2. Чинники утворення національної свідомості

Національна свідомість - це усвідомлення спільнотою або окремою людиною її спільності, духовної єдності, етнічно-історичної спорідненості, культурної самобутності і неповторності, це усвідомлення національної приналежності, спільності специфічної долі та історичного коріння, це ототожнення людиною себе з іншими «співпредставниками», комплекс уявлень нації про себе, про свої інтереси, орієнтири, цінності, а з цього ракурсу вже і відношення до таких існуючих «Інших» спільностей, відмінних але, не менш, вартісних від «Нас».

Фактори, які формують національну самосвідомість:

• етнонаціональна культура;

• геопростір нації;

• історія.

Якщо взяти етнонаціональну культуру, то вона охоплює все коло явищ, які пов´язані зі становленням, розвитком і закріпленням тих якостей, що притаманні лише тій етнічній спільноті, членом якої виступає дана особистість, цей, так званий процес етнізації, продовжується все життя.

Національна культура створює невидиму сферу, яка формує людину її характер, менталітет, стиль життя, тут людина потрапляє у систему несвідомих шаблонів які йдуть з нею пліч опліч все життя.

Формування національних особливостей відбувається через постійну комунікацію з національним середовищем, до якого належить система норм, традицій, звичок, оцінок, які направляють поведінку індивіда. Національна культура визначає світогляд особи, який не може виникнути як на пустому місці так і зникнути безслідно в небуття. Менталітет є глибинною характеристикою свідомості людини, він залишається стійким навіть за умов короткочасного зовнішнього впливу.

Національні суб´єкти діють та мислять не просто подібно, вони, перш за все, усвідомлюють і відчувають свою співпричетність до етно-національної спільноти, ідентифікують себе зі своїми співпредставниками і відсторонюють себе від всіх інших собі подібних але інонаціональних.

Культура дається людині через мову і в мові. Можна сказати навіть більше: завдяки мові як суспільно-історичному здобутку людина стає людиною. Цей людинотворчий, буттійний статус мови глибоко висвітлений у працях М.Гайдеггера та у філософській герменевтиці X.-Г.Гадамера.8

Мислення і мова - це дві сторони процесу відображення дійсності. Цей своєрідний акт мислення здійснюється на основі створених ще до народження індивіда форм суспільної практики. Мова виступає засобом вираження думок. У мові і через мову світ постає перед людиною, відкривається їй, через це М.Гайдеггер визначив мову як «дім людського буття».

Глибокі думки про національну мову як феномен культури обстоював І.Огієнко. Він вважав, що саме в мові відбивається дух нашого народу, саме за корінням слів ми можемо довідатись про його культуру. Справді, мова - «орган культури» безпосереднє її буття, що його творить кожна нація, становлячись нацією як такою. І.Огієнко стверджує. Що «поки житиме мова - житиме й народ, яко національність. Не стане мови - не стане й національності: вона геть розпорушиться поміж дужчим народом».

Мова кожного етносу виступає, перш за все, його світоглядом, а значення ж, тих чи інших слів, заховане в їх первинному символічному смислі, на який сьогодні мало хто звертає свою увагу.

Отже, з усього вище сказаного, ми бачимо як національна культура перетворює нашу психіку, свідомість та самосвідомість, бо, в процесі життєдіяльності, людина починає себе відносити, до конкретної «спільноти» а, точніше кажучи, нації.

Якщо ж брати до уваги геопростір, то тут ми маємо на увазі те, як особливості природного середовища, тобто специфіка рельєфу, клімату, рослинного та тваринного світу, специфіка географічного розташування та інші фактори,що впливають на життя спільноти.

В процесі еволюційного розвитку людство створювало своєрідну систему природокористування, яка безпосередньо залежала від географічних, політичних, культурних тощо умов існування. Усе це засвідчує нам, що та чи інша етнонація знаходиться в особливій природно-соціальній ніші, в якій кожен елемент пов´язаний силою не просто традицій, а перш за все етнонаціонільною свідомістю, що, відповідно, і створює не тільки почуття кровної, а, головне, духовної спорідненості, яка сягає глибини міфологічної та естетичної чуттєвості. На цьому рівні ми і знаходимо відповіді на загадки, якими живе етнонаціональна свідомість у віках і поколіннях, здатних до відроження втрачених цінностей та ідеалів.

Відомий російський вчений Л. Гумільов вважав територіальний фактор беззаперечним у процесі становлення і функціонування нації. Географічні умови впливають не тільки на способи господарювання, політичний устрій, тощо а й на психіку людей.

Таким чином, роль географічного середовища - це не просто вплив рельєфу та клімату на ту чи іншу націю, культуру, а це насамперед розмаїття геопростору.

На думку Ш. Монтеск´є, якого можна вважати засновником географічного детермінізму, на психологію людини, а отже і етносу теж, неабияк впливає природне середовище. Він пов´язав «дух законів» і особливості території, кліматичних умов, земельних ресурсів тощо. Для Ш.Монтеск´є, «дух законів» є об´єктивацією національної психіки в особливостях форм правління, територіального устрою, політичного режиму.

І. Лисяк-Рудницький, переконаний, що географічний ландшафт має великий вплив на специфіку та долю тієї чи іншої культури. Якщо звернутися до української культури, то тут ми побачимо, що саме кочівні племена іранського та тюркського походження по-різному впливали на праукраїнську культуру. Роль кочівників іранського походження була позитивною, а тюркські кочівники, навпаки, перебували у стані війни з племенами хліборобів Причорномор´я, саме тюрки-кочівники відіграли роль руйнівного чинника.

Зв´язки з євроазіатськими кочівниками були для формування українського національного типу передусім могутнім гальмівним чинником.

Якщо подивитися на етнонаціональну культуру в ракурсі географічного середовища, то побачимо, що та чи інша культура є формою адаптації нації до природних умов, вона відображає на собі вплив інших народів, причому особливості національної психіки багато в чому залежать саме від тих чи інших географічних параметрів, а точніше особливостей рельєфу, клімату тощо.

«Екологічна ніша», в якій формується і функціонує етнос, залишає свій відбиток на культурі, життєдіяльності етносу (житло, їжа, одяг, господарювання і т.д.), харчових і дихальних механізмах. У процесі життєдіяльності етносу у його представників виробляється орієнтація не тільки на ті чи ті продукти харчування, але й на той чи інший склад повітря. Відхилення від цієї так званої етнічної норми, призводить до зростання захворюваності та смертності. Це ще раз підтверджує тезу, що між людиною, етносом і середовищем у продовж історії виробляються, а потім генетично передаються певні специфічні механізми обміну з середовищем, які або позитивно, або негативно впливають на життєдіяльність і навіть збереження етносу. Виходячи з усього сказаного, ми з впевненістю можемо стверджувати, що будь-який етнос «прив´язаний» до географічного середовища, території, яка забезпечує йому найбільш плідне і повноцінне функ- ціонування.

«Середовище нації - це не тільки «тло», на якому простежується її буття, чи сцена, на якій той чи інший народ грає свою роль, а її власне невід´ємна частина».

Таким чином, природне середовище є контекстом з яким постійно відбувається взаємодія, проте, з іншого боку воно є невідємною частиною культури.

Що ж до історичного фактора, то тут маємо справу з переліком і суттю тих подій, які складають килимок долі нації і які як з минулого, так і з теперішнього впливають на її життя, світосприйняття, світопереживання, тощо. І не буде помилкою, коли зазначимо, що цей фактор є одним із основних, бо саме ті чи інші історичні події чи то штовхають до розквіту, чи то пригнічують національну самосвідомість і націю взагалі.

Якщо ж говорити про українців, то на відміну від природи, яка розпорядилася досить щедро до них, історична доля, навпаки склалася далеко не на їх користь. До проголошення незалежності Україна майже повністю була позбавлена можливості регулювати власні етнонаціональні процеси. На цьому етапі здійснювалась політика відриву від етно- історичних коренів і створення штучної спільності радянського народу. Це в свою чергу призвело до духовної деградації етносу, до комплексу меншовартості та своєрідного пристосовницького характеру, а це все в комплексі послабляло природну здатність до збереження і відтворення власних етнічнонаціональних констант.

Ті, хто вважали себе українцями, змушені були зректися свого коріння, національної самосвідомості заради фізичного виживання, прийнявши у свій життєвий світ чужу для власного душу, іноетніч- ну свідомість. Це й стало підґрунтям для деформації останньої, що на багато років витіснило формування і втілення у життя національної ідеї. Український етноісторик Я. Грицак слушно зауважує, що національний експеримент 1960-1980 рр. викликав до життя нову «радянську» ідентичність, яка виявилась дуже живучою в Україні.

У цей період бездержавності набуті українцями психологічні риси навіть сьогодні блокують духовний розвиток української нації. Національна самосвідомість, має історичний характер, вона пройнята духом давно існуючих уявлень нації, її психології тощо, які тісно переплетені з конкретними переживаннями тієї чи іншої ситуації даною нацією.

Тому на даному етапі розгляду постає питання щодо правдивого подання історичного минулого нації, але не з позиції правлячої еліти, а справедливо, щоб ця історична правда показала дійсний внесок нації у світову цивілізацію, при цьому не розтопившись в ній, а навпаки ще яскравіше відтінивши ті чи інші особисті сторони.

Таким чином ми бачимо, що процес становлення нації, національної самосвідомості є довготривалим, складним, а іноді навіть кривавим. Наше минуле є яскравим прикладом цього судження. Ці складні і «круті сходинки» до заповітної мети мають дещо негативний характер, оскільки приниження національної гідності, утиски розвитку мови, культури тощо негативно позначаються на збереженні національної самосвідомості, що і віддаляє націю на роки не тільки від розвитку, а й від власної поваги, прагення до самозбереження як національної спільноти. Стоячи на порозі утвердження України як демократичної нації постає потреба у формуванні особистості нового типу, яка відповідає сучасним потребам національного розвитку і гідна представляти українську націю. Тому звернення до таких питань як етнос, нація, національна самосвідомість та фактори її формування є необхідним не тільки у процесі становлення, а й утвердження нації як гідного представника світової спільноти.

1.3 Ідея нації