- •1.Формування нових структур художнього мислення під впливом філософії Ніцше.
- •2. Інтуїтивізм а.Бергсона та його вплив на розвиток літер. Модерн. Доби.
- •3. Психоаналіз з.Фройда та к.-г.Юнга як стратегія сюрреалізму.
- •4. Модернізм у мистецтві : авангардистська спрямованість та традиційні зв»язки.
- •5. Італійський і російський футуризм. Характеристика, представники.
- •6. Французький дадаїзм і сюрреалізм. Характеристика. Представники.
- •9.Абсурдний герой в Камю
- •7.Німецький експресіонізм. Характеристика. Представники.
- •8. Модернізм і реалізм: взаємозв»язок.
- •9.Концепція абсурдного героя в есе Камю „міф про Сізіфа”
- •11.Кубізм Пікассо і Аполлінера
- •13.Умовний автобіографізм в романі „у пошуках...”
- •14.Архітектоніка роману Пруста
- •14. Концепція свідомості у «надморському цвинтарі» п.Валері.
- •16 Експресіонізм в поезіях Тракля «Туга» і «Гродек»
- •17.Фрагментація дійсності в поезії г.Аполінера
- •18.Авторська концепція свідомості у «надморському цвинтарі» п.Валері.
- •26.Художній метод Вульф. Візуалізація дійсності в оповіданні «Понеділок, вівторок…»
- •26.Мотив дзеркала в оповіданні «Жінка в дзеркалі» в.Вульф
- •27. Лоуренс « Пруський офіцер»
- •28. Внутр психологізм та засоби його вираження в «Прусський офіцер» Лоуренса.
- •28.Література втраченої генерації.Е.Хемінгуей.
- •29.«Галас і шаленство» - модерністський експеримент Фолкнера
- •30.Концепція нового модерністського роману за х. Ортегою-і-Гассетом.
- •31. Естетичні погляди м.Пруста в есе «Проти Сент-Бева».
- •32. «Інтуїтивістська пам'ять» як засіб організації тексту «у пошуках втраченого часу».
- •33. Неоімпресіоністський стиль Пруста.
- •34. Принцип інтенційного аналізу та індивідуальна свідомість за Сартром.
- •35.Принцип відчуження та свобода особистості у Камю
- •38.Ф.Кафка, г.Мейрінк, ф.Верфель-представники «празької літературної школи».
- •39. Епічний театр б.Брехта.
- •41. Філософська лірика Рільке.
- •44. Міфопоетика г.Лорки «про сон під зорями”“Про царівну Місяцівну”, “Балада про чорну тугу”, “Гітара”, “Газела про темну смерть”, “Касида
- •47 Хуан Рамон Хіменес
- •46. Особливості драматургії оНілла.
- •23. Література "потоку свідомості". Гертруда Стайн и Джемс Джойс.
- •24. Техніка потоку свідомості, як стильовий прийом у романі Джеймса Джойса "Улисс"
7.Німецький експресіонізм. Характеристика. Представники.
Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) — літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку ХХ століття. Основний творчий принцип експресіонізму — відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське «Я», напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст.
Визначальні риси експресіонізму:
•зацікавленість глибинними психічними процесами;
•заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
•оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
•суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.
Представники – Т. Манн, Г. Гессе, Бертольд Брехт.
8. Модернізм і реалізм: взаємозв»язок.
Не у всіх модерністів є радикальні, авангардистські риси. Про реалістичні твори майже забуто. Але реалізм не зник, згодом під впливом модернізму оновився – об»єктивне зображення. Таким чином з»явились такі нові течії як неореалізм і неоромантизм – старі течії з новими ознаками. У творах модерністів з»являються нові великі форми.
9.Концепція абсурдного героя в есе Камю „міф про Сізіфа”
- світ ірраціональний за своєю суттю, він нелогічний, людина закинута в цей світ. Людина не може осягнути істину, реалізувати головне.
- людина приречена на бездуховне, безглузде життя зі смертю в кінці. Думка про смерть знищує все позитивне, виснажує, призводить до самогубства, фатального кінця.
«Міф про Сізіфа» - відчуженість – результат непорозуміння людини зі світом, захисна реакція людини, яка стоїть перед фактом, соціальна категорія, що допомагає визначити місце людини в суспільстві.
Ситуація відчуження має космічний статус, проблема сенсу, його пошуку, екзистенція, пошук сенсу буття.
Абсурд – зіткнення раціонального і ірраціонального, результат непорозуміння людини і світу, в зіткненні, в момент виникнення конфлікту, результат зіткнення суб»активного (внутр. Світ героя) і об»активного (зовн світ, оточуюче). Крайній індивідуалізм визначає абсурдність людини. Ставиться проблема свободи. Індивідуальна свобода цінується понад усе, абсолютна свобода – результат ясності розуму. Перемога в собі дозволяє залишитись достойною людиною і знімає питання самогубства. Сутність людського буття – бунт – активна життєва позиція. Бунт – дозволяє людині вийти поза межі власного «я», прояв сили життя, а не сили смерті, зумовлює неспокій життя і є засобом людського буття. Смисл життя індивідуала – прояв власної бунтарської натури, що властива лише сильним людям.
9.Абсурдний герой в Камю
Камю самогубство тлумачить як явище соціальне, але причини його заховані у глибоко суб’єктивних переживаннях. Почуття абсурду, до якого людина здатна дійти внаслідок розладу між самою собою і своїм життям, може стати для людини причиною самогубства. Саме зв’язку між абсурдом та самогубством і присвячене есе “Міф про Сізіфа”. Камю найперше розглядає питання, чи спонукає абсурд до смерті і висуває на перший план питання про виходи з цього “метафізичного стану”. Абсурд за Камю - це розлад. Сам по собі світ не є абсурдним,і людина також.
Абсурдною людиною постає у філософії Камю і античний Сізіф, покараний богами на довічну даремну працю - “ викочувати велетенський валун на вершину гори, звідки він під власною вагою щоразу котився донизу”.Сізіф є героєм абсурду як у своїх пристрастях, так і в своїх муках.
Сізіф цікавить Камю саме в період між підйомами на вершину гори, коли камінь черговий раз скочується вниз і Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову викотити камінь. Саме тоді, переконаний Камю, Сізіф вивищується над своєю долею.
До того часу, поки людина не усвідомлює своєї долі, вона не усвідомлює абсурду. Трагедія починається з моменту пізнання. Але з моменту усвідомлення абсурду починається і щастя. Камю наводить приклад царя Едіпа у драмі Софокла, який попри усі випробування визнає, що “ все гаразд”. Камю доводить, що коли людина залишається сам-на-сам зі своєю трагедією, вона відкидає будь-які вищі сили, примушує замовкнути усіх богів та ідолів і визнає лише одну долю, фатальну долю, яка варта зневаги, а не поклоніння.
