III Універсал[ред. • ред. Код]

7 листопада (20 — за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншин (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, а також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

Умови

1. Україна проголшується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

9. Судова реформа.

10. Амністія політичних в'язнів.

IV Універсал[ред. • ред. Код]

9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

Умови

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.

Директорія УНР не зберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видавати декларації.

Після жовтневої революції в Петрограді, на території України більшовики встановили радянську владу в деяких прифронтових містах, почалася громадянська війна між прихильниками радянської влади і прихильниками Тимчасового уряду. Спочатку Центральна Рада займала нейтральну позицію, але незабаром приступила до активних дій і змогла встановити свою владу на більшій частині України. У листопаді верховенство влади Центральної Ради визнали Київський, Катеринославський, Одеський, Полтавський комітети РСДРП (б), ряд Рад робітничих і солдатських депутатів міст України, всі селянські Ради. Продовжуючи свою державотворчу лінію, Українська Центральна Рада (УЦР) 7 (20) листопада 1917 затвердила III Універсал, в якому проголосила Українську Народну Республіку (УНР) у складі федерації вільних народів, формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, печатки, віросповідання, зборів, союзів, страйків, недоторканність особи і житла; оголосила національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасувала смертну кару, як і право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, встановила 8-годинний робочий день, оголосила реформу місцевого самоврядування. Під владу Центральної Ради переходить 9 губерній: Київська, Подільська, Волинська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська (без Криму). Долю деяких суміжних з Росією областей і губерній (Курщина, Холмщина, Воронежчина тощо) передбачалося вирішити в майбутньому. На грудень призначалися вибори у Всеукраїнське Установчі Збори, до обрання якого вся влада належала Центральній Раді та Генеральному Секретаріату. Однак Україна все ще не претендувала на абсолютний суверенітет, так як передбачалося, що жовтневі події в Петрограді — це змова, яка незабаром буде ліквідована. На території України залишалися в силі всі закони, постанови і розпорядження Тимчасового Уряду, якщо вони не були скасовані Центральною Радою або Генеральним секретаріатом. Залишалися всі колективні урядові установи і всі чиновники, призначені Тимчасовим Урядом до майбутніх змін в законодавстві Української Народної Республіки.

• 90. Українська революція 1917–1921 років — черга подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917–1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. У період 1917–1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Отже, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком несконсолідованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, розбіжностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.^[1] Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації, відродила традицію державності

• 91 Перший зимовий похід військ Директорії УНР Військам Директорії довелося вести боротьбу на багатьох фронтах. У зв'язку з тим, що сил не вистачало, головний отаман С. Петлюра вирішив відмовитися від фронтових операцій і перейти до партизанської боротьби, передусім проти більшовиків і білогвардійців. У грудні 1919 року 5-тис. загін Української армії на чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком і його помічником генералом Ю. Тютюнником почав рейд у тили Денікіна та Червоної армії. Українські війська здійснили рейд на Правобережжя й вийшли на лівийй берег Дніпра. Похід ворожими тилами тривав 5 місяців (до травня 1920 року). С. Петлюра з найближчим оточенням у грудні 1919 року виїхав до Барії:, -зи, де розпочав переговори з польським керівництвом про визнання У HP і спільну боротьбу з більшовиками. Війська УНР, які брали участь у ; ~:"гді, підтримало місцеве населення, і це давало їм змогу тривалий час : г ти боротьбу в тилу ворога без допомоги з-за лінії фронту. Після зимового походу учасники рейду вийшли в райони, які контро-~>: зали поляки, і з'єдналися з основними силами військ УНР.

• 92. Бій під Кру́тами — бій, що відбувся 16 (29) січня 1918 року на залізничній станції Крути під селищем Крути та поблизу села Пам'ятне, за 130 кілометрів на північний схід від Києва. Цей бій тривав 5 годин між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова та загоном з київських студентів і бійців вільного козацтва, що загалом нараховував близько чотирьох сотень вояків. У перебігу військових дій бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді. Особливо вразило сучасників поховання юнаків, які потрапили після бою в полон до більшовиків і у кількості 27 людей були ними страчені. На похороні у Києві біля Аскольдової могили голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти». Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. 2006 року на місці бою встановлено пам'ятник. З нагоди 80-ї річниці бою Монетний двір випустив в обіг пам'ятну гривню.

В бою під Крутами оборонці української державності отримали переконливу військову перемогу. Наступ ворога було зупинено і здійснено організований відступ, руйнуючи за собою колії і мости. Російсько-більшовицькі нападники втратили боєздатність на чотири дні. Агресор мусив підтягнути нові сили, відремонтувати підірвані й поруйновані мости та залізничні колії, і лише після цього продовжувати свій наступ на Київ, не так залізничним шляхом, як на реквізованих селянських возах, запряжених кіньми, по розмоклій дорозі.^[4]

Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Брест-Литовський мирний договір, який врятував молоду українську державність.

• 93.

1. Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному: переважно вороже або байдуже, оскільки значними були її прорахунки й хиби. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського. Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат.

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

2. Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

- криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями;

- втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації;

-ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді;

- зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов'язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю - авторитарний режим.

3. Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ - Д. Дорошенко (член партії соціалістів-федералістів - єдиний соціаліст в уряді); міністром освіти - відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі.

У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

- Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння.

Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні.

В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

4. Національно-культурна політика П. Скоропадського. Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:

- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;

- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;

- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;

- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук, першими академіками якої стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Вернадський, В. Косинський та ін. Президентом УАН був обраний В. Вернадський. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.

5. Зовнішня політика П. Скоропадського. Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:

- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;

- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;

- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);

- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася анексувати (захопити) східногалицькі землі та Холмщину;

- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.

Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.

6. Підсумки перебування у влади П. Скоропадського. У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці.

Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція.

Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.

7. Основні причини падіння гетьманату. Основними причинами падіння гетьманату були:

- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;

- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;

- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;

- вузька соціальна база гетьманату;

- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;

- скрутне становище трудящих;

- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;

- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні