концесіонером на себе відповідних зобов'язань, майнової відповідальності і підприємницького ризику.

2. Сфери господарювання, в яких дозволяється концесійна діяльність, об'єкти права державної або комунальної власності, що можуть надаватися в концесію, а також види підприємницької діяльності, які не дозволяється здійснювати на концесійній основі, визначаються законом.

Стаття 407. Засади концесійної діяльності

1. Концесійна діяльність в Україні базується на таких засадах:

поєднання державного регулювання концесійної діяльності та здійснення її на підставі концесійного договору;

вибір концесіонерів переважно на конкурсній основі;

комплексне та оплатне використання об'єкта концесії, участь держави, органів місцевого самоврядування у частковому фінансуванні об'єктів концесії соціального призначення;

взаємна вигода сторін у концесійному договорі, розподіл ризиків між сторонами концесійного договору;

державне гарантування інвестицій концесіонерів;

стабільність умов концесійних договорів;

забезпечення прав та законних інтересів споживачів продукції

(послуг), що надаються концесіонерами.

Стаття 408. Концесійний договір

1. Концесійна діяльність здійснюється на основі концесійних договорів, що укладаються відповідно до законодавства України з концесіонерами, в тому числі іноземними інвесторами, Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом виконавчої влади, або визначеними законом органами місцевого самоврядування.

{ Частина перша статті 408 із змінами, внесеними згідно із Законом N 5463-VI ( 5463-17 ) від 16.10.2012 }

Строк дії концесійного договору встановлюється сторонами договору залежно від характеру та умов концесії. Цей строк не може бути меншим десяти років та більшим п'ятдесяти років.

Кабінет Міністрів України може затверджувати типові концесійні договори для здійснення певних видів концесійної діяльності.

Вимоги до концесійних договорів, порядок їх укладення, а також інші питання правового регулювання концесійної діяльності визначаються законом про концесії ( 997-14 ), іншими законами.

Стаття 409. Припинення діяльності підприємства, майно якого передається в концесію

Припинення діяльності державного або комунального підприємства, майно якого передається в концесію, здійснюється шляхом ліквідації даного підприємства, з припиненням права господарського відання на майно, закріплене за цим державним або комунальним підприємством.

Умовами концесійного договору повинно передбачатися максимальне використання в концесійній діяльності праці громадян України, в тому числі звільнених у зв'язку з ліквідацією державного або комунального підприємства, майно якого передано в концесію.

Стаття 410. Законодавство про концесії

1. Відносини, пов'язані з концесійною діяльністю, регулюються

цим Кодексом, законом про концесії ( 997-14 ), іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

2. Спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарювання.

90. Види спеціальних режимів господарської діяльності. ІНШІ ВИДИ СПЕЦІАЛЬНИХ РЕЖИМІВ

ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 411. Виключна (морська) економічна зона України

Морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України.

Ширина виключної (морської) економічної зони становить до двохсот морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що

територіальне море України.

З метою забезпечення суверенних прав України на розвідку, експлуатацію, збереження живих ресурсів та управління ними у виключній (морській) економічній зоні держава вживає заходів (включаючи огляд, інспекцію, арешт і судовий розгляд) щодо забезпечення додержання суб'єктами господарювання законодавства України.

Держава у виключній (морській) економічній зоні України

має виключне право створювати, а також дозволяти і регулювати спорудження, експлуатацію та використання штучних островів, установок і споруд для морських наукових досліджень, розвідки і розробки природних ресурсів, інших економічних цілей відповідно до законодавства України.

5. Режим здійснення господарської діяльності у виключній (морській) економічній зоні встановлюється відповідно до цього Кодексу законом про виключну (морську) економічну зону України ( 162/95-ВР ), іншими законодавчими актами, що регулюють питання, пов'язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України.

Стаття 412. Особливості здійснення господарської діяльності

на державному кордоні України

Господарська діяльність на державному кордоні України (судноплавство, користування водними об'єктами для потреб лісосплаву та інші види водокористування, створення гідроспоруд, провадження інших робіт у внутрішніх водах України, користування землею, лісами, об'єктами тваринного світу, ведення геологічних розвідувань та інша господарська діяльність) здійснюється з урахуванням особливостей режиму державного кордону України відповідно до законодавства України та чинних міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Умови здійснення на державному кордоні України господарської діяльності визначаються відповідними органами державної влади України з урахуванням місцевих умов згідно з вимогами закону.

У випадках і в порядку, передбачених законом, сполучення через державний кордон України на окремих ділянках за рішенням Кабінету Міністрів України може бути тимчасово обмежено чи припинено або встановлено заходи карантину для людей, тварин, вантажів, насіннєвого, садивного матеріалу та іншої продукції тваринного і рослинного походження, що перетинають державний кордон України.

Стаття 413. Особливості здійснення господарської діяльності в санітарно-захисних та інших охоронних зонах, на територіях і об'єктах, що особливо охороняються

Господарська діяльність у санітарно-захисних, водоохоронних зонах, зонах санітарної охорони та інших охоронних зонах здійснюється з урахуванням правового режиму таких зон, що встановлюється законом.

Господарська діяльність на територіях і об'єктах природно-заповідного фонду України, курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших територіях і об'єктах, віднесених законодавством до таких, що особливо охороняються, здійснюється відповідно до вимог правового режиму цих територій і об'єктів, встановлених законом та іншими законодавчими актами.

3. Законом встановлюються додаткові вимоги щодо здійснення господарської діяльності та соціальних гарантій працюючих на територіях, радіоактивно забруднених внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Стаття 414. Спеціальний режим господарювання в окремих галузях економіки

У разі необхідності стабілізації або прискореного розвитку окремих галузей економіки за поданням Кабінету Міністрів України може встановлюватися законом спеціальний режим господарювання у цих галузях.

У Збройних Силах України може здійснюватися лише некомерційна (неприбуткова) господарська діяльність.

Господарська діяльність у Збройних Силах України - це специфічна діяльність військових частин, закладів, установ та організацій Збройних Сил України, пов'язана із забезпеченням їх повсякденної життєдіяльності, що передбачає ведення підсобного господарства, виробництво продукції, виконання робіт і надання послуг, передачу в оренду рухомого та нерухомого військового майна (за винятком озброєння, боєприпасів, бойової та спеціальної техніки) у межах і в порядку, визначених законом.

Відносини, пов'язані із здійсненням господарської

діяльності в Збройних Силах України, регулюються цим Кодексом та іншими законами.

Стаття 415. Особливості здійснення господарської діяльності на території пріоритетного розвитку

Законом може бути визначено за поданням відповідного органу місцевого самоврядування в межах міста, району територію, на якій склалися несприятливі соціально-економічні умови і на якій на підставах та в порядку, передбачених законом, вводиться спеціальний режим інвестиційної діяльності з метою створення нових робочих місць (територію пріоритетного розвитку).

Порядок здійснення господарської діяльності на території пріоритетного розвитку встановлюється законом.

Стаття 416. Порядок здійснення господарської діяльності в умовах надзвичайного стану, надзвичайної екологічної ситуації

Господарська діяльність в умовах надзвичайного стану - особливого правового режиму діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, передбаченого Конституцією України ( 254к/96-ВР ), який тимчасово допускає обмеження у здійсненні конституційних прав

свобод громадян, а також прав юридичних осіб та покладає на них додаткові обов'язки, - може здійснюватися з урахуванням обмежень та зобов'язань, встановлених виданим відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) указом Президента України про введення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо учасників господарських відносин, заходи, що вживаються в умовах надзвичайного стану, а також відповідальність за порушення режиму надзвичайного стану визначаються законом про надзвичайний стан ( 1550-14 ).

Правила цієї статті щодо здійснення господарської

діяльності застосовуються також у разі оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Стаття 417. Порядок здійснення господарської діяльності в умовах воєнного стану

1. У період дії воєнного стану, введеного на території України або в окремих місцевостях, правовий режим господарської діяльності визначається на основі закону про оборону України ( 1932-12 ), інших законодавчих актів щодо забезпечення

обороноздатності держави та законодавства про режим воєнного стану ( 1647-14 ).

Стаття 418. Гарантії прав учасників господарських відносин в умовах спеціального режиму господарювання

1. Запровадження спеціальних режимів господарювання, не передбачених цим Кодексом, якими встановлюється обмеження прав суб'єктів господарювання, не допускається.

2. Держава гарантує суб'єктам господарювання та іншим учасникам господарських відносин право на звернення до суду за захистом їх майнових та інших прав від незаконного обмеження в умовах будь-якого спеціального режиму господарювання, передбаченого цим Кодексом.

Розділ IX

ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ

Цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року.

Визнати такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 року:

Закон України "Про підприємництво" ( 698-12 ) (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 14, ст. 168) з наступними змінами, крім статті 4 Закону;

Закон України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., N 24, ст. 272) з наступними змінами.

3. Кабінету Міністрів України:

1) внести до Верховної Ради України у тримісячний строк з дня опублікування Господарського кодексу України:

перелік законодавчих актів (їх окремих положень), які мають бути визнані такими, що втратили чинність, та перелік законодавчих актів, до яких слід внести зміни у зв'язку з набранням чинності цим Кодексом;

пропозиції щодо уточнення, у разі необхідності, порядку набрання чинності окремих положень цього Кодексу;

затвердити нормативно-правові акти, передбачені цим Кодексом;

забезпечити перегляд, приведення у відповідність із цим Кодексом або визнання такими, що втратили чинність, нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України та нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів

виконавчої влади;

визначити суб'єктів господарювання, що належать до державного сектора економіки, відповідно до вимог цього Кодексу;

внести на розгляд Верховної Ради України законопроект щодо переліку видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, та видів господарської діяльності, яку дозволяється здійснювати виключно державним підприємствам, установам і організаціям;

забезпечити формування і ведення Реєстру державних корпоративних прав відповідно до вимог цього Кодексу.

4. Встановити, що Господарський кодекс України застосовується до господарських відносин, які виникли після набрання чинності його положеннями відповідно до цього розділу.

До господарських відносин, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями Господарського кодексу України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов'язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.

5. Положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності, а також за порушення господарських зобов'язань застосовуються у разі, якщо ці порушення були вчинені після набрання чинності зазначеними положеннями, крім випадків, коли за порушення господарських зобов'язань була встановлена інша відповідальність договором, укладеним до зазначеного в пункті 1 цього розділу строку.

Положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці першому цього пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями цього Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються у разі якщо вони пом'якшують відповідальність за вказані порушення.

6. Встановити, що до господарських відносин, зазначених в абзаці другому пункту 4 цього розділу, застосовуються строки позовної давності, передбачені Господарським кодексом України, у

такому порядку:

спеціальні строки позовної давності, встановлені законодавством, чинним до набрання чинності цим Кодексом, якщо вказані строки перевищують строк, встановлений цим Кодексом;

збільшені спеціальні строки позовної давності відповідно до встановлених цим Кодексом строків, якщо тривалість раніше чинних строків є меншою порівняно із встановленими цим Кодексом строками позовної давності.

91. Правові засади державного регулювання діяльності суб’єктів підприємництва.

Поняття методів, засобів і форм державного регулювання економіки

Практика державного регулювання економіки в розвинених країнах свідчить про те, що в механізмі регулювання господарської діяльності активну роль відіграє держава за допомогою певних методів впливу, мета яких полягає в створенні і забезпеченні умов господарювання відповідно до національної економічної політики.

Поняття «метод» і «форма» не є тотожними. Виходячи з етимологічного значення метод (від грецьк. — шлях дослідження) — це спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення конкретної задачі, сукупність прийомів або операцій тощо; а форма — 1) зовнішній контур, зовнішній вигляд предмета, або 2) зовнішній вираз якого- небудь змісту. Отже, поняття методу співвідноситься з внутрішньою, а форми — із зовнішньою характеристикою явищ.

У літературі методи регулювання визначаються як способи цілеспрямованого впливу суб'єкта регулювання на його об'єкт, як різноманітні прояви безпосередньо практичної роботи суб'єктів регулювання, які виражають способи, прийоми формування і здійснення регулятивних функцій. Методи державного керівництва економікою визначаються також як передбачені законодавством способи впливу держави на поведінку суб'єктів господарського життя з метою одержання необхідного для суспільства результату; як способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерцій-ний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов господарської

діяльності відповідно до національної економічної політики. Недоліками цих визначень можна вважати практичну складність розмежування з їх допомогою змістовних і формальних актів впливу.

Під методом державного впливу на господарські відносини слід розуміти сукупність прийомів впливу держави через органи законодавчої, виконавчої і судової влади на суб'єктів господарських відносин з метою створення і забезпечення умов господарської діяльності відповідно до

ідеї соціальної орієнтованості економіки і національної економічної політики.

Слід розрізняти метод правового регулювання господарської діяльності і метод державного впливу на економіку. Перший е суто теоретичним поняттям, що застосовується для відстоювання галузевої специфіки господарського права. Наприклад, B.C. Щербина розуміє його комплексно як сукупність методів автономних рішень (узгодження, дозвіл), обов'язкових розпоряджень (наказ, заборона) і рекомендацій. Г.Л Знаменський виділяє єдиний метод господарсько-правового регулювання — рівного підпорядкування суб'єктів суспільному господарському порядку. Метод державного економічного впливу (регулювання) має суто практичний сенс, оскільки дозволяє виробити зміст державної економічної політики для цілей подальшого правового закріплення (формалізації).

Форма державного впливу на господарську діяльність є зовнішнім виразом дій державних органів, направлених на реалізацію специфічних завдань і функцій у процесі застосування вибраних методів державного впливу на економіку.

Одному і тому самому методу державного впливу на господарські відносини притаманні різноманітні форми його здійснення.

За аналогією з формами управлінської діяльності (нормативне регулювання, організація, контроль, нагляд і тому подібне) слід говорити і про форми державного впливу на економіку. Зокрема, легалізація господарської діяльності знаходить віддзеркалення в таких формах, як нормативне регулювання (закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» , «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» тощо, Постанова КМУ «Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності» від 04.07.2001 р. № 755 тощо), індивідуальне регулювання (видача конкретного свідоцтва або ліцензії, патенту) управління (багатофункціональна діяльність органів з видачі ліцензій), контроль (комплекс заходів органів реєстрації, ліцензування, податкових та інших органів щодо контролю за виконанням порядку реєстрації, ліцензійних умов) тощо.

Форми державного впливу на господарську діяльність можна розділити на:

планування (директивне та індикативне); —- нормативне регулювання;

індивідуальне управлінське рішення;

контроль;

нагляд;

координацію;

формування звітності;

інформаційне забезпечення суб'єктів господарських відносин;

— припинення правопорушень;

відновлення правових положень;

 покарання винних у порушенні законодавства тощо.

Форми державного впливу на господарські відносини мають універсальний характер для тих чи інших методів (засобів) державного впливу на ці відносини. Проте, було б неправильно стверджувати, що будь-якому методу державного впливу властивий весь спектр форм його застосуванні. Адже методи відрізняються не тільки змістом примусу, але й різним характером функціональної спрямованості. Наприклад, заходи з реєстрації суб'єктів господарювання не підвладні плануванню. Натомість найважливішою формою приватизації державного майна є відповідне планування, яке знаходить відображення в Державній програмі приватизації, планах приватизації конкретних об'єктів.

Форми і методи державного впливу мають розмежовуватися в тому сенсі, що

не можна підміняти економічні вирішення господарських проблем суто формальними прийомами управлінського характеру. Зокрема, правове регулювання само по собі, без економічного підтексту і глибокого обґрунтування не здатне сприяти розвитку економіки. Іншими словами, не можна пов'язувати реформи тільки із зміною управлінських форм і прийняттям нових законів без турботи про той економічний курс, який буде ними реалізовуватися.

Привертає на себе увагу те, що категорія методу державного впливу на економіку багатогранно відбивається в законодавстві. Зокрема, ГК України в ст.ст. 12-18 застосовує поняття засобів державного регулювання економіки, розуміючи під ними державне замовлення, ліцензування, патентування, регулювання цін і тарифів тощо.

У цьому контексті можна говорити про те, що методи державного впливу на економіку складаються з певного набору засобів регулювання. Так, метод легалізації господарської діяльності включає такі засоби, як реєстрація суб'єктів господарювання, ліцензування, патентування, одержання інших документів дозвільного характеру. А метод монетарного регулювання — регулювання цін і тарифів, облікову політику, встановлення норм резервування і капіталізації фондів суб'єктів господарювання та ін.

Економіка держави вимагає такого усвідомленого набору методів (засобів) і форм державного регулювання економічних відносин, які направлені на рішення стратегічних економічних завдань, що стоять перед суспільством.

Виходячи з вищенаведеного, серед прямих методів (засобів) державного впливу на господарські відносини необхідно виділяти:

державну реєстрацію суб'єктів господарської діяльності, перереєстрацію і скасування державної реєстрації;

ліцензування і патентування господарської діяльності;

ліцензування і квотування зовнішньоекономічної діяльності;

стандартизацію і сертифікацію продукції;

атестацію виробництва;

валютні обмеження, зокрема стосовно строків повернення валютної виручки за зовнішньоекономічними договорами тощо.

Структура непрямих методів державного впливу на економіку вимагає визначення таких їх різновидів:

встановлення податків, зборів та інших обов'язкових плате жів;

підтримка добросовісної економічної конкуренції;

державне замовлення;

— дотації, субвенції, субсидії;

державне кредитування;

встановлення податкових пільг і преференцій;

встановлення цін, валютних курсів і ставок рефінансування;

— утворення державних підприємств, установ і організацій, приватизація, націоналізація тощо.

Серед названих методів особливо слід виділити політику ціноутворення. Можна сказати, що уряди всіх країн встановлюють ціни на ті види продукції сільського господарства і промисловості, які визначають загальний рівень цін і життя.

Використання тих чи інших методів (засобів) державного впливу на господарські відносини залежить від стану економіки, надзвичайних обставин» соціальної політики, міжнародних зв'язків держави» а також економічної тактики і стратегії, про які йдеться в ст. 9 ГК України.

Зміст методів залежить також від мети управління ринковими процесами. Наприклад, ліцензування вводять з метою контролю за господарською діяльністю в тих сферах, які вимагають задоволення підвищених вимог суспільства до безпеки продукції (робіт, послуг).

Існують і такі сфери діяльності, де прямі методи достатньо ефективні, а їх застосування не просте бажане, але і необхідне. Це контроль за монополістичними утвореннями; забезпечення екологічної безпеки і збереження невідтворюваних природних ресурсів; розробка низки важливих загальнонаціональних стандартів, направлених на збереження здоров'я, безпечних умов життя і праці, а також контроль за їх додержанням; підтримка мінімально необхідних параметрів життя людей (мінімум заробітної плати, соціальні виплати і допомога); захист національних економічних інтересів у системі міжнародних зв'язків.

Обґрунтованими е прямі методи регулювання і для захисту стратегічно важливих галузей економіки, наприклад сільського господарства, природних монополій тощо. Держава повинна владними заходами забезпечувати реалізацію сільськогосподарської продукції на тих умовах, які дозволять зрівняти можливості промислового і сільськогосподарського виробництва. Тільки владними заходами можна забезпечити єдину тарифну політику в базових галузях, які є державними монополіями (енергопостачання, залізничні перевезення тощо).

Всі вищезгадані методи державного впливу, прямі і непрямі, утворюють публічно-правові (вертикальні) відносини як предмет господарсько-правового регулювання. Поєднуючись з приватноправовими (горизонтальними,

договірними) господарськими відносинами, вони служать найважливішим інституцінним чинником галузевої самостійності господарського права. Наведені методи державного впливу не можна розглядати з позиції адміністративного права в тому сенсі, що це неминуче призведе до підриву їх економічної складової, спровокує підпорядкуванні приватних інтересів публічним, замість їх поєднання і узгодження, властивого методології господарського права.

92. Державні науково-технічні, структурно-інвестиційні, економічні та інші програми.

В економічній науковій літературі існують різні уявлення щодо методів та форм державного регулювання економіки. Однак представники практично кожної економічної концепції посилаються на необхідність застосування такої форми державного регулювання економіки як планування. Науковці зазначають, що «економічна політика так само не має змісту без планування, як у цілому господарська діяльність. Кожний, хто приймає рішення в сфері економіки, повинен планувати. Відносно цього пункту не може існувати двох різних думок. Єдине, що важливо й може бути предметом обговорення, це питання про форму державного планування в переважно ринковому господарстві».

Планування залежно від засобів досягнення його цілей та характеру державного впливу на економіку поділяється на два види: авторитарне планування (у східноєвропейських країнах в період їхнього соціалістичного розвитку іменованого директивним плануванням) і індикативне планування (від лат. «вказувати»).

Досвід СРСР у цілому довів нежиттєздатність всеохоплюючого планування, яке гальмує суспільний розвиток та веде до необмеженого права держави на використання факторів виробництва, контролю за виробництвом і споживанням, зайвої деталізації й дріб'язкової регламентації планів для господарюючих суб'єктів, обмеження самостійності підприємств, змушених діяти із затвердженими директивами на шкоду своїм економічним інтересам.

Жорстке директивне планування, що існувало в період СРСР, виявилося несумісним з положеннями Конституції України про рівний захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ст. 13), свободу підприємницької діяльності, яка не заборонена законом (ст. 42), тощо. Директивне планування було замінено на індикативне, котре знаходить своє відображення в законодавстві більшості країн світу. В.К. Мамутов і О.О. Чувпило встановили сутність даного виду планування у тому, що, визначаючи напрямки своєї економічної політики на плановий період, держава через свої центральні планувальні органи може створювати умови, за яких приватним підприємствам приємніше закладати у свої плани те, що відповідає цілям держави.

Правове регулювання планування виступає як інструмент керування ринковою

економікою в руках держави, ґрунтуючись об'єктивних закономірностях соціально-економічного прогресу.

Економічна політика держави закріплюється, зокрема, у прогнозах та програмах економічного і соціального розвитку України, окремих регіонів, програмах розвитку тієї чи іншої галузі, цільових програмах. Це знайшло своє відображення у Конституції України в частині встановлення обов'язку Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та регіональних органів влади і управління здійснювати планування у формі розробки загальнодержавних і регіональних програм соціально-економічного розвитку (п. 6 ч. 1 ст. 85, п. 4. ст. 116, п. З ст. 119, ст. 143 Конституції України).

Без цього неможливо забезпечити соціальну орієнтацію економіки. Не маючи перспективних прогнозів, планів і програм розвитку, не можна складати обґрунтовані бюджети на державному та місцевому рівнях. Це вже підтверджено багаторічною практикою, у тому числі і розвинутих країн. Наприклад, загальнодержавне планування соціально-економічного розвитку Японії по суті відображає конкретизовану економічну частину всеохоплюючих довгострокових державних програм. Країною, що послідовно дотримується ідеї планового регулювання економіки, також є Франція, де ідея використати планування як інструменту «підняття» ослабленою війною економіки виникла у 1946 році.

93. Соціально-економічне планування.

Першим комплексним актом у сфері планування соціально- економічного розвитку України став Закон України «Про державне прогнозування та розробку програм економічного і соціального розвитку України» від 23.03.2000 p., що встановив державні основи прогнозування й програмування економічних відносин в Україні. Однак зазначений Закон не торкнувся питань загальної категорії планування як засобу державного впливу на економіку, що включає прогнозування, програмування, розробку концепції, стратегії, визначення пріоритетів розвитку країни й інших складових.

Відповідно до статті 1 цього Закону державне прогнозування економічного і соціального розвитку — науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану

економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку. Прогноз економічного і соціального розвитку е засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально- економічних процесів.

Під програмою зазначений Закон розуміє документ, в якому визначаються цілі та пріоритети соціального і економічного розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,

спрямованих на ефективне розв'язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни у стані економіки та соціальної сфери.

Прогнозні та програмні документи економічного і соціального розвитку розробляються на основі комплексного аналізу демографічної ситуації, стану використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, конкурентоспроможності вітчизняної економіки, оцінки досягнутого рівня розвитку економіки та інших факторів і очікуваних тенденцій зміни впливу цих факторів у перспективі.

Законом передбачено, що прогнози економічного і соціального розвитку розробляються на середньостроковий (5 років) і короткостроковий (1 рік) періоди, а державні програми економічного і соціального розвитку — на короткостроковий період.

Також Закон передбачає щорічну розробку Державної програми економічного і соціального розвитку України взаємоузгоджено з проектом Державного бюджету України на відповідний рік. У ній конкретизуються заходи, передбачені в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, та завдання, визначені у щорічному посланні Президента до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України.

Порядок та строки розробки прогнозних і програмних документів регламентовані Постановою KM України № 621 від 26 квітня 2003 року «Про розроблення прогнозних і програмних документів економічного та соціального розвитку та складанні проекту державного бюджету».

Основи програмування пріоритетних напрямків розвитку держави та її економіки встановив Закон України «Про державні цільові програми» від 18.03.2004 року. До умов розробки державної цільової програми законодавець відносить: існування проблеми, розв'язання якої неможливо засобами територіального чи галузевого управління та потребує державної підтримки, координації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; відповідність мети програм, пріоритетним напрямам державної політики; наявність реальної можливості ресурсного забезпечення виконання програми тощо.

Важливий крок у напрямку затвердження правових засад планування зробив Господарський кодекс України. У ст. 11 ГК України визначені напрямки та форми державного планування. Говорячи про таку форму державного впливу на економіку, не можна не помітити системної організуючої дії правила частини 5 цієї статті: «Суб'єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси відображені в програмних документах економічного і соціального розвитку, не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги у здійсненні господарської діяльності».

Закон України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" у ст. 2 закріпив правові принципи, на яких повинне ґрунтуватися державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України, до яких

належать принципи: цілісності, об'єктивності, науковості, гласності, самостійності, рівності, дотримання загальнодержавних інтересів. Використання правових засобів у процесі планування господарської діяльності є стартом у досягненні господарського порядку. Однак варто мати на увазі, що яку б економічну та правову силу не мали б державні плани, вони не повинні переступати межу, за якої можливе обмеження прав господарюючих суб'єктів на вільне підприємництво, що повинне забезпечуватися та контролюватися системою демократичних інститутів.

94. Усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької

д іяльності.

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

- втратив чинність, проте є актуальним

Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності

3 метою зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва, запровадження нових підходів до державного регулювання підприємництва та враховуючи значення його дальшого розвитку для забезпечення економічного зростання України п о с т а н о в л я ю:

1. Визнати за необхідне здійснити заходи щодо усунення обмежень, які стримують розвиток підприємницької діяльності, та щодо зменшення надмірного державного регулювання підприємницької діяльності (далі - дерегулювання).

Вважати дерегулювання одним із пріоритетних напрямів реформування державного управління економікою.

Для цілей цього Указу під дерегулюванням слід розуміти сукупність спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва заходів, які включають:

спрощення порядку створення, реєстрації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності;

скорочення переліку видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та патентуванню, вимагають одержання сертифікатів та будь-яких інших дозволів на здійснення підприємницької діяльності;

лімітування перевірок та контролю за діяльністю суб'єктів підприємництва;

спрощення процедури митного оформлення вантажів при здійсненні експортно-імпортних операцій;

забезпечення послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання підприємницької діяльності.

Дерегулювання забезпечується шляхом: аналізу законодавства України з питань про

регулювання підприємницької діяльності з метою підготовки пропозицій щодо внесення до нього відповідних змін та доповнень;

експертизи проектів нормативно-правових актів з питань підприємницької діяльності щодо відповідності їх основним принципам дерегулювання;

систематичного контролю за належним виконанням відповідних нормативно-правових актів щодо дерегулювання.

95. Форми і засоби стимулювання розвитку підприємництва.

У К А З ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про стимулювання розвитку підприємницької діяльності

умовах світової фінансової кризи

{ Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента N 531/2009 ( 531/2009 ) від 10.07.2009 }

метою стимулювання розвитку підприємництва в Україні як важливого фактора соціальної та економічної стабільності держави в умовах фінансово-економічної кризи, для забезпечення реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність п о с т а н о в л я ю:

1. Кабінету Міністрів України:

1) вжити заходів щодо вдосконалення системи

оподаткування, зокрема:

спрощення процедури адміністрування та сплати податків, зборів (обов'язкових платежів);

забезпечення гармонізації податкового та бухгалтерського обліку;

запровадження єдиного соціального внеску;

прискорити розроблення та внесення в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України законопроекту про адміністративні послуги, в якому, зокрема, передбачити класифікацію адміністративних послуг, єдиний порядок розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, заборону передачі повноважень щодо надання адміністративних послуг суб'єктам господарювання;

вжити заходів щодо підтримки експортної діяльності малих і середніх підприємств, зокрема:

удосконалити систему фінансово-кредитної підтримки малих і середніх підприємств, у тому числі шляхом створення розгалуженої мережі регіональних фондів підтримки підприємництва та кредитно-гарантійних установ;

опрацювати питання щодо впровадження механізму часткової компенсації малим і середнім підприємствам витрат, пов'язаних із виставковою діяльністю;

створити централізовану систему надання малим і середнім підприємствам інформаційної та консультативної підтримки з питань експортної діяльності;

4) вжити заходів для приведення системи технічного регулювання у відповідність із стандартами Світової організації торгівлі та Європейського Союзу, зокрема:

підготувати у місячний строк та затвердити план виконання зобов'язань, що містяться у розділах "Технічні бар'єри в торгівлі" та "Санітарні та

фітосанітарні заходи та інші регламенти" Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі ( 981_049 ), ратифікованого Законом України від 10 квітня 2008 року N 250-VI (250-17 ), та забезпечити виконання зазначеного плану;

підготувати та затвердити у тримісячний строк план реформування державної системи контролю харчових продуктів з метою її гармонізації зі стандартами Світової організації торгівлі та Європейського Союзу з питань безпеки харчових продуктів;

забезпечити створення до 1 вересня 2009 року мережі випробувальних лабораторій харчових продуктів, які містять генетично модифіковані організми, та Національного центру з питань здійснення науково-методологічної координації діяльності випробувальних лабораторій харчових продуктів, які містять генетично модифіковані організми;

вжити заходів щодо підписання угоди між Національним агентством з акредитації України та Європейською асоціацією з акредитації (ЕА) про взаємне визнання.

2. Кабінету Міністрів України, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям:

вжити у тримісячний строк заходів щодо впровадження систем електронного документообігу та автоматизованого обміну даними між адміністраторами і місцевими дозвільними органами;

проаналізувати результативність роботи дозвільних центрів, зокрема за критерієм кількості виданих документів дозвільного характеру в дозвільному центрі та поза його межами, та вжити заходів щодо підвищення ефективності роботи таких центрів;

оприлюднити через мережу Інтернет інформацію про результативність роботи дозвільних центрів на відповідних територіях та заходи, що вживаються для підвищення ефективності роботи таких центрів.

3. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям:

створити робочі групи, залучивши до їх складу представників асоціацій підприємців, для проведення аналізу і відкритого обговорення стану виконання Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні та регіональних програм розвитку малого підприємництва, а також для підготовки пропозицій щодо розвитку малого підприємництва;

підготувати з урахуванням пропозицій робочих груп та внести до 30 липня 2009 року до заходів з виконання у 2009 році регіональних програм підтримки малого підприємництва зміни, спрямовані на подолання негативних наслідків фінансово-економічної кризи, а також подати в установленому порядку пропозиції до проекту плану заходів з виконання у 2010 році Національної програми сприяння розвитку малого підприємництва в Україні;

підготувати та внести в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правового регулювання питань розвитку підприємництва в Україні.

Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям забезпечувати безумовне додержання вимог Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" ( 1160-15 ).

Державному комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва і Національному інституту стратегічних досліджень за участю Національної академії наук України, наукових установ і організацій, громадських об'єднань та міжнародних організацій забезпечувати щорічну підготовку до 1 березня Національної доповіді про стан і перспективи розвитку підприємництва в Україні та представлення її відповідним органам. { Стаття 5 в редакції Указу Президента N 531/2009 ( 531/2009 ) від 10.07.2009

96. Державна підтримка малого і середнього підприємництва.

Про розвиток та державну підтримку малого і середнього підприємництва в Україні

Цей Закон визначає правові та економічні засади державної політики у сфері підтримки та розвитку малого і середнього підприємництва.

Розділ I ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Суб’єкти малого і середнього підприємництва

1. Терміни "суб’єкти малого підприємництва" і "суб’єкти середнього підприємництва" вживаються у цьому Законі в значенні, наведеному у Господарському кодексі України, з урахуванням того, що в цілях цього Закону термін "суб’єкти малого підприємництва" охоплює суб’єктів мікропідприємництва.

Стаття 2. Законодавство у сфері розвитку малого і середнього підприємництва в Україні

1. Відносини, пов’язані з розвитком малого і середнього підприємництва в Україні, базуються на Конституції України і регулюються Господарським, Цивільним та Податковим кодексами України, цим Законом та іншими законодавчими актами, а також міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

2. У разі якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, визначено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ ІI

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ РОЗВИТКУ МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Стаття 3. Мета і принципи державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва в Україні

1. Метою державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва в Україні є:

створення сприятливих умов для розвитку малого і середнього підприємництва;

забезпечення розвитку суб’єктів малого і середнього підприємництва з метою формування конкурентного середовища та підвищення рівня їх

конкурентоспроможності;

стимулювання інвестиційної та інноваційної активності суб’єктів малого і середнього підприємництва;

сприяння провадженню суб’єктами малого і середнього підприємництва діяльності щодо просування вироблених ними товарів (робіт, послуг), результатів інтелектуальної діяльності на внутрішній і зовнішній ринки;

забезпечення зайнятості населення шляхом підтримки підприємницької ініціативи громадян.

2. Принципами державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва в Україні є:

ефективність підтримки малого і середнього підприємництва;

доступність отримання державної підтримки суб’єктами малого і середнього підприємництва;

забезпечення участі представників суб’єктів малого і середнього підприємництва, громадських організацій, що представляють інтереси суб’єктів малого і середнього підприємництва, у формуванні та реалізації державної політики в зазначеній сфері;

створення рівних можливостей для доступу суб’єктів малого і середнього підприємництва, що відповідають вимогам, передбаченим загальнодержавними, регіональними та місцевими програмами розвитку малого і середнього підприємництва, до участі у виконанні таких програм та для отримання державної підтримки;

ефективність використання бюджетних коштів, передбачених для виконання зазначених програм;

відкритість і прозорість проведення процедур надання державної підтримки;

доступність об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва для всіх суб’єктів малого і середнього підприємництва.

Стаття 4. Основні напрями державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва в Україні

1. Основними напрямами державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва в Україні є:

удосконалення та спрощення порядку ведення обліку в цілях оподаткування;

запровадження спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва, що відповідають критеріям, встановленим у податковому законодавстві;

залучення суб’єктів малого підприємництва до виконання науково-технічних і соціально-економічних програм, здійснення постачання продукції (робіт, послуг) для державних та регіональних потреб;

забезпечення фінансової державної підтримки малих і середніх підприємств шляхом запровадження державних програм кредитування, надання гарантій для отримання кредитів, часткової компенсації відсоткових ставок за кредитами тощо;

сприяння розвитку інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва;

гарантування прав суб’єктів малого і середнього підприємництва під час здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності;

сприяння спрощенню дозвільних процедур та процедур здійснення державного нагляду (контролю), отримання документів дозвільного характеру для суб’єктів малого і середнього підприємництва та скороченню строку проведення таких процедур;

організація підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів для суб’єктів малого і середнього підприємництва;

впровадження механізмів сприяння та стимулювання до використання у виробництві суб’єктами малого і середнього підприємництва новітніх технологій, а також технологій, які забезпечують підвищення якості товарів (робіт, послуг).

Розділ ІІІ

ОРГАНИ, ЩО ЗАБЕЗПЕЧУЮТЬ РОЗВИТОК МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ, ТА ЇХ ПОВНОВАЖЕННЯ

Стаття 5. Органи, що забезпечують розвиток малого і середнього підприємництва

Розвиток малого і середнього підприємництва забезпечують у межах своїх повноважень Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважений орган у сфері розвитку малого і середнього підприємництва, інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.

Спеціально уповноваженим органом у сфері розвитку малого і середнього підприємництва є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері розвитку підприємництва.

Стаття 6. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері розвитку

малого і середнього підприємництва

1. Кабінет Міністрів України забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері розвитку підприємництва, розроблення та виконання загальнодержавних програм розвитку малого і середнього підприємництва з урахуванням загальнодержавних пріоритетів, здійснює заходи щодо розвитку інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва, спрямовує, координує та контролює діяльність органів виконавчої влади, які забезпечують надання державної підтримки.

Стаття 7. Повноваження спеціально уповноваженого органу у сфері розвитку малого і середнього підприємництва

1. До повноважень спеціально уповноваженого органу у сфері розвитку малого і середнього підприємництва належать:

внесення пропозицій щодо формування та реалізація державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва;

підготовка пропозицій щодо визначення пріоритетів і видів підтримки суб’єктів малого і середнього підприємництва;

розроблення проектів державних програм розвитку малого і середнього підприємництва, забезпечення їх виконання з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та здійснення моніторингу виконання;

внесення пропозицій щодо визначення основних фінансових, економічних, соціальних та інших показників розвитку малого і середнього підприємництва;

утворення консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів з питань розвитку малого і середнього підприємництва;

формування єдиної інформаційної системи для забезпечення реалізації державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва;

сприяння діяльності громадських організацій, що представляють інтереси суб’єктів малого і середнього підприємництва;

забезпечення пропагування і популяризації підприємницької діяльності;

забезпечення представництва в міжнародних організаціях, налагодження співпраці з органами влади іноземних держав щодо розвитку малого і середнього підприємництва;

підготовка і публікація щороку в засобах масової інформації звітів про стан розвитку малого і середнього підприємництва в Україні та його державну підтримку, проведення оцінки фінансових, економічних, соціальних та інших показників розвитку малого і середнього підприємництва та рівня ефективності державної підтримки;

методологічне забезпечення діяльності органів виконавчої влади,

органів місцевого самоврядування та сприяння розробленню і здійсненню ними заходів щодо розвитку малого і середнього підприємництва, у тому числі виконання регіональних та місцевих програм розвитку малого і середнього підприємництва;

12) сприяння формуванню інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва.

Стаття 8. Повноваження інших центральних органів виконавчої влади у сфері розвитку малого і середнього підприємництва

1. До повноважень інших центральних органів виконавчої влади у сфері розвитку малого і середнього підприємництва належать:

участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва;

участь у розробленні проектів державних програм розвитку малого і середнього підприємництва, забезпечення їх виконання з урахуванням загальнодержавних пріоритетів та здійснення моніторингу виконання;

забезпечення рівних можливостей суб’єктів підприємництва для доступу до участі у виконанні загальнодержавних, регіональних та галузевих програм.

Стаття 9. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим та місцевих державних адміністрацій у сфері розвитку малого і середнього підприємництва

1. До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим та місцевих державних адміністрацій у сфері розвитку малого і середнього підприємництва належать:

визначення регіональних пріоритетів і видів державної підтримки з урахуванням загальнодержавних пріоритетів;

розроблення проектів регіональних та місцевих програм розвитку малого і середнього підприємництва, забезпечення їх виконання з урахуванням загальнодержавних пріоритетів, національних і регіональних соціально-економічних, екологічних, культурних та інших особливостей, здійснення моніторингу виконання таких програм;

сприяння розвитку міжрегіонального співробітництва суб’єктів малого і середнього підприємництва;

забезпечення пропагування і популяризації підприємницької діяльності;

налагодження співпраці з міжнародними організаціями, адміністративно-територіальними утвореннями іноземних держав з питань розвитку малого і середнього підприємництва;

проведення оцінки фінансових, економічних, соціальних та інших

показників розвитку малого і середнього підприємництва та рівня ефективності державної підтримки, прогнозування розвитку малого і середнього підприємництва у відповідних регіонах України;

сприяння формуванню інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва у відповідних регіонах України;

методичне забезпечення органів місцевого самоврядування, сприяння розробленню та здійсненню ними заходів щодо розвитку малого і середнього підприємництва.

Стаття 10. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері розвитку малого і середнього підприємництва

1. До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері розвитку малого і середнього підприємництва належить створення умов для розвитку малого і середнього підприємництва, зокрема:

визначення пріоритетів та видів державної підтримки суб’єктів малого і середнього підприємництва з урахуванням загальнодержавних пріоритетів;

участь у розробленні проектів регіональних та місцевих програм розвитку малого і середнього підприємництва, їх затвердження та забезпечення виконання з урахуванням загальнодержавних пріоритетів, національних і місцевих соціально-економічних, екологічних, культурних та інших особливостей, здійснення моніторингу виконання таких програм;

сприяння формуванню інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва;

сприяння діяльності громадських організацій, що представляють інтереси суб’єктів малого і середнього підприємництва.

2. До повноважень органів місцевого самоврядування також належить утворення консультативних, дорадчих та інших допоміжних органів у сфері розвитку малого і середнього підприємництва.

Стаття 11. Консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи у сфері розвитку малого і середнього підприємництва

Порядок утворення консультативних, дорадчих або інших допоміжних органів у сфері розвитку малого і середнього підприємництва визначається відповідно до законодавства.

Інформація про рішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування про утворення консультативних, дорадчих або інших допоміжних органів у сфері розвитку малого і середнього підприємництва підлягає опублікуванню у засобах масової інформації, а також

розміщенню на офіційних веб-сайтах відповідних органів.

Розділ ІV

ДЕРЖАВНА ПІДТРИМКА СУБ’ЄКТІВ МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Стаття 12. Умови надання державної підтримки суб’єктам малого і середнього підприємництва

Державна підтримка надається суб’єктам малого і середнього підприємництва, які відповідають критеріям, встановленим частиною третьою статті 55 Господарського кодексу України.

Державна підтримка передбачає формування програм, в яких визначається механізм цієї підтримки. Програми державної підтримки розробляються та впроваджуються спеціально уповноваженим органом у сфері розвитку малого і середнього підприємництва із залученням інших центральних органів виконавчої влади та громадських організацій, що представляють інтереси суб’єктів малого і середнього підприємництва. Державні програми підтримки затверджуються Кабінетом Міністрів України в установленому законом порядку.

Стаття 13. Обмеження щодо надання державної підтримки суб’єктам малого і середнього підприємництва

1. Державна підтримка не може надаватися суб’єктам малого і середнього підприємництва, які:

є кредитними організаціями, страховими організаціями, інвестиційними фондами, недержавними пенсійними фондами, професійними учасниками ринку цінних паперів, ломбардами;

є нерезидентами України, за винятком випадків, передбачених міжнародними договорами України;

здійснюють виробництво та/або реалізацію зброї, алкогольних напоїв, тютюнових виробів, обмін валют;

здійснюють надання в оренду нерухомого майна, що є одним з основних видів діяльності;

визнані банкрутами або стосовно яких порушено справу про банкрутство;

перебувають у стадії припинення юридичної особи або припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця;

подали завідомо недостовірні відомості та документи під час звернення за наданням державної підтримки;

мають заборгованість перед бюджетом, Пенсійним фондом України, фондами загальнообов’язкового державного соціального страхування;

отримали державну підтримку з порушенням умов її надання або умов щодо цільового використання бюджетних коштів, що доведено в установленому порядку;

отримують аналогічну за видами державну підтримку, строк надання якої не закінчився.

Стаття 14. Інфраструктура підтримки малого і середнього підприємництва

1. Інфраструктурою підтримки малого і середнього підприємництва є підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, які провадять діяльність, спрямовану на розвиток суб’єктів малого і середнього підприємництва, їх інвестиційної та інноваційної активності, просування вироблених ними товарів (робіт, послуг), результатів інтелектуальної діяльності на внутрішній і зовнішній ринки.

До об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва належать бізнес-центри, бізнес-інкубатори, інноваційні бізнес-інкубатори, науково-технологічні центри, центри трансферу технологій, фонди підтримки малого підприємництва, лізингові компанії, консультативні центри, інші підприємства, установи та організації, основним завданням яких є сприяння розвитку малого і середнього підприємництва.

2. Державна підтримка об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва здійснюється в рамках державних, регіональних і місцевих програм розвитку малого і середнього підприємництва.

Стаття 15. Види державної підтримки суб’єктів малого і середнього підприємництва та об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва

Державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва та об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва включає фінансову, інформаційну, консультаційну підтримку, у тому числі підтримку у сфері інновацій, науки і промислового виробництва, підтримку суб’єктів малого і середнього підприємництва, що провадять експортну діяльність, підтримку у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації управлінських кадрів та кадрів ведення бізнесу.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування мають право надавати, крім визначених частиною першою цієї статті видів державної підтримки, інші види державної підтримки за рахунок коштів місцевих бюджетів.

Стаття 16. Фінансова державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва

1. Надання фінансової державної підтримки здійснюється спеціально уповноваженим органом у сфері розвитку малого і середнього підприємництва, іншими органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, Українським фондом підтримки підприємництва та іншими загальнодержавними фондами, регіональними та місцевими фондами підтримки підприємництва.

Фінансова державна підтримка надається за рахунок державного та місцевих бюджетів.

2. Основними видами фінансової державної підтримки є:

часткова компенсація відсоткових ставок за кредитами, що надаються на реалізацію проектів суб’єктів малого і середнього підприємництва;

часткова компенсація лізингових, факторингових платежів та платежів за користування гарантіями;

надання гарантії та поруки за кредитами суб’єктів малого і середнього підприємництва;

надання кредитів, у тому числі мікрокредитів, для започаткування і ведення власної справи;

надання позик на придбання і впровадження нових технологій;

компенсація видатків на розвиток кооперації між суб’єктами малого і середнього підприємництва та великими підприємствами;

фінансова підтримка впровадження енергозберігаючих та екологічно чистих технологій;

інші види не забороненої законодавством фінансової державної підтримки.

3. Порядок використання коштів державного бюджету для фінансової державної підтримки суб’єктів малого і середнього підприємництва затверджується відповідно до вимог бюджетного законодавства.

Стаття 17. Фонди підтримки підприємництва

Український фонд підтримки підприємництва, інші загальнодержавні, регіональні та місцеві фонди підтримки підприємництва є юридичними особами.

Порядок створення та функціонування Українського фонду підтримки підприємництва, інших загальнодержавних фондів підтримки підприємництва визначається Кабінетом Міністрів України.

Засновниками регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва можуть бути Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування,

Український фонд підтримки підприємництва, інші загальнодержавні фонди підтримки підприємництва, юридичні та фізичні особи.

Фонди підтримки підприємництва - неприбуткові організації, основними функціями яких є сприяння реалізації державної політики у сфері розвитку малого і середнього підприємництва шляхом залучення та ефективного використання фінансових ресурсів, фінансування цільових програм та проектів.

Фінансова державна підтримка здійснюється фондами відповідно до статті 16 цього Закону.

Кошти Українського фонду підтримки підприємництва, інших загальнодержавних, регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва формуються за рахунок бюджетних коштів, добровільних внесків фізичних і юридичних осіб, у тому числі іноземних.

Кошти Українського фонду підтримки підприємництва, інших загальнодержавних, регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва спрямовуються виключно на фінансування розвитку та підтримки малого і середнього підприємництва. Порядок використання таких коштів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 18. Інформаційна державна підтримка

1. Інформаційна державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва та об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва може здійснюватися шляхом:

створення та забезпечення функціонування державних, регіональних і місцевих інформаційних систем, інформаційно-телекомунікаційних мереж, сприяння започаткуванню підприємницької діяльності за допомогою Інтернету;

надання інформації:

про стан виконання державних, регіональних і місцевих програм розвитку малого і середнього підприємництва та рівень ефективності державної підтримки;

про стан розвитку малого і середнього підприємництва;

про об’єкти інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва;

іншої інформації (економічної, правової, статистичної, виробничо-технологічної, з питань маркетингу), необхідної для забезпечення розвитку суб’єктів малого і середнього підприємництва.

2. Інформація, зазначена у частині першій цієї статті, є загальнодоступною і розміщується на офіційних веб-сайтах органів виконавчої влади,

Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.

Стаття 19. Консультаційна державна підтримка

1. Консультаційна державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва може здійснюватися шляхом:

сприяння утворенню об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва, які надають консультаційні послуги суб’єктам малого і середнього підприємництва, та забезпечення їх діяльності;

спрощення доступу до інформації в режимі реального часу.

Стаття 20. Державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва у сфері інновацій, науки та промислового виробництва

1. Державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва у сфері інновацій, науки і промислового виробництва може здійснюватися шляхом:

надання фінансової підтримки для утворення об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва у сфері інновацій, науки та промислового виробництва, у тому числі бізнес-інкубаторів, інноваційних бізнес-інкубаторів, науково-технологічних центрів, центрів трансферу технологій;

сприяння розвитку венчурного підприємництва;

створення системи економічних стимулів для розвитку економіки на основі технологічних інновацій;

передачі наукової продукції, створеної за рахунок бюджетних коштів, для її впровадження у виробництво;

створення умов для залучення суб’єктів малого і середнього підприємництва до укладення договорів субпідряду у сфері інновацій та промислового виробництва;

стимулювання залучення іноземних інвестицій і розвитку взаємовигідної міжнародної інноваційної співпраці;

створення умов для поширення кооперації між суб’єктами малого і середнього підприємництва та великими підприємствами.

Стаття 21. Державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва, що провадять експортну діяльність

1. Державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва, що провадять експортну діяльність, може здійснюватися шляхом:

1) сприяння просуванню на ринки іноземних держав продукції

вітчизняного виробництва (товарів, робіт і послуг), об’єктів інтелектуальної власності та створення сприятливих умов для українських учасників експортної діяльності;

співпраці з міжнародними організаціями та іноземними державами у сфері розвитку малого і середнього підприємництва;

утворення об’єктів інфраструктури підтримки малого і середнього підприємництва, що сприяють експортній діяльності, зокрема шляхом надання фінансової підтримки (кредитування, гарантування, страхування експортних операцій, часткова компенсація частки відсоткових ставок за кредитами для провадження експортної діяльності, часткове покриття витрат суб’єктів малого і середнього підприємництва, пов’язаних із здійсненням маркетингових заходів на зовнішньому ринку, вивченням кон’юнктури зовнішнього ринку, пошуком партнерів, просуванням товарів на нові ринки, участю у виставково-ярмарковій діяльності за кордоном, відрядженням спеціалістів для вивчення ринків іноземних держав, підготовкою, перепідготовкою та підвищенням кваліфікації персоналу суб’єктів малого і середнього підприємництва з питань експортної діяльності);

сприяння участі суб’єктів малого і середнього підприємництва у виставково-ярмарковій діяльності за кордоном для представлення продукції вітчизняного виробництва, у тому числі шляхом надання фінансової підтримки, надання в оренду виставкових площ, часткового покриття витрат суб’єктів малого і середнього підприємництва, пов’язаних з участю у виставково-ярмарковій діяльності за кордоном;

сприяння поширенню за кордоном інформації про потенційні можливості вітчизняного малого і середнього підприємництва та забезпеченню доступу до іноземних інформаційних мереж для пошуку ділових партнерів.

Стаття 22. Державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації управлінських кадрів та кадрів ведення бізнесу

1. Державна підтримка суб’єктів малого і середнього підприємництва у сфері підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації управлінських кадрів та кадрів ведення бізнесу може здійснюватися шляхом:

створення та розвитку мережі бізнес-інкубаторів;

розроблення та виконання освітніх програм, спрямованих на підготовку, перепідготовку і підвищення рівня кваліфікації кадрів для суб’єктів малого і середнього підприємництва на основі державних освітніх стандартів;

створення умов для підвищення рівня професійних знань і ділових

якостей фахівців з числа соціально незахищених верств населення;

надання навчально-методологічної, науково-методичної допомоги суб’єктам малого і середнього підприємництва;

сприяння участі у програмах обміну міжнародним досвідом з метою запровадження передових технологій та підвищення рівня кваліфікації персоналу суб’єктів малого і середнього підприємництва.

97. Якість продукції (робіт, послуг). Форми правового забезпечення якості.

Я кість товару (робіт, послуг) – сукупність властивостей, що відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, естетичність, екологічність товару (робіт, послуг) тощо, і які забезпечують їй здатність задовольняти потреби споживача відповідно до її призначення.

Як переконує світовий досвід, якість продукції є функцією від рівня розвитку науково-технічного прогресу і ступеню реалізації його результатів у виробництво. Чим вища якість продукції, тим повніше задовольняються потреби споживачів і ефективніше вирішуються соціально-економічні проблеми розвитку суспільства.

У довгостроковий період існує тенденція до послідовного підвищення якості продукції. Це — об’єктивний процес, спричинений дією закону зростаючих потреб. Проте згадана тенденція на окремих відрізках часу не в змозі рельєфно проявитися через існування специфічного взаємозв’язку обсягу пропозиції продукції і вимог споживачів до її якості. В умовах дефіциту, коли пропозиція відстає від попиту, вимоги до якості продукції знижуються і нерідко істотно. Водночас з насиченням ринку продукцією її якість виступає на перший план, всезростаючі вимоги до неї поступово стають однією з основних рушійних сил виробництва.

З метою забезпечення інтересів суспільства і споживачів в належній якості товарів (робіт, послуг), безпечної для їх життя і здоров’я, майна, навколишнього середовища, в Україні запроваджено різні форми правового забезпечення якості.

За сферою поширення їх можна поділити на загальні (застосовуються завжди) і спеціальні (застосовуються у випадках, встановлених законом).

До загальних форм правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) належать:

встановлення принципу належного виконання господарського договору за якістю;

встановлення гарантійних зобов’язань суб’єктів господарювання;

встановлення системи охорони прав споживачів;

інші.

Спеціальними формами правового забезпечення якості відповідно до актів господарського законодавства України є стандартизація та

підтвердження відповідності якості.

98. Гарантійні зобов’язання суб’єктів господарювання.

З гідно із гарантійним зобов’язанням суб’єкт господарювання (продавець, виробник, виконавець) забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару (робіт, послуг), в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого договором, а вразі його відсутності – актом господарського законодавства.

Гарантійним вважається строк протягом якого суб’єкт господарювання (продавець, виробник, виконавець) гарантує якість товару (роботи, послуги), а споживач у разі виявлення в межах цього строку недоліків, має право звернутися з відповідними вимогами до цього суб’єкта господарювання.

Гарантія якості товару (роботи, послуги) означає забезпечення суб’єктом господарювання (продавцем, виробником, виконавцем) використання товару (роботи, послуги) за цільовим призначенням.

Виробник (виконавець) забезпечує належну роботу (застосування, використання) продукції, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором.

Гарантійний строк на комплектуючі вироби повинен бути не менший, ніж гарантійний строк на основний виріб, якщо інше не передбачено нормативно-правовими актами, нормативними документами чи договором. Гарантійний строк зазначається в паспорті на

продукцію або на етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до продукції.

Різновидами гарантійних строків є також строк служби та строк придатності.

Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити використання продукції за призначенням протягом строку її служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності такого строку – протягом десяти років.

Правове значення строку служби полягає у тому, що протягом нього зберігається право споживача вимагати відшкодування шкоди, завданої дефектною продукцією або продукцією неналежної якості. При чому, шкода, завдана життю, здоров'ю або майну споживача такою продукцією, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законом не передбачено більш високої міри відповідальності.

Право вимагати відшкодування завданої шкоди визнається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, чи перебував він у договірних відносинах з виробником (виконавцем, продавцем).

Таке право зберігається протягом установленого строку служби, а якщо такий не встановлено – протягом десяти років з дати введення в обіг такої продукції її виробником.

Виробник (виконавець) зобов'язаний забезпечити технічне обслуговування та гарантійний ремонт продукції, а також її випуск і поставку для підприємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, у необхідному обсязі та асортименті запасних частин протягом усього строку її виробництва, а після зняття з виробництва – протягом строку служби, в разі відсутності такого строку – протягом десяти років.

Для продукції, споживчі властивості якої можуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна споживачів і навколишнього природного середовища, встановлюється строк придатності, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до неї при продажу, і який вважається гарантійним строком.

Строк придатності обчислюється починаючи від дати виготовлення, яка також зазначається на етикетці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для використання.

Продаж товарів, на яких строк придатності не зазначено або зазначено з порушенням вимог нормативних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється.

Стосовно продукції, на яку гарантійні строки або строк придатності не встановлено, споживач має право пред'явити продавцю (виробнику, виконавцю) відповідні вимоги, якщо недоліки було виявлено протягом двох років, а стосовно об'єкта будівництва – не пізніше десяти років від дня передачі їх споживачеві.

При виконанні гарантійного ремонту гарантійний строк збільшується на час перебування продукції в ремонті.

При обміні товару його гарантійний строк обчислюється заново від дня обміну.

Вимоги у зв’язку з недоліками виконаних робіт (наданих послуг)

підлягають задоволенню у разі виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) або під час її виконання (надання), а в разі неможливості виявлення недоліків під час приймання виконаної роботи (наданої послуги) протягом гарантійного чи іншого строку, встановленого договором, чи протягом двох років з дня прийняття виконаної роботи (наданої послуги) у разі відсутності гарантійного чи іншого строку, встановленого законодавством або договором. Вимоги у зв’язку з істотними недоліками у виконаній роботі (наданій послузі) можуть бути пред'явлені споживачем протягом строків, передбачених нормативно-правовими актами та нормативними документами, умовами договору, а в разі відсутності таких строків – протягом десяти років.

Гарантійне зобов’язання суб’єктів господарювання за своєю правовою природою є похідним (додатковим) щодо головного зобов’язання щодо передання товару, виконання роботи чи надання послуги, і спрямоване на забезпечення належного виконання за якістю головного зобов’язання.

Моментом виникнення гарантійного зобов’язання суб’єктів господарювання є момент передання товару (роботи, послуги) споживачеві.

У разі продажу товарів за зразками, поштою, а також у випадках, коли час укладення договору купівлі-продажу і час передання товару споживачеві не збігаються, гарантійне зобов’язання виникає від дня передання товару споживачеві, а якщо товар потребує спеціальної установки (підключення) чи складення – від дня їх здійснення, а якщо день передання, установки (підключення) чи складення товару, а також передання нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у споживача до укладення договору купівлі-продажу, – від дня укладення договору купівлі-продажу.

Зміст гарантійного зобов’язання суб’єктів господарювання полягає у характері вимог, з якими можуть звернутися споживачі до суб’єктів господарювання (продавців, виробників, виконавців) в разі виявлення у межах гарантійних строків недоліків товарів (робіт, послуг).

Характер цих вимог залежить від виду недоліків товару (робіт, послуг). Недоліки товару поділяються на звичайні (неістотні) та

істотні. Звичайним (неістотним) недоліком є будь-яка невідповідність продукції вимогам нормативно-правових актів і нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що пред'являються до неї, а також інформації про продукцію, наданій виробником (виконавцем, продавцем). Істотним вважається недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, виник з вини виробника (продавця, виконавця), після його усунення проявляється знову з незалежних від споживача причин і при цьому наділений хоча б однією з нижченаведених ознак:

а) він взагалі не може бути усунутий; б) його усунення потребує понад чотирнадцять календарних днів;

в) він робить товар суттєво іншим, ніж передбачено договором. У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку

недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати:

пропорційного зменшення ціни;

безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця,

виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності

висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов'язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника:

розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової

суми;

вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.

Вимоги споживача пред'являються на його вибір продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача.

Споживач має право пред'явити одну з вимог, передбачених законом, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу зі встановленого переліку.

Зазначені вимоги за місцезнаходженням споживача задовольняють також створені власником продавця торговельні підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції покладено на підставі договору. Функції представників підприємств-виробників виконують їх представництва та філії, створені виробниками для цієї мети, або підприємства, які задовольняють зазначені вимоги на підставі договору з виробником.

Вимоги споживача розглядаються після пред'явлення споживачем розрахункового документа, а щодо товарів, на які встановлено гарантійний строк, – технічного паспорта чи іншого документа, що його замінює, з позначкою про дату продажу.

разі виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі)

споживач має право на свій вибір вимагати:

безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі) у розумний строк;

відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги);

безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої

якості чи повторного виконання роботи;

відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи;

реалізації інших прав, що передбачені чинним законодавством на день укладення відповідного договору.

За наявності у роботі (послузі) істотних недоліків споживач має

право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

99. Стандартизація: поняття, види, суб’єкти та об’єкти.

В ажливою формою правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) є стандартизація. Правові засади стандартизації визначаються Законом України „Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року.

Стандартизація – діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню.

За територіальною поширеністю стандартизація поділяється на три

види:

міжнародну;

регіональну;

національну.

Міжнародною вважається стандартизація, що проводиться на міжнародному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів усіх країн. В рамках міжнародної стандартизації у 1946 році була створена

Міжнародна організація із стандартизації (ISO) під егідою Організації об’єднаних націй. Україна стала членом цієї організації з 1 січня 1993 року.

Регіональна стандартизація – стандартизація, що проводиться на відповідному регіональному рівні та участь у якій відкрита для відповідних органів країн певного географічного або економічного простору. У 1961 році в межах європейського простору був утворений

Європейський комітет із стандартизації (CEN). Аналогом стандартів серії ISO є європейські стандарти серії EN. Україна член цієї організації з 1 квітня 1997 року.

Національною є стандартизація, що проводиться на рівні однієї країни.

Суб’єктами стандартизації в Україні є:

центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації;

рада стандартизації та технічного регулювання;

технічні комітети стандартизації;

інші суб'єкти, що займаються стандартизацією.

Центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації

організовує, координує, та провадить діяльність щодо розроблення, схвалення, прийняття, перегляду, зміни, розповсюдження національних стандартів і як національний орган стандартизації представляє Україну в міжнародних та регіональних організаціях із стандартизації.

Функції цього органу покладені на Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики.

Рада стандартизації та технічного регулювання є колегіальним консультативно-дорадчим органом при Кабінеті Міністрів України, основною метою якої є налагодження взаємодії між виробниками, споживачами продукції та органами державної влади, узгодження інтересів у сфері стандартизації, сприяння розвитку стандартизації.

Технічні комітети стандартизації створюються Центральним органом виконавчої влади у сфері стандартизації, на які покладено

функції з розроблення, розгляду та погодження національних та міжнародних (регіональних) стандартів.

Правовою основою створення і діяльності технічних комітетів стандартизації є Типове положення про технічний комітет стандартизації, затверджене наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України № 298 від 20 травня 2002 року.

Технічні комітети стандартизації створюються за наказом центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації. До роботи в технічних комітетах стандартизації залучаються на добровільних засадах уповноважені представники органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, суб’єктів господарювання та їх об’єднань, науково-технічних та інженерних товариств (спілок), товариств (спілок) споживачів, відповідних громадських організацій, відповідні науковці і фахівці.

Технічні комітети стандартизації не мають на меті одержання прибутку від своєї діяльності.

Членство в технічних комітетах стандартизації може бути колективне або індивідуальне.

Колективні члени беруть участь у роботі комітету через своїх уповноважених представників, які діють від їх імені. Індивідуальними членами технічного комітету стандартизації можуть бути провідні вчені та фахівці, які бажають брати участь у роботі комітету та які діють від свого імені.

У структурі технічних комітетів стандартизації можуть створюватися підкомітети для певної частини робіт за визначеними об’єктами стандартизації (сферами діяльності), а також постійні або тимчасові робочі групи для виконання конкретних завдань.

Організаційне забезпечення діяльності технічних комітетів стандартизації покладається на їх секретаріати. Будь-яка організація, яка офіційно заявить про намір здійснювати функції секретаріату і підтвердить спроможність організаційно, технічно та фінансово забезпечити його діяльність, може бути уповноважена на виконання таких функцій.

Організація, яку уповноважено на здійснення функцій секретаріату технічного комітету стандартизації, має бути юридичною особою.

Відносини технічних комітетів стандартизації із суб’єктами господарювання, органами державної влади та громадськими організаціями регулюють на підставі договорів (контрактів) і угод про співробітництво, що укладаються з організаціями, які уповноважено на здійснення функцій секретаріату, якщо інше не передбачено чинним законодавством.

Інші суб'єкти, що займаються стандартизацією – центральні органи виконавчої влади та організації, які мають право у відповідних сферах діяльності та в межах повноважень з урахуванням своїх

господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати роботи із стандартизації.

Об’єктами стандартизації за законодавством України є:

продукція (матеріали, складники, обладнання);

процеси (системи, їх сумісність, правила, процедури, функції, методи);

послуги (діяльність);

персонал та органи;

вимоги до термінології, позначення, фасування, пакування, маркування, етикетування.

Нормативні документи із стандартизації: поняття, види та порядок застосування.

Під нормативними документами із стандартизації розуміються документи, які установлюють правила, загальні принципи чи характеристики різних видів діяльності або їх результатів.

Відповідно до ст. 15 Господарського кодексу України у сфері господарювання застосовуються такі нормативні документи із стандартизації:

технічні регламенти;

стандарти;

кодекси усталеної практики;

класифікатори;

технічні умови.

Технічний регламент – закон України або нормативно-правовий акт, прийнятий Кабінетом Міністрів України, у якому визначено характеристики продукції або пов'язані з нею процеси чи способи виробництва, а також вимоги до послуг, включаючи відповідні положення, дотримання яких є обов'язковим. Він може також містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи способу виробництва.

Стандарт – документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов'язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології,

позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги;

Кодекс усталеної практики (звід правил) – документ, що містить практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкцій чи

виробів. Кодекс усталеної практики може бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

Класифікатор – документ, який містить систематизований звід найменувань та кодів класифікаційних груп та/або об’єктів класифікації. В якості об’єктів класифікації виступають об’єкти стандартизації.

Технічні умови – документ, що встановлює технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, процеси чи послуги. Технічні умови можуть бути стандартом, частиною стандарту або окремим документом.

За рівнем суб’єктів стандартизації і технічного регулювання нормативні документи із стандартизації поділяються на такі види:

технічні регламенти, прийняті у виді закону Верховної Ради України або нормативно-правового акта Кабінету Міністрів України;

національні стандарти, кодекси усталеної практики та класифікатори, прийняті чи схвалені центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації;

стандарти, технічні умови та кодекси усталеної практики, прийняті чи схвалені іншими органами та організаціями, що займаються питаннями стандартизації.

За загальним правилом, застосування стандартів відбувається на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством України.

Застосування стандартів чи їх окремих положень стає обов’язковим:

для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах;

для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти;

для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні;

для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.

Національні стандарти розробляються технічними комітетами із стандартизації, а у разі їх відсутності – організаціями, що мають відповідний науково-технічний досвід у цій сфері.

Після розроблення першої редакції проекту національного стандарту, центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації оприлюднює цей проект в офіційному виданні та в засобах масової інформації. У повідомленні зазначаються:

1) позначення та назва проекту національного стандарту;

2) ступінь відхилення проекту національного стандарту від відповідних міжнародних стандартів;

3) адреса і строк (термін) надання коментарів усіма заінтересованими сторонами;

4) інформація про спосіб отримання стандарту.

Коментарі до проектів національних стандартів надаються протягом 60 днів з дня оприлюднення інформації про них, за винятком термінових питань оборони, охорони здоров'я, безпеки довкілля та підготовки національного стандарту для розроблення відповідного технічного регламенту.

Коментарі всіх заінтересованих національних або іноземних сторін щодо проектів національних стандартів розглядаються відповідним технічним комітетом стандартизації або іншим органом, який розробляє стандарт.

Після спливу строку надання коментарів до проектів національних стандартів розробник розглядає отримані коментарі та враховує їх в остаточному проекті національного стандарту або обґрунтовано відхиляє.

Міжнародні та регіональні стандарти приймаються як національні стандарти центральним органом виконавчої влади з питань стандартизації.

разі схвалення остаточного проекту національного стандарту центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення про його прийняття.

Центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації визначає термін набрання чинності національним стандартом з урахуванням періоду підготовчих заходів.

Перелік національних стандартів, схвалених та прийнятих протягом місяця, оприлюднюється наступного місяця в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації.

Центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації координує діяльність з перевірки національних стандартів на відповідність законодавству, потребам виробників та споживачів, рівню розвитку науки і техніки, інтересам держави, вимогам міжнародних та регіональних стандартів. Перевірка національних стандартів повинна проводитися технічними комітетами або організаціями, що мають відповідний науково-технічний досвід.

Національні стандарти на продукцію перевіряються не рідше ніж один раз на п'ять років.

порядку, встановленому для розроблення націонадльного стандарту, заінтересовані сторони надають пропозиції для перегляду, внесення змін чи скасування національного стандарту.

разі якщо технічний комітет схвалює пропозиції щодо скасування національних стандартів, центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення з цього питання.

Якщо центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає рішення про скасування національного стандарту, повідомлення про це публікується в його офіційному виданні.

Зміни до національних стандартів вносяться в порядку, встановленому для їх розроблення.

Після схвалення зміненого національного стандарту відповідним технічним комітетом центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації приймає та оприлюднює змінений національний стандарт.

101. Підтвердження відповідності якості: поняття і правові форми.

Д о спеціальних форм правового забезпечення якості товарів (робіт, послуг) є підтвердження відповідності якості. Правові засади підтвердження відповідності якості товарів (робіт, послуг) визначаються Законом України „Про підтвердження відповідності” від 17 травня 2001 року.

Підтвердження відповідності – видача документа (декларація про відповідність або сертифікат відповідності) на основі рішення, яке приймається після проведення відповідних (необхідних) процедур оцінки відповідності, що довели виконання встановлених вимог.

За сферою здійснення підтвердження відповідності поділяється на два види:

підтвердження відповідності у законодавчо регульованій сфері;

підтвердження відповідності у законодавчо нерегульованій сфері.

Законодавчо регульованою вважається сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг регламентуються законодавством. Сфера, в якій вимоги до продукції та умови введення її в обіг не регламентується законодавством є законодавчо нерегульованою.

Підтвердження відповідності якості включає у себе такі форми:

декларування відповідності;

визнання результатів оцінки відповідності;

сертифікацію.

Декларування відповідності – процедура, за допомогою якої виробник або уповноважена ним особа під свою повну відповідальність документально засвідчує, що продукція відповідає встановленим законодавством вимогам.

Відповідно до ст. 16 Закону України „Про підтвердження відповідності” декларування відповідності як форма підтвердження відповідності може бути застосована у законодавчо нерегульованій сфері.

Разом з тим, ця форма підтвердження відповідності застосовується не до будь-якої продукції. Центральним органом виконавчої влади з питань технічного регулювання визначається перелік продукції, відповідність якої може бути підтверджена декларацією про відповідність. Його затверджено наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 6 від 20 січня 2007 року.

За результатами декларування відповідності суб’єкт господарювання (виробник) складає декларацію про відповідність.

Виробник продукції складає декларацію про відповідність щодо всіх уведених в обіг товарів, які є об'єктами технічних регламентів, якщо інше не передбачено технічним регламентом.

У разі якщо інше не зазначено в технічному регламенті, декларація про відповідність має містити таку інформацію:

визначення продукції (назву, тип або номер моделі, будь-яку додаткову інформацію, наприклад, номер партії або серійний номер, назви складових частин);

вимоги технічних регламентів, яким відповідає продукція, включаючи посилання на відповідні національні стандарти;

додаткову інформацію (сорт або категорію продукції) відповідно до технічного регламенту;

дату оформлення декларації, назву, адресу, статус та підпис виробника або його уповноваженого представника;

назву, адресу та ідентифікаційний код у реєстрі призначених органів органу з оцінки відповідності, що провів процедуру оцінки відповідності;

назву та адресу, за якою зберігається технічна документація з підтвердження відповідності.

Форма декларації про відповідність визначається центральним органом виконавчої влади з питань оцінки відповідності.

Оформлена відповідно до вимог, установлених технічним регламентом, декларація про відповідність підлягає реєстрації центральним органом виконавчої влади у сфері технічного регулювання у строк, який не повинен перевищувати три дні.

Для реєстрації декларації про відповідність заявник подає до центрального органу виконавчої влади у сфері технічного регулювання оформлену відповідно до вимог, установлених технічним регламентом, декларацію про відповідність.

Визнання результатів оцінки відповідності – процедура, за допомогою якої уповноважений державою орган визнає результати оцінки відповідності, яка була проведена за межами України, на відповідність вимогам, встановленим законодавством України.

Результати оцінки відповідності (сертифікати відповідності, знаки відповідності, протоколи випробувань продукції тощо), яка була проведена за межами України, визнаються на підставі міжнародних договорів України про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності та на основі договорів про взаємне визнання (прийняття) результатів робіт з оцінки відповідності, укладених між українським та іноземним призначеними органами з оцінки відповідності.

102. Сертифікація: поняття, види і порядок здійснення.

Сертифікація – процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління довкіллям, персоналу встановленим законодавством вимогам;

Сертифікація, як і підтвердження відповідності загалом, за сферою проведення буває двох видів:

сертифікація в законодавчо регульованій сфері;

сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері.

Сертифікація в законодавчо регульованій сфері є обов'язковою для виробника, постачальника чи уповноваженого органу з сертифікації.

Виробник зобов'язаний пройти процедуру сертифікації, якщо вона передбачена технічним регламентом, для підтвердження відповідності.

Законодавча регульована сфера для сертифікації продукції визначається Переліком продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації

Україні, затвердженим наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики № 28 від 1 лютого 2005 року.

Сертифікація здійснюється акредитованими в установленому законодавством порядку органами з оцінки відповідності (сертифікації) будь-якого виду власності, які уповноважені на здійснення цієї діяльності

законодавчо регульованій сфері.

Сертифікація в законодавчо нерегульованій сфері проводиться на добровільних засадах у порядку, визначеному договором між заявником (виробником, постачальником) та органом з оцінки відповідності (сертифікації). При цьому підтверджується відповідність продукції будь-яким заявленим вимогам.

За результатами проведення сертифікації у разі позитивного рішення уповноваженого органу з оцінки відповідності заявникові видається сертифікат відповідності, зразок якого затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері підтвердження відповідності.

Підтвердження відповідності якості відбувається на підставі проведеної оцінки відповідності.

Оцінка відповідності – доказування, що встановлені вимоги до продукції, процесу, системи, особи або органу виконано шляхом випробування, здійснення контролю або сертифікації.

Оцінка відповідності відбувається за допомогою різних процедур, визначених законом. Зокрема, відповідно до ст. 1 Закону України „Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” від 1 грудня 2005 року процедури оцінки відповідності включають процедури: відбору зразків, випробування, здійснення контролю, оцінку, перевірку, реєстрацію, акредитацію та затвердження, а також їх поєднання.

Оцінку відповідності вимогам технічних регламентів здійснюють призначені органи з оцінки відповідності.

Відповідні центральні органи виконавчої влади повинні пропонувати для призначення лише органи з оцінки відповідності, які є резидентами України та можуть підтвердити необхідний рівень компетентності, а також відповідають таким критеріям:

відсутність комерційної або іншої заінтересованості щодо продукції, процесу, послуги, які він оцінює;

наявність кваліфікованого персоналу і засобів, необхідних для виконання процедур оцінки відповідності, та можливості доступу до устаткування, необхідного для здійснення випробувань;

наявність гарантій щодо незалежності персоналу, який здійснює процедури оцінки відповідності;

незалежність оплати праці персоналу, який здійснює процедури оцінки відповідності, від кількості та результатів здійснених процедур оцінки відповідності.

Інформація про призначення або скасування рішення про призначення органу з оцінки відповідності публікується в офіційному виданні центрального органу виконавчої влади з питань оцінки відповідності.

Органи з оцінки відповідності ведуть реєстр виданих сертифікатів відповідності та надають копію сертифіката згідно з установленою центральним органом виконавчої влади з питань оцінки відповідності процедурою до державного реєстру сертифікатів відповідності.

103. Оцінка відповідності якості: поняття, види та органи з оцінки відповідності.

З А К О Н У К Р А Ї Н И Про акредитацію органів з оцінки

відповідності

(17 травня 2001 року)

- Оцінка відповідності - діяльність, пов'язана з визначенням того, що продукція, системи якості, системи управління якістю, системи управління довкіллям, персонал відповідають вимогам, встановленим законодавством;

ВИДИ ОЦІНКИ ВІДПОВІДНОСТІ: І За характером діяльності:

1). випробування продукції (робіт, послуг), яка сертифікується;

2). калібрування продукції (робіт, послуг), яка сертифікується; 2). спостереження тв висновки щодо продукції (робіт, послуг), яка

сертифікується; 3). сертифікація продукції (робіт, послуг).

ОРГАНИ З ОЦІНКИ ВІДПОВІДНОСТІ:

- Орган з оцінки відповідності - випробувальна або калібрувальна лабораторія, орган з сертифікації, орган з контролю, які

провадять діяльність у сфері оцінки відповідності продукції, процесів, послуг і персоналу вимогам, встановленим законодавством;

ВИДИ ОРГАНІВ З ОЦІНКИ: випробувальні та калібрувальні лабораторії;

органи із сертифікації продукції, процесів та послуг;

органи контролю (орган, який здійснює оцінювання відповідності шляхом спостережень і висновків, які супроводжуються відповідними вимірами, випробуваннями і калібруванням).

Для здійснення діяльності з оцінки відповідності зазначені органи проходять акредитацію.

Акредитація - процедура, у ході якої національний орган з акредитації документально засвідчує компетентність юридичної особи чи відповідного органу з оцінки відповідності виконувати певні види робіт (випробування, калібрування, сертифікацію, контроль);

Акредитація органів з оцінки відповідності здійснюється національним органом з акредитації.

Порядок проведення акредитації повинен включати:

подання заявки органом з оцінки відповідності (заявником) на акредитацію чи розширення сфери його діяльності;

надання заявником інформації та документації, необхідної для акредитації;

призначення групи аудиторів з акредитації; складання програми робіт з акредитації та інформування про це

заявника; проведення аналізу наданої інформації та документації;

проведення перевірки заявника на місці; аналіз зібраних матеріалів і складання акта перевірки з

рекомендаціями щодо акредитації або про відмову в акредитації.

У разі прийняття рішення про акредитацію органу з оцінки відповідності йому видається атестат про акредитацію встановленого зразка, який має строк дії до трьох років, та надається право використання національного знака з акредитації

Національний знак акредитації - знак, який засвідчує, що організація, яка використовує цей знак, акредитована національним органом з акредитації.

104. Правове регулювання економічної конкуренції. Природні монополії.

К онкуренція (від пізньолат. сoncurrentia – змагання, суперництво) означає змагальність суб’єктів господарювання, коли їх самостійні дії

обмежують можливість кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво необхідної споживачеві продукції. Виражається в економічному суперництві окремих товаровиробників, що відбувається між ними з метою задоволення своїх потреб, забезпечення найвигідніших умов виробництва та збуту товару, одержання найвищого прибутку тощо.

Концептуально економічна конкуренція можлива лише за умов збалансованого поєднання приватних інтересів її учасників та публічних інтересів – щодо дотримання прав та законних інтересів споживачів, держави як організатора господарського життя в суспільстві, територіальних громад у сфері господарювання. Лише за умови, що вимагає від учасників ринкових відносин добросовісної поведінки у процесі виробництва і збуту, можлива реальна конкуренція і, відповідно, її позитивний вплив на економіку та інтереси споживачів. Власне під економічною конкуренцією розуміють як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначити умови обороту товарів на ринку. Конкуренція, врегульована законодавством – це легалізована форма боротьби за існування на повному ринку, завдяки чому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в кінцевому результаті між суспільними потребами і виробництвом. Її роль у наступному: забезпечити оптимальний баланс інтересів, запобігти одержанню господарюючими суб’єктами надприбутків; забезпечити нормативний рівень якості товарів; забезпечити необхідні обсяги товарного наповнення ринку.

За таких умов конкурентна політика – це діяльність державних органів, спрямована на створення і розвиток конкурентного середовища, захист конкуренції, антимонопольне регулювання з метою підвищення конкурентоспроможності суб’єктів господарювання, стимулювання ефективності виробництва, кращого задоволення потреб споживача.

Відповідно до ст. 42 Конституції України, не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне, обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Конституційна заборона стосується діяльності, спрямованої на недопущення, обмеження або усунення конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів правопорушень.

Господарський кодекс України, прийнятий 16.01.2003 р. і набрав чинності з 01.01.2004 р. (надалі – ГК) містить главу 3 «Обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання і споживачів від недобросовісної конкуренції», де визначені загальні правила антимонопольно-конкурентного законодавства. Згідно з ч.1 ст.25 ГК держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами

господарювання, що забезпечує завдяки їх власним досягненням здобуття ними певних економічних переваг, внаслідок чого споживачі та суб'єкти господарювання одержують можливість вибору необхідного товару і при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку. Юридичний зміст поняття «конкуренція» визначений у законодавстві. Так, відповідно до ст.1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» (надалі – Закон) економічна конкуренція (конкуренція) – це змагання суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Невід'ємними ознаками конкуренції є: наявність на ринку великої кількості незалежних продавців і покупців певного виду товару; наявність на ринку ідентичних або подібних товарів і послуг; відсутність бар'єрів входу (виходу) на ринок для покупців і продавців.

Система правових норм, що регулюють суспільні відносини, спрямовані на формування конкурентного середовища, забезпечення ефективного використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок суб'єктів підприємництва складає підгалузь господарського права – конкурентне право. Іншими словами можна сказати, що конкурентне право – сукупність правових норм, спрямованих на обмеження монополізму та розвиток економічної конкуренції.

В сучасний період об'єктом правової охорони конкурентного права визнається свобода господарської діяльності. В цілому законодавство про захист економічної конкуренції складається з двох частин: законодавства про монополії (оскільки монополізм теж перешкоджає розвитку ринкових відносин і конкуренції) і законодавства про захист від недобросовісної конкуренції.

Особливостями правового регулювання у конкурентному прав є такі:

конкурентне право – це тісно пов'язане з економічними процесами

державі і використовується для врегулювання специфічних відносин, що виникають в господарській діяльності;

в сфері правового регулювання конкурентних відносин діють спеціальні структури – Антимонопольний комітет України (надалі – АМК) його відділення, яким надано право здійснювати державний контроль за дотриманням конкурентного законодавства, економічною концентрацією (отже, вони діють в інтересах держави повноважень як суб'єкти публічного права). Але крім цього суб'єкти господарювання мають право за своєю ініціативою захитати свої права і законні інтереси від проявів недобросовісної конкуренції, як з боку конкурентів, так і з боку відповідних державних органів, звертаючись з позовами до судових органів у цих випадках вони діють як суб'єкти приватного права;

правовідносини виникають за ініціативою будь-кого з учасників конкурентних правовідносин, тобто згоди іншого учасника не вимагається;

учасники конкурентних правовідносин можуть нести відповідальність за порушення конкурентного законодавства (в залежності від скоєного правопорушення) як перед державою, так а перед суб'єктом господарської діяльності, якому була заподіяна шкода, тобто можуть порушуватися як публічні, так і приватні інтереси;

у випадках виникнення спорів між особами, вони можуть вирішуватись як в позасудовому, так і в судовому порядку.

Конкурентному праву притаманні як загальні відомі у інших галузях і підгалузях принципи – законності, гласності, захисту прав суб’єктів господарювання на засадах їх рівності перед законом, свободи господарської діяльності (ст. 42 Конституції України), так і спеціальні.

Спеціальними принципами є: підтримки добросовісної економічної конкуренції; недопущення зловживання монополізмом, становищем, обмеження конкуренції, недобросовісної конкуренції; спеціального регулювання сфери природних державних монополій; єдиного економічного простору (вільне переміщення, товарів, послуг коштів територією України, прозорість ринків); ефективності захисту економічної конкуренції; заборони зловживань (зловживання монопольним становищем); поєднання попереднього і наступного контролю; захисту вітчизняних товаровиробників від недобросовісної конкуренції.

За умови реалізації цих принципів успіхів господарської діяльності досягає господарюючий суб’єкт, який пропонує на ринку якісні товари найкращого ґатунку за оптимальними цінами. В кінцевому рахунку зазначимо, що кожен із учасників ринкових відносин може конкурувати і перемагати конкурентів завдяки перевагам, яких здобув власними силами.

У ринковій економіці економічна конкуренція проявляється через такі функції: регулювання, мотивації, розподілення та контролю.

Функція регулювання полягає в тому, що основні виробним фактори

спрямовуються саме у ті сфери, які потребують їх найбільше і де вони будуть використані найефективніше. Це пов'язано з необхідністю для підприємців виробляти ті товари (надавати послуги, виконувати роботи), які потрібні споживачеві.

Змістом функції мотивації є здатність конкуренції стимулювати підприємців пропонувати на ринок найкращі товари за найнижчими цінами, а також знижувати витрати на їх виробництво. Утриматися на ринку, де панує конкуренція, і при цьому отримати прибуток можливо, лише якщо виконувати зазначені вимоги. Отже, прибуток перерозподіляється на користь підприємців, які використали свої ресурси найпродуктивніше. Саме в цьому виражається функція розподілення.

Функція контролю дає змогу не допустити неефективної діяльності підприємців, а також не дозволяє окремим підприємцям необмежено

панувати на ринку і нав'язувати споживачам та іншим учасникам ринку свої правила гри.

Таким чином, конкуренція представляє собою легалізовану форму боротьби за існування на певному ринку, завдяки чому досягається збалансованість між попитом і пропозицією, а в кінцевому результаті між суспільними потребами і виробництвом.

З цього випливає, що в цілому конкуренцію можна віднести до сфери публічних інтересів, в той час без задоволення цих публічних інтересів неможливо задовольнити приватні інтереси суспільства інтереси суспільства. Саме в цій якості економічна конкуренція підтримується державою і захищається за допомогою різних правових засобів. Держава здійснює вплив на конкуренцію за допомогою податкової, кредитно-грошової, інвестиційної політики, фінансування наукових досліджень, розподілу державних замовлень, а також безпосередньо через законодавство про захист економічної конкуренції. Регулювання економічної конкуренції є одним із пріоритетних напрямів діяльності держави у сфері господарювання. Відповідно до ст. 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.

Правові засади економічної конкуренції в Україні визначаються Господарським кодексом України, законами України „Про захист економічної конкуренції” від 11 січня 2001 року, „Про захист від недобросовісної конкуренції” від 7 червня 1996 року, „Про природні монополії” від 20 квітня 2000 року та іншими актами господарського законодавства.

Незважаючи на те, що у назві відповідного закону вживається словосполучення „захист економічної конкуренції”, його не можна визнати вдалим. Річ у тім, що відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України об’єктом правового захисту є права та інтереси суб’єктів господарювання. Оскільки економічна конкуренція розглядається як різновид відносин у сфері господарювання, її не можна захистити. Вона є об’єктом правової охорони, але не захисту.

Відповідно до законодавства України про економічну конкуренцію усі суб’єкти господарювання в процесі конкуренції поділяються на такі види:

суб’єкти природних монополій;

суб’єкти, які займають монопольне становище на ринку;

інші суб’єкти господарювання.

Суб'єктом природної монополії визнається суб'єкт господарювання (юридична особа) будь-якого виду власності (монопольне утворення), який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.

Отже, природна монополія, як сфера економіки, що ефективно функціонує за умови, якщо весь ринок охоплює лише один господарюючий суб'єкт. З економічної точки зору природна монополія існує, коли ефект масштабу настільки великий, що один суб'єкт може забезпечити весь ринок, маючи при цьому нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, ніж їх би мав ряд конкуруючих суб'єктів. Прикладом може бути знов-таки діяльність підприємств, що надають суспільству послуги з електропостачання, зв'язку тощо. У цьому разі ефект масштабу у виробництві та розподілі товару забезпечує отримання ефекту низьких витрат на виробництво одиниці продукції і виходячи з цього — низьку ціну. За цих умов конкуренція є нерентабельною. Якщо б ринок поділити між виробниками, ефекту масштабу не було б досягнуто. Витрати на виробництво одиниці продукції мали бути значними і відповідно товари мали б високу ціну, яка б забезпечувала покриття витрат на виробництво.

Сьогодні в Україні суб'єкти природних монополій діють на таких ринках: транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами; транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл; транспортування інших речовин трубопровідним транспортом; передачі та розподілу електричної енергії; користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування; управління повітряним рухом; зв'язку загального користування; централізованого водопостачання та водовідведення; централізованого постачання теплової енергії; спеціалізованих послуг транспортних терміналів, портів, аеропортів за переліком, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:

на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;

він не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.

105. Монопольне становище на ринку та зловживання ним.

Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.

Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб'єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:

- сукупна частка не більше ніж трьох суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;

- сукупна частка не більше ніж п'яти суб'єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків.

За законодавством України про економічну конкуренцію факт зайняття монопольного становища на ринку ще не вважається його порушенням. Порушеннями законодавства про економічну конкуренцію є:

зловживання монопольним становищем на ринку;

антиконкурентні узгоджені дії;

недобросовісна конкуренція.

Саме по собі монопольне (домінуюче) становище того чи іншого суб’єкта господарювання на ринку не є правопорушенням (ст. 27 ГК, ст. 12 Закону), лише зловживання ж цим становищем.

За загальним правилом, зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку – це дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

В усякому випадку, зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку визнається:

встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;

застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин;

обумовлення укладання угод прийняттям суб'єктом господарювання додаткових зобов'язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;

обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям;

часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;

суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин;

створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб'єктів господарювання.

Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно з законом.

Справи про зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єктів господарювання на ринку відповідно до ч. 6 ст. ГК України та ст. ст. 3 і 7 Закону про АМК розглядає АМК та його органи. При розгляді цієї категорії справ обов'язковим є дослідження загальнодержавного (регіонального) ринку з доказом наявності монопольного (домінуючого) становища суб'єкта господарювання на ньому. Це дослідження повинне здійснюватися незалежно від того, чи був раніше включений суб'єкт господарювання в Перелік суб'єктів господарювання, що займають монопольне становище на ринку, і чи визначалося його монопольне становище при розгляді іншої справи в минулому. Оскільки ринкова частка, структура ринку, інші кількісні і якісні параметри ринку й становище на ньому суб'єкта господарювання, його конкурентів (їх відсутність) можуть змінюватися протягом часу. Кваліфікація, відповідно до ст. 29 ГК та ст. 13 Закону, також можлива тільки щодо тих проміжків часу, коли суб'єкт господарювання займав монопольне (домінуюче) становище на ринку. У противному випадку рішення органів АМК може бути скасовано господарським судом.

106. Антиконкурентні узгоджені дії.

Одним із видів порушення законодавства України про економічну конкуренцію є антикокурентні узгоджені дії.

За загальним правилом, антиконкурентними узгодженими діями є

погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання, яка призвела чи може призвести до недопущення, усунення, чи обмеження конкуренції.

В усякому випадку антиконкурентними узгодженими діями

визнаються:

встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;

обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;

розподіл ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;

спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;

усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців;

застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;

укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з

торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;

8) суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Антиконкурентні узгоджені дії можуть мати різні форми зовнішнього прояву. Вони, зокрема, можуть проявлятися у таких формах:

укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі (факт укладення таких угод може бути підтверджено письмовим документом, який не був підписаний сторонами, однак ними виконувався, обміном листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами, електронними повідомленнями тощо);

прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі;

створення суб’єкта господарювання, об’єднання, метою чи гаслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили зазначеного суб’єкта господарювання, об’єднання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання, або вступ до такого об’єднання;

інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання.

Законі України „Про захист економічної конкуренції” передбачені випадки, коли узгоджені дії можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України. Така процедура в законодавстві Європейського Союзу називається нотифікацією. Дозвіл на узгоджені дії

надається лише з певних підстав, встановлених законом. Наявність таких підстав виключає антиконкурентний характер узгоджених дій.

Узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:

вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;

техніко-технологічному, економічному розвитку;

розвитку малих або середніх підприємців;

оптимізації експорту чи імпорту товарів;

розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;

раціоналізації виробництва.

Кабінет Міністрів України може дозволити узгоджені дії, на які

Антимонопольним комітетом України не було надано дозволу, якщо учасники узгоджених дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.

Вчинення узгоджених дій до отримання дозволу органів Антимонопольного комітету або Кабінету Міністрів України забороняється.

107. Недобросовісна конкуренція.

Недобросовісною конкуренцією відповідно до ст. 1 Закону України „Про захист від недобросовісної конкуренції” є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності.

Недобросовісна конкуренція згідно із законом може полягати у трьох групах порушень:

неправомірному використання ділової репутації суб’єкта господарювання;

створенні перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції;

неправомірних діях із комерційною таємницею.

Неправомірне використання ділової репутації суб’єкта

господарювання включає у себе:

неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;

неправомірне використання товару іншого виробника;

копіювання зовнішнього вигляду виробу;

порівняльну рекламу.

Неправомірним використанням ділової репутації суб’єкта господарювання вважається використання без дозволу уповноваженої на те особи чужого імені, фірмового найменування, знаків для товарів і послуг, інших позначень, а також рекламних матеріалів, упаковки товарів, назв літературних, художніх творів, періодичних видань, зазначень походження товарів, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця), який має пріоритет на їх використання.

Використання у фірмовому найменуванні власного імені фізичної особи не визнається неправомірним, якщо до власного імені додається який-небудь відмітний елемент, що виключає змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця).

Неправомірним використанням товару іншого виробника є

введення у господарський обіг під своїм позначенням товару іншого виробника шляхом змін чи зняття позначень виробника без дозволу уповноваженої на те особи.

Копіюванням зовнішнього вигляду виробу є відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) і введення його у господарський обіг без однозначного зазначення виробника копії, що може призвести до змішування з діяльністю іншого господарюючого суб'єкта (підприємця). Не визнається неправомірним копіювання зовнішнього вигляду виробу або його частин, якщо таке копіювання обумовлено виключно їх функціональним застосуванням.

Порівняльною є реклама, що містить порівняння з товарами, роботами, послугами чи діяльністю іншого конкретного господарюючого

суб'єкта (підприємця). Не визнається неправомірним порівняння в рекламі, якщо наведені відомості про товари, роботи, послуги підтверджені фактичними даними, є достовірними, об'єктивними, корисними для інформування споживачів.

Створення перешкод суб’єктам господарювання у процесі конкуренції полягає у вчиненні таких порушень:

дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця);

купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;

схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця);

схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника);

схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом;

підкуп працівника постачальника;

підкуп працівника покупця (замовника);

досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

Дискредитацією господарюючого суб'єкта (підприємця) є поширення у будь-якій формі неправдивих, неточних або неповних відомостей, пов'язаних з особою чи діяльністю господарюючого суб'єкта (підприємця), які завдали або могли завдати шкоди діловій репутації господарюючого суб'єкта (підприємця).

Купівлею-продажем товарів, виконанням робіт, наданням послуг із примусовим асортиментом є купівля-продаж одних товарів, виконання робіт, надання послуг за умови купівлі-продажу інших товарів, виконання робіт, надання послуг, не потрібних споживачу або контрагенту.

Схиленням до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця)

вважається спонукання конкурентом іншої особи, безпосередньо або через посередника, до відмови від встановлення договірних зв'язків із цим господарюючим суб'єктом (підприємцем).

Схиленням постачальника до дискримінації покупця (замовника)

є спонукання постачальника конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, до надання постачальником конкуренту покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником) без достатніх на те підстав.

Схиленням господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) є вчинене з корисливих мотивів або в інтересах третіх осіб спонукання господарюючого суб'єкта (підприємця) – учасника договору до невиконання або виконання неналежним чином договірних зобов'язань перед цим конкурентом шляхом надання або пропонування господарюючому суб'єкту (підприємцю) – учаснику договору, безпосередньо або через посередника, матеріальної винагороди, компенсації чи інших переваг.

Підкуп працівника постачальника – це надання або пропонування йому конкурентом покупця (замовника), безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових або немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником постачальника службових обов'язків, що випливають з укладеного чи пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом покупця (замовника) певних переваг перед покупцем (замовником).

Підкуп працівника покупця (замовника) – це надання або пропонування йому конкурентом постачальника, безпосередньо або через посередника, матеріальних цінностей, майнових чи немайнових благ за неналежне виконання або невиконання працівником покупця (замовника) службових обов'язків, що випливають з укладеного або пов'язані з укладенням між постачальником і покупцем договору поставки товарів, виконання робіт, надання послуг, що призвело або могло призвести до отримання конкурентом постачальника певних переваг перед постачальником.

Досягненням неправомірних переваг у конкуренції є отримання таких відносно іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) шляхом порушення чинного законодавства, яке підтверджено рішенням державного органу, наділеного відповідною компетенцією.

Неправомірними діями з комерційною таємницею вважаються:

неправомірне збирання комерційної таємниці;

розголошення комерційної таємниці;

схилення до розголошення комерційної таємниці;

неправомірне використання комерційної таємниці.

Поняття комерційної таємниці та її ознаки визначені у ст. 505 Цивільного кодексу України.

Комерційною таємницею визнається інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

Відомості, які належать до комерційної таємниці певного суб’єкта господарювання, визначаються ним самим, на власний розсуд. В законодавстві України лише міститься перелік інформації, яка не може бути віднесена до комерційної таємниці. Такий перелік затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 року.

Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до

законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв'язку з виконанням службових обов'язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб'єкту (підприємцю).

Неправомірним використанням комерційної таємниці є

впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.

Аналіз складів правопорушень, які вважаються недобросовісною конкуренцією, згідно із законом „Про захист від недобросовісної конкуренції”, дає підстави стверджувати, що вони дещо виходять за межі поняття «недобросовісної конкуренції».

У ст. 25 Господарського кодексу України та ст. 1 Закону України „Про захист економічної конкуренції” конкуренція визначається як змагання між суб’єктами господарювання. Конкуренція – змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Дії, що кваліфікуються у законі як недобросовісна конкуренція, можуть вчинятися також такими суб’єктами господарювання, які не перебувають у стані конкуренції (змагання) з особою по відношенню, до якої ці дії вчинені.

Наприклад, купівля-продаж товарів, виконання робіт чи надання послуг із примусовим асортиментом, неправомірне збирання або розголошення комерційної таємниці, не завжди вчиняються щодо суб’єктів господарювання, з якими ведеться конкуренція правопорушником.

У зв’язку з цим, в юридичній літературі, вже висловлювалися пропозиції замінити термін «недобросовісна конкуренція» іншим поняттям.

108. Порушення правил конкуренції органами влади.

О рганам державної влади і органам місцевого самоврядування, що регулюють відносини у сфері господарювання, забороняється приймати акти або вчиняти дії, що визначають привілейоване становище суб'єктів господарювання тієї чи іншої форми власності, або ставлять у нерівне становище окремі категорії суб'єктів господарювання чи іншим способом порушують правила конкуренції. У разі порушення цієї вимоги органи державної влади, до повноважень яких належить контроль та нагляд за додержанням антимонопольно-конкурентного законодавства, а також суб'єкти господарювання можуть оспорювати такі акти в установленому законом порядку.

Суб’єкти господарювання, органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов’язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, що можуть негативно позначитися на конкуренції.

Порушення правил економічної конкуренції спрямоване на те, щоб надати певному суб’єкту необґрунтовані переваги на ринку. Фактично такий суб’єкт оминає правила економічної конкуренції.

109. Державний контроль за дотриманням антимонопольного

з аконодавства: форми, методи.

Державний контроль за дотриманням законодавства про економічну конкуренцію – це діяльність Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень та інших уповноважених державою органів, спрямована на забезпечення дотримання всіма суб’єктами господарювання законів та інших нормативно-правових актів, які приймаються з метою обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємництві.

В залежності від моменту проведення державного контролю за дотриманням законодавства про економічну конкуренцію, можна виділити дві його форми:

попередню форму;

наступну форму.

Попередня форма державного контролю має місце тоді, коли він проводиться до моменту порушення законодавства про економічну конкуренцію. Державний контроль за порушенням законодавства про економічну конкуренцію у наступній формі, навпаки, проводиться після моменту його порушення.

Кожній формі державного контролю за порушенням законодавства про економічну конкуренцію відповідає певний метод державного контролю.

До попереднбої форми державного контролю закон „Про захист економічної конкуренції” відносить контроль за концентрацією.

З метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб'єктів господарювання.

Концентрацією визнається:

злиття суб'єктів господарювання або приєднання одного суб'єкта господарювання до іншого;

набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб'єктами господарювання над одним або кількома суб'єктами господарювання чи частинами суб'єктів господарювання, зокрема, шляхом:

а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб'єкта господарювання, в тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується;

б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб'єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб'єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб'єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;

створення суб'єкта господарювання двома і більше суб'єктами господарювання, який протягом тривалого періоду буде самостійно здійснювати господарську діяльність, але при цьому таке створення не призводить до координації конкурентної поведінки між суб'єктами господарювання, що створили цей суб'єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб'єктом господарювання;

безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб'єкта господарювання.

Методом (засобом) здійснення державного контролю за концентрацією є надання Антимонопольним комітетом згоди на

концентрацію.

Концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністративної колегії Антимонопольного комітету України:

1) у випадках коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном,

перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за офіційним валютним курсом, встановленим Національним банком України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш як у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного;

вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року;

2) незалежно від сукупної вартості активів або сукупного обсягу реалізації товарів учасників концентрації, коли:

частка на певному ринку товару будь-якого учасника концентрації або сукупна частка учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує 35 відсотків, та концентрація відбувається на цьому чи суміжному з ним ринку товару.

Наступною формою державного контролю закон називає

примусовий поділ суб'єкта господарювання, що зловживає своїм монопольним (домінуючим) становищем на ринку.

Методом державного контролю є прийняття рішення про примусовий поділ.

Якщо суб'єкт господарювання зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку, органи Антимонопольного комітету України мають право прийняти рішення про примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище.

Примусовий поділ не застосовується у разі:

неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;

наявності тісного технологічного зв'язку підприємств, структурних

підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб'єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).

Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб'єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.

Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд за умови усунення монопольного (домінуючого) становища цього суб'єкта господарювання на ринку.

110. Відповідальність за порушення законодавства про економічну конкуренцію.

Законодавство України про економічну конкуренцію містить розгалужену систему видів, підстав та форм відповідальності за його порушення.

Залежно від характеру відносин у яких настає відповідальність за порушення законодавства про економічну конкуренцію, вона поділяється на такі види:

цивільно-правову відповідальність;

фінансову відповідальність;

адміністративну відповідальність.

свою чергу, цивільно-правова відповідальність за порушення законодавства про економічну конкуренцію може накладатися, як правило, двома державними органами: судом та органами Антимонопольного комітету України.

До форм цивільно-правової відповідальності, що накладається виключно судом належать:

відшкодування шкоди заподіяної, внаслідок порушення законодавства про економічну конкуренцію;

визнання повністю або частково недійсними актів органів Антимонопольного комітету України;

визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;

тощо.

Формами цивільно-правової відповідальності, що можуть накладатися органами Антимонопольного комітету є:

визнання вчинення порушення законодавства про економічну конкуренцію;

припинення порушення законодавства про економічну конкуренцію;

усунення наслідків порушень законодавства про економічну конкуренцію;

примусовий поділ суб’єкта господарювання, який зловживає своїм монопольним (домінуючим) становищем;

накладення штрафу;

блокування цінних паперів;

оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України;

тощо.

Органи Антимонопольного комітету України накладають штрафи на суб'єктів господарювання. Накладення штрафів є проявом фінансової відповідальності за порушення законодавства про економічну конкуренцію. Розмір штрафів залежить від виду порушення законодавства.

За зловживання монопольним становищем та антиконкурентні узгоджені дії накладається штраф у розмірі до десяти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За вчинення дій, які є недобросовісною конкуренцією, накладається штраф у розмірі до трьох відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За вчинення дій, які вважаються порушенням вимог про концентрацію, накладається штраф у розмірі до п'яти відсотків доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За неподання, несвоєчасне подання чи подання завідомо

недостовірної інформації органам Антимонопольного комітету України накладається штраф у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф.

За правопорушення у сфері економічної конкуренції посадові особи органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю несуть адміністративну відповідальність згідно з законом.

У разі створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації, працівники суб'єктів господарювання, об'єднань несуть адміністративну відповідальність згідно із законом.

111. Розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства.

Р озгляд справ про порушення законодавства про економічну конкуренцію регламентується Законом України „Про захист економічної конкуренції” (Розділ VII) та Правилами розгляду заяв і справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції (Правила розгляду справ), затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України № 5 від 19 квітня 1994 року.

Справи про порушення законодавства про економічу конкуренцію у межах компетенції розглядаються органами Комітету:

Комітетом;

постійно діючою адміністративною колегією Комітету;

тимчасовою адміністративною колегією Комітету;

державним уповноваженим Комітету;

- адміністративною колегією територіального відділення Комітету. Розгляд справ про порушення законодавства про економічну

конкуренцію починається з прийняття розпорядження про початок розгляду справи та закінчується прийняттям рішення у справі.

Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про економічну конкуренцію з різних приводів.

Одним із основних приводів початку розгляду справи є заяви суб'єктів господарювання, громадян, об'єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених як порушення законодавства про економічну конкуренцію;

Заява подається в письмовій формі й повинна містити:

найменування органу, до якого подається заява (Комітет чи відповідне територіальне відділення Комітету);

найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, власне ім'я та по батькові для фізичних осіб) сторін (заявника і відповідача), їхнє місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), інші реквізити сторін, зокрема поштову адресу, а також, якщо такі є, номер засобу зв'язку (телефон, факс тощо), адресу електронної пошти;

ім'я контактної особи (для юридичних осіб), номер засобу зв'язку (телефон, факс тощо), а також, якщо така є, адресу електронної пошти;

зміст вимог, зокрема очікувані заявником від органів Комітету рішення;

виклад обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, обґрунтування того, яким чином права заявника порушуються внаслідок дій чи бездіяльності відповідача, визначених законом як порушення законодавства про економічну конкуренцію;

інформацію стосовно звернення до будь-якого іншого органу державної влади, зокрема до суду, з питань, порушених у заяві;

перелік документів та інших матеріалів, що додаються до заяви. Заява підписується повноважною посадовою особою заявника –

юридичної особи або його представником, заявником – фізичною особою або його представником.

До заяви додаються наявні у заявника документи та інші матеріали, що підтверджують викладені у заяві обставини.

Заява про порушення розглядається протягом 30 календарних днів, а у разі потреби одержання додаткової інформації, яка не може бути надана заявником, строк розгляду заяви може бути подовжений

державним уповноваженим, головою відділення на 60 календарних днів, про що письмово повідомляється заявнику.

Справа про порушення законодавства про економічну конкуренцію може бути також розпочата за поданнями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-

господарського управління та контролю, власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.

Суб'єкт господарювання не може бути притягнений до відповідальності за порушення законодавства про економічну конкуренцію, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності (п'ять років з дня вчинення порушення).

При розгляді справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органами Антимонопольного комітету України та їх посадовими особами можуть вчинятися такі дії:

дослідження регіонального або загальнодержавного ринку;

одержання від сторін, третіх осіб, інших осіб письмових та усних пояснень, які можуть фіксуватися в протоколі;

вилучення письмових та речових доказів, зокрема документів, предметів чи інших носіїв інформації, що можуть бути доказами чи джерелами доказів у справі; - накладення арешту на предмети, документи, інші носії інформації, що можуть бути доказами чи джерелами доказів у справі;

призначення експертиз.

Повноваження службовців Комітету щодо збирання доказів під час

розгляду справи стверджуються службовим дорученням, виданим державним уповноваженим, а зазначені повноваження службовців відділення – службовим дорученням, виданим державним уповноваженим, головою відділення.

За результатами збирання доказів у справі складається подання з попередніми висновками, яке вноситься на розгляд органів Комітету, яким підвідомча справа.

У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України за поданою суб'єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб'єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про:

заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних паперів;

обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчинення цих дій є необхідним виходячи із законних прав та інтересів інших осіб.

За результатами розгляду справ про порушення законодавства про

економічну конкуренцію органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:

визнання вчинення порушення законодавства про економічну конкуренцію;

припинення порушення законодавства про економічну конкуренцію;

зобов'язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або

змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;

визнання суб'єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

примусовий поділ суб'єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;

накладення штрафу;

блокування цінних паперів;

усунення наслідків порушень законодавства про економічну конкуренцію;

скасування дозволу на узгоджені дії;

оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;

закриття провадження у справі.

Рішення у справі про порушення законодавства про економічну конкуренцію може бути перевірено вищестоящими органами Антимонопольного комітету України за заявами осіб, які брали участь у справі, поданнями посадових осіб Комітету, протестами прокурорів та їх заступників.

Перевірка рішень у справах здійснюється:

Комітетом – за заявою осіб, які брали участь у справі, поданнями Голови Комітету, протестами Генерального прокурора України, заступників Генерального прокурора України про перевірку рішень державних уповноважених або адміністративних колегій Комітету у справах;

Комітетом, адміністративними колегіями – за заявою осіб, які брали участь у справі, поданнями державних уповноважених, протестами прокурора Автономної Республіки Крим, області, міст Києва, Севастополя та їх заступників про перевірку рішень адміністративних колегій територіальних відділень Комітету у справах.

Заява про перевірку рішення у справі підлягає розгляду протягом 30 календарних днів.

112. Поняття та функції цін (тарифів).

Відповідно до ч.1 ст. 189 Господарського кодексу України ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб’єкти господарювання.

основу законодавчого визначення ціни (тарифу) покладено одну із

функцій, а саме: функцію грошового вираження вартості товару.

Разом з тим, цією функцією ціна (тариф) у сфері господарювання не обмежується.

Так, відповідно до ч.3 ст. 180 Господарського кодексу України ціна є істотною умовою господарського договору.

Ціна є обов’язковою характеристикою вкладів у статутний фонд підприємства. Майно підприємства формується за рахунок вкладів його засновників (учасників, членів – ст. 66 ГК), які повинні мати грошову оцінку.

Згідно зі ст.ст. 189 та 198 Господарського кодексу України ціна є формою вираження грошових зобов’язань, які, за загальним правилом, підлягають оплаті у гривнях.

Відповідно до ст. 8 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” ціна вважається одним із критеріїв віднесення майна до основних фондів підприємства.

Ціна є основою для визначення величини податків. Так, відповідно до п. 4.1. Закону України „Про податок на додану вартість” від 3 квітня 1997 року з урахуванням ціни визначається база оподаткування операцій з поставки товарів (послуг).

За законодавством України (п. 8.6. Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств”) ціна є передумовою для визначення норм амортизації майнових цінностей суб’єкта

господарювання. Норми амортизації встановлюються у відсотках до балансової вартості майна.

Практичне значення такої категорії, як звичайна ціна, важко переоцінити. Остання має на меті забезпечення фіскальної функції держави при наповненні бюджетів різних рівнів, передусім запобігаючи численним зловживанням з боку недобросовісних учасників господарських відносин, які намагаються штучно знизити або завищити існуючі ціни на певний товар (роботи, послуги) з метою подальшої оптимізації податкового навантаження задля уникнення сплати реальних грошових коштів, формально, порушуючи норми права, а фактично, завдаючи шкоди, зокрема, соціальному розвитку суспільства через унеможливлення справедливого розподілу ресурсів серед малозахищених категорій громадян, якими опікується держава, та зриваючи фінансове забезпечення, розвиток неприбуткових сфер життя населення країни (культура, спорт, мистецтво, тощо).

Звичайна ціна визначається як справедлива ринкова ціна, тобто ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець

бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично (не є пов'язаними особами), володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціни, які склалися на ринку ідентичних (а за їх відсутності — однорідних) товарів (робіт, послуг).

Ціна також визнається ключовим елементом при здійсненні митного очищення товару в момент проходження (перетинання) митного кордону держави і формуванні обов'язкових розрахунків розміру податкових зобов'язань та іншого фіскального навантаження суб'єкта зазначених процедурних дій.

Визначення ціни та її фіксація у належний спосіб шляхом закріплення в письмових документах дозволяє компетентним державним органам здійснювати контроль та нагляд у сфері додержання суб'єктами господарювання нормативно- правових актів стосовно ціноутворення та державного регулювання цін. Правильність встановлення і застосування державних фіксованих та регульованих цін і тарифів має вирішальне значення для забезпечення прав та законних інтересів абстрактного кола осіб, права яких можуть бути порушені протиправними діями, зокрема, монопольних утворень. У даному випадку визначення ціни, як правової категорії, гарантує можливість своєчасного реагування на такі правопорушення, їх подальше припинення та профілактику шляхом застосування заходів юридичної відповідальності.

Аналіз положень актів господарського законодавства України дає підстави зробити висновок про те, що у сфері господарювання ціна виконує цілий ряд функцій, а саме:

грошового виразу вартості товарів (робіт, послуг);

істотної умови господарського договору;

грошової оцінки вкладів у статутний фонд підприємства;

форми вираження грошового зобов’язання;

критерію віднесення майнових цінностей до певних груп майна суб’єкта господарювання;

основи для визначення бази оподаткування;

передумови для визначення норм амортизації майнових цінностей;

тощо.

113. Види цін (тарифів).

З аконодавством України про ціни та ціноутворення встановлено різні критерії класифікації цін (тарифів) у сфері господарювання.

Перш за все, залежно від об’єкта їх встановлення ціни (тарифи) поділяються на :

ціни на продукцію, а також послуги і роботи, які надаються (виконуються), як правило, одноразово;

тарифи на послуги та роботи, які розраховані на багаторазове (надання) виконання (багаторазового характеру).

За суб’єктом встановлення ціни (тарифи) поділяються на:

вільні ціни і тарифи;

державні ціни і тарифи;

комунальні ціни і тарифи.

Вільні ціни (тарифи) встановлюються суб’єктами господарювання.

Ці ціни (тарифи) встановлюються на всі види продукції, робіт, послуг, за винятком тих, на які встановлені державні або комунальні ціни (тарифи).

Державні ціни (тарифи) встановлюються державою в особі уповноважених нею органів.

Державні ціни і тарифи встановлюються на:

1) ресурси, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін; 2) товари і послуги, що мають вирішальне соціальне значення; 3) продукцію, товари і послуги, виробництво яких зосереджено на

підприємствах, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку.

Комунальні ціни і тарифи встановлюються територіальними громадами в особі відповідних органів місцевого самоврядування.

За колом осіб, на яких вони розраховані, ціни можуть бути:

оптовими (відпускними);

роздрібними.

Оптові (відпускні) ціни встановлюються суб’єктами господарювання (виробниками) на товари, які виробляються ними, і безпосередньо реалізуються оптово-збутовим підприємствам, іншим суб’єктам господарювання тощо.

За роздрібними цінами товари реалізуються кінцевим споживачам, оскільки за цими цінами товари вибувають із сфери господарського обігу, і споживаються для задоволення особистих потреб фізичними особами або у господарській діяльності – суб’єктами господарювання.

При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.

Відповідно до Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, затвердженого Указом Президента України „Про заходи щодо вдосконалення кон’юктурно-цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності” від 10 лютого 1996 року, під індикативними розуміються ціни на товари, які відповідають цінам, що склалися чи складаються на відповідний товар на ринку експорту або імпорту на момент здійснення експортної (імпортної) операції з урахуванням умов поставки та умов здійснення розрахунків, визначених згідно з законодавством України.

Індикативні ціни можуть запроваджуватись на товари:

щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами;

щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до статті 19 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”;

щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування;

щодо експорту яких встановлено спеціальні режими;

експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому статтею 20 Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”;

в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України.

Рішення про запровадження індикативних цін та їх переліки публікуються в газеті „Урядовий кур’єр” не менш як раз на місяць. Якщо в період між публікаціями рішення та переліків індикативних цін виникли істотні зміни кон'юнктури ринку певного товару та цін на такий товар, центральний орган виконавчої влади у сфері зовнішньої торгівлі приймає рішення про зміну індикативних цін і публікує його у газеті „Урядовий кур'єр”.

За способом визначення вартості товару (роботи, послуги) ціни поділяються на:

звичайні;

ринкові;

балансові.

Звичайною вважається ціна товарів (робіт, послуг), визначена

сторонами договору.

Для визначення звичайної ціни товару (робіт, послуг) використовується інформація про укладені на момент продажу такого товару (роботи, послуги) договори з ідентичними (однорідними) товарами (роботами, послугами) у співставних умовах.

Зокрема, враховуються такі умови договорів, як кількість (обсяг) товарів (наприклад, обсяг товарної партії), строки виконання зобов'язань, умови платежів, звичайних для такої операції, а також інші об'єктивні умови, що можуть вплинути на ціну.

Ринкова ціна – це ціна, за якою товари (роботи, послуги) передаються іншому власнику за умови, що продавець бажає передати такі товари (роботи, послуги), а покупець бажає їх отримати за відсутності будь-якого примусу, обидві сторони є взаємно незалежними юридично та фактично, володіють достатньою інформацією про такі товари (роботи, послуги), а також ціна, яка склалася на ринку ідентичних (а за їх відсутності – однорідних) товарів (робіт, послуг).

Балансовою визнається ціна, за якою товар обліковується в балансі підприємства.

При чому, слід мати на увазі, що звичайна та балансова ціни не завжди відповідають ринковим.

114. Порядок ціноутворення.

В ільні ціни (тарифи) встановлюються суб’єктами господарювання двома способами:

самостійно, тобто, в односторонньому порядку;

за домовленістю з їх контрагентами (договірні ціни і тарифи).

Оптова вільна ціна при її формуванні включає у себе, як правило, три складники: витрати на виробництво продукції (собівартість), прибуток, який має намір отримати суб’єкт господарювання, і суму податку на додану вартість (п. 4.1. Закону України „Про податок на додану вартість”).

Якщо товари (продукція) визначені законом як підакцизні, до ціни цих товарів включається акцизний збір. Відповідно до ст.1 Декрету Кабінету Міністрів України „Про акцизний збір” від 26 грудня 1992 року акцизний збір – це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції).

Роздрібна ціна встановлюється на основі оптової ціни з урахуванням торговельної надбавки (націнки) або знижки. В сучасних умовах роздрібні продавці отримують прибуток не лише за рахунок торговельних надбавок, але й із платежів за надання права виставити свій товар у торговельних приміщеннях продавця. У зв’язку з цим, вони мають можливість встановлювати торговельні знижки на товари (продукцію), яку вони реалізують.

Державні ціни (тарифи), у свою чергу, за способом їх визначення поділяються на:

державні фіксовані ціни (тарифи) (які визначаються у твердій грошовій сумі);

державні регульовані ціни (тарифи) (які можуть бути визначені

кількома способами).

Відповідно до ч.5 ст. 191 Господарського кодексу України державні регульовані ціни можуть бути визначені шляхом:

встановлення граничних рівнів цін (тарифів);

граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів;

граничних рівнів торговельних надбавок і постачальницьких винагород;

граничних нормативів рентабельності;

запровадження обов’язкового декларування зміни цін.

Згідно із ч.2 ст. 9 Закону України „Про ціни і ціноутворення” від 3 грудня 1990 року державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи

встановлюються державними органами України.

Відповідно до ст. 116 Конституції України та ст. 4 закону про ціни і ціноутворення забезпечення проведення цінової політики в Україні

покладається на Кабінет Міністрів України, який у сфері цін та ціноутворення наділений такими повноваженнями:

забезпечує здійснення в республіці державної політики цін;

визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління, крім сфери телекомунікацій;

визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Інші державні органи та органи місцевого самоврядування можуть встановлювати державні ціни і тарифи на окремі товари (роботи, послуги) лише у межах повноважень, визначених Кабінетом Міністрів України. Обсяг повноважень державних та інших органів щодо встановлення цін і тарифів визначений постановою Кабінету Міністрів України „Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)” від 25 грудня 1996 року.

Цією постановою визначено повноваження центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг.

Мінтрансзв'язку:

а) за погодженням з Мінекономіки і Мінфіном встановлює тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги; б) встановлює за погодженням з Мінекономіки:

тарифи на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням зовнішньоторговельних та транзитних вантажів у морських і річкових портах (на причалах), та збори і плату за послуги, що надаються суднам закордонного плавання у морських портах (на причалах) України;

тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні (крім приміських перевезень);

тарифи на приймання та доставку вітчизняних періодичних друкованих видань за передплатою;

плату за використання річкових портових гідротехнічних споруд та збори за спеціалізовані послуги, які надаються у річкових портах (на причалах) України (причальні, корабельні, якірні та адміністративні);

ставки плати за послуги з аеронавігаційного обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України;

аеропортові збори за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України;

в) за погодженням з Мінекономіки та Пенсійним фондом встановлює тарифи на оплату послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій та грошової допомоги населенню, що виплачуються з коштів Пенсійного фонду.

Адміністрація Держспецзв'язку встановлює граничні тарифи на послуги конфіденційного зв'язку, які надаються споживачам в Національній системі конфіденційного зв'язку.

МОН, МОЗ, інші міністерства та центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Мінфіном встановлюють граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках.

МОН, Держкомінформ, інші центральні органи виконавчої влади, що розміщують державне замовлення на випуск друкованої продукції, встановлюють норматив рентабельності виробництва (у разі випуску друкованої продукції за рахунок бюджетних коштів) у розмірі 15 відсотків та на їх доставку до споживачів у розмірі 5 відсотків.

МВС за погодженням з Мінфіном встановлює граничні розміри плати за проживання в гуртожитках системи Міністерства.

Національна комісія регулювання електроенергетики регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб, єдині тарифи на електричну енергію, що відпускається для кожного класу споживачів, крім тарифів на електричну енергію, що відпускається на побутові потреби населення, населених пунктів та зовнішнього освітлення, та встановлює:

за погодженням з Мінекономіки роздрібні ціни на природний газ для потреб населення, з урахуванням граничних рівнів цін, встановлених для населення Кабінетом Міністрів України;

тарифи на транспортування магістральними трубопроводами газу природного, нафти, нафтопродуктів, аміаку та етиленових речовин, що поставляються споживачам України;

тарифи на закачування, зберігання та відбір природного газу;

тарифи на розподіл природного газу та його постачання.

Мінпраці здійснює регулювання цін на протезно-ортопедичні вироби і технічні засоби профілактики інвалідності та реабілітації.

Держкомлісгосп за погодженням з Мінекономіки для всіх користувачів мисливських угідь України здійснює регулювання цін і тарифів:

на продукцію полювання, включаючи живу дичину, яка поставляється на експорт;

на мисливські трофеї, добуті іноземними громадянами;

на послуги, надані іноземним громадянам.

Держкомлісгосп за погодженням з Мінфіном затверджує ціни на

ліцензії для відстрілу диких копитних мисливських тварин та ведмедя.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (встановлюють):

торговельні (постачальницько-збутові) надбавки, нормативи рентабельності на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, паливо пічне побутове, гас освітлювальний, торф паливний кусковий, дрова, торф'яні брикети, газ скраплений), що відпускаються населенню для побутових потреб;

граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування;

розмір плати за послуги, які надаються медичними витверезниками при органах внутрішніх справ громадянам у нетверезому стані;

тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я;

граничні торговельні надбавки (націнки) на лікарські засоби і вироби медичного призначення, зазначені у переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, що реалізуються населенню через аптечну мережу, – на рівні не вище ніж 35 відсотків оптової ціни виробника (митної вартості) з урахуванням знижок, а на ті, що придбаваються державними та комунальними закладами охорони здоров'я за бюджетні кошти, – на рівні не вище ніж 10 відсотків оптової ціни

виробника (митної вартості) зурахуванням знижок;

тарифи на інвентаризацію нерухомого майна, на оформлення прав власності на об'єкти нерухомого майна та реєстрацію таких прав;

граничні розміри плати за послуги, що надаються ринками з продажу продовольчих та непродовольчих товарів;

граничні торговельні надбавки до оптової ціни виробника (митної вартості) на борошно, хліб і хлібобулочні вироби, макаронні вироби, крупи, цукор, яловичину, свинину і м'ясо птиці, ковбасні вироби варені, молоко, сир, сметану, масло вершкове та олію;

тарифи на перевезення пасажирів і багажу автобусами, які працюють у звичайному режимі руху, в приміському та міжміському внутрішньообласному сполученні;

граничні рівні рентабельності виробництва борошна пшеничного вищого, першого і другого сорту, борошна житнього обдирного, хліба і хлібобулочних виробів із борошна пшеничного вищого, першого і другого сорту, із суміші борошна пшеничного вищого, першого і другого сорту та житнього обдирного, а також хліб і хлібобулочні вироби для діабетиків;

оптово-відпускні ціни на борошно пшеничне вищого, першого і другого сорту, борошно житнє обдирне, яловичину, свинину, м'ясо птиці, ковбасні вироби варені, молоко, сир, сметану, масло вершкове, яйця шляхом декларування їх зміни.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, виконавчі органи Львівської і Криворізької міських рад регулюють (встановлюють) тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті – метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі (який працює в звичайному режимі руху).

Рада міністрів Автономної Республіки Крим встановлює тарифи на перевезення пасажирів і багажу пасажирським електротранспортом (тролейбусом) у міжміському і приміському сполученні.

Севастопольська міська державна адміністрація встановлює тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків на поромах та катерах у м. Севастополі.

За погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим,

обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями затверджуються тарифи:

на перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом у приміському сполученні – управліннями залізниць.

Держкомзем за погодженням з Мінфіном та Мінекономіки:

встановлює ціни (тарифи) на розроблення документації із землеустрою та проведення землеоціночних робіт;

визначає граничні розміри плати з виконання землевпорядних робіт у разі безоплатної передачі громадянам України земельних ділянок відповідно до законодавства.

Мінекономіки за погодженням з Мінпаливенерго встановлює

граничні рівні оптово-відпускних цін на дизельне паливо та бензини моторні, що реалізуються на внутрішньому ринку, з 15 квітня по 1 червня та з 1 серпня по 15 жовтня.

Згідно із ч. 4 ст. 191 Господарського кодексу України законом може бути передбачено встановлення комунальних цін (тарифів) на продукцію та послуги, виробництво яких здійснюється комунальними підприємствами.

115. Правове забезпечення дисципліни цін (тарифів).

Д о повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ціноутворення належать: здійснення в країні державної політики цін; визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління; визначення повноважень органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також щодо контролю за цінами та тарифами. Поряд із цим Кабінет Міністрів України своїми постановами затверджує мінімальні ціни на цукрові буряки та на цукор, мінімальні ціни на вітчизняні та імпортні горілку і лікеро-горілчані вироби, склад витрат підприємств житлового господарства, що входять до квартирної плати, тощо.

Діяльність Мінекономіки у сфері ціноутворення спрямована на реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і отримання інфляції.

Основні повноваження у сфері ціноутворення надані місцевим органам виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих особливостей проводити в життя цінову політику держави. їхні управління з питань цінової політики регулюють: ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торговельних надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення, а також встановлюють тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті (метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі); тарифи на виробництво теплової енергії, на послуги водопостачання та водовідведення, за погодження і з Мінекономіки – тарифи на послуги кабельного телебачення тощо.

Державна політика цінового регулювання безперечно здійснює певний тиск на виробників і продавців продукції. У таких умовах вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно нести від цього суттєві втрати. Для компенсації збитків держава часто супроводжує обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги і тим самим не допускає їх банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін – це політика держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів впливати на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави у процес ціноутворення здійснюється у трьох основних формах: обмеження рівня ціни; введення податкових платежів, що ведуть до вилучення доходів у виробників і споживачів; державна підтримка цін через дотації. Різноманітні методи державного регулювання цін можна об'єднати у дві групи: прямі методи та непрямі (опосередковані) методи.

Світова практика доводить, що державне регулювання цін застосовується в усіх країнах. Ступінь і форми державного втручання в процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни, питомої ваги державного сектору, рівня монополізації та конкуренції, інтенсивності інформаційних процесів та інших факторів. Так, на етапі формування ринкових відносин або під час кризових ситуацій держава безпосередньо втручається в самий механізм ціноутворення, компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни. В умовах розвиненого ринку при стабільній грошово-фінансовій системі державне втручання в ціни обмежується лише відповідним впливом на передумови та побічні наслідки

вільного ціноутворення. При цьому уряди розвинених країн можуть здійснювати регулювання цін на певні товари та послуги, що мають особливе соціальне значення для населення (електроенергія, водопостачання, поштові послуги та ін.).

З метою забезпечення цінового регулювання держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Кабінет Міністрів України, Мінекономіки, а до другої — управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Втручання державних органів у процес ціноутворення здійснюється прямим і непрямим (опосередкованими методами.

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулювальні здібності ще недостатньо розвинені, або у разі виникнення кризової ситуації в економіці. До прямих методів належать: установлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги; застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення; декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк; уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок і торговельних надбавок; дотування виробників деяких товарів; укладання договорів про ціни між підприємствами і державою тощо.

Серед методів прямого регулювання ціноутворення найпоширеніші такі:

1.Встановлення максимальних цін. Це означає, що держава забороняє підвищувати ціни вище певного рівня. Це робиться для захисту інтересів споживачів від надмірного зростання цін. Контроль за цінами може бути запроваджений, наприклад, щоб утримувати темпи інфляційного зростання, запобігати отриманню монопольними об'єднаннями надприбутків у період тимчасової відсутності товарів.

Але якщо встановлена державою максимальна ціна продажу товару буде нижча, ніж ціна, що склалася внаслідок «природних» економічних обставин на вільному від обмежень ринку, це може призвести до того, що виробникові товарів буде не вигідно реалізовувати товари за встановлений ми державою цінами. Наслідком можуть бути: зникнення певних товарів з ринку; виникнення черг; нормування товарів; пошуки легальних шляхів подолання обмежень; накопичення товарів; «чорний ринок».

2.Встановлення мінімальних цін. Уряд встановлює мінімальні ціни, вищі за ціни, які б склалися на ринку з об'єктивних причин, що призводить до утворення надлишкової пропозиції, скорочення виробництва і встановлення ціни ринкової рівноваги на мінімальному рівні.

3.Створення резерву товару. Система регулюваннями цін, як правило, запроваджується разом з планами створення резервів товару. Коли на

ринку існує надлишок певного виду товару і при цьому ціни на нього падають, урядові органи купують товари. За рахунок цього створюється резервний запас. Якщо на ринку утвориться дефіцит певного виду товару і ціни на нього значно зростуть, споживачам пропонуватимуться товари з резервних запасів, що призведе до цінової стабілізації.

Частіше створюються запаси сільськогосподарської продукції, оскільки обсяг поставок цієї продукції щороку різний і в основному залежить від урожаю. Створення резервних запасів зумовлено необхідністю постійно забезпечувати населення потрібними товарами, а також його захисту від різких коливань цін.

В Україні ціни регулюються за допомогою законодавства про ціноутворення, що складається з ЦК, ГК, Закону, нормативних актів, які прийнято відповідно до них та стосуються політики ціноутворення.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і в нормальних умовах розвитку економіки, коли регулювальний потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведінку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не диктує самий порядок, способи визначення цін та їхній рівень. Непряме регулювання досягається в основному за допомогою зміни рівня та диференціації ставок товарних податків (ПДВ, акцизний збір, мито), пільгового оподаткування та кредитування, граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін спрямоване на досягнення певних цілей державної економічної політики. Можна виділити декілька таких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.

Передусім, це запобігання руйнівного впливу цін на економіку та отримання інфляції. Така мета, як правило, ставиться в умовах переходу країни до ринкових відносин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними потрясіннями, коли в економіці порушено господарські зв'язки, відсутня необхідна інфраструктура ринку, мають місце гострий дефіцит основних товарів, високий рівень безробіття, стрімке зростання цін та ін. У цих умовах держава спирається в основному на політику прямого регулювання цін, в рамках якої на головні види споживчих товарів і послуг застосовуються фіксовані ціни або граничні ціни з одночасним дотуванням виробників деяких товарів чи наданням цільових компенсацій їх споживачам. Такі методи державного регулювання цін як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати, що сприяє стабілізації економіки, призупиненню спаду виробництва та приборканню інфляції.

Не менш важливою метою державного регулювання цін є захист внутрішнього ринку від негативного впливу зовнішньої конкуренції.

Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що обумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та відмінностями в

системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін порівняло із світовими робить вигідним увезення в країну іноземних товарів, і навпаки, низький рівень внутрішніх цін порівняно із світовими стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, спричинити спад виробництва і зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує політику протекціонізму, яка у сфері ціноутворення передбачає дотування вітчизняних виробників або підвищення цін на імпортні товари за допомогою ввізного мита. Останнє, , є головним інструментом їх цінового регулювання є непрямий податок на імпортні товари.

Державне регулювання цін (тарифів) та їх встановлення по видах продукції та товарів також проводять визначені Кабінетом Міністрів України конкретні галузеві міністерства і відомства, державні адміністрації та виконкоми місцевих рад. Зокрема,, постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.1996р. №1548 «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевих рад щодо регулювання цін (тарифів)» із змінами і доповненнями затвердженні повноваження більше десяти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо регулювання (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін (тарифів), торгівельних (постачально-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, запровадження обов'язкового декларування змін) цін і тарифів на окремі види продукції і послуг які реалізують підвідомчі їм суб'єкти господарювання, установи і організації. Відповідно до цієї постанови:

 Мінекономіки встановлює оптові ціни на газ природний для виробників і постачальників та тарифи на його транспортування територією України і роздрібні ціни – для населення. Мінекономіки також може запроваджувати індикативні ціни на товари: щодо експорту яких застосовано антидемпінгові заходи або розпочато антидемпінгові розслідування чи процедури в Україні або за її межами; щодо яких застосовуються спеціальні імпортні процедури відповідно до ст. 19 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; щодо експорту яких встановлено режим квотування, ліцензування; щодо експорту яких встановлено спеціальні режими; експорт яких здійснюється у порядку, передбаченому ст. 20 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»; в інших випадках на виконання міжнародних зобов'язань України. Вони розробляються організації на базі результатів аналізу інформації, одержаної від митних, фінансових, статистичних державних органів, банківських, інформаційних та інших установ і організацій України, з інших джерел, за відповідними методиками. При цьому враховуються стандарти якості товарів, чинні в Україні та визнані у світовій практиці, передбачені законодавством України умови поставки і розрахунків, стан кон'юнктури зовнішніх та внутрішніх ринків, цінова інформація та прогнози щодо можливих цінових коливань, контрактна

практика щодо відповідного товару на відповідному ринку та інша інформація кон'юнктурно-цінового характеру.

Міністерство транспорту і зв’язку за погодженням з Мінекономіки встановлює: тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги; тарифи на комплекс робіт, пов'язаних з обробленням вантажів у морських і річкових портах (за винятком оброблення каботажних вантажів), а також збори і плату за послуги, що надаються суднам у морських і річкових портах України; тарифи на перевезення пасажирів, багажу і вантажобагажу залізничним транспортом у міжнародному та внутрішньому сполученні (крім приміських перевезень; тарифи на перевезення пасажирів і багажу автобусами міжміських, міжобласних маршрутів; тарифи на міжнародні перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом; аеронавігаційні збори за аеронавігаційне обслуговування повітряних суден у повітряному просторі України; аеропортові збори за обслуговування повітряних суден

аеропортах України; на основні послуги зв'язку в межах України (крім послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій та грошової допомоги населенню, що виплачуються з коштів Пенсійного фонду); на міжнародні послуги зв'язку;

Міністерство транспорту і зв'язку за погодженням з Мінекономіки та Пенсійним фондом встановлює тарифи на оплату послуг, пов'язаних з виплатою і доставкою пенсій та грошової допомоги населенню, що виплачуються з коштів Пенсійного фонду.

Міністерство фінансів за погодженням з Мінекономіки та Національним банком затверджує ціни на дорогоцінні метали у виробах і брухті та дорогоцінне каміння, що скуповується у населення.

Міністерство промислової політики за погодженням з відповідними обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями регулює тарифи на послуги з постачання води, які надаються виробничим об'єднанням «Укрпромводчормет» і підприємством «Кривбаспромводпостачання».

Міністерство освіти і науки, Міністерство охорони здоров’я, інші міністерства та центральні органи виконавчої влади, до сфери управління яких належать навчально-виховні заклади, за погодженням з Міністерством фінансів встановлюють граничний розмір плати за проживання в студентських гуртожитках.

Міністерство внутрішніх справ за погодженням з Міністерством фінансів встановлює граничні розміри плати за проживання в гуртожитках системи міністерства.

Національна комісія регулювання електроенергетики регулює тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових потреб.

Міністерство праці та соціальної політики здійснює регулювання цін на протезно-ортопедичні вироби і технічні засоби профілактики інвалідності та реабілітації.

Міністерство охорони навколишнього середовища за погодженням з Мінекономіки для всіх користувачів мисливських угідь України здійснює регулювання цін і тарифів: на продукцію полювання, включаючи живу дичину, яка поставляється на експорт; на мисливські трофеї, добуті іноземними громадянами; на послуги, надані іноземним громадянам. Разом з Міністерством фінансів затверджує ціни на ліцензії для відстрілу диких копитних мисливських тварин та ведмедя.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації регулюють (встановлюють): ціни на паливно-енергетичні ресурси (вугілля, вугільні брикети, паливо пічне побутове, гас освітлювальний, торф паливний кусковий, дрова, торф'яні брикети, газ скраплений), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову енергію (послуги теплопостачання) для всіх груп споживачів, що відпускається енергопостачальницькими організаціями і підприємствами незалежно від форм власності; тарифи на послуги водопостачання та водовідведення, що надаються всім споживачам підприємствами, що перебувають у комунальній власності, та населенню – підприємствами незалежно від форм власності; тарифи на послуги з прибирання, вивезення та знешкодження твердих побутових відходів і рідких нечистот, що надаються всім споживачам підприємствами незалежно від форм власності; граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців; граничні рівні рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; розмір плати за послуги, які надаються медичними витверезниками при органах внутрішніх справ громадянам у нетверезому стані; тарифи на платні послуги, що надають лікувально-профілактичні та санітарно-профілактичні державні і комунальні заклади охорони здоров'я; граничні рівні торгівельних надбавок (націнок) суб'єктам підприємницької діяльності на вітчизняні та імпортні лікарські засоби і вироби медичного призначення (за переліком, що визначається Міністерство освіти здоров’я за погодженням з Мінекономіки).

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, виконавчі органи Львівської і Криворізької міських рад регулюють (встановлюють) тарифи на перевезення пасажирів і вартість проїзних квитків у міському пасажирському транспорті-метрополітені, автобусі, трамваї, тролейбусі (який працює в звичайному режимі руху).

Рада міністрів Автономної Республіки Крим встановлює тарифи на перевезення пасажирів і багажу пасажирським електротранспортом (тролейбусом) у міжміському і приміському сполученні.

За погодженням з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями затверджуються тарифи: на перевезення пасажирів і багажу залізничним транспортом у приміському сполученні – управліннями залізниць; на перевезення пасажирів і багажу автомобільним транспортом (який працює в звичайному режимі руху) у міжміському, внутрішньо обласному і приміському сполученні територіально-виробничими об'єднаннями автомобільного транспорту.

Укрзалізниця встановлює тарифи на перевезення вантажів залізничними під'їзними коліями, вантажно-розвантажувальні роботи та інші послуги, що надаються підприємствами промислового залізничного транспорту.

Мінекономіки разом з АМК запроваджують та скасовують державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень на загальнодержавних ринках.

Уряд Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві органи влади разом з органами Антимонопольного комітету запроваджують та скасовують державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень на регіональних ринках. Виняток становить продукція, ціни на яку регулюються рішеннями Кабінету Міністрів України.

На загальнодержавних ринках обирає методи і встановлює терміни регулювання Мінекономіки, на регіональних – Уряд Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві органи влади. Запроваджуючи регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вони зобов'язані подати у терміни, встановлені відповідним органом: відомості про запланований рівень цін; калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою матеріальних і трудових затрат; відомості про обсяги виробництва (фактичні за минулий і поточний роки та планові на поточний рік); дані про запланований і досягнутий розмір прибутків від реалізації продукції, про розмір прибутків, рентабельність підприємства у цілому; пояснювальну записку.

Рішення про запровадження чи скасування державного регулювання цін, реєстрацію декларованих цін (тарифів) або їх зміни надсилається до монопольного утворення, відповідного органу АМК та органу державного контролю за цінами.

Регулювання цін (тарифів) не поширюється на продукцію, що експортується, нову продукцію, виготовлену із застосуванням запатентованого винаходу та високоефективної технології, створеної спеціально для цієї продукції (протягом трьох років з моменту постановки її на виробництво). Суб'єкти господарювання, у яких в результаті перевірок виявлено порушення вимог законодавства України про захист економічної конкуренції шляхом встановлення монопольних або дискримінаційних цін, зобов'язані в 10-денний термін після одержання акта перевірки повідомити відповідні органи про вжиті заходи щодо усунення порушень.

Функціонуючи на ринку, суб'єкти господарювання, що займають монопольне становище можуть встановлювати монопольні чи дискримінаційні ціни. Тим самим вони порушують норми законодавства, щоб отримати надприбутки за рахунок споживачів та інших суб'єктів господарювання.

З метою недопущення таких порушень для них передбачено обов’язкове декларування цін в органах АМК.

Декларування цін – це дозвіл на підвищення вільних відпускних цін підприємств-монополістів. Декларування підвищення вільних цін здійснюється підприємствами після погодження ними нового рівня з основними підприємствами-споживачами. При цьому підприємства подають органам, що регулюють ціни, декларацію про підвищення вільної оптової ціни, встановленою за формою.

До декларації додаються: пояснювальна записка, в якій обґрунтовуються причини підвищення ціни (подорожчання сировини, збільшення тарифів на електроенергію, комунальні послуги і т.і.); відомості про заплановану ціну з розшифруванням матеріальних і трудових витрат; протоколи погодження нових цін з головними споживачами продукції; відомості про обсяги виробництва; дані про запланований і досягнутий розмір прибутку.

Підвищення цін без декларування кваліфікується як порушення державної дисципліни цін, і до порушників застосовуються штрафні санкції у відповідності з чинним законодавством.

116. Відповідальність за порушення встановленої державної дисципліни цін (тарифів).

Контроль за додержанням додержавної дисципліни цін визначається як система заходів, спрямованих на забезпечення виконання законодавства у сфері ціноутворення та державного регулювання цін, виявлення правопорушень з метою їх припинення і винних осіб з метою недопущення протиправних дій. Порушення порядку застосування цін і тарифів – це недотримання суб'єктом підприємницької діяльності встановлених цін або умов, що їх обмежують, не подання у строк на вимогу органу контролю цін документів та іншої інформації, необхідної для проведення перевірки. Контроль здійснюється органами, на які ці функції покладені законодавством. В Україні такими органами є Державна інспекція з контролю за цінами при Міністерстві економіки та з питань європейської інтеграції України, органи АМК та інші.

Загальні питання контролю за цінами та відповідальності за порушення державної дисципліни цін визначені в розділі III Закону. Відповідно до ст. 13 цього Закону державний контроль за цінами здійснюється при встановленні та застосуванні державних фіксованих і регульованих цін і тарифів. При цьому у сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства.

Згідно з Положенням про Державну інспекцію з контролю за цінами (далі

– Держцінінспекція), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.09.2000 р. № 1439, ця інспекція є урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінекономіки і підпорядковується йому. Основними завданнями Державної інспекції з контролю за цінами є організація та здійснення контрольно-наглядових функцій з питань додержання центральними та місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствами, установами та організаціями вимог щодо формування, встановлення та застосування цін і тарифів. Положення прямо зобов'язує Держцінінспекщю керуватися у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України й Кабінету Міністри України, наказами Мінекономіки, а також самим Положенням.

Для виконаний покладених на неї функцій і завдань Держцінінспекція та її посадові особи наділені певними правами передбачені п. 5 Положення:

проводити в органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, підприємствах, установах та організаціях (далі – суб'єкти) незалежно від форми власності перевірки бухгалтерських документів, книг, звітів, калькуляцій та інших документів, пов'язаних із формуванням, встановленням та застосуванням цін і тарифів;

одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади. Ради міністрів Автономної Республіки Крим, підприємств, установ та організацій матеріали й інформацію, необхідну для виконання покладених на неї завдань;

обстежувати в установленому порядку виробничі, складські, торговельні та інші приміщення підприємств, установ та організацій, що використовуються для виготовлення, зберігання й реалізації товарів і сировини, організації та надання послуг;

у межах своєї компетенції вимагати від керівників та інших посадових осіб органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які перевіряються, усунення виявлених порушень порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів;

приймати рішення пре вилучення до відповідного бюджету сум усій обґрунтовано одержаної підприємством, установ, організацією виручки в результаті порушення державної дисципліни цін. про накладення штрафу у двократному її розмірі, а також звертатися з позовами до судів про стягнення з підприємств, установ та організацій зазначених сум у разі невиконання ними рішень державних інспекцій з контролю за цінами;

відповідно до вимог законодавства, розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням порядку формування, встановлення і застосування цін і тарифів, також невиконанням вимог органік державного контролю за цінами;

залучати спеціалістів органів виконавчої влади, а також підприємств, установ та організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до її компетенції;

скасовувати рішення своїх територіальних органів, а також винесені ними постанови про накладення адміністративних стягнені.

Чинне законодавство України передбачає також відповідальність зазначених осіб, зокрема: за невиконання або неналежне виконання посадовими особами Держцінінспекції своїх обов'язків останні притягаються до Дисциплінарної, адміністративної, кримінальної та матеріальний відповідальності відповідно до чинного законодавства; збитки, нанесені неправомірними діями посадових осіб органів Держцінінспекції, підлягають відшкодуванню за рахунок коштів державного бюджету; посадові особи органів Держцінінспекції зобов’язані зберігати комерційну і службову таємницю.

Відповідно до підпункту 1.4 Інструкції про порядок застосування економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затверджена наказом Мінекономіки Мінфіну від 3 грудня 2001 р. №298/519 (надалі – Інструкція).

Порушеннями порядку встановлення і застосування цін, за які накладаються економічні санкції, є, зокрема: нарахування непередбачених законодавством націнок до цін і тарифів що регулюються; застосування вільних цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) умови запровадження для них режиму державного регулювання; застосування цін (тарифів) на продукцію (послуги, роботи) з рентабельністю, рівень якої перевищує встановлений відповідно законодавства граничний; застосування цін (тарифів) з порушенням запровадженого порядку, обов'язкового декларування їх зміни; завищення або заниження розміру передбачених законодавством податків та обов'язкових зборів, що включаються в структуру ціни, або їх невключення в структуру ціни, що регулюється; включення з структуру регульованих цін (тарифів) не передбачені законодавством витрат або витрат понад установлені розміри; включення у вартість продукції та послуг, ціни (тарифи) на регулюються, фактично не виконаних або виконаних не в повному обсязі послуг (робіт); застосування торговельних і постачальницько-збутових надбав (націнок) понад установлений граничний розмір; застосування цін (тарифів) суб'єктами господарювання за види послуг (робіт), які не передбачені визначеними

нормативно-правовими актами, які встановлюють для них відповідні переліки платних послуг; застосування цін і тарифів з порушенням інших запровадження методів регулювання, які встановлюються шляхом перевірки.

За результатами перевірки має бути складений відповідно до Інструкції про порядок застосувати економічних і фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затверджене наказом Міністерством економіки і Міністерством фінансів від 03.12.2001 р. №

298/519 (надалі – Інструкція). Зазначена інструкція досить детально розписує дії всіх робітників Держцінінспекції зі складання акта перевірки і при подальшому вирішенні питання про застосування санкцій.

Акт перевірки має містити: перелік порушених суб'єктами нормативних актів з конкретним обґрунтуванням порушення; докладний механізм здійснення порушення; суму необґрунтовано отриманої виручки, до якої слід додати розрахунки, на яких ґрунтується обчислення зазначеної суми, а також посилання на документи первинного бухгалтерського обліку, згідно з якими вони здійснюються (копії документів первинного бухгалтерського обліку завіряються підписом посадової і би суб'єкта і його печаткою).

Крім того, акт має містити відомості про перевіреного суб'єкта (повну назву, підпорядкованість, форму власності, назву податкової адміністрації за місцем реєстрації, ідентифікаційний код, розрахунковий рахунок у банківській установі, адресу, прізвище керівника) і давати вичерпну відповідь на питання, визначені програмою перевірки. Акти перевірок підписує особа, яка здійснює перевірку, а також керівник і головний бухгалтер суб'єктів що перевіряються.

Держінспекція державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі на підставі проведених ними перевірок і матеріалів перевірок, здійснених фінансовими та іншими контрольними органами, приймають рішення про вилучення суми, необґрунтовано одержаної суб'єктами господарювання внаслідок порушення державної дисципліни цін, і застосовуються штрафні санкції. Рішення складається за формою у трьох примірниках за встановленим зразком, один з яких направляється порушнику, другий залишається у справах органу державного контролю за цінами, який прийняв це рішення.

У випадку невиконання рішення, повного або часткового відхилення претензії чи залишення її без відповіді орган державного контролю за цінами у 30-денний термін подає позов у арбітражний суд про примусове стягнення суми економічних санкцій. Рішення вважається виконаним і знімається з контролю після одержання відповідної інформації про зарахування сум економічних санкцій за належністю.

Підприємства, організації та інші юридичні та фізичні особи мають право оскаржити в господарському суді порушення цін з боку державних органів та вимагати відшкодування завданих їм збитків у випадках реалізації їм товарів і послуг з порушенням чинного законодавства.

Одним із найважливіших напрямів контролю у сфері цін є контроль за цінами та ціноутворенням суб'єктів природних монополій. Найпоширенішими у практиці діяльності суб'єктів природних монополій є цінові зловживання, передбачені підпунктами 1, 2 ч. 2 ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції». Проводиться згідно з положенням про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист

економічної конкуренції, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 25.11. 2001 р. №182 р.

Здійснюючи контроль за дотриманням законодавства про захист економічної діяльності суб'єктів природних монополій, зокрема за їх цінами та ціноутворенням, органи Антимонопольного комітету особливу увагу приділяли запобіганню та припиненню цінових зловживань монопольним становищем на соціально значущих ринках житлово-комунальних послуг, перш за все послуг теплота водопостачання. Велика кількість виявлених на цих ринках зловживань цінового характеру, з одного боку, і зумовлюється об’єктивними особливостями цих ринків (це ринки природних монополій або суміжні з ними, яким притаманні високі бар'єри вступу; послуги, що надаються суб'єктами господарювання, які діють на цих ринках, задовольняють першочергові життєві потреби, тому їх споживання не може бути обмеженим; як правило, вони не мають близьких замінників і не відчувають значного впливу потенційної чи субституційної конкуренції), з іншого перш за все саме на цих ринках виявляється недосконалість існуючої системи державного регулювання монопольних утворень.

Органами АМК було припинено порушення у вигляді зловживання монопольним становищем цінового характеру на ринках послуг житлово-комунального господарства, на яких здійснювалося державне регулювання шляхом установлення фіксованих цін (тарифів), насамперед на ринках послуг тепло -, водопостачання та водовідведення. На зазначених ринках, як правило, припинялися порушення, вчинені шляхом «прихованого» підвищення цін через зниження якості товарів (послуг), зокрема, через зменшення обсягів наданих послуг (у порівнянні з тим, що передбачалися при визначенні розміру тарифу) без здійснення відповідних перерахунків. Значна увага приділялася попередженню подібних зловживань монопольним становищем, забезпеченню захисту прав споживачів шляхом надання органами Комітету відповідних рекомендацій.

З урахуванням соціальної важливості питань, що розглядаються, а також того, що проведення перерахунків сприяє як підвищенню прозорості тарифів, так і запобіганню порушень законодавства про захист економічної конкуренції, за дорученням Голови АМК обласними (міськими) територіальними відділеннями впроваджено постійний моніторинг перерахованих споживачам коштів за видами діяльності суб'єктів господарювання.

Практика свідчить не тільки про значну поширеність цінових порушень, що вчинюються суб'єктами природних монополій, а й про те, що виявляються ці порушення перевіреними.

За порушення державної дисципліни цін відповідно до ст. 14 Закону про ціни, до підприємства можуть бути застосовані такі санкції: вилучення всієї не обґрунтовано отриманої суб’єктом суми виручки в доход бюджету; накладення штрафу у двократному розмірі необґрунтовано отриманої суми виручки в позабюджетні фонди відповідних місцевих рад.

Зазначимо, що санкції за порушення мінімальних цін передбачають і інші законодавчі акти. Наприклад, ст. 9 Закону України від 17 червня 1999 р. «Про державне регулювання виробництва і реалізації цукру» передбачено, що у випадку реалізації цукру за цінами нижче визначеної мінімальної ціни із суб'єкта стягується штраф у подвійному розмірі вартості цукру, реалізацію якого здійснено з порушенням встановленого порядку.

Особи, винні в порушенні порядку встановлення і застосування цін і тарифів у встановленому порядку також притягаються до адміністративної відповідальності.

117. Поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності. Стаття 377. Поняття зовнішньоекономічної діяльності

Зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у частині першій статті 139 цього Кодексу, та/або робочою силою.

Зовнішньоекономічна діяльність провадиться на принципах свободи її суб'єктів добровільно вступати у зовнішньоекономічні відносини, здійснювати їх у будь-яких формах, не заборонених законом, та рівності перед законом усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Загальні умови та порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності суб'єктами господарювання визначаються цим Кодексом, законом про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ) та іншими нормативно-правовими актами.

Зовнішньоекономічні зв'язки України опосередковані правом з іншими державами світ не лише необхідні, а й взаємовигідні. Вона розташована у центрі Європи з виходом до Чорного моря, і цю територію можна використовувати як транспортну мережу між сходом і заходом, північчю і півднем тощо. Для України, яка має намір інтегруватись як повноправний член до світового співтовариства, надзвичайно важливим є участь в міжнародних організаціях та приєднання до багатосторонніх міжнародних договорів, найважливішими з яких з точки зору зовнішньоекономічної діяльності є вступ до Світової організації торгівлі (СОТ), яка охоплює понад 90 % загального обсягу міжнародної торгівлі. Вступ до СОТ розглядається сьогодні як невід'ємна частина ринкових реформ у нашій країні, як найважливіший етап інтеграції до світового торгово-економічного простору, передумова визнання нашої держави такими впливовими міжнародними угрупуваннями як Союз незалежних державних (СНД), та і Європейським Союзом. Метою зовнішньоекономічної

діяльності (надалі – ЗЕД ) є утворити позитивне сольдо зовнішньої торгівлі та забезпечити додаткове надходження коштів для розвитку національної економіки на засадах додержання суверенітету і рівноправного співробітництва держав незалежно від соціально-економічних систем і політичних режимів.

Тому, одним із перших законів незалежної України був Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. (надалі – Закон). Він, як передбачено в Преамбулі, прийнятий, виходячи з положень Конституції Основного Закону України, Декларації про державний суверенітет України, Закону Української РСР «Про економічну самостійність України» та загальновизнаних міжнародних норм і правил, враховуючи, що однією з засад реалізації державного суверенітету України є її самостійність при здійсненні та регулюванні зовнішньоекономічних відносин, беручи до уваги зобов'язання, взяті Україною в рамках міжнародних угод, договорів з республіками Союзу РСР та інших угод в рамках Союзу РСР, бажаючи всебічного розвитку економічних відносин з іншими державами на взаємовигідній основі, маючи на меті запровадити правове регулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності в Україні, включаючи зовнішню торгівлю, економічне, науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки, економічні зв'язки в галузі будівництва, транспорту, експедиторських, страхових, розрахункових, кредитних та інших банківських операцій, надання різноманітних послуг.

Його метою є: захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів ЗЕД; створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій; заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері і ЗЕД. Україна самостійно формує систему та структуру державного регулювання ЗЕД на її території.

В економічній і юридичній літературі зовнішньоекономічна діяльність у найбільш загальному розумінні – це особлива форма здійснення суспільно-виробничих зв'язків між державами та міжнародними організаціями, між міжнародними організаціями у сфері міжнародного економічного співробітництва, яка є предметом вивчення міжнародного економічного права.

Зовнішньоекономічна діяльність, відповідно до абз. 12 ст. 1 Закону – це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Більш вдалим, на нашу думку, є визначення у ГК (ч. 1 ст. 377), що ЗЕД – це господарська діяльність за участю вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання, складовою якої є перетин митного кордону України

майном або робочою силою і яка здійснюється в спеціальному правовому режимі.

Залежно від напрямку перетину митного кордону України товарів, продукції та/або робочої сили ЗЕД поділяється на експорт або імпорт.

Експорт – це продаж товарів українськими суб'єктами ЗЕД іноземним суб'єктам господарської діяльності (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. При цьому термін реекспорт (реекспорт товарів) означає продаж іноземним суб'єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Імпорт – купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб'єктами ЗЕД в іноземних суб'єктів господарської діяльності товарів З ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

При здійсненні ЗЕД українські та іноземні суб'єкти господарювання, відповідно до ст. 2 Закону, повинні керуватися такими принципами.

Принципом суверенітету народу України ЗЕД, що полягає у: виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати ЗЕД на території України, керуючись законами, що діють на території України; обов'язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання України в галузі міжнародних економічних відносин.

Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у: праві суб'єктів ЗЕД добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки; праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України; обов'язку дотримуватись при здійсненні ЗЕД порядку, встановленого законами України; виключному праві власності суб'єктів ЗЕД на всі одержані ними результати такої діяльності.

Принципом юридичної рівності та недискримінації, що полягає у: рівності перед законом всіх суб'єктів ЗЕД, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні ЗЕД; забороні будь-яких, окрім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів ЗЕД, а також іноземних суб’єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками; неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів.

Принципом верховенства закону, що полягає у: регулюванні ЗЕД тільки законами України; забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб’єктів ЗЕД умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.

Принципом захисту інтересів суб'єктів ЗЕД, який полягає у тому, що Україна як держава: забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів ЗЕД та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України; здійснює рівний захист всіх суб'єктів ЗЕД України за межами України згідно з нормами міжнародного права; здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.

Принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів. Демпінг у даному випадку – це ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівнянної ціни на подібний товар у країні. експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару.

118. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності. Стаття 378. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності

1. Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є:

суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу.

( Абзац третій частини першої статті 378 виключено на підставі Закону N 2424-IV ( 2424-15 ) від 04.02.2005 )

У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Держава гарантує однаковий захист усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Суб'єктами ЗЕД в Україні є: фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України; юридичні особи, зареєстровані як такі-в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації тощо), в

тому числі юридичної особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності; об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно із законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність; структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України; спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України та інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами.

Держава в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у ЗЕД, а також інші держави, котрі беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи.

При цьому всі зазначені суб'єкти ЗЕД мають рівне право здійснювати будь-які, прямо не заборонені законами України, її види незалежно від форми власності й інших ознак.

Фізичні особи мають право здійснювати ЗЕД з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з законодавством України, а фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати ЗЕД, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.

Юридичні особи мають право здійснювати ЗЕД відповідно до їхніх установчих документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи та внесені до ЄДРПОУ.

Всі суб'єкти ЗЕД України мають право відкривати свої представництва на території інших держав, згідно із законами цих держав.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності, що здійснюють ЗЕД на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію представництв інших іноземних суб’єктів господарської діяльності здійснює Мінекономіки впродовж 60 робочих від дня подання іноземним суб'єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного суб'єкта господарської діяльності на території України необхідно подати: заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі; виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб'єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору; довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито

рахунок подавця; довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб'єкта господарської діяльності.

Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі та належно легалізовані в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі, що встановлює Кабінет Міністрів України і який неповинен перевищувати фактичних витрат держави, пов'язаних з цією реєстрацією.

119. Види зовнішньоекономічної діяльності.

С таття 379. Види зовнішньоекономічної діяльності та зовнішньоекономічні операції

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право на здійснення будь-яких видів зовнішньоекономічної діяльності і

зовнішньоекономічних операцій, якщо інше не встановлено законом.

Види зовнішньоекономічної діяльності, перелік зовнішньоекономічних операцій, що здійснюються на території України, умови та порядок їх здійснення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, а також перелік товарів (робіт, послуг), заборонених для експорту та імпорту, визначаються законом.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, відповідно до ст. 4 Закону належать:

експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

надання суб'єктами ЗЕД України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вказаних послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам ЗЕД України;

наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

кредитні і розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД України та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами ЗЕД банківських, кредитних і страхових установ за межами України;

створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів ЗЕД за межами України;

організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів ЗЕД; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами ЗЕД України та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗЕД України та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній сплатній основі з суб'єктами ЗЕД як на території України, так і за її межами;

інші види ЗЕД, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), здійснюються без обмежень.

120. Суб’єкти та форми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Стаття 380. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності

1. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності спрямовується на захист економічних інтересів України, прав і законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, створення рівних умов для розвитку усіх видів підприємництва у

сфері зовнішньоекономічних відносин та використання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності доходів та інвестицій, заохочення конкуренції і обмеження монополізму суб'єктів господарювання у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування не мають права втручатися в оперативну діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Перелік та повноваження органів державної влади, що здійснюють регулювання зовнішньоекономічної діяльності, а також форми її державного регулювання та контролю визначаються цим Кодексом, законом про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ), іншими законами.

Стаття 381. Ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій

Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії.

Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій визначаються законом.

Режим квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена (вивезена) за певний період. Порядок квотування зазначених операцій та види квот визначаються законом.

Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом.

зовнішньоекономічної діяльності

1. Держава здійснює митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Митне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється відповідно до Митного кодексу України ( 92-15 ), закону про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ), інших законів, Єдиного митного тарифу ( 2097-12 ) та чинних міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Митний контроль на території спеціальних (вільних) економічних зон регулюється окремими законами та чинними міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, що встановлюють спеціальний правовий

На території України можуть бути запроваджені такі правові режими для іноземних суб'єктів господарської діяльності:

національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів цієї діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України,

також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів аналогічний режим застосовується стосовно держав-членів СОТ;

режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав у тому числі держав-членів СОТ згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;

спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України. В Україні, згідно ст. 7 Закону запроваджуються такі правові режими для товарів, що імпортуються з держав-членів COT.

Виключення щодо режиму найбільшого сприяння в формі преференцій можуть бути зроблені для товарів, що походять здержав, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю або митний союз чи проміжні угоди, що у майбутньому призведуть до створення зон вільної торгівлі або митних

союзів у межах розумного періоду часу (10 років), чи угоди про прикордонну торгівлю та застосування генеральної системи преференцій.

Відповідно до ст. 9 Закону найвищим органом, що здійснює державне регулювання ЗЕД є Верховна Рада України. До її компетенції у цій сфері належать: прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються ЗЕД затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України; розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання ЗЕД; укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приведення чинного законодавства України у відповідність з правилами, встановленими цими договорами; затвердження нормативів обов'язкового розподілу валютної виручки державі та місцевим Радам народних депутатів України, ставок та умов оподаткування, митного тарифу, митних зборів та митних процедур України при здійсненні ЗЕД; встановлення спеціальних режимів ЗЕД на території України; затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких забороняється.

Кабінет Міністрів України: вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України; здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню ЗЕД; координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах; приймає нормативні акти управління з питань ЗЕД у випадках, передбачених законами України; проводить переговори і укладає міжурядові договори України питань ЗЕД у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань ЗЕД всім державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інші суб'єкти ЗЕД на договірних засадах; відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств - органів оперативного державного регулювання ЗЕД, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які вона має згідно з законами України; забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України; здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного валютного фонду України; забезпечує виконання рішень Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй з питань ЗЕД.

Національний банк України: здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України; представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди; регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав; здійснює облік і розрахунки

по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного фонду України у розпорядження Національного банку України; виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам ЗЕД іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна України; здійснює інші функції відповідно до Закони України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього функцій банку для ЗЕД України.

Мінекономіки України, як центральний орган виконавчої влад з питань економічної політики забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх ЗЕД, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України; здійснює контроль за додержанням всіма суб'єктами ЗЕД чинних законів України та умов міжнародних договорів України; проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України; виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про Міністерство економіки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2007 р. №777.

Державна митна служба України: здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України.

Антимонопольний комітет України відповідно до Закону України від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комітет»: здійснює контроль за додержанням суб'єктами ЗЕД законодавства про захист економічної конкуренції.

До органів місцевого управління ЗЕД належать: місцеві ради та їх виконавчі і розпорядчі органи; територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання ЗЕД України. Органи державного регулювання ЗЕД України можуть створювати свої територіальні підрозділи (відділення), якщо це випливає з їх компетенції, яка визначається законами України та положеннями про ці органи.

Зазначені органи територіального регулювання ЗЕД створюються за погодженням з відповідними місцевими радами та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України.

Одним із засобів державного регулювання ЗЕД, забезпечення збалансованості внутрішнього і зовнішнього ринку належить ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій.

Ліцензування зовнішньоекономічних операцій визначається як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики з надання дозволу на здійснення суб’єктом ЗЕД експорту

(імпорту) товарів. Таке ліцензування експорту (імпорту) товарів здійснюється у формі автоматичного або неавтоматичного ліцензування.

Автоматичне ліцензування визначається як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики з надання суб'єкту ЗЕД дозволу на здійснення впродовж визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, до яких не встановлюються квоти (кількісні або інші обмеження). Автоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії не має обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню. Воно має бути скасовано у випадку припинення обставин, що були підставою для його запровадження, а також у разі існування інших процедур, за допомогою яких можна розв’язати завдання, для вирішення яких запроваджується автоматичне ліцензування.

Неавтоматичне ліцензування визначається як комплекс адміністративних дій органу виконавчої влади з питань економічної політики з надання суб'єкту ЗЕД дозволу на здійснення впродовж визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, до яких встановлюються певні квоти (кількісні або інші обмеження). Неавтоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративну процедуру з оформлення та видачі ліцензії використовується в разі встановлення квот (кількісних або інших обмежень) на експорт (імпорт) товарів.

Кількісні обмеження застосовуються виключно на недискримінаційній основі, тобто жодні заборони чи обмеження не застосовуються Україною до імпорту будь-якого товару на територію України чи до експорту будь-якого товару, призначеного для території будь-якої держави, якщо тільки імпорт аналогічного товару з усіх третіх держав в Україну або експорт до всіх третіх держав є аналогічно забороненим чи обмеженим, якщо інше не передбачено міжнародними договорами та законодавством України.

Ліцензування експорту товарів запроваджується в Україні в таких випадках: значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку, які мають вагоме значення для життєдіяльності в Україні, особливо сільськогосподарської продукції, продуктів рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарів широкого вжитку першої необхідності або інших товарів. Таке ліцензування має тимчасовий характер і застосовується до моменту відновлення рівноваги стосовно певних товарів на внутрішньому ринку; необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього,

Ліцензування імпорту товарів запроваджується в Україні у випадку:різкого погіршення стану платіжного балансу та зовнішніх платежів (якщо інші заходи неефективні); різкого скорочення або мінімального розміру золотовалютних резервів; необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього

природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки; імпорту золота і срібла, крім банківських металів; необхідності застосування заходів, спрямованих на захист вітчизняного товаровиробника, у випадках зростання імпорту в Україну, що завдає значної шкоди чи загрожує завданням значної шкоди національному товаровиробнику подібного або безпосередньо конкуруючого товару. Таке ліцензування має тимчасовий характер і застосовується на строк, який дає змогу не допустити завдання значної шкоди або компенсувати завдану значну шкоду національному товаровиробнику і дає йому змогу відновити його прибутковість; забезпечення захисту патентів, торгових марок і авторських прав та забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Рішення про застосування режиму ліцензування експорту (імпорту) товарів, у тому числі встановлення квот (кількісних або інших обмежень), приймає Кабінет Міністрів України за поданням Мінекономіки згідно з Положенням з визначенням переліку конкретних товарів, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню, періоду дії ліцензування та кількісних або інших обмежень щодо кожного товару. У випадку застосування захисних заходів, спрямованих на захист вітчизняного товаровиробника, рішення про запровадження режиму ліцензування приймає Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі, згідно з законодавством. Стосовно кожного виду товару може встановлюватися лише один вид ліцензії.

Квотування здійснюється через установлення режиму видачі індивідуальних ліцензій, причому загальний обсяг експорту (імпорту) за цими ліцензіями не має перевищувати обсягу встановленої квоти. Як і ліцензій, в Україні налічують шість видів квот (контингентів):

глобальні – квоти, що встановлюються на товар (товари) без зазначення конкретних країн (груп країн), куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

групові – квоти, що встановлюються на товар (товари) з визначенням групи країн, куди товар (товари) експортується або з яких він (вони) імпортується;

індивідуальні – квоти, що встановлюються на товар (товари) із визначенням конкретної країни, куди товар (товари) може експортуватись або з якої він (вони) може імпортуватись;

антидемпінгові – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антидемпінгового розслідування та (або) антидемпінгових заходів, який дозволено імпортувати в Україну впродовж установленого строку і який визначається в натуральних та (або) вартісних одиницях виміру;

компенсаційні – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом антисубсидиційного розслідування та (або)

компенсаційних заходів, який дозволено імпортувати в Україну впродовж установленого строку і який визначається у натуральних та (або) вартісних одиницях виміру;

 спеціальні – граничний обсяг імпорту в Україну певного товару (товарів), що є об'єктом спеціального розслідування та (або) спеціальних заходів, який дозволено імпортувати в Україну впродовж установленого строку і який визначається в натуральних та (або) вартісних одиницях виміру.

По кожному виду товару може встановлюватись лише один вид квоти. В Україні забороняється експорт та імпорт таких товарів: експорт з території України предметів, які становлять національне, історичне, археологічне або культурне надбання українського народу, що визначається згідно із законами України; імпорт або транзит будь-яких товарів, про котрі заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди суспільній моралі, здоров’ю чи становити загрозу життю населення, тваринному світу та рослинам або призвести до заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, якщо стосовно транзитних товарів не вжито необхідних заходів для запобігання такої шкоди; імпорт продукції та послуг, котрі містять пропаганду ідей війни, расизму і расової дискримінації, геноциду, що суперечать відповідним нормам Конституції України; експорт природних ресурсів, які вичерпуються, якщо обмеження також застосовуються до внутрішнього споживання або виробництва; експорт та імпорт товарів, які здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності; експорт з території України товарів у межах виконання рішень Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй про застосування обмежень або ембарго на поставки товарів у відповідну

державу.

Впровадження заборони експорту або імпорту з інших підстав можливо лише тоді, якщо це дозволено міжнародними договорами, учасником яких є Україна. Перелік товарів, експорт (імпорт) яких через територію України забороняється, визначається виключно законами України. Контроль за виконанням цих вимог покладається на митні органи України та Мінекономіки.

121. Поняття, форма та зміст зовнішньоекономічного договору (контракту).

Стаття 382. Зовнішньоекономічні договори (контракти)

Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають право укладати будь-які зовнішньоекономічні договори (контракти), крім тих, укладення яких заборонено законодавством України.

Форма і порядок укладення зовнішньоекономічного договору

(контракту), права та обов'язки його сторін регулюються Законом України "Про міжнародне приватне право" ( 2709-15 ) та іншими законами.

{ Частини другу - п'яту статті 382 замінено частиною згідно із Законом N 1837-VI ( 1837-17 ) від 21.01.2010 }

Зовнішньоекономічний договір (контракт) може бути визнаний недійсним у судовому порядку, якщо він не відповідає вимогам законів України або чинним міжнародним договорам, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Законом може бути встановлений особливий порядок укладення, виконання і розірвання окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Стаття 383. Державна реєстрація зовнішньоекономічних договорів (контрактів)

Кабінет Міністрів України з метою забезпечення відповідності зовнішньоекономічних договорів (контрактів) законодавству України може запроваджувати їх державну реєстрацію.

Види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), що підлягають державній реєстрації, а також порядок її здійснення визначаються законом про зовнішньоекономічну діяльність ( 959-12 ) та іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до нього.

Виконання зобов'язань, що випливають із зовнішньоекономічних договорів (контрактів), не зареєстрованих в установленому законом порядку, тягне застосування до суб'єктів господарювання, які порушили цю вимогу, адміністративно-господарських санкцій, передбачених законом.

Як відомо, основним джерелом регулювання зовнішньоекономічної діяльності є зовнішньоекономічний договір (контракт). Його функцією є чітко і у визначеній формі відображати домовленість між суб’єктами ЗЕД про створення обов’язкових для них правил, тобто міжнародно-правових норм, що регулюють встановлення, зміну чи припинення їх взаємних прав

обов’язків. Це, зокрема, визнано як Віденською конвенцією (1969 р.) про право міжнародних договорів, так і українським законодавством.

Суб'єкти ЗЕД мають право укладати будь-які види зовнішньоекономічних договорів (контрактів), крім тих, які прямо та у виключній формі заборонені законами України.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) згідно абз.13 ст. 1 Закону - це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.

Суб'єкти, які є сторонами зовнішньоекономічного договору(контракту), мають бути здатними до укладання договору (контракту) відповідно до законів України та/або закону місця укладання договору (контракту). Суб'єкти ЗЕД при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі законами України.

Форма і порядок укладання зовнішньоекономічного договору(контракту), відповідно до ч.2 ст.382 ГК, права і обв’язки його сторін регулюються Законом України від 23.06.2005 р. «Про міжнародне приватне право». Він укладається суб'єктом ЗЕД або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракту) може випливати з доручення, статутних документів, договорів та інших підстав. Дії, які здійснюються від іноземного суб’єкта ЗЕД суб’єктами ЗЕД України, уповноваженим на це належними чином, вважаються діями цього іноземного суб’єкта ЗЕД.

Для підписання зовнішньоекономічного договору (контракту) суб’єкту ЗЕД не потрібен дозвіл будь-якого органу державної влади, управління або вищестоящої організації, за винятком випадків, передбачених законами України.

Основною метою цих договорів є створення у світі ліберальної і відкритої торговельної системи, яка дасть змогу підприємствам країн – членів торговельну діяльність на засадах добросовісної конкуренції. Наприклад основними правилами ГАТТ є:

 Захист національної промисловості лише за допомогою тарифів. Країнам-членам забороняється запроваджувати кількісні обмеження. Існує дуже обмежена кількість винятків з цього правила.

 Прив'язування тарифів. Кожна країна має власний графік знижування тарифів. Знижені тарифи забороняється підвищувати.

 Правило «нації найбільшого сприяння» (ННС) (Most Favored Nation — MFN). Означає, що тарифи застосовуються на без-дискримінаційній основі до всіх країн. Винятки з цього правила стосуються країн-членів регіональних економічних угруповань і країн, що

розвиваються. Для таких країн можуть застосовуватися преференційні тарифи, і це не вважається порушенням правила.

 Правило «національного режиму». Забороняє дискримінацію імпортних товарів щодо еквівалентних товарів, виготовлених національними економіками.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) укладається суб'єктом ЗЕД або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом. Повноваження представника на укладення зовнішньоекономічного договору (контракт) може випливати з доручення, статутних документі, договорів та інших підстав, які не суперечать Закону.

Суб’єкти підприємницької діяльності при укладанні тексту договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі передбачені Законом та іншими законами. Зокрема, вимог щодо їх форми передбачено Положенням про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів) затвердженим наказом Міністерства економіки та Європейської Інтеграції України 06.09.2001 р. №201.

Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору визначаються матеріальним та процесуальним правам місця її укладання, якщо сторони не погодили інше і відображаються в умовах договору (контракту). повинні бути передбачені в договорі (контракті), якщо сторони такого договору (контракту) не погодилися про, інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися таким, що неукладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України, відносяться:

Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення

Преамбула.

У преамбулі зазначається повне найменування сторін – учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів («Продавець», «Покупець», «Замовник», «Постачальник» тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), та найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (контракту) (установчі документи тощо).

Предмет договору (контракту).

У цьому розділі визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов’язаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується.

разі бартерного (товарообмінного) договору (контракту) або контракту на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини).

Якщо товар (робота, послуга) потребує більш детальної характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то все це зазначається у додатку (специфікації). який має бути не від’ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна відмітка в тексті договору (контракту).

Для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) згаданий додаток (специфікація), крім того балансується іще за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг).

додатку до договору (контракту) про переробку давальницької сировини зазначається відповідна технологічна схема такої переробки.

Технологічна схема переробки давальницької сировини повинна відображати: усі основні етапи переробки сировини та процес перетворення сировини в готову продукцію; кількісні показники сировини на кожному етапі переробки з обґрунтуванням технологічних втрат сировини; втрати виконавця переробки на кожному етапі переробки.

Кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання послуг).

У цьому розділі визначається, залежно від номенклатури, одиниця виміру товару, прийнята для товарів такого виду (у тоннах, кілограмах, штуках тощо), його загальна кількість та якісні характеристики.

У тексті договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) визначаються конкретні обсяги робіт (послуг) та термін їх виконання.

Базисні умови поставки товарів (приймання-здавання виконаних робіт або послуг).

У цьому розділі зазначається вид транспорту та базисні умови поставки (у відповідності до Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів чинної редакції, які визначають обов'язки контрагентів щодо поставки товару і встановлюють момент переходу ризиків від однієї сторони до іншої, а також конкретний строк поставки товару (окремих партій товару).

У випадку укладення договору (контракту) про виконання робіт (надання послуг) у цьому розділі визначаються умови та строки виконаних робіт (послуг).

Ціна та загальна вартість договору (контракту).

У цьому розділі визначається ціна одиниці виміру товару та загальна вартість товарів або вартість виконаних робіт (наданих послуг), що поставляються згідно з договором (контрактом), крім випадків, коли ціна товару розраховується за формулою, та валюта контракту. Якщо згідно з договором (контрактом) поставляються товари різної якості та

асортименту, ціна встановлюється окремо за одиницю товару кожного сорту, марки, а окремим пунктом договору (контракту) зазначається його загальна вартість. У цьому разі цінові показники можуть бути зазначені в додатках (специфікаціях), на які робиться посилання в тексті договору (контракту).

При розрахунках ціни договору (контракту) за формулою зазначається орієнтовна вартість договору (контракту) на дату його укладення.

договорі (контракті) про переробку давальницької сировини крім того зазначається її заставна вартість, ціна та загальна вартість готової продукції, загальна вартість переробки.

бартерному (товарообмінному) договорі (контракті) зазначається загальна вартість товарів (робіт, послуг), що експортуються, та загальна вартість товарів (робіт, послуг), що імпортуються за цим договором (контрактом), з обов'язковим вираженням в іноземній валюті, віднесеній Національним банком України до першої групи Класифікатора іноземних валют.

Умови платежів.

Умови приймання-здавання товару (робіт, послуг).

У цьому розділі визначаються строки та місце фактичної передачі товару, перелік товаросупровідних документів. Приймання-здавання проводиться за кількістю згідно з товаросупровідними документами, за якістю – згідно з документами, що засвідчують якість товару.

Упаковка та маркування.

Цей розділ містить відомості про упаковку товару (ящики, мішки, контейнери тощо), нанесене на неї відповідне маркування (найменування продавця та покупця, номер договору (контракту), місце призначення, габарити, спеціальні умови складування і транспортування та інше), а за необхідності також умови її повернення.

Форс-мажорні обставини.

Цей розділ містить відомості про те, за яких випадків умови договору (контракту) можуть бути не виконані сторонами (стихійні лиха, воєнні дії, ембарго, втручання з боку влади та інше). При цьому сторони звільняються від, виконання зобов'язань на строк дії цих обставин, або можуть відмовитися від виконання договору (контракту) частково або в цілому без додаткової фінансової відповідальності. Строк дії форс-мажорних: обставин підтверджується торгово-промисловою платою відповідної країни.

Виникнення таких обставин не є підставою для відмови покупця (замовника) від оплати за товари (роботи, послуг), поставлення до їх настання.

Санкції та рекламації.

Цей розділ встановлює порядок застосування штрафних санкцій, відшкодування збитків та пред'явлення рекламацій у зв'язку з

невиконанням або неналежним виконанням одним із контрагентів своїх зобов'язань.

При цьому мають бути чітко визначені розміри штрафних санкцій (у відсотках від вартості недопоставленого товару (робіт, послуг) або суми неоплачених коштів, строки виплати штрафів – від якого терміну вони встановлюються та протягом якого часу діють, або їх граничний розмір), строки, протягом яких рекламації можуть бути заявлені, права та обов'язки сторін договору (контракту) при цьому, способи врегулювання рекламацій.

Урегулювання спорів у судовому порядку.

У цьому розділі визначаються умови та порядок вирішення спорів у судовому порядку щодо тлумачення, невиконання та/або неналежного виконання договору (контракту) з визначенням назви суду ; чітких критеріїв визначення суду будь-якою зі сторін залежно від предмета та характеру спору, а так погоджений сторонами вибір матеріального і процесуального права, яке буде застосовуватися цим договором, та правил процедури судового урегулювання.

 Місцезнаходження (місце проживання поштові та платіжні реквізити сторін.

При цьому зазначаються місцезнаходження (місце проживання), повні поштові та платіжні реквізити (№ рахунку, назва та місцезнаходження бані контрагентів договору (контракту).

Якщо суб'єкт ЗЕД, який звернувся за реєстрацією, доручає виконання зовнішньоекономічного договору (контракту) іншому суб'єкту ЗЕД, та подаються також оригінали договорів: доручень, комісії, агентських, спільної діяльності та співробітництва, консигнації, дилерських, дистриб’юторських, оренди, найму, лізингу, зберігання та їх копії, засвідчені у зазначеному порядку.

Оригінали зовнішньоекономічного договору (контракту) та договорів доручення, комісії, агентських, спільної діяльності та співробітництва, консигнації, дилерських, дистриб'юторських. оренди, найму, лізингу, зберігання повертаються після розгляду матеріалів суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності України, який звернувся за реєстрацією.

Для відмовив реєстрації зовнішньоекономічних договорів (контрактів) можуть бути такі підстави: відсутність ряду документів, необхідних для реєстрації; невідповідність умов договору (контракту) законодавству України; застосування до суб'єкта ЗЕД санкцій; наявність заборони з боку іноземних держав щодо ввезення відповідних товарів походженням з України; вичерпання імпортних квот (контингентів), установлених іноземними державами, митними союзами на ввезення відповідних товарів походженням з України; застосування режиму індивідуального ліцензування до іноземного контрагента суб'єкта ЗЕД України.

Конкретний перелік окремих видів товарів, які експортуються за умови реєстрації зовнішньоекономічних контрактів затверджуються наказом

постановою Кабінету Міністрів України або Мінекономіки України. Наприклад, постановою Кабінету Міністрів України від 15.02.2002 р. №155 затверджений Порядок реєстрації зовнішньоекономічних контрактів (договорів) на здійснення експортних операцій з металобрухтом, яку проводить Мінекономіки. Так, його Наказом України від 16.03.2006 р. №98 затверджений Порядок для обміну реєстрації зовнішньоекономічних контрактів, предметом яких є операції з давальницькою сировиною українського замовника.

Розгляд контрактів, їх облік (реєстрація), оформлення та видача карток реєстрації контракту здійснюється у строк, не більше десяти робочих днів з дати звернення суб’єкта ЗЕД.

122. Поняття, види та форми здійснення іноземних інвестицій.

Стаття 390. Іноземні інвестори

1. Іноземними інвесторами визнаються такі суб'єкти, що здійснюють інвестиційну діяльність на території України:

юридичні особи, утворені за законодавством іншим, ніж законодавство України;

іноземці та особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання на території України;

міжнародні урядові та неурядові організації;

інші держави;

інші іноземні суб'єкти інвестиційної діяльності, визначені законом.

Стаття 391. Види іноземних інвестицій

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції на території України у вигляді іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України, будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; інших цінностей (майна), які відповідно до закону визнаються іноземними інвестиціями.

Заборона або обмеження будь-яких видів іноземних

інвестицій може здійснюватися виключно законом.

Стаття 392. Форми здійснення іноземних інвестицій

1. Іноземні інвестори мають право здійснювати всі види інвестицій, зазначені у статті 391 цього Кодексу, в таких формах:

участь у господарських організаціях, що створюються разом з вітчизняними юридичними особами чи громадянами, або придбання частки в діючих господарських організаціях;

створення іноземних підприємств на території України, філій або інших структурних підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств;

придбання безпосередньо нерухомого або рухомого майна, що не заборонено законами України, або придбання акцій чи інших цінних паперів;

придбання самостійно або за участі громадян чи вітчизняних юридичних осіб прав користування землею та використання природних ресурсів на території України;

господарська діяльність на основі угод про розподіл продукції;

придбання інших майнових прав;

в інших формах, не заборонених законом.

Заборона або обмеження будь-яких форм здійснення іноземних інвестицій може провадитися лише законом.

Відносини, що виникають у зв'язку з придбанням іноземним інвестором майнових прав на землю та інші природні ресурси в Україні, регулюються відповідно земельним та іншим законодавством України.

Щодо тлумачення «інвестицій». В економічній літературі інвестиція (від лат. «invest» - вкладення коштів) – довготермінове вкладення капіталу

підприємства різних галузей народного господарства в середині країни чи за кордоном. У більш широкі трактовці інвестиції являють собою вкладення капіталу з метою подальшого його збільшення. В ГК її поняття

не визначене. У Законі (п.2 ст.1) іноземні інвестиції – цінності, які вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. В той же час головна ідея іноземної інвестиції – вкладення повинні направлятися на розвиток бізнесу, а ціна використання цих засобів, період їх повернення мають бути прийнятими кожному інвестиційному проекті.

Інвестори визначаються як суб'єкти інвестиційної діяльності, що приймають рішення про вкладення власних, позикових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. При цьому інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, що забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на основі доручення інвестора.

123. Державно-правові гарантії прав іноземних інвесторів.

С таття 397. Гарантії здійснення іноземних інвестицій

1. З метою забезпечення стабільності правового режиму іноземного інвестування встановлюються такі гарантії для іноземних інвесторів:

застосування державних гарантій захисту іноземних інвестицій у разі зміни законодавства про іноземні інвестиції;

гарантії щодо примусового вилучення, а також від незаконних дій органів влади та їх посадових осіб;

компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам;

гарантії у разі припинення інвестиційної діяльності;

гарантії переказу прибутків та використання доходів від іноземних інвестицій;

інші гарантії здійснення інвестиційної діяльності.

2. У разі зміни законодавства про режим іноземного інвестування на вимогу іноземного інвестора у випадках і в порядку, визначених законом, застосовуються державні гарантії, які визначаються законодавством, що діяло на момент вкладення інвестицій.

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації.

Органи державної влади та їх посадові особи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, крім випадків здійснення рятувальних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути здійснена лише на підставі рішення органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України, і в порядку, встановленому законом.

Іноземні інвестори мають право вимагати відшкодування збитків, завданих їм незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади або органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Збитки іноземних інвесторів повинні бути відшкодовані за поточними ринковими цінами або на основі обґрунтованих оцінок, підтверджених незалежним аудитором (аудиторською організацією).

Компенсація, яка виплачується іноземному інвестору в порядку відшкодування збитків, повинна бути адекватною, ефективною та визначеною на момент виконання рішення про відшкодування збитків. Сума компенсації за цим рішенням має бути негайно виплачена у валюті, в якій були здійснені інвестиції, чи в іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до валютного законодавства. Законом може бути передбачено нарахування відсотків на суму компенсації.

Компенсація збитків іноземним інвесторам здійснюється в порядку, встановленому законом.

Поняття, мета створення та ознаки біржі.

Поняття біржа походить від латинського слова b u r s a, що означає гаманець. Біржа – організаційно оформлений (як юридична особа) постійно діючий ринок на якому укладаються договори (біржові угоди), що ведуть до зміни права власності на цінні папери або інші товари, допущені до обігу на біржі.

За предметом господарських договорів, що укладаються на біржах, вони поділяються на:

товарні (предметом договорів є речі та стандартні контракти щодо них);

фондові (предметом договорів є цінні папери);

змішані (предметом договорів є товари, допущені до обігу як на товарній, так і на фондовій біржі).

Правові засади створення і діяльності товарної біржі визначаються Господарським кодексом України (Гл. 30 § 4); Законом України „Про

товарну біржу” від 10 грудня 1991 року, іншими актами господарського законодавства, у тому числі, локальними правовими актами біржі.

Відповідно до ч.1 ст. 279 Господарського кодексу України товарна біржа є особливим суб’єктом господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов'язаним з ним торговельним операціям.

До юридичних ознак товарної біржі належать:

вона є юридичною особою;

вона є самостійним суб’єктом господарювання;

вона має відокремлене майно та самостійний баланс;

вона має власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках;

вона має печатку із своїм найменуванням;

вона не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку;

її члени мають рівні права щодо організації діяльності біржі;

її діяльність здійснюється відповідно до чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу.

Правові засади створення і діяльності фондової біржі визначаються Господарським кодексом України (Гл. 35 §3), Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 року, іншими актами господарського законодавства, у тому числі, локальними правовими актами біржі.

Фондова біржа є особливим суб’єктом господарювання, який зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу.

Юридичними ознаками фондової біржі є:

вона є юридичною особою, яка виключно в організаційно-правових формах, визначених законом;

вона є самостійним суб’єктом господарювання;

вона має відокремлене майно та самостійний баланс;

вона має власні поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках;

вона має печатку із своїм найменуванням;

її прибуток спрямовується виключно на розвиток біржі та не підлягає розподілу між її засновниками (учасниками);

вона не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також інші види професійної діяльності на фондовому ринку, окрім, проведення клірингу та розрахунків за договорами щодо похідних (деривативів), які укладаються на цій біржі;

її члени мають рівні права щодо організації діяльності біржі;

її діяльність здійснюється відповідно до чинного законодавства України, статуту біржі, правил біржової торгівлі та біржового арбітражу.

Змішаною вважається біржа, на якій можуть укладатися договори (біржові угоди), предметом яких є як товари, допущені до обігу на товарній біржі, так і цінні папери.

125. Види та організаційно-правові форми бірж.

О рганізаційно-правова форма — це передбачена або санкціонована правом організаційна структура, у якій діє суб'єкт господарського права.

Організаційно-правова форма діяльності юридичної особи є істотною ознакою у визначенні характеру його діяльності як комерційної або некомерційної організації. Розглядаючи торгово-біржову діяльність як вид некомерційної господарської діяльності, варто враховувати загальні вимоги ст. 53 ГК України, яка визначає, що некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб'єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, обумовлених власником або відповідним органом управління або органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених дійсним кодексом й іншими законами.

Конкретна організаційно-правова форма визначається законом і залежить від виду некомерційного господарювання, цілей діяльності, правовий режим майна суб'єкта господарювання. Аналіз основних положень ГК України свідчить, що щодо товарної біржі одночасно використовуються такі терміни як «спеціально утворена господарська організація» (ст. 278) і «особливий суб'єкт господарювання» (ст. 279). З урахуванням цього визначальне значення щодо організаційної форми товарної біржі має положення ст. 1 Закону що встановлює, що товарна біржа є організацією.

У той же час й у теорії, і на практиці існують різні підходи до визначення організаційної форми товарної біржі. Так, є практика, коли товарна біржа реєструється як акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю або навіть приватним підприємством. При цьому слова «товарна біржа» розглядається як найменування підприємства. Такий підхід є помилковим, оскільки суперечить основним вимогам законодавства. Мова йде про те, що товарна біржа є некомерційною організацією. У той же час відповідно до Закону України «Про господарчі товариства» й акціонерне товариство й товариство з обмеженою відповідальністю мають на меті своєї діяльності одержання прибутку.

З метою усунення цього протиріччя в науковій літературі пропонується використовувати при створенні товарної біржі організаційну форму кооперативу. На думку дослідників, створення товарної біржі у вигляді кооперативу відповідає цілям і принципам створення біржі: принцип добровільності й відкритого членства, принцип демократичного управління, принцип економічної участі, вигоди об'єднання й т.п.

Підкреслюється, що обрання кооперативної форми створення товарної біржі значно спростить процедуру вступу до складу учасників біржі нових членів [4, с 340].

Відсутність чіткої визначеності з організаційно-правовою формою як в Україні, так й в інших країнах вимагає уточнення підходів законодавства у визначенні організаційної форми товарної біржі.

Відповідно до законодавства України, товарна біржа є некомерційною організацією, що має статус юридичної особи. З погляду на, що товарна біржа є суб'єктом господарської діяльності, треба, насамперед, звернутися до положень ГК України. Ст. 55 ГК України вводить загальне поняття господарської організації, під якою розуміються юридичні особи, створені відповідно до ГК України, державні, комунальні й інші підприємства, створені відповідно до ГК, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані у встановленому законом порядку.

Таким чином, товарна біржа як господарська організація, що має статус юридичної особи, створюється відповідно до положень ГК України. Згідно ст. 80 ГК України будь-яка юридична особа є організацією, створеною й зареєстрованою у встановленому порядку. У свою чергу ст. 83 ГК України передбачає, що юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ й в інших формах, установлених законом. При цьому кодекс не містить вичерпного переліку організаційно-правових форм юридичних осіб. Так, товариством є організація створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариства діляться на підприємницькі й непідприємницькі. Зокрема, згідно ст. 85 ГК України непідприємницьким товариством є товариства, які не мають на меті одержання прибутку для наступного розподілу між учасниками.

З огляду на основні вимоги Закону, а також положення ГК України й ГК України щодо організаційно-правової форми товарної біржі, можна зробити наступні висновки:

По-перше, біржа — це некомерційна організація, ЩО утворюється засновниками й членами для полегшення проведення комерційних операцій (для обслуговування потреб засновників і членів у купівлі-продажу).

По-друге, товарна біржа як некомерційна господарська організація, повинна створюватися у формі непідприємницького Товариства (ст.85 ГК України).

Така організаційно-правова форма товарної біржі вимагає відповідних змін на рівні спеціального законодавства — Закону, що дозволяють усунути наявні в законодавстві протиріччя й недоліки, а також привести норми Закону у відповідність із вимогами ГК України й ГК України.

126. Особливості створення та припинення бірж.

Товарна біржа створюється на основі добровільного об'єднання заінтересованих суб’єктів господарювання. Відповідно до ст. 1 Закону України „Про товарну біржу” товарна біржа об’єдную юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу та комерційну діяльність, тобто підприємців.

Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути:

органи державної влади та органи місцевого самоврядування (органи влади Автономної республіки Крим);

державні і комунальні підприємства;

установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.

Утворення товарної біржі здійснюється шляхом укладення засновниками угоди (засновницького договору), яка визначає:

- порядок та принципи її створення; - склад засновників, їх обов'язки;

- розмір і строки сплати пайових, вступних та періодичних внесків. Кожен із засновників при утворенні товарної біржі сплачує пайовий

внесок у її статутний (пайовий) фонд.

Товарна біржа набуває статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для підприємств, тобто, визначеному Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців”.

Для державної реєстрації товарної біржі серед інших документів подається статут, на підставі якого діє товарна біржа.

Припинення товарної біржі відбувається:

- за рішенням загальних зборів членів біржі,

- за рішенням суду у випадках, передбачених законодавством України.

Фондова біржа в Україні створюється і діє в організаційно-правових формах акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю, а також як дочірнє підприємство об’єднання торговців цінними паперами.

Ф ондова біржа утворюється не менше ніж двадцятьма засновниками

– торговцями цінними паперами, які мають ліцензію на право провадження професійної діяльності на фондовому ринку, або їх об'єднанням, що налічує не менше ніж двадцять торговців цінними паперами.

Частка одного торговця цінними паперами не може бути більшою ніж 5 відсотків статутного фонду фондової біржі.

Для здійснення своєї діяльності фондові біржі повинні сформувати статутний фонд в розмірі, не меншому ніж 3 мільйони гривень, а для фондових бірж, що здійснюють кліринг та розрахунки, - не меншому ніж 6 мільйонів гривень.

Фондова біржа набуває статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації, яка здійснюється в порядку, встановленому для підприємств, тобто, визначеному Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб –підприємців”.

Фондова біржа має право провадити діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку з моменту отримання ліцензії Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.

Слова „фондова біржа” та похідні від них дозволяється використовувати лише юридичним особам, які створені та функціонують відповідно до вимог Закону „Про цінні папери та фондовий ринок”.

Крім підстав, передбачених для господарських товариств, фондова біржа може припинятися з особливих підстав.

Діяльність фондової біржі як організатора торгівлі тимчасово зупиняється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку в разі, коли кількість її членів стала менш ніж 20, а якщо фондову біржу утворено у формі дочірнього підприємства об'єднання торговців цінними паперами – коли кількість членів такого об'єднання стала менше ніж 20.

Якщо протягом шести місяців прийняття нових членів не відбулося, діяльність фондової біржі припиняється.

127. Функції, права та обов’язки біржі.

Біржа, незалежно від виду, виконує такі функції (основні напрями діяльності):

функція організації укладення договорів, які ведуть до зміни права власності на цінні папери та інші товари;

функція узгодження попиту і пропозиції на біржовий товар;

функція регулювання цін на біржові товари;

функція інформаційного обслуговування своїх клієнтів;

функція забезпечення належної якості біржових товарів;

функція арбітражу (вирішення спорів) між членами біржі.

Відповідно до актів господарського законодавства України біржа має такі права:

встановлювати власні правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обов'язковими для всіх учасників торгів;

створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;

розробляти з урахуванням державних стандартів власні стандарти і типові контракти, встановлювати умови допуску (лістингу) цінних паперів до котирування на біржі;

зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод протягом дня відхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом (радою біржі) розмір;

встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що надаються біржею;

встановлювати інші грошові збори (наприклад, гарантійні внески при укладенні біржових угод);

встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію договорів на біржі, штрафи та інші санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;

засновувати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;

укладати міжбіржові договори з іншими біржами, мати своїх представників на них, у тому числі на біржах, розташованих за межами України;

вносити в державні органи пропозиції з питань, що стосуються біржової діяльності;

видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні і рекламні видання;

здійснювати іншу діяльність, передбачену статутом біржі. Поряд із правами, на біржу покладаються також певні обов’язки:

створення умов для проведення біржової торгівлі;

регулювання біржових операцій;

регулювання цін на підставі співвідношення попиту та пропозиції на товари, що допускаються до обігу на біржі;

надання членам і відвідувачам біржі організаційних та інших послуг;

збір, обробку і поширення інформації, пов'язаної з кон'юнктурою ринку.

128. Біржові угоди.

Господарські договори, які укладаються на біржі, і відповідають вимогам, встановленим законом називаються біржовими угодами.

Біржовою визнається угода, що відповідає сукупності зазначених нижче умов:

а) якщо вона є договором купівлі-продажу, поставки та міни; б) якщо її предметом є товари (цінні папери), допущені до обігу на

біржі; в) якщо її учасниками (сторонами) є члени біржі;

г) якщо вона зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня.

До біржових торгів на товарній біржі допускаються:

продукція стандартної якості за визначеним переліком (затверджується біржею), що є реальним товаром;

стандартні контракти на цю продукцію.

Не всі товари можуть бути предметом біржового обігу – вони не можуть визначатися індивідуальними ознаками (як аукціонний товар), а родовими, тобто числом, вагою або мірою, що робить їх замінними.

До стандартних контрактів на товари, які можуть реалізовуватися на товарній біржі, за законодавством України належать:

форвардні контракти;

ф’ючерсні контракти;

опціонні контракти.

Форвардний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) товари у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту.

Ф'ючерсний контракт – стандартний документ, який засвідчує зобов'язання придбати (продати) товари у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов'язань сторонами контракту.

Опціонний контракт – стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) товари на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час укладення цього контракту або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.

Предметом біржових торгів на фондовій біржі є цінні папери. Правилами фондової біржі має бути передбачена наявність порядку

допуску (лістингу) цінних паперів до котирування на ній.

Допуск цінних паперів до торгівлі на фондовій біржі здійснюється шляхом їх внесення до біржового списку. Цінні папери, які пройшли процедуру лістингу, заносяться до біржового реєстру до відповідного котирувального списку за рівнем лістингу. Цінні папери, що не відповідають вимогам лістингу, заносяться до біржового списку як позалістингові цінні папери.

Лістингові цінні папери мають перший або другий рівень лістингу. Біржові угоди можуть бути укладені лише безпосередньо членами

біржі або від їх імені біржовим брокерами (уповноваженими представниками учасників біржових торгів).

Біржовим брокером на товарній біржі відповідно до ч.4 ст. 281 Господарського кодексу України є фізична особа, зареєстрована на біржі відповідно до її статуту для виконання доручень членів біржі, яких вона представляє, щодо здійснення біржових операцій.

Уповноваженим представником учасників біржових торгів на фондовій біржі є фізична особа, яка має сертифікат фахівця з торгівлі цінними паперами, отриманий у встановленому законодавством порядку.

Біржова торгівля здійснюється членами біржі (брокерами, уповноваженими представниками):

- за замовленням клієнта, від його або від свого імені та за його рахунок –

брокерська діяльність;

- від свого імені та за власний рахунок з метою перепродажу третім особам –

дилерська діяльність.

Договір, укладений на біржі, для отримання правового режиму біржової угоди повинен бути поданий до реєстрації та зареєстрований на біржі не пізніше наступного за здійсненням договору дня.

Зміст та форма біржової угоди затверджуються біржею.

Біржова угода оформляється в 3 примірниках: по одному для кожної сторони і один для архівного зберігання на біржі (біржа може видавати завірені копії контракту).

Біржова угода підписується членами біржі (брокерами, дилерами), уповноваженими особами біржі та засвідчується печаткою біржі.

Біржова угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі, на підтвердження чого їй присвоюється реєстраційний номер.

З урахуванням вимог, що ставляться до біржових угод, усі договори, які укладаються на біржі, можуть бути поділені на два види:

договори, які відповідають усім вимогам біржової угоди;

договори, які вимогам біржової угоди не відповідають (наприклад,

укладені щодо товару, який не є біржовим, або їх сторонами не є члени біржі).

Договори, які не відповідають вимогам, що ставляться до біржових угод, правового режиму біржових угод не набувають, а вважаються угодами, укладеними на біржі.

129. Поняття та елементи ринку цінних паперів.

Ринок цінних паперів — це частина ринку позикових капіталів, де здійснюються емісія, купівля-продаж цінних паперів та їх перепродаж. Через ринок цінних паперів (банки, спеціальні кредитно-фінансові установи, фондову біржу) акумулюються кошти підприємств, банків, держави і населення, які спрямовуються на виробниче і невиробниче вкладення капіталів.

Враховуючи істотні відмінності в способах розміщення цінних паперів й наступного їх обігу, передбачено первинний і вторинний ринки цінних паперів. У ряді угод по купівлі-продажу цінних паперів одна завжди є першою (первинною), яка забезпечує надходження фондової цінності на ринок. Всі інші носять вторинний (похідний) характер, бо вони пов'язані з перепродажем уже тих, що поступили на ринок цінних паперів, іншим суб'єктами.

Первинний ринок цінних паперів – це ринок, на якому нові випуски цінних паперів продаються та купуються вперше. Тобто він являє собою ринок, який складається в процесі випуску цінних паперів. На такому ринку учасниками завжди виступають емітенти та інвестори. Ринкова взаємодія між ними може бути безпосередньою або вона може здійснюватися через брокерів та дилерів і являє собою безпосередні або за

допомогою посередників продаж цінних паперів емітентом та придбання вказаних паперів інвесторами або посередниками.

Поняття первинний ринок законом відноситься до цінних паперів, які випускаються у вільний чи обмежено вільний обіг. Випуск цінних паперів у відкритий чи обмежено відкритий обіг може здійснюватись шляхом підписки або безпосередньої купівлі-продажу цінних паперів. Підписка, по суті, являє собою специфічний договір купівлі-продажу, виконання якого відстрочено у часі. Тобто, між продавцем цінних паперів та їх покупцем заключається угода, яка передбачає, що оплата вартості цінних паперів буде проводитись по частинах протягом певного періоду часу.

Подальший перехід випущених цінних паперів із власності одних інвесторів у власність інших інвесторів або із власності дилерів, що придбали цінні папери в процесі їх випуску, у власність інвесторів називають обігом цінних паперів. Взаємодію, яка виникає у процесі обігу цінних паперів, називають вторинним ринком.

Між первинним і вторинним ринками цінних паперів є ряд розбіжностей. На вторинному ринку є цінні папери, які були придбані раніше в процесі випуску. Тобто на вторинному ринку здійснюються наступні за первинними угоди купівлі-продажу. Доход від продажу цінних паперів на вторинному ринку належить не емітенту, як це має місце на первинному ринку, а власникам згаданих паперів (інвесторам або дилерам), які виступають на вторинному ринку в ролі продавців. Нарешті, ще одна розбіжність між ними полягає у тому, що на вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватися шляхом підписки.

Головна функція вторинного ринку полягає у тому, щоб постійно створювати та зберігати можливість для потенційних інвесторів – придбання у власність.

Як наслідок, зазначимо, що між первинними та вторинними ринками є такі розбіжності:

По-перше, предметом угод купівлі-продажу на вторинному ринку є цінні папери, які були придбані в процесі випуску. Тобто, на вторинному ринку здійснюються наступні за первинними угоди купівлі-продажу. Доход від цінних паперів на вторинному ринку належить не емітенту, а власникам згаданих паперів /інвесторам, дилерам/, які виступають на вторинному ринку в ролі продавця.

По-друге, на вторинному ринку купівля-продаж цінних паперів не може здійснюватись шляхом підписки.

Поділ ринку цінних паперів на первинний та вторинний є найбільш поширеним. У світовій практиці зустрічається «третинний» і «четвертинний» ринки. По суті даними термінами називають деякі способи вторинної торгівлі цінними паперами.

До числа підсистем вторинного ринку відносяться біржовий та позабіржовий ринки цінних паперів.

Під біржовим ринком розуміють торгівлю цінними паперами, яка здійснюється на фондових біржах. Фондова біржа являє собою певним чином організований ринок, на якому власники цінних паперів здійснюють через членів біржі, які виступають в якості посередників, договори купівлі-продажу. Фондова біржа – це передусім місце, де знаходять один одного продавець і покупець цінних паперів, де ціна на ці папери визначається попитом та пропозицією на них, а сам процес купівлі-продажу регламентований правилами та нормами. В Україні Українська Фондова біржа (УФБ) виникла у 1991 р. вона має 27 філій у найбільших містах та обласних центрах України. В Україні діють Український Фондовий центр (м. Харків) та Південноукраїнський Фондовий центр УФБ (м. Одеса) тощо.

Організаційно-правова форма фондової біржі – акціонерне товариство, яке разом зі своїми філіями і брокерськими конторами централізовано сприяє юридичним та фізичним особам у реалізації їхніх прав на купівлю-продаж цінних паперів по всій території країни. Своєю діяльністю фондова біржа забезпечує: перерозподіл на комерційній основі фінансових ресурсів між юридичними та фізичними особами шляхом організації купівлі-продажу фондових цінностей; сприяння становленню і розвитку фондового ринку та належне розповсюдження інформації про нього; підвищення довіри інвесторів до вкладення на довгостроковій основі вільних грошових коштів у фондові цінності; контроль за діяльністю учасників біржових торгів, захист їхніх інтересів та інтересів інвесторів. Відмінною рисою фондової біржі є некомерційний характер її діяльності. Вона створюється без мети отримання прибутку та займається виключно організацією укладання договорів купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних.

В Україні фондова біржа може бути створена не менше як 20 засновниками – торговцями цінними паперами, які мають дозвіл на здійснення комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах за умови внесення ними до статутного фонду не менше як 10000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Фондова біржа набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації, яку здійснює ДКЦПФР. Реєстрація здійснюється відповідно до Положення про реєстрацію фондових бірж та торгівельно-інформаційних систем і регулювання їх діяльності, затвердженого наказом ДКЦПФР № 9 від 15 січня 1997 р. Підставою для здійснення діяльності фондовою біржею є Свідоцтво про реєстрацію, яке видається терміном на два роки і діє на всій території України.

На фондових біржах здійснюються операції з акціями акціонерних товариств, облігаціями підприємств, казначейськими зобов'язаннями України, ощадними сертифікатами, векселями, а також похідними цінних паперів, хоча в біржовому обороті продається відносно невелика частина від загальної кількості цінних паперів, що обертаються на території України.

130. Форми випуску цінних паперів та порядок їх реєстрації.

Цінні папери емітуються в різних формах випуску, які відображають умови емісії, обігу та використання цінних паперів. Форми випуску цінних паперів вибирає емітент, враховуючи вимоги законодавства та особливості його фінансового розвитку. Зокрема, у випадках, коли цінні папери постійно здійснюють обіг на фондовому ринку, доцільно вибрати таку їх форму випуску, яка найбільшою мірою забезпечує укладання та виконання з ними угод купівлі-продажу. В разі, коли цінні папери рідко використовуються з метою продажу та постійно знаходяться у власності інвесторів, більш раціонально використовувати інші форми.

Класифікація цінних паперів за формами випуску передбачає використання таких критеріїв:

в якому вигляді існують цінні папери;

характер відображення інформації про власника на бланкові цінного папера;

можливість для власника призначати уповноважену особу з метою здійснення одержаних прав.

Залежно від того, в якому вигляді емітовано цінні папери, вони можуть мати документарну або бездокументарну форму. Кожна з них передбачає наявність певних особливостей та забезпечує проведення фінансових операцій способами, найбільш прийнятними для емітента й інвесторів. Документарна форма цінних паперів передбачає, що її власник встановлюється на підставі сертифіката цінного папера. Сертифікат цінних паперів – це документ на паперовому носії, що засвідчує право власності на цінний папір. Сертифікати випускаються відповідно до установлених вимог, які регламентують необхідність додержання визначених форм та реквізитів. Такі вимоги регламентуються рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Права власника на цінні папери переходять до нового власника з моменту передавання (поставки) цінних паперів.

Цінні папери, випущені в документарній формі, можуть зберігатися відокремленим та колективним способами. В разі, коли зберігачем використовується відокремлений спосіб, передбачено ведення обліку цінних паперів із зазначенням їх номерів чи інших індивідуальних ознак. Колективний спосіб зберігання цінних паперів – це спосіб, згідно з яким депозитарій чи зберігач веде облік цінних паперів без зазначення їх номерів або інших індивідуальних ознак.

За бездокументарної форми зберігання власник встановлюється на підставі запису в системі реєстру або на рахунках у цінних паперах. Реєстри ведуть реєстратори іменних цінних паперів, а рахунки з цінними паперами – зберігачі. Перехід прав власності на цінні папери від одного

суб'єкта до іншого з використанням бездокументарної їх форми випуску фіксується зарахуванням цінних паперів на рахунок власника у зберігача.

Підтвердженням права власності на цінні папери за умов випуску їх у бездокументарній формі є сертифікат. А в разі емісії цінних паперів – у бездокументарній формі (тобто за допомогою виписки з рахунку у цінних паперах) ведеться зберігачем. Разом з тим, такі виписки, згідно із законодавством України, не можуть бути предметом угод, що передбачають перехід власності на цінні папери.

Згідно з критерієм про відображення інформації щодо власників цінних паперів вони поділяються на такі категорії:

– іменні цінні папери;

– цінні папери на пред'явника.

Законодавством України передбачається використання ордерних цінних паперів. Це така їх категорія, що характеризує третій критерій класифікації. В такому разі на сертифікаті цінного папера відображається інформація про особу, якій власник передає права, засвідчені таким інструментом. Ця особа може або сама здійснювати зазначені права або призначати за допомогою свого розпорядження іншу уповноважену особу виконувати такі права.

Цінні папери на пред'явника, як правило, випускаються в документарній формі. В окремих випадках вони можуть функціонувати й у бездокуменарній формі. Щодо іменних цінних паперів, то їх випускають виключно у без документарній формі. На відміну від них ордерні цінні папери використовують тільки у документарній формі. Класифікація цінних паперів за формами та категоріями відображена на рис. 3.2.

З метою використання документарних цінних паперів у процесі проведення операцій на біржовому або організаційно оформленому позабіржовому ринках вони підлягають знерухомленню. Знерухомлення цінних паперів – це переведення документарних цінних паперів у бездокументарну форму з метою забезпечення їх обігу.

Рис. 3.2. Форми і категорії цінних паперів

До недоліків використання документарних цінних паперів можна віднести:

– витрати на випуск сертифікатів цінних паперів;

– складність переоформлення прав власності на цінні папери (необхідна їх поставка та узгоджена робота з реєстратором).

Такі проблеми вирішуються, якщо здійснюють знерухомлення цінних паперів.

131. Правовий статус емітентів та інвесторів на ринку цінних паперів.

У часникам ринку цінних паперів є емітенти, інвестори, особи що здійснюють професійну діяльність та саморегулівні організації.

Емітенти. Термін «емітент» походить від латинського «emitto», що означає «випускаю». Емітенти – юридичні особи, територіальні громади в особі відповідних органів державної влади, які від свого імені розміщують цінні папери та зобов’язуються виконувати зобов’язання за цими цінними паперами.

В Україні, відповідно до законодавства, емітентами цінних паперів є держава в особі уповноваженого органу, органи місцевого самоврядування та юридичні особи. Коли мова йде про випуск державних або місцевих цінних паперів, то мається на увазі, що вони як суб'єкти цивільно-правових відносин є юридичним особами.

Необхідно пам'ятати, що право юридичної особи на випуск цінних паперів, тобто право бути емітентом , є спеціальним , а не абсолютним. Це означає, що конкретні цінні папери можуть випускатися конкретними юридичними особами, тобто існує залежність між тим, які види цінних паперів можуть випускатися, і тим, які саме юридичні особи можуть випускати конкретні цінні папери. Скажімо, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик можуть випускатися лише державою, тобто їх емітентом є держава; емітентом облігацій підприємств є підприємства; ощадні сертифікати можуть випускатися лише банками; акції випускаються лише акціонерними товариствами, інакше кажучи, існують певні правові обмеження та вимоги щодо того, які види цінних паперів можуть випускатися конкретними емітентами.

Від імені держави, як емітента цінних паперів, функції випуску виконує Міністерство фінансів, а Національний банк України виступає в ролі генерального агента з їх реалізації.

Державні цінні папери можуть випускатися урядом, органами влади на місцях, окремими державними установами. Саме державні цінні папери можуть стати основою для формування розвинутого вітчизняного фондового ринку в разі їх розміщення на умовах, що визначаються ринковою кон'юнктурою. Держава, як і інші емітенти, випускає цінні папери з певною метою, а саме, з метою залучення коштів для фінансування поточного бюджетного дефіциту, для погашення раніше розміщених позик, для фінансування цільових програм, які здійснюються місцевими органами влади; для підтримки соціально важливих установ та організацій та інших завдань.

Крім облігацій внутрішніх державних позик держава випускає облігації зовнішніх державних позик. Грошові кошти, одержані від розміщення облігацій зовнішніх державних позик України, спрямовуються виключно до Державного бюджету України.

Як зазначалось, державні цінні папери можуть випускатися і органами влади на місцях. Необхідність у цьому виникає тоді, коли

витрати місцевих органів перевищують їх доходи або коли починається здійснення великого інвестиційного проекту. Вони випускаються відповідно до Положення «Про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик», затвердженого рішенням ДКЦПФР від 13.10.1998 р. №48.

Крім зазначених вище емітентів цінних паперів – держави та місцевих органів влади – важливе місце посідають юридичні особи. Емітенти – юридичні особи здійснюють емісію цінних паперів для розширення виробництва або проведення іншої комерційної діяльності шляхом випуску цінних паперів. Юридичні особа-суб'єкт господарської діяльності

– можуть випускати акції, облігації, якщо емітентом є банк, то він може випускати і ощадні сертифікати.

Однак, забороняється випуск цінних паперів для покриття збитків юридичної особи. Зокрема, ст.34 Закону «Про господарські товариства» говорить, що «акціонерному товариству забороняється випуск акцій для покриття збитків, пов'язаних з його господарською діяльністю».

Будь-який випуск цінних паперів має бути зареєстрований. Для реєстрації випуску цінних паперів емітент подає до ДКЦПФР необхідні документи.

Інвестори. Вони посідають особливе місце серед учасників ринку цінних паперів. Інвесторами називають тих учасників взаємодії, які вкладають грошові та інші кошти в цінні папери з певною метою. Інвестори – суб'єкти інвестиційної діяльності, що прийняли рішення про вкладення власних, позикових і залучених грошових, майнових та інтелектуальних цінностей.

Грошові, майнові та інтелектуальні цінності, які власник вкладає в об'єкти підприємницької діяльності, називають інвестиціями. Здійснюючи інвестиції, інвестор має певну мету, якої він розраховує досягти шляхом інвестування. Основними цілями інвестування є збереження існуючих вільних коштів від знецінення, одержання високого поточного доходу, бажання вигідно розмістити кошти з розрахунком на перспективу, а також, у певній мірі, встановлення контролю над акціонерним товариством.

На вітчизняному ринку цінних паперів інвесторів можна поділити на два види: індивідуальних та інституційних. До індивідуальних інвесторів належать фізичні особи, а також юридичні, для яких інвестиційна діяльність не є єдиним або одним із основних видів діяльності. До інституційних інвесторів належать такі, які набувають і реалізують фондові цінності крупними пакетами. Інституційні інвестори здійснюють діяльність по залученню коштів індивідуальних інвесторів, які потім вкладають у цінні папери інших емітентів, і мають великий вплив на функціонування ринку цінних паперів та його активність.

Причини, що спонукають інвестора придбавати цінні папери, є досить різноманітними. Наприклад, купуючи акції, інвестори можуть мати за

мету посилити свій вплив на управління емітентом, встановлення контролю над ним, і так далі. Досить часто інвестори здатні досягнути вказаної мети, оскільки вони проявляють велику міру зацікавленості, яка підтримується істотними фінансовими можливостями, які дозволяють придбавати контрольні або крупні пакети акцій.

Інституційними інвесторами на ринку цінних паперів в Україні є: інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, страхові компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства.

На українському інвестиційному ринку важливу роль відіграють інвестиційні фонди. У розділі 1 відповідно до Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженому Указом Президента України від 19.02.1994 року № 55/94, інвестиційний фонд – це юридична особа, заснована у формі закритого акціонерного товариства, що здійснює виключну діяльність у галузі спільного інвестування. Спільне інвестування-діяльність, яке здійснюється в інтересах і за рахунок засновників та учасників інвестиційного фонду шляхом випуску інвестиційних сертифікатів та проведення комерційної діяльності з цінними паперами.

Засновниками інвестиційного фонду можуть бути як юридичні особи, так і фізичні особи. Учасниками інвестиційного фонду можуть бути фізичні та юридичні особи, які придбали інвестиційний сертифікат цього фонду. Не можуть бути засновниками інвестиційного фонду юридичні особи, частка державного майна у статутному фонді яких перевищує 25%.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті. Відкриті фонди створюються на невизначений строк і здійснюють викуп своїх інвестиційних сертифікатів, встановлені інвестиційною декларацією інвестиційного фонду ( вона є додатком до статуту інвестиційного фонду). Закриті створюються на визначений строк і здійснюють розрахунки щодо інвестиційних сертифікатів після закінчення строку діяльності інвестиційного фонду.

Крім інвестиційних фондів спільне інвестування можуть, здійснювати й інвестиційні компанії. Інвестиційною компанією визнається торговець цінними паперами, який, окрім провадження інших видів діяльності, може залучати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення. Вона створюється у формі акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю. Для здійснення діяльності щодо спільного інвестування інвестиційна компанія зобов'язана заснувати взаємний фонд, провести реєстрацію випуску інвестиційних сертифікатів, опублікувати інвестиційну декларацію та інформацію про випуск нею інвестиційних сертифікатів. Взаємний фонд є філією інвестиційної компанії; він має окремий баланс та поточний рахунок, його кошти не можуть використовуватися для покриття збитків інвестиційної компанії.

Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії сьогодні досить активно працюють на українському ринку цінних паперів. Вони являють собою

приклад чистих інвесторів, тобто створюються з єдиною метою для здійснення інвестиційної діяльності.

Ще одним інвестором на ринку цінних паперів є недержавні пенсійні фонди. У розвинутих країнах пенсійні фонди відіграють важливу роль у житті суспільства. Зростання тривалості життя людей, частий ранній вихід на пенсію, прагнення до фінансової незалежності у пенсійному віці, інфляція, спеціальні податкові стимули – все це призвело до того, що останнім часом помітно зросла роль пенсійних фондів як джерела інвестиційного капіталу.

Протягом своєї трудової діяльності громадяни здійснюють внески до пенсійних фондів. Сюди ж надходять внески роботодавців. І всі накопичені кошти фонд інвестує. У разі виходу громадянина на пенсію пенсійний фонд виплачує йому накопичену від його внесків суму або забезпечує щорічний доход. Акумульовані пенсійним фондом кошти інвестуються, як правило, у довгострокові цінні папери. Активи пенсійних фондів можуть розміщуватися в акції, облігації та інші цінні папери, допущені до обігу в Україні. Але необхідно враховувати, що пенсійні фонди інвестують кошти вкладників, і не можна гарантувати, що така діяльність здійснюватиметься кваліфіковано і в інтересах вкладників. Інвестиційною діяльністю більшості пенсійних фондів керують професійні фінансові посередники на ринку цінних паперів.

132. Професійна діяльність на ринку цінних паперів.

Професійні учасники ринку цінних паперів. Професійними учасниками ринку цінних паперів є суб’єкти, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів. Згідно із ст. 17 Закону таку діяльність з торгівлі цінними паперами на фондовому ринку провадиться торговцями цінними паперами - господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками.

Професійна діяльність з торгівлі з цінними паперами включає брокерську діяльність; дилерську діяльність; андеррайтинг; діяльність з управління цінними паперами.

Брокерська діяльність . Відповідно до розділу II Правил (умов здійснення діяльності з торгівлі цінними паперами: брокерської діяльності, дилерської діяльності, андерайтингу, управління цінними паперами, затверджених рішенням Державної комісії з цінних паперів та Фондового ринку від 12.12.2006 № 1449 (надалі – Правила) така діяльність

– укладення торговцем цивільно-правових договорів (зокрема договорів комісії, доручення) щодо цінних паперів від свого імені (від імені іншої особи), за дорученням і за рахунок іншої особи.

Дилерська діяльність. Відповідно до розділу ІІ Правил, дилерська діяльність – укладення торговцем цивільно-правових договорів щодо цінних паперів від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу, крім випадків, передбачених законом. Дилерський договір - договір

купівлі-продажу (міни) цінних паперів, що укладається торговцем від свого імені та за свій рахунок, крім випадків, передбачених законом.

Андеррайтинг. Згідно із розділом В Правил, андеррайтинг – розміщення (укладання договорів та продаж) цінних паперів торговцем за дорученням, від імені та за рахунок емітента.

Здійснюючи андеррайтингову діяльність, торговець цінними паперами укладає договір анддерайтингу, з емітентом цінних паперів, а на виконання даного договору договори купівлі-продажу (міни) цінних паперів.

При здійсненні андеррайтингу, торговець цінними паперами проводить ідентифікацію: емітента (клієнта), при укладанні договору андеррайтингу; осіб, уповноважених діяти від імені емітента; осіб, які є вигодоодержувачами емітента (клієнта);осіб (контрагентів, перших власників) серед яких розміщуються цінні папери, у разі коли, фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення.

Діяльність з управління цінними паперами. Відповідно до розділу II Правил, діяльність з управління цінними паперами, це діяльність, яка провадиться торговцем від свого імені за винагороду протягом визначеного строку на підставі договору про управління переданими йому цінними паперами та грошовими коштами, призначеними для інвестування в цінні папери, а також отриманими в процесі цього управління цінними паперами та грошовими коштами, які належать на праві власності установнику управління, в його інтересах або в інтересах визначених ним третіх осіб.

Здійснюючи діяльність з управління цінними паперами, торговець цінними паперами укладає з юридичними або фізичними особами договір про управління (договір, за яким одна Сторона передає другій стороні на певний строк об'єкти управління), а на виконання даного договору договори купівлі-продажу (міни) щодо переданих йому в управління цінних паперів.

При здійсненні даного виду діяльності, торговець цінними паперами проводить ідентифікацію: клієнтів при укладанні договорів про управління; клієнтів, які здійснюють, фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу;осіб, уповноважених діяти від Імені клієнтів; осіб, які є вигодоодержувачами клієнтів; осіб (контрагентів), у разі, якщо фінансова операція підлягає фінансовому моніторингу; коли інформація по ідентифікації потребує уточнення.

Здійснюючи ідентифікацію клієнтів при укладанні договорів (брокерських, андерайтингу, з управління цінними паперами), торговець цінними паперами оцінює ризик клієнта, з яким укладає ділові стосунки. У разі, коли клієнт оцінюється торговцем цінними паперами як такий, що має високий рівень ризику, торговцю цінними паперами рекомендується для зменшення визначеного рівня ризику, у відношенні даного клієнта вживати заходи щодо:

детальної перевірки наданих клієнтом ідентифікаційних даних; запровадження вимог щодо подання клієнтом ідентифікаційних даних; запровадження вимог щодо подання клієнтом більш широкого переліку документів при встановленні ділових відносин; отримання згоди керівництва торговця цінними паперами на встановлення ділових відносин з таким клієнтом; постійного моніторингу фінансових операцій такого клієнта.

При визначенні відношення особи до операції слід керуватися термінами «клієнт» та «контрагент», які вживаються в наступному значенні: клієнт – будь-яка особа, що звертається за одержанням послуг або яка укладає договір з суб'єктом первинного фінансового Моніторингу; контрагент – особа, яка є другою стороною фінансової операції (контрагентом може виступати суб'єкт первинного фінансового моніторингу), при якій між клієнтом та контрагентом відбувається передача активів.

Операції з цінними паперами на території України здійснюються лише з відповідного дозволу ДКЦПФР. Дозвіл на здійснення усіх або окремих (крім комісійної) видів діяльності може бути видано торговцям цінними паперами, які мають внесений статутний капітал у розмірі не менше як 1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а на здійснення комісійної діяльності - не менше як 200 неоподатковуваних мінімумів.

Дозвіл на здійснення будь-якого виду діяльності по випуску та обігу цінних паперів не може одержати торговець цінними паперами, який безпосередньо або побічно володіє майном іншого торговця цінними паперами вартістю понад 10% статутного капіталу, в тому числі безпосередньо вартістю понад 5% статутного капіталу іншого торговця. Якщо частка юридичної особи, яка не має дозволу на здійснення діяльності по обігу цінних паперів, або громадянина в статутному капітал кількох торговців цінними паперами перевищує 5% по кожному торговцю, то останні не можуть здійснювати торгівлю цінними паперами один з одним.

Відповідно до Правил здійснення торговцями цінними паперами комерційної та комісійної діяльності по цінних паперах, затверджених наказом ДКЦПФР від 23.12.1996 року №331, комісійною діяльністю по цінних паперах (брокерською діяльністю) називається здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику на підставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієнтів. При виконанні операцій з цінними паперами під час здійснення комісійної діяльності торговці мають виконувати певні зобов’язання. Вони повинні діяти в інтересах клієнта, попереджати клієнтів про ризики конкретної угоди з цінними паперами, надавати клієнту інформацію щодо курсів цінних паперів та виконувати інші зобов'язання.

Комерційною діяльністю по цінних паперах (дилерською) визнається здійснення цивільно-правових угод щодо цінних паперів, які

передбачають оплату цінних паперів проти їх поставки новому власнику від свого імені та за свій рахунок з метою перепродажу третім особам. Разом з цим, торговець цінними паперами не може здійснювати торгівлю цінними паперами власного випуску; акціями того емітента, в якого він безпосередньо або побічно володіє майном у розмірі 5% статутного капіталу.

Серед торговців цінними паперами, враховуючи особливості їх діяльності на фондовому ринку, можна виділити інвестиційні компанії, тобто торговців цінними паперами, які поряд з іншими видами діяльності з цінними паперами можуть залучати кошти для спільного інвестування шляхом емісії цінних паперів та їх розміщення, а також торговців, які здійснюють виключно діяльність по випуску та обігу цінних паперів. Діяльність інвестиційної компанії, пов’язана з операціями з цінними паперами, здійснюється нею у відповідності до законодавства України, яке регулює діяльність торговців цінними паперами.

На сьогоднішній день основним джерелом доходів інвестиційної компанії є комерційна та комісійна діяльність з цінними паперами. Інвестиційні компанії, здійснюючи практично всі види діяльності з цінними паперами, а також спільне інвестування через взаємні фонди, є одними з найактивніших учасників вітчизняного фондового ринку.

Крім торговців цінними паперами на фондовому ринку України як фінансові посередники діють і комерційні банки. Вони можуть виконувати такі операції з цінними паперами як купівля, продаж і зберігання цінних паперів, а також операції з ними; довірчі операції за дорученням клієнтів, тобто залучення та розміщення коштів. Управління цінними паперами та інші, а також можуть здійснювати діяльність по випуску та обігу цінних паперів. Як і інші фінансові посередники, свою діяльність з випуску та обігу цінних паперів банк може здійснювати лише з моменту отримання дозволу ДКЦПФР.

Комерційні банки як і торговці цінними паперами, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах як щодо тих, що належать йому цінних паперів, так і щодо тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах; зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних паперах, які належать їх власникам. Зберігачі зберігають цінні папери від імені та за розпорядженням власників цінних паперів. Вони здійснюють послуги щодо відповідального збереження, обліку цінних паперів, а також обліку прав власності на цінні папери, що підлягають збереженню та обліку.

За діяльністю банків з випуску та обігу цінних паперів здійснюється державний контроль, і у разі порушення банками-торговцями цінними паперами законодавства щодо цінних паперів можуть застосовуватися санкції.

Видом професійної діяльності та розрахунки за угодами щодо цінних паперів є ще кліринг. Кліринг – це отримання , звірка та поточні оновлення інформації, підготовка бухгалтерських та облікових документів, необхідних для виконання угод щодо цінних паперів, визначення взаємних зобов'язань, що передбачає взаємозалік, забезпечення та гарантування розрахунків за угодами щодо цінних паперів. Кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються виключно депозитаріями, які забезпечують поставку цінних паперів на рахунки зберігачів у депозитарії з одночасною оплатою грошових коштів на рахунках зберігачів.

Специфічним суб’єктом ринку цінних паперів є держава. Свої повноваження держава здійснює через спеціальні державні органи. Найбільшими такими повноваженнями наділена Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, яка діє відповідно до Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.1997 р. та іншого законодавства.

Діяльність щодо ведення реєстрів власників іменних цінних паперів здійснює емітент або реєстратор. Емітент може вести власний реєстр самостійно, але при умові, що кількість власників цінних паперів не перевищує кількості, визначеної ДКЦПФР.

Реєстратором веде Реєстр на умовах договору, який укладається між ним та емітентом цінних паперів, який доручає реєстратору вести реєстр власників іменних цінних паперів. Ведення таких реєстрів передбачає облік та зберігання протягом певних строків інформації про власників іменних цінних паперів та про операції, проведені з цінними паперами, в результаті яких виникає необхідність внесення змін до реєстру. Положенням про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР від 01.04.1996 р.№58. До обов'язків реєстраторів належать наступні: на вимогу особи, яка подала документи, що є підставою для внесення змін та доповнень до реєстру, відкрити її особовий рахунок; проводити операції на особових рахунках зареєстрованих осіб тільки за їх вимогою; надавати зареєстрованим особам інформацію та виписки з реєстру згідно з їх правами; вживати і необхідних організаційних, технічних заходів щодо відповідного зберігання даних системи реєстру як в паперовій формі, так і на електронних носіях; зберігати документи, що є підставою для внесення даних до реєстру, протягом трьох років з моменту укладення договору, що підтверджується цими документами; приймати на відповідальне зберігання від емітента бланки іменних цінних паперів чи їх сертифікати та забезпечити їх використання при реєстрації прав власності відповідно до доручення емітента та інші обов'язки. Реєстратор несе відповідальність

за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків та звітує перед ДКЦПФР або її територіальним відділенням про свою діяльність.

133. Державне регулювання ринку цінних паперів.

В ідповідно до ст. 2 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» зазначено, що державне регулювання здійснюється з метою: реалізації єдиної державної політики у сфері випуску та обігу цінних паперів та їх похідних; створення умов для ефективної мобілізації та розміщення учасниками ринку цінних паперів фінансових ресурсів з урахуванням інтересів підприємства; одержання учасниками ринку цінних паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів, результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і характер угод з цінними паперами та іншої інформації, що впливає на формування цін на ринку цінних паперів; забезпечення рівних можливостей для доступу емітентів, інвесторів і посередників на ринок цінних паперів, гарантування прав власності на цінні папери; захисту прав учасників фондового ринку; інтеграції в Європейський та світовий фондові ринки; дотримання учасниками ринку цінних паперів вимог актів законодавства; запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів; контролю за прозорістю та відкритістю ринку цінних паперів.

Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює ДКЦПФР, яка є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, її центральний апарат і територіальні органи (управління та відділення). Вона утворюється у складі Голови Комісії та шести членів Комісії. Голова Комісії, її члени призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Термін їх повноважень – сім років. Одна й та ж особа не може бути членом Комісії більше двох термінів підряд.

При ДКЦПФР створюється Консультаційно-експертна рада, яка розробляє рекомендації щодо політики на ринку цінних паперів та бере участь у підготовці та обговоренні проектів актів законодавства, які розробляються та розглядаються Комісією.

Склад Консультаційно-експортної ради та положення про неї затверджуються Комісією.

Основними завданнями ДКЦПФР є: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів; координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних; здійснення державного регулювання та контролю за ви пуском і обігом цінних паперів та їх

похідних на території України, додержання вимог законодавства у цій сфері; захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень; сприяння розвитку ринку цінних паперів; узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення; здійснення державного регулювання та контролю у сфері спільного інвестування.

Повноваження ДКЦПФР визначені ст. 8 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» та ст. 5 Положення про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, затвердженого Указом Президента України від 14.02.1997 р.

Контроль за діяльністю учасників ринку цінних паперів у межах повноважень, визначених законом, здійснюють і інші, крім ДКЦПФР, органи державної влади (державні органи, що здійснюють контроль за цінами, органи Антимонопольного комітету тощо).

Форми державного регулювання ринку цінних паперів встановлені ст. З Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів». До них відносяться: прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів; регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів; видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю; заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством; реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів; контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією; створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів; контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам; встановлення правил і стандартів здійснення операцій на ринку цінних паперів та контролю за їх дотриманням; контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів; контроль за системами ціноутворення на ринку цінних паперів; контроль за діяльністю осіб, які обслуговують випуск та обіг цінних паперів; проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.

Діяльність учасників ринку цінних паперів контролюється іншими державними органами. Так, відповідно до Закону України «Про приватизаційні папери», Декрету Кабінету Міністрів України від 17.03.1993 р. №23/93 «Про довірчі товариства», Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії, затвердженого Указом Президента України від 19.02.1994 p. №55/94, контрольні та регулятивні функції стосовно професійних учасників фондового ринку щодо їх діяльності з приватизаційними паперами здійснює Фонд державного майна України. АМК відповідно до Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» здійснює контроль за придбанням крупних пакетів акцій підприємств, що займають монопольне становище на ринку.

Певні регулятивні функції здійснюють також Міністерство юстиції, Міністерство економіки, Державна податкова інспекція та Державний митний контроль.

Деякі свої повноваження щодо регулювання ринку цінних паперів ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям учасників ринку цінних паперів. Порядок створення таких організацій визначається Положенням про саморегулівну організацію ринку цінних паперів, затвердженим наказом ДКЦПФР від 11.12.1996р. № 329, відповідно до якого саморегулівна організація є безприбутковою організацією з правами юридичної особи. Саморегулівні організації набувають цього статусу з моменту реєстрації ДКЦПФР.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям свої повноваження щодо: розробки та впровадження правил, стандартів та вимог щодо здійснення операцій на фондовому ринку; сертифікації фахівців фондового ринку; надання дозволів (ліцензій) особам, які здійснюють професійну діяльність на фондовому ринку; збору, узагальнення та аналітичної обробки статистичної інформації про професійну діяльність на фондовому ринку, а також інші повноваження, які не суперечать чинному законодавству. Відповідно до Рішення ДКЦПФР «Щодо звітування торгівцями цінними паперами про укладені ними угоди з купівлі-продажу цінних паперів перед фондовими біржами» від 31.07.1998р. №100 зі змінами та доповненнями від 25.12.1998 р. ДКЦПФР може делегувати саморегулівним організаціям, які володіють електронною торговельно-інформаційною мережею, але не мають статусу фондової біржі, повноваження щодо прийняття від торгівців цінними паперами, які не є членами фондових бірж, інформації про всі укладені ними угоди з цінним паперами при виконанні саморегулівною організацією наступних умов, зокрема: достатності людських, фінансових та технічних ресурсів для здійснення вищезазначених заходів; наявності погоджених Комісією правил подання саморегулівній організації торговцем цінними паперами

інформації про всі укладені ним угоди з цінними паперами; звітування саморегулівної організації перед Комісією в двотижневий термін після закінчення звітного періоду згідно з Положенням про порядок подання електронної форми звітності для бірж та Позабіржових фондових торговельних систем (надалі – ПТФТС), затвердженим рішенням Комісії від 11.12.1997 р. № 57 «Про затвердження Положення про електронну форму звітності для діючих в Україні бірж та торговельно-інформаційних систем».

134. Поняття, форми та способи захисту майнових та особистих немайнових прав підприємців.

В Україні право на не заборонену законом підприємницьку діяльність (а підприємницька діяльність є різновидом діяльності господарської) є конституційним правом людини і громадянина (ст. 42 Конституції України).

Показово, що та сама стаття 42 Конституції визначає і обов'язок держави захищати права споживачів, здійснювати контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяти діяльності громадських організацій споживачів. Пов'язано це з тим, що реалізація прав суб'єктів господарювання та споживачів по своїй суті є єдиним процесом, де права одних суб'єктів кореспондуються з обов'язками інших.

Гострі проблеми виникають у стосунках суб'єктів підприємницької діяльності і державних контролюючих органів, тому існує спеціальна проблема захисту перших від останніх. Суб'єкт господарювання має будувати свої стосунки з державними органами (перш за все контролюючими) виключно на засадах законності. Суб'єкт господарювання повинен точно виконувати покладені на нього обов'язки і водночас виконувати тільки законні вимоги державних органів, ігноруючи явно протиправні.

Захист прав суб 'єктів господарювання та споживачів - це введення в

дію системи правових та організаційно-технічних заходів, спрямованих на забезпечення реалізації прав цих суб'єктів та недопущення їх порушень.

Сукупність взаємопов'язаних правових засобів, способів і форм, за допомогою яких поведінка суб'єктів господарювання, їх контрагентів (у тому числі споживачів) та державних органів у ході їх правовідносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, що містяться у нормах права, і тим самим забезпечується захист законних прав суб'єктів, складає

механізм захисту.

Захисту прав споживачів присвячена також стаття 39 ГК, а також Закон України «Про захист прав споживачів».

Слід ще раз зазначити, що метою захисних заходів є не надання надмірних переваг певним учасникам господарських відносин, а

встановлення балансу інтересів держави, суб'єктів господарювання та споживачів.

Способи захисту прав суб'єктів господарювання і споживачів.

Важливим шляхом захисту є визнання наявності або відсутності прав,

оскільки таке визнання є необхідною передумовою для визначення правомірності поведінки порушника права. Так, наприклад, держава визнає право підприємців без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, не заборонену законом. Це визнання обумовлює можливість захисту зазначеного права від будь-яких порушень.

Акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування,

інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів, у судовому порядку повністю або частково визнаються недійсними. З підстав, передбачених законом, суд може визнати недійсними і господарські угоди.

Поновлення порушених прав може відбуватися шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

Припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення, є тим шляхом захисту, до якого слід звертатися перш за все. Чим раніше будуть припинені незаконні дії порушників, тим меншою буде завдана порушеннями шкода. Слід зазначити, що таке припинення може здійснюватися і до вирішення господарським судом спору по суті,

рамках забезпечення позову.

Ефективним шляхом захисту прав суб'єктів господарювання та

споживачів є присудження до виконання обов 'язку в натурі. Іноді поновити права іншим чином просто неможливо. (Наприклад у випадку порушення зобов'язань щодо поставки унікального несерійного обладнання.)

Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Відшкодування збитків докладно врегульовано главою 25 цього Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

Штрафними санкціями є господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

За порушення господарських зобов'язань до суб'єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть також застосовуватися оперативно-господарські санкції -заходи оперативного

впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку. Застосування штрафних та оперативно-господарських санкцій докладно врегульовано главою 26 Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового чи майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення, допущеного суб'єктом господарювання, та ліквідацію його наслідків. Застосування адміністративно-господарських санкцій докладно врегульовано главою 27 Кодексу (див. коментар до статей цієї глави).

Для захисту прав суб'єктів господарювання можуть слугувати й

установлення, зміни і припинення господарських правовідносин.

Захист прав суб'єктів господарювання може здійснюватись також

іншими способами, передбаченими законом.

Відповідно до Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (ч. 4 ст. 13). Існує також чимало інших законодавчих актів, які спрямовані на виконання цього важливого конституційного положення. Однак це ніяк не означає, що суб'єктам господарювання і споживачам у разі порушення їх прав можна поводитися цілком пасивно, лише очікуючи поновлення своїх прав з боку держави. Суб'єкти господарювання і споживачі мають право і повинні активно боротися з порушеннями закону та захищати свої права, використовуючи всі можливості, надані їм відповідним законодавством.

Слід зазначити, що захист прав суб'єктів господарювання є одним з головних напрямів правової роботи. Використання можливостей правової роботи передбачає активізацію дій самих суб'єктів підприємницької діяльності з підвищення рівня реалізації чинного законодавства, спрямованого на захист їх прав і законних інтересів. Здійснення захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів має відбуватися в рамках відповідних процесуальних норм.

Порядок захисту прав суб'єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами. Так, розділ V Кодексу регулює порядок притягнення до відповідальності порушників законодавства у сфері господарювання. Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, розглядаються господарськими судами в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України [6]. Захист прав суб'єктів господарювання при здійсненні перевірок фінансово-господарської діяльності державними

контролюючими органами здійснюється в порядку, встановленому Указом Президента «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» [117]. Суб'єкти господарювання використовують правові норми (у тому числі процесуальні) для захисту своїх прав і законних інтересів в рамках здійснення правової роботи.

Формами захисту є:

досудова

судова

адміністративна

третейська

нотаріальна

Досудовий порядок регулювання спорів між суб’єктами підприємництва.

Досудовий порядок реалізації господарсько-правової відповідальності, майже повністю відповідає існуючому порядку досудового врегулювання господарських спорів у частині визначення вимог до змісту претензії та відповіді нанеї, порядку надіслання та строків розгляду претензії, інших дій, які повинні вчинити учасники господарських відносин.

Підприємства та організації, які порушили майнові права і охоронювані законом інтереси інших підприємств та організацій, зобов'язані вживати всіх необхідних дій для їх поновлення, не чекаючи пред'явлення претензії чи позову. Це стосується і підприємців — фізичних осіб, оскільки у відповідності зі статтею 1 ГПК України на них також поширюються загальні правила вирішення господарських спорів, пов'язаних із здійсненням ними підприємницької діяльності.

Претензія викладається тільки у письмовій формі у відповідності з вимогами до змісту і основних реквізитів претензії, досить чітко зафіксованих у тексті коментованої статті.

Разом з тим судова практика дозволяє їх дещо конкретизувати, запобігаючи недолікам в оформленні претензій та доборі аргументів при вмотивуванні претензійних вимог.

3. Перш за все, у претензії мають бути вичерпно викладені повні дані про учасників спору.Заявник зобов'язаний навести у претензії повне найменування, поштові і банківські реквізити всіх учасників спору. В претензії з посиланням на законодавство та умови договору викладаються конкретні вимоги до її отримувача про відновлення порушеного права заявника претензії. При цьому претензійні вимоги мають описуватися з посиланням на документи, якими підтверджуються фактичні обставини, що стали підставою для заявлення претензії.

Виклад претензійних вимог у разі коли претензія підлягає грошовій оцінці, має доповнюватися обґрунтованим розрахунком претензійних сум. Розрахунок у переважній більшості не становить труднощів, за

винятком, можливо, досить складних розрахунків у спорах про відшкодування збитків. Тут необхідно залучати значну кількість документів, здійснювати їх обробку, щоб розрахувати суму збитків, які виникли у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань. Слід проаналізувати, порівняти і вивести, наприклад, різницю між одержаними сумами і фактично наданими (одержаними) послугами. Це досить кропітка робота з огляду на кількість документів, що оброблюється під час підготовки претензії.

В обгрунтування претензії заявник має додати до неї необхідний мінімум документів(доказів), які підтверджують заявлені вимоги (в оригіналі або у копії). Наприклад, до претензії, пов'язаної з повною втратою вантажу під час перевезення додаються: оригінал рахунка ітранспортної накладної (або вантажна квитанція, довідка станції відправлення) з відміткоюна ній станції призначення про неприбуття вантажу; розрахунок тощо. До претензії про часткову втрату або пошкодження вантажу приєднуються: оригінал транспортного документа,комерційний акт (рівноцінний акт приймання, коли це допускається відповідними правилами, якщо у складанні комерційного акта відмовлено), рахунок, акт експертизи, витрати наремонт, розрахунок тощо. До претензії про стягнення штрафу за порушення узгодженогоплану перевезень вантажів додаються: облікова картка на даний місяць (планова узгодженазаявка), різноманітні акти, розрахунок суми штрафу.

Щодо подання документів у оригіналі або у копії загальне правило таке: документи мають подаватися в оригіналі, щоб потім не виникла потреба додатково їх надсилати, коли виявиться, що контрагент не має можливості розглянути претензію в копіях. До претензій, які подаються транспортним організаціям, обов'язково додаються документи в оригіналі.

Якщо ж претензія пред'являється кільком сторонам, то другій та іншим сторонам у будь- якому разі надаються належним чином засвідчені копії. Але, як свідчить практика, частіше за все трапляються випадки, коли у долученні до претензії оригіналів документів взагалі немає потреби, оскільки вони є в іншої сторони. У випадках коли до претензії не додаються документи, які є у другої сторони, в ній необхідно вказати на цю обставину.

5. Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їхпредставником. Не підлягає розгляду за встановленими правилами претензія, підписана особами, до кола повноважень яких заявлення претензій не входить.

Претензія надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку особі, яка має відповідні повноваження. Доказом виконання цих вимог може бути поштова квитанція про те, що за адресою другої сторони прийнято рекомендованим або цінним листом

відправлення та опис вкладення. Коли претензія здається під розписку, то особа, яка її приймає, повинна залишити на примірнику заявника розписку про прийняття претензії і засвідчити її печаткою підприємства.

6. Пред'явлення претензії є суб'єктивним правом юридичних осіб, незалежно від їх формвласності та організаційно- правових форм, а також підприємців - фізичних осіб, у той час якнадання відповіді на одержану претензію в установленому порядку та в установлений строкє їх обов'язком.

У Кодексі встановлено загальний строк для відповіді на претензію в один місяць, який обчислюється з дня її одержання.

Обгрунтованість вимог заявника претензії з'ясовується на підставі доданих до неї документів. Слід враховувати, що інша сторона може запросити заявника надіслати додаткові документи для розгляду претензії по суті. Для пред'явлення цих документів заявнику надається необхідний строк, тривалість якого залежить від кількості витребуваних документів та складності їх підготовки, але він не може бути встановлений меншим за п'ять днів без урахування часу поштового обігу. В цьому разі перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів. Якщо додаткові документи у

передбачений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами.

У процесі розгляду претензії нерідко виникає необхідність у спільних зусиллях для розгляду претензії по суті. Йдеться про звірку фактичних даних та їх об'єктивну спільну оцінку. Наприклад, при розрахунках сторони виставляли одна одній багато рахунків. При цьому мали місце помилки в закритті одних сум іншими. У таких випадках необхідно ретельне дослідження виставлених рахунків, відповідності похідних документів первинним тощо. Дляцього потрібно, щоб сторони підготували взаємоузгоджений документ (зазвичай - акт або протокол звірки взаєморозрахунків). У разі коли одна із сторін не погоджується пристати назапропонований контрагентом варіант (наприклад, акт звірки взаєморозрахунків), він підписується з мотивованими запереченнями проти необгрунтованих вимог контрагента сторони.У таких випадках важливу роль може відіграти експертиза. Однак при цьому варто мати наувазі, що вона є лише одним з доказів, хоча й високого рівня достовірності, але не має абсолютного характеру.

7. На пред'явлену претензію друга сторона зобов'язана дати відповідь, у якій повинна повідомити про визнання (повне або часткове) заявлених вимог. Відповідь подається у письмовій формі (лист, телеграма тощо), а її зміст має відповідати передбаченим статтею вимогам.

Якщо претензія відхилена повністю або частково, заявникові мають бути повернуті оригінали документів, отриманих як додатки до претензії, а також відправлені документи, якими обґрунтовується відхилення претензії, якщо вони відсутні у її заявника.

Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником і надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Інші посадові особи не мають повноважень на підписання відповідей на претензії.

Як уже зазначалося, дотримання строків розгляду претензії та надання відповіді на неїє обов'язком господарюючих суб'єктів. У статті, що коментується, встановлено відповідальність за порушення строків розгляду претензії. Перш за все маються на увазі строки, визначені статтею 7 ГПК, а також інші, коли вони є обов'язковими для сторін і передбаченічинним законодавством. В останньому разі йдеться про строки, встановлені законодавствомпро транспорт і зв'язок. У даній статті передбачається також відповідальність за залишенняпретензії без відповіді.

Повністю обґрунтованими видаються пропозиції юристів — як науковців, так практиків -про необхідність застосування до боржника, що проігнорував претензію кредитора, більш жорстких санкцій майнового характеру. Це не тільки відповідало б духу і змісту господарського законодавства, зокрема статті 6 ГПК, якою передбачено, що підприємства та організації, які порушили майнові права та законні інтереси інших суб'єктів господарського обігу, зобов'язані їх поновити, не чекаючи пред'явлення претензії, а й суспільному інтересу в збереженні стабільності у господарському обороті та зниженні трансакційних витрат суб'єктів господарювання.

На тлі значного звуження застосування процедур досудового врегулювання господарських спорів наведене видається ще більш виправданим і логічним, бо якщо підприємець не звернувся одразу до суду і намагається вирішити наявні розбіжності шляхом зближення позицій сторін, не завантажуючи суди непродуктивною роботою, такий підхід повинен вважатися суспільно прийнятнішим. А тому його опонент, що зайняв неконструктивну позицію і намагається за чужий рахунок вирішити свої господарські негаразди, має відчути реальний тягар негативної суспільної оцінки його дій.

136. Судовий захист прав суб’єктів підприємницької діяльності.

Звернення суб’єктів господарювання до суду з позовом про захист власних прав і законних інтересів є на сьогодні найбільш ефективною формою встановлення порушених прав. Переваги судового захисту очевидні, оскільки суд є незалежним і підпорядковується лише закону.

Діяльність господарського суду з розгляду господарських справ і вирішення господарських спорів розвивається у певній послідовності та складається з окремих стадій, основною з яких є порушення справи.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами: – підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за

захистом своїх прав та інтересів, що охороняються законом; – державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України; – прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Якщо прокурор звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві має бути зазначено орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних-відносинах. Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується керівником підприємства, організації, державного чи іншого органу, іншою особою, повноваження якої визначені законодавством або установчими документами, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником. Позивач (прокурор) зобов’язаний при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає. Зміст позовної заяви та документи, що додаються до неї, визначені відповідно до ст.ст. 54 та 57 Господарського процесуального кодексу України. З позовної заяви до господарського суду сплачується державне мито, розміри якого встановлені Законом України від 11 липня 1995 р. “Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів”:

– із позовних заяв майнового характеру – 5 % ціни позову, але не менше 0,25 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян; – із позовних заяв немайнового характеру – 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; – із заяв у переддоговірних спорах – 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розгляду у Вищому господарському суді України, та 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо справа підлягає розгляду в інших господарських судах; – із заяв про перевірку рішень – 50 % ставки, що підлягає сплаті при розгляді справи в першій інстанції, а зі спорів майнового характеру – ставки, обчисленої, виходячи з суми, яка оспорюється. Після прийняття заяви суд не пізніше 5 днів від дня її надходження приймає рішення про порушення провадження справ, про що відповідною ухвалою повідомляє позивача і відповідача.

Поряд з цим, відповідно до ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд може:

– визнати недійсним предмет спору;

– виходити за межі позовних вимог з метою захисту інтересів позивача або третіх осіб;

– зменшувати розмір неустойки, яка підлягає стягненню з заінтересованої сторони;

– стягувати в дохід бюджету зі сторони, що порушила терміни розгляду претензії, штраф;

– стягувати в дохід бюджету штраф у розмірі 100 неоподатковуваних мінімумів за ухилення від виконання рішень-господарського суду;

- відстрочити виконання рішення.

Питання про прийняття позовної заяви вирішує суддя. При цьому за наявності обставин, що свідчать про відсутність права на позов (вони зазначені у ст. 62 Господарського процесуального кодексу України), суддя відмовляє в прийнятті позовної заяви. Якщо ж заявник (позивач, прокурор) має право на подання позову, але припустився порушень в його реалізації, тобто не дотримався правил подання позовної заяви, суддя повертає позовну заяву і додані до неї матеріали без розгляду. Підстави для повернення містяться в ст. 63 Господарського процесуального кодексу України. Після усунення допущених порушень заявник може звернутися до господарського суду повторно.

У разі відсутності підстав для відмови в прийнятті позовної заяви чи для повернення її заявникові суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить ухвалу про порушення провадження у справі, в якій зазначає час і місце проведення засідання господарського суду та дії, які необхідно вчинити сторонам, тощо.

метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя й сам вчиняє певні дії з підготовки справи до розгляду (наприклад, призначає експертизу, витребує необхідні докази, зобов’язує представників сторін з’явитися на засідання, виконує інші дії згідно зі ст. 65 Господарського процесуального кодексу України).

Основною стадією господарсько-судового процесу є вирішення господарських спорів. Розгляд справ у господарському суді здійснюється суддею одноособово. Для вирішення складних спорів до складу господарського суду вводяться додатково два судді. Разом з тим справу може бути розглянуто і без участі представників сторін.

Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями – суддею, який головує в засіданні. Як правило, справи розглядаються у приміщенні господарського суду, хоча справи, що мають важливе громадське значення, можуть розглядатися безпосередньо на підприємствах та в організаціях.

При розгляді справи господарський суд може зіткнутися з такими обставинами, за яких спір не може бути вирішено в цьому засіданні (неявка сторін, неподання витребуваних доказів та ін.). В такому разі розгляд справи відкладається, і в ухвалі, що виноситься, вказуються час і місце наступного засідання.

В окремих випадках господарський суд не в змозі розглянути справу до вирішення пов’язаної з нею іншої справи або в разі призначення експертизи, надсилання матеріалів до слідчих органів, заміни сторони її

правонаступником. В цих випадках він зупиняє провадження у справі, а потім поновлює його після усунення обставин, які зумовили зупинення.

Від призупинення провадження у справі слід відрізняти припинення провадження, яке має місце з підстав, зазначених у ст. 80 Господарського процесуального кодексу України. Це підстави, які перешкоджають розгляду справи в господарському суді взагалі. Вони нагадують підстави відмови в прийнятті позовної заяви.

Так само залишення позову без розгляду (ст. 81 Господарського процесуального кодексу України) за своїми підставами має багато спільного з поверненням позову (ст. 63 Господарського процесуального кодексу України). Можна говорити про те, що шляхом застосування норм таких процесуальних інститутів, як припинення провадження у справі та залишення позову без розгляду, суддя має можливість виправити помилки, яких він припустився при прийнятті позовної заяви.

Господарський суд розглядає справу протягом 2 місяців і приймає рішення, яке, відповідно до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, вступає в законну силу через 10 днів після його прийняття. Рішення приймається в засіданні суддею за результатами обговорення всіх обставин справи, а якщо спір вирішується трьома суддями – більшістю голосів суддів. Рішення повинно за формою та змістом відповідати вимогам ст. 84 Господарського процесуального кодексу.

Якщо господарський суд не вирішує спір по суті (наприклад, у разі відкладення розгляду справи, зупинення чи припинення справи тощо), то він виносить ухвалу.

Прийняте рішення оголошується суддею в засіданні після закінчення розгляду справи. Суддя має право оголосити тільки резолютивну частину рішення, яка повинна бути викладена в письмовій формі, підписана суддею (суддями) і приєднана до справи.

Рішення і ухвали розсилаються сторонам, прокурору, який бере участь в господарському процесі, третім особам не пізніше п’яти днів після їх прийняття.

Рішення господарського суду набирають законної сили негайно після їх прийняття і піддягають обов’язковому виконанню підприємствами, організаціями та посадовими особами.

Виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом. Наказ надсилається одночасно з рішенням. Органами виконання рішення господарського суду є:

– установи банку (виконують накази про стягнення грошових сум);

– судові виконавці (виконують інші накази).

Виданий стягувачеві наказ може бути пред’явлено до виконання не пізніше трьох місяців з дня прийняття рішення.

У випадку непогодженості однієї із сторін із прийнятим рішенням вона відповідно до ст. 91 Господарського процесуального кодексу України подає апеляційну скаргу до апеляційного господарського суду. Форма та зміст скарги передбачений ст. 94 Господарського процесуального кодексу України. Скарга подається до господарського суду, який розглядав справу. Господарський суд протягом п’яти днів формує справу і разом зі скаргою відправляє до апеляційного суду де справа розглядається протягом двох місяців і за його результатами приймається постанова. У випадку непогодженості позивача чи відповідача із рішенням суду, протягом місяця з дня набрання постановою законної сили вони мають право направити касаційну скаргу до Вищого господарського суду, який протягом двох місяців розглядає справу і приймає постанову. Якщо одна із сторін не погоджується із прийнятим рішенням, то протягом місяця з дня набрання законної сили цим рішення вона має право направити касаційну скаргу до Верховного Суду України, де справа розглядається протягом двох місяців і за його результатами приймається постанова, яка оскарженню не підлягає.

За загальним правилом вирішення господарських спорів завершується стадією виконавчого провадження. Проте в господарському процесі є ще одна стадія – перевірка рішень, ухвал та постанов у порядку нагляду. Ця стадія виникає лише тоді, коли за заявою сторони чи за протестом прокурора або його заступника господарський суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення, ухвали, постанови господарського суду, третейського суду або іншого органу, який у межах своєї компетенції вирішує господарський спір. Крім того, господарський суд має право зі своєї ініціативи перевірити в порядку нагляду законність і обґрунто-ваність прийняття рішення.

З усього комплексу питань, пов’язаних з перевіркою рішень, ухвал, постанов, виділимо найголовніші:

– заява про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду подається і протест прокурора вноситься не пізніше двох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови. При цьому заява подається до господарського суду, який розглянув справу, а протест – до господарсь-кого суду, у компетенцію якого входить перевірка рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду; – перевірка рішення здійснюється не пізніше двох місяців з дня надходження заяви або протесту; – рішення, ухвала, постанова можуть бути перевірені в порядку нагляду не пізніше одного року з дня їх прийняття; – заява про перевірку рішення, ухвали, постанови повинна бути оплачена митом. Копія заяви (протесту) надсилається сторонам; – за результатами перевірки в порядку нагляду приймається постанова, що надсилається сторонам та прокурору, який приніс протест.

137. Роль третейських судів у захисті прав підприємців.

Згідно зі ст. 1 Закону України від 11 травня 2004 р. «Про третейські суди» третейським судом є недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.

Юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди. Також спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Третейські суди можуть розглядати будь- які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

справ у спорах про визнання недійсними нормативно - правових актів;

справ у спорах, що виникають мри укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

справ, пов'язаних з державною таємницею;

справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин,

крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;

інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно сулами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України.

справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов'язані добровільно виконати рішення третейського суду без будь-яких зволікань чи застережень. Сторони та третейський суд вживають усіх необхідних заходів з метою забезпечення виконання рішення третейського суду.

Специфічним різновидом третейського розгляду спорів, що виникають у сфері міжнародної торгівлі, є міжнародний комерційний арбітраж. Цей інститут врегульований не Законом «Про третейські сули», а Законом України від 24 лютого 1994 р. «Про міжнародний комерційний арбітраж».

До міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися:

спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном;

спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об'єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб'єктами права України.

Третейський сул вирішує спір згідно з тими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави мас тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм і в разі відсутності якої-небудь вказівки сторін третейський суд застосовує право, визначене згідно з колізійними нормами, які він вважає застосовними.

Арбітражне рішення незалежно від того, в якій країні воно було

винесено, визнається обов'язковим і виконується при поданні до компетентного суду письмового клопотання.

138. Адміністративний захист прав суб’єктів підприємницької діяльності.

Адміністративно-правовим вважається захист, що здійснюється засобами державно-правового впливу із залученням спеціально уповноважених державних органів або вищестоящими органами виконавчої влади Іншими слонами, адміністративно-правовий захист суб'єктів підприємницької діяльності реалізується:

шляхом звернення до органів, що мають повноваження із захисту їх

прав;

шляхом звернення в порядку підпорядкованості до вищестоящих органів виконавчої влади (посадових осіб).

Органи, що здійснюють державний нагляд та контроль у сфері підприємницької діяльності і мають повноваження на проведення перевірок

відповідних галузях господарювання, також опосередковано здійснюють адміністративно-правовий захист прав і законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності. «Опосередкований» захист в такому випадку може мати і безпосередній характер, оскільки перевірки відповідними органами можуть відбуватися не тільки за ініціативою власне органу, а і за заявою (скаргою) заінтересована (постраждалої) особи.

До органів, що в адміністративному порядку здійснюють захист прав суб'єктів підприємницької діяльності, насамперед належать правоохоронні органи. Звернення до таких органів в адміністративному порядку в окремих випадках має наслідком прийняття рішення судом, який розглядає

відповідну справу за поданням цих органів. Відповідно відбувається комплексний захист прав суб'єктів підприємницької діяльності — за допомогою адміністративних і судових засобів.

Наприклад, органи внутрішніх справ (міліції) відповідно до п. 24 ст. 11 Закону України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію» мають право вимагати від керівників підприємств, установ і організацій пояснення за фактами порушення законодавства, перевірка додержання якого віднесена до їх компетенції. Статтею 112 Кримінально-процесуального кодексу України слідчим органів внутрішніх справ надано право провадити досудове слідство у справах про злочини, передбачені, зокрема, ч. 2 ст. 205 «Фіктивне підприємництво», ст. 206 «Протидія законній господарській діяльності», ст. 219 «Доведення до банкрутства», ст. 220 «Приховування стійкої фінансової неспроможності», ст. 221 «Незаконні дії у разі банкрутства» тощо Кримінального кодексу України. Незважаючи на те, що органи внутрішніх справ розслідують відповідні злочини в адміністративному порядку, остаточне рішення про визнання особи винною (невинуватою) приймає суд.

На органи прокуратури и. 5 ст. 121 Конституції України покладено нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з них питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Відповідно до наданих повноважень і за змістом ч. 5 ст. 25 Закону України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні» (в редакції Закону від 24 грудня 1993 р.) дії або рішення податкової міліції, її посадових та службових осіб можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку, зокрема до прокуратури. Відповідні дії або рішення можуть також оскаржуватися до суду.

Слідчі податкової міліції — спеціального підрозділу Державної податкової адміністрації України по боротьбі з податковими правопорушеннями — провадять досудове слідство у справах про злочини, передбачені, зокрема, ст. 218 «Фіктивне банкрутство» Кримінального кодексу України, тим самим захищаючи кредиторів від недобросовісних боржників в особі керівників суб'єктів господарської діяльності або фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності.

Антимонопольний комітет України, не маючи статусу правоохоронного органу, в силу повноважень, наданих Законом України від 26 листопада 1993 р. «Про Анти монопольний комітет України», розглядає заяви суб'єктів підприємницької діяльності про порушення їх прав внаслідок недотримання законодавства про захист економічної конкуренції або дій з ознаками недобросовісної конкуренції.

Органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, що має повноваження щодо опосередкованого захисту прав і законних інтересів суб'єктів підприємницької діяльності, є Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва.

Відповідно до Положення, затвердженого Указом Президента України

від 25 травня 2000 р. № 721/2000, Комітет є спеціально уповноваженим органом з питань державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності. Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва здійснює захист прав суб'єктів підприємницької діяльності, порушених (або таких, що можуть бути порушені) внаслідок дії регуляторних нормативних актів у сфері підприємництва різної юридичної сили.

В адміністративному порядку права і законні інтереси суб'єктів підприємницької діяльності можуть бути захищені шляхом звернення в порядку підпорядкованості до вищестоящих органів виконавчої влади (посадових осіб) зі скаргою (заявою) на дії (бездіяльність) підлеглих. Звернення до вищестоящого органу (посадової особи) є позасудовим шляхом вирішення спору і не перешкоджає наступному зверненню до судових органів незалежно від рішення цього органу. Процедура розгляду відповідних звернень регулюється підзаконними нормативними актами — інструкціями, правилами, положеннями тощо вищестоящих з тих органів, дії яких оскаржуються. Якщо такий порядок не визначений, слід керуватися загальними нормами Закону України від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян».

139. Нотаріальний захист прав підприємців.

Н отаріальний захист суб'єктів підприємницької діяльності полягає в тому, що нотаріус, посвідчуючи угоди, засвідчуючи правильність копій, накладаючи заборону відчуження майна, вчиняючи інші нотаріальні дії відповідно до Закону «Про нотаріат» тим самим опосередковано сприяє фізичним та юридичним особам — суб'єктам підприємницької діяльності у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз'яснює права й обов'язки, попереджає про наслідки нотаріальних дій, що вчиняються для того, щоб юридична необізнаність не могла їм зашкодити. Крім того, нотаріус перевіряє відповідність документів, що подаються для вчиненим і к і чи іншої дії, чинному законодавству і відмовляє у вчиненні нотаріальної дії у разі її невідповідності законодавству України або чинним міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

При вчиненні нотаріальних дій нотаріуси встановлюють особу учасників цивільних відносин, які особисто звернулися за вчиненням нотаріальних дій, з'ясовується обсяг цивільної дієздатності фізичних та юридичних осіб, які беруть участь в угодах; у разі укладання угод представником перевіряються його повноваження. При перевірці обсягу цивільної правоздатності юридичних осіб, які беруть участь в угодах, нотаріуси зобов'язані ознайомитись з установчими документами (статут, засновницький договір), установчими актами, свідоцтвом про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності (витягом з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій

України), положенням про філію та представництво юридичної особи, наказом юридичної особи про призначення керівника філії або представництва і перевірити, чи відповідає нотаріальна дія, яка вчиняється, обсягу цивільної правоздатності юридичної особи. У

випадках, передбачених законодавством, нотаріус перевіряє наявність спеціального дозволу (ліцензії) не здійснення юридичною особою окремого виду діяльності

Нотаріуси зобов'язані роз'яснити сторонам зміст і значення поданих ними проектів угод і перевірити, чи відповідає зміст посвідчування угод вимогам закону і дійсним намірам сторін. Договори про відчуження та заставу (іпотеку) майна, що підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, які підтверджують право власності на майно, що відчужується або заставляється, та в передбачених законодавством випадках — державну реєстрацію прав на це майно.

Договори про відчуження або заставу майна (майнових прав) посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності заборони на відчуження або арешту за даними Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна. У разі наявності заборони договори про відчуження майна, обтяженого боргом, посвідчуються за умови згоди кредитора на заміну боржника (переведення боргу).

Договори про відчуження або заставу нерухомого та рухомого майна (майнових прав) посвідчуються нотаріусом після перевірки відсутності податкової застави та заставної за даними Державного реєстру застав рухомого майна. Договори про відчуження майна (майнових прав) платником податків, активи якого перебувають у податковій заставі, посвідчуються за умови письмової згоди відповідного податкового органу.

Отже, нотаріальне посвідчення набуття та передачі прав власності як вид захисту прав підприємців, з одного боку, виконує функцію запобігання порушенням прав власника, оскільки учасники відносин, що випливають з права власності, нотаріально посвідчують факт передачі прав іншому власнику, що певною мірою стримує їх можливі посягання на права нового власника. З іншого боку, нотаріальне посвідчення факту набуття права власності є юридичною фіксацією набуття такого права, яке лежить в основі вирішення судами (господарськими судами) спорів про порушення прав власності, тобто у цьому випадку нотаріальне посвідчення використовується при застосуванні іншого виду захисту — судового захисту прав власника. У цьому аспекті нотаріальний захист є невід'ємною складовою загальної системи захисту прав власності