1.5 Перевірка життєвої позиції школярів щодо засобів масової комунікації через призму діагностичного дослідження

Багато людей, як молодих, так і літніх, присвячує перегляду телепрограм значну частину свого часу. Опитування показують, що до 18 років американський підліток проводить біля телевізора в середньому 15 000 годин! І це тільки телевізор! А ще — робота за комп'ютером, в Інтернеті. І те, що це справжнісінька пристрасть, стає очевидним, коли затяті телемани намагаються її позбутися.

Дане питання мене зацікавило, тому я вирішив провести анкетування «Ти, телебачення та персональний комп’ютер» (Додаток 3) у нашій школі методом анонімного діагностування учас­ників навчально-виховного процесу для перевірки їхньої життєвої позиції щодо засобів масової комунікації, самоаналіз.

Інтерпретація даного анкетування показала, що учні надають перевагу Інтернету, телебаченню, як засобам масової інформації. За переглядом телепрограм, у робочий день, однолітки проводять в середньому 3-6 годин, у вихідний – від 7 годин. Найбільш популярними телепередачами є музичні та розважальні програми, спортивні трансляції, художні фільми, серед яких домінують зарубіжні бойовики, трилери, комедії, містика. Аналізуючи частину опитувальника про ПК, робимо висновок, що ПК в основному «розважальний комплекс» з музикою, іграми та мережею INTERNET.

Розділ ІІ. Вплив засобів масової інформації на формування агресивності та насильства на психіку дітей різних вікових періодів.

2.1 Фільми жахів як осучаснена казка

У триваючих нині дискусіях з приводу необхідності охорони суспільної моралі найактуальнішим виглядає питання про можливі наслідки споживання населенням телевізійної інформації з елементами насильства й жахів. Відповідні фільми — бойовики, трилери, фільми жахів — упевнено кваліфікуються громадською думкою як "соціально небезпечні", такі, що чинять на психіку й поведінку глядачів виключно деструктивний вплив. При цьому особливий наголос робиться на негативних наслідках впливу згаданих фільмів на дітей та підлітків, чия психіка перебуває у стані формування і є, як прийнято вважати, вкрай чутливою до втручань з боку телебачення, яке називають "жорстоким", "агресивними" і "бездуховним". У зв’язку з цим все частіше йдеться про необхідність медіаосвіти населення і озвучується думка про те, що якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню аудиторію, прищепити їй "психологічний імунітет" до патогенного впливу ЗМІ, пов’язаний з надміром екранного насильства.

Постійне нагадування про ймовірність причинного зв’язку між переглядом фільмів жахів та деструктивною, асоціальною поведінкою глядачів, підтримує існуючі в свідомості людей сумніви й недовіру до цих фільмів, переконання щодо величезної шкоди, яку вони несуть дітям. З мого погляду, тут має місце однобічне, безальтернативне і через це певною мірою патогенне програмування громадської думки. Закономірним результатом цього програмування є те, що, незважаючи на відсутність будь-яких аргументованих доказів, переважна більшість (понад 65%) опитаних мною дорослих виступають категорично проти перегляду фільмів жахів дітьми. Однак, ми гадаємо, що громадськість негативно налаштована на ці фільми не стільки тому, що має конкретні підтвердження шкідливого їх впливу, скільки через те, що переконання щодо такого впливу насаджене їй тими ж мас-медіа.

Фільми жахів розглядаються переважно як такі, що становлять одну класифікаційну групу з іншими фільмами, де також присутні сцени насильства, передусім з трилерами та бойовиками. На відміну від дітей, які досить точно виділяють фільми жахів серед інших, дорослі сприймають і кваліфікують ці фільми як однорідні з бойовиками й трилерами і позначають усі їх разом, використовуючи типові емоційні кліше — "жахливі (аморальні, бездуховні, соціально небезпечні і т.ін.) фільми", "суцільні жахи й розпуста", "фільми, що пропагують культ насильства" тощо. Такі узагальнення є вкрай некоректними, оскільки всі згадані вище фільми належать до принципово різних жанрових напрямів кіно. Під час перегляду трилера, бойовика чи фільму жахів у свідомості глядачів актуалізуються неоднакові психологічні механізми сприймання і, отже, вони здатні чинити на глядацьку аудиторію неоднаковий вплив.

З огляду на це, я хотів би, щоб кожен дорослий переглядаючи фільми жахів відповів собі на ряд запитань: «Чому діти, незважаючи на пережитий емоційний дискомфорт, люблять дивитися фільми жахів, або яке місце посідають ці фільми в житті сучасної дитини?». Відповівши на ці запитання, я вважаю, що дорослі зробили б свій певний внесок у вирішення даної проблеми.