Література

1. Аврорин В. А. Проблемы изучения функциональной стороны языка. К вопросу о предмете социолингвистики. - Л.: Наука, 1975. - 276 с.

2. Белл Р. Т. Социолингвистика. - М., 1980.

3. Брайт У. Введение: Параметры социолингвистики // Новое в лингвистике. - М.: Наука, 1975. - Вып. 7. - С. 34-41.

4. Исаев Э. Ш., Петренко Д. А. Некоторые особенности сбора языкового материала (в социолингвистическом аспекте) // Ученые записки СГУ. - Симферополь: Изд-во Симферопольского госунив - та, 1998. - № 6 (45). - С. 105-110.

5. Колесник Н. Г. К вопросу о методах синхронной и диахронной социолингвистики // Методы социолингвистических исследований. – М., 1995. - С. 138–148.

6. Лабов У. Единство социолингвистики // Социально–лингвистические исследования. - М.: Наука, 1976.– 232 с.

7. Maкдэвид – мл. Диалектные и социальные различия в городском обществе. // Новое в лингвистике. Вып. 7. - М.: Наука, 1975. - С. 363–382.

8. Методы социолингвистических исследований. – М., 1995. - 313 с.

9. Петренко А. Д., Петренко Д. А., Черныш И. В. Прикладные вопросы социофонетики. Криминалистическая акустика // Культура народов Причерноморья.-№ 2.,1997.-С.192–196.

10. Петренко А.Д. Социофонетическая вариативность современного немецкого языка в Германии. - Монография. - Киев: Рiдна мова, 1998. - 254 c.

11. Тарасов Е. Ф. Социолингвистика и психолингвистика. // Теоретические проблемы социальной лингвистики // М.: Наука, 1981. - 365 с.

12. Туманян Э. Г. Язык как система социолингвистических систем. (Синхронно–диахронное исследование). - М.: Наука, 1985. - 81 с.

13. Ткаченко О.Б. До соцiолiнгвiстичноi оцiнки мов // Мовознавство. - №2. - Київ, 1988.- С.23.

14. Швейцер А. Д. Вопросы социологии языка в современной американской социолингвистике. - Л.: Наука, 1971. - 104 с.

15. Швейцер А. Д. К разработке понятийного аппарата социолингвистики // Социально-лингвистические исследования. - М.: Наука, 1976. - С. 31-42.

Питання до теми 1

1. Форми існування мови. Соціальні та мовні зміни.

2. Закономірності соціального та етнотериторіального варіювання мови і мовлення.

3. Сучасна соціолінгвістика. Соціальна зумовленість фактів мови.

4. Комунікативна та функціональна орієнтація в лінгвістиці як втілення нової наукової парадигми.

5. Мовна комунікативна функція та функціона­льні ролі мови.

6. Функціонально-комунікативний опис мови в широкому контексті взаємодії мови, суспільства, особистності.

7. Вимовні стилі.

8. Фонологічна система німецької мови; формування її стандартної варіації.

9. Різні теорії і гіпотези соціальної стратифікації мови.

Тема 2 Орфоепія і соціофонетика. Поняття стратифікаційної гіпотези. Ситуативний і соціальний аспект мовної варіативності.

Класифікація лінгвістичних наук, у тому числі і фонетики, передбачає протиставлення синхронії і діахронії, внутрішньої і зовнішньої лінгвістики.

Становлення і розвиток описової синхронної фонетики часто пов’язують з ім’ям В.К.Тредіаковського, який опублікувув у 1748 році свою знамениту “Розмову про орфографію…” Виникнення історичної фонетики традиційно відносять до часу формування порівняльно-історичного мовознавства. Поява синхронної соціальної фонетики відбувається значно пізніше.

У Франції та в Росії, наприклад, вона виникає і розвивається у формі орфоепії як науковий напрямок суто прикладного характеру. Одне з перших емпірічних досліджень у галузі синхронної соціофонетики належить Л.Гоша. Результати проведеного аналізу відобразили цілий ряд парадоксів, пов’язаних з мовними змінами, які знаходяться у стадії розвитку. Автором було встановлено, що у Шармее, невеликому поселенні у французькій Швейцарії, представники п’яти різних генерацій цілковито по-різному вимовляли п’ять голосних і один приголосний. Л.Гоша розглядає цей факт як вказівку на лінгвістичні зміни, які розвиваються.

В.І.Чернишов, який стояв біля витоків синхронної соціальної фонетики, розглядав її тільки з нормативних позицій. У 1906 році він видає свою головну працю з орфоепії: “Закони і правила російської вимови”. Аналогічний підхід властивий і працям Д.Н.Ушакова. В одній із своїх праць з орфоепії “Російська орфоепія та її задачі” Д.Н.Ушаков розглядає під задачами орфоепії не тільки теоретичні проблеми цієї науки, але й боротьбу за збереження орфоепічної спадщини минулого. У руслі даних традицій знаходяться і праці Р.І.Аванесова, який залишаються дотепер основним довідником з правильної вимови.

Традиційний погляд на орфоепію як на науку виключно нормативну змінюється у 60-і роки. Перший вилом у цьому напрямку пробив У.Лабов, який одним з перших на практиці доказав тісний взаємозв’язок соціальних і мовних структур на прикладі вивчення ряду вимовних форм у носіїв англійської мови у Нью-Йорку. Сучасна фонетика зобов’язана У.Лабову тим, що він ввів числовий вимір, т.з. змінні величини, для встановлення кореляції між мовними і соціальними структурами. На думку У.Лабова, соціофонетика розширює погляд на функції мови, концентрує увагу на її соціальному використанні і відкидає обмеження, накладені традиційною формальною лінгвістикою на область фактів, що вивчаються, і характер методів дослідження. У дискусіях про перспективи і основні напрямки розвитку літературної норми неминуче виникає питання про те, який соціолект чи діалект чинить вирішальний вплив на формування орфоепічної норми мови.

Значний внесок у розвиток соціальної фонетики зробив М.В.Панов та його послідовники. У підручнику з фонетики російської мови, виданому під редакцією М.В.Панова, поряд із розділом, присвяченим орфоепії, вперше з’являеться розділ соціофонетики.

Вирішення питання про те, чи відповідає вимова інформанта вимогам стандартного мовлення чи знаходиться за її межами, залежить часто від критеріїв нормативності вимови, а стосовно німецької мови, і від міри поширеності діалекту. Нерідко поширеність тієї чи іншої вимовної форми залежить також від приналежності мовців до різних генерацій.

Одну з спроб перевірити методами соціофонетики гармонію і закони орфоепії зробила М.Л.Каленчук. У своїй статті «Про фонетичну обумовленість і орфоепічну прикріпленість» автор не тільки представила картину стану сучаснї вимови, але і спробувала навести ті додаткові чинники, що чинять вплив на реалізацію фонем. До таких чинників, на думку М.Л.Каленчук, належать прикріпленість до певної морфеми і до певного слова, лінійно-сегментні орфоепічні позиції, суперсегментні орфоепічні позиції, фразові позиції і т.ін.

Орфоепія і соціальна фонетика є тісно зв‘язаними одна з іншою, вони являють собою взаємодію фонетичних законів і орфоепічних закономірностей. При цьому фонетичні закони носять директивний характер (наприклад, твердий приступ початкових голосних і сильний відступ у коротких голосних в німецькій мові). Орфоепічні ж закономірності передбачають наявність декількох можливостей, а вибір того чи іншого варіанта залежить від різного роду причин. Соціальна природа таких явищ полягає в тому, що у мовців з‘являється можливість прийняти чи відхилити той чи інший вимовний варіант.

Соціальну фонетику і орфоепію об‘єднує зацікавленість мовцем на конкретній мові, при цьому соціальна фонетика намагається відповісти на запитання “як говорять?”, а для орфоепії важливою є відповідь на запитання “як слід говорити?” Отже, соціальна фонетика покликана, з одного боку, випереджати кодифікацію, встановлюючи ступінь поширеності того чи іншого вимовного явища, а з іншого боку, експериментально перевірити, наскільки реальна вимова людей відповідає нормативним орфоепічним правилам.

Якщо ж ці варіанти знаходилися за межами кодифікованої норми, то вони ніколи раніше не враховувалися орфоепією. Але навпаки, саме ці явища є особливо цікавими для дослідника, оскільки вони нерідко знаходяться ще у стадії інтенсивного розвитку. Як доказ можна послатися на еволюцію німецької вимовної норми починаючи з 1898 року і дотепер. Питання лише в тому, в якій із стадій знаходиться вимовна форма – затухання чи поширення? Відповідь на нього доведеться знайти соціофонетиці.