2.Тематичний план

№	Назви
п/п	розділів і тем	Всього	На заняттях	Прак тичні	Самост. вивчен.
1	Культура фахового мовлення 1.1.Вступ.Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі,типи і форми мовлення. 1.2.Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мови під час дискусії. 1.3.Специфіка мовлення фахівця.	8 2 3 3	-	- 1 - 1	2 2 2
Всього по розділу		8	00	2	6

3. Відомості про куратора (викладача)-тьютора

Герасько Олександр Михайлович – викладач циклової комісії гуманітарних дисциплін ДВНЗ «Київський коледж легкої промисловості».

Контактний телефон (044) 529-14-33 (навчальна частина),

097 214 92 80

Методичний кабінет – (044) 528-63-93.

Електронна адреса сайту ДВНЗ ККЛП (http://kklp.com.ua/.

Електронна скринька куратора (викладача)-тьютора ogierasko@bk.ru

Місцезнаходження ДВНЗ «Київський коледж легкої промисловості»:

01601, М. Київ, вул. Івана Кудрі, 29

Дистанційний етап – 19.01.2015-15.02.2015

Інтернет-заняття – 21.01.15; 28.01.15; 04.02.15; 11.02.15

Поточний дистанційний контроль – 30.01.15, 13.02.15;

Дистанційне консультування – 23.01.15; 06.02.15.

4. ЗМІСТ РОЗДІЛУ ДИСЦИПЛІНИ,

ЩО ВИНОСИТЬСЯ НА САМОСТІЙНО-ДИСТАНЦІЙНИЙ

ЕТАП НАВЧАННЯ.

1. Культура фахового мовлення.

1. Вступ. Державотворча роль мови. Функції мови. Стилі,типи і форми мовлення.

Прочитайте та законспектуйте.

Без мови неможливе існування будь-якого людського колективу, виробництва, трудової діяльності, творчої праці. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає у необхідності визначати на слух, інтуїтивно доцільність чи недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови у кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ларошфуко, істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше. Отже, багато говорити і багато сказати - поняття не тотожні.

Сьогодні українська мова - мова державна. (Закон про мови, 1989р., Конституція України, 1996р.). Вона є не лише засобом спілкування, а й важливим засобом формування нових виробничих відносин. Науково-технічний прогрес, розбудова соціально-економічної та політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Народжуються нові професії, формується їх мова, збагачується словник.

Мова — це «характерний для людського суспільства спе­цифічний вид знакової діяльності, який полягає у застосу­ванні історично усталених у певній етнічній спільноті арти­куляційно-звукових актів для позначення явищ об'єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформа­цією»¹.

Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова — найважливіший, універсальний засіб спілкуван­ня, організації та координації всіх видів суспільної діяль­ності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культу­ри, освіти, науки.

Українська мова — єдина національна мова українсько­го народу. Нею послуговуються також українці, які прожи­вають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та інших країнах. Українська мова входить до найпоширені­ших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що вхо­дять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова — це «закріплена традицією або законо­давством мова, вживання якої обов'язкове в органах дер­жавного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформати

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення на­ціональних держав. Звичайно, в однонаціональних держа­вах немає необхідності конституційного закріплення держав­ної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функ­ціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, держав­ному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспіль­ствах;

2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у по­єднанні з мовним вихованням»².

Як відомо, кожна літературна мова, задовольняючи культурні потреби окремої людини і суспільства, виконує ряд важливих функцій:

• комунікативну – як засіб спілкування. У цій ролі вона має універсальний характер: нею можна передавати все те, що виражається, наприклад, мімікою, жестами чи символами, тоді як кожен із цих засобів спілкування не може конкурувати у вираженні з мовою;

• когнітивну (гносеологічну) – як засіб пізнавання. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним досвідом. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу – зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід. Ця функція полягає не лише в сприйнятті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки;

• емоційну (експресивну) – як засіб вираження почуттів. Ця функція полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід – це унікальний неповторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. “Говори – і я тебе побачу”,- запевняли мудреці античності.

• Ідентифікаційну функцію, що виявляється в часовому й у просторовому вимірах. Ми, сучасники, відчуваємо свою спільність і зі своїми попередниками, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний “портрет”, у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри. Лише для тих, хто знає мову, вона є засобом спілкування, ототоження в межах певної спільності. Для тих, хто її не знає зовсім або знає погано, вона може бути причиною роз’єднання, сепарації, відокремлення, конфліктування й навіть ворожнечі;

• Мислетворчу функцію. Формуючи думку, людина мислить мовними формами. Мислення є конкретне (образно-чуттєве) й абстрактне (понятійне). Понятійне мислення – це оперування поняттями, що позначені певними словами і які без цих слів перестали б існувати. До того ж, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо за допомогою спеціальних мовних засобів. Недарма кажуть:”Хто ясно мислить, той ясно висловлюється”. Мислить людина тією мовою, яку краще знає – рідною. Отже, сам процес мислення має суто національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови.

• Естетичну функцію. Мова – першоджерело культури, оскільки вона є її знаряддям, і водночас матеріалом створення культурних цінностей. Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури, її робітнею і храмом. Ось чому виховання відчуття краси мови – основа всякого естетичного виховання.

• Культурологічну функцію. Культура кожного народу знайшла відображення та фіксацію найперше в його мові. Для глибинного пізнання нації необхідне знання його мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв’язку культур між народами. Через мову передається й естафета духовних цінностей від покоління до покоління.

• Номінативну функцію. Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву й тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвізацією – “омовленням” світу. Мовні одиниці, передусім слова, слугують назвами предметів, процесів, якостей, понять, ознак і под. У назвах зафіксовано не лише певні реалії дійсності, адекватно пізнані людиною, але й її помилкові уявлення, ірреальні, уявні сутності тощо.

Ці функції виявляються в конкретних ситуаціях, коли мовець застосовує певний набір мовних засобів, які якнайкраще виражають мету і завдання цієї ситуації. Безперечно, таких життєвих ситуацій безліч і описувати всі використані або можливі в них мовні засоби недоцільно. Проте напевне можна сказати, що протягом багатьох віків у межах літературної мови виробились функціональні різновиди, які відповідають сферам суспільного життя: виробництву, побуту, науці, мистецтву, засобам масової інформації.

Оскільки мова – явище системне, усі її функції виступають не ізольовано, а проявляються в тісній взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, в свою чергу, відбивається на долі народу.

Користуючись мовою в своєму повсякденному житті, люди залежно від потреби вдаються до різних мовних засобів. Відповідь на практичному занятті відрізняється від виступу на зборах. Коли студент пише твір, він старанніше добирає слова й будує речення, ніж тоді, коли пише приватного листа. Залежно від змісту й мети висловлювання, а також від інди­відуальної манери та уподобань у процесі мовлення від­буваються певний добір і комбінування найпридатніших і найпотрібніших саме для цієї мовної ситуації співвідносних варіантів форм, слів, словосполучень, конструкцій речень тощо. Отже, художній твір (новела, оповідання), наукова стат­тя, наказ керівника установи, протокол, написані однією мо­вою, відрізняються набором мовних засобів, специфічними особливостями у мовному оформленні. Таке розрізнення на­зивається стилістичною диференціацією мови.

Слово «стиль» багатозначне. Походить воно від латин­ського слова stilus — «паличка для письма», тобто письмове знаряддя, яке використовувалося в часи античного Риму й середньовіччя. У літературі й взагалі у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також спосіб, прийом, метод певної діяль­ності.

Мовний стиль — це сукупність мовних засобів виражен­ня, зумовлених змістом і метою висловлювання. В укра­їнській літературній мові звичайно виділяють п'ять функ­ціональних стилів: науковий, офіційно-діловий, публіцистич­ний, стиль побутового мовлення і художній. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у власти­вих йому жанрах.

Жанри — це різновиди текстів певного стилю, що різ­няться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками³.

Офіційно-діловий стиль — це мова ділових паперів: роз­поряджень, постанов, програм, заяв, автобіографій, резолю­цій, протоколів, законів, актів, наказів, анкет, розписок тощо. Це один з найдавніших стилів. Його ознаки знаходимо в документах XI—XII ст. (Мстиславова грамота 1130 р.), в українсько-молдавських грамотах, українських грамотах XIV та ХУ-ст., українських літописах (офіційні листи, угоди та ін.). Сфера вживання ділового стилю зумовлює його жан­рову розгалуженість. Обслуговуючи потреби суспільства в державному, громадському, економічному й політичному житті, тексти офіційно-ділового стилю мають виразні від­мінності й у межах того самого жанру. Однак для всіх текстів офіційно-ділового стилю характерні й спільні мовні риси.

1. Наявність реквізитів, які мають певну черговість. У різ­них видах ділових паперів склад реквізитів неоднаковий, він залежить від змісту документа, його призначення та способу оброблення. Закріплення за реквізитами постійного місця робить документи зручними для зорового сприймання, спро­щує їх опрацювання. Підпис є обов'язковим реквізитом будь-якого документа.

2. Точність, послідовність і лаконічність викладу фактів, гранична чіткість у висловлюванні. Діловий стиль позбавле­ний образності, емоційності та індивідуальних авторських рис.

3. Наявність усталених мовних зворотів, певна стандар­тизація початків і закінчень документів. Найхарактерніші прояви стандартизації такі:

а) широке вживання готових словесних формул типу у зв'язку з, відповідно до, з метою, згідно з, що спрощує й полегшує процес укладання окремих видів документів;

б) повторюваність тих самих слів, форм, зворотів, конст­рукцій як результат досягнення однотипності вираження думки.

4 Лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні. Залежно від того, яку саме галузь суспільного життя обслуговує офіційно-діловий стиль, він може містити су­спільно-політичну, професійно-виробничу, науково-термінологічну лексику.

5 Для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пун­кти, підпункти.

6. У текстах часто вживаються словосполучення з дієсло­вами у формі теперішнього часу із значенням позачасовості, постійності дії: рішення надсилається, має місце, виробнича рада розглядає. Вживаються і такі звороти, як з оригіналом згідно, складено й завірено (засвідчено) у двох примірниках, вжити заходів, визнати за можливе, звернутися із заявою, падати слово, оголосити подяку, накласти резолюцію.

7. Найхарактерніші речення — прості ускладнені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при одному підметі, кілька додатків при одному з головних членів тощо). Вживаються також складні речення із сурядним і підрядним зв'язком.

Отже, тексти офіційно-ділового стилю вимагають доку­ментації тверджень, точності формулювань, не припускають двозначності тлумачення зміст).

Зразок стилю: