51.Східна патристика. Великі каппадокійці.

Патристика — у філософії загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви.

Становлення і прийняття основної догматики християнства на Нікейському (325 р.) та Константинопольському чи Цареградському (381 р.) соборах поставило перед філософствуючими теологами нові завдання, а саме: тлумачити, розуміти, роз'яснювати, виправдовувати і при можливості систематично викладати основи віровчення.

До найвідоміших патристів східної гілки патристики належать "три світочі каппадокійської церкви" у малоазійській римській провінції Каппадокія, що межувала з Вірменією. Це — Григорій Назіанзін (бл. 330 — бл. 390), єпископ Константинопольський, прозваний Богословом; Василій Великий (330 — 379), єпископ Кесарійський; молодший брат Василія Кесарійського і друг Григорія Богослова Григорій Нисський (бл. 325 — бл. 394), який був єпископом у Ниссі.

Філософствуючи у руслі проблеми віри та розуміння Бога, "каппадокійці" поглиблюють ідею трансцендентності (потойбічності) Бога, користуються неоплатоністичними методами, які приводять до апофатичної (негативної) теології. Бог не має атрибутів і не піддається визначенню, оскільки перебуває за межами світу. Така позиція (її виробляв ще Оріген) імпонувала церкві, оскільки сприяла вірі. Проте в той же час апофатизм погрожував підірвати уявлення про особистого Бога як носія волі й промислу. Деперсоналізація його відкривала дорогу пантеїзму (Бог міститься в усіх речах світу).

Тому ідея трансцендентності Бога світу доповнюється розроблюваною каппадокійцями на основі неоплатонізму ідеєю приходу Бога у світ, ідеєю боголюдини, яка постала у центрі христології. З одного боку, Бог сходить у світ, з іншого — людина здатна піднятися до Бога, оскільки вона є богоподібною істотою. Не обходять каппадокійці і тринітарну проблему. Особливо багато нею займається Григорій Нисський, який доповнює віру в єдиносутність Отця, Сина і Святого Духа принципами розуміння їх єдності, почерпнутими з неоплатонізму. Як відомо, неоплатоніки розрізняли у сфері ідеального світу три іпостасі, або субстанції: єдине, ум (логос) і світову душу, з яких кожна наступна менш досконала, ніж попередня. Григорій же почав розглядати кожну з трьох субстанцій як цілком рівні одна одній іпостасі божественної Трійці. У зв'язку з цим він запропонував розрізняти сутність (сутність усіх ликів Бога одна) та іпостась (їх три).

Божественна сутність виражає єдність і одиничність Бога й існує немовби самостійно, але водночас однаково присутня у кожній з трьох іпостасей. Останні самостійні і в той самий час єдині. Як зазначає В. В. Соколов, зусилля обох Григоріїв та Василія щодо обгрунтування догмату Трійці сприяли остаточному засудженню аріянства на Другому вселенському соборі християнської церкви в Константинополі в 381 р. та прийняттю цього догмату офіційною церквою.

52.Західна патристика. Блаженний Августин.

Найвизначнішим із західних батьків церкви був Августин Блаженний Спираючись на неоплатонізм, Августин створив цілісну релігійно-філософську систему, що слугувала джерелом мудрості аж до XIII сторіччя. Головна увага філософського вчення зосереджує на проблемах Бога і світу, буття і часу, віри і розуму, істини і знання, добра і люта, свободи волі, історичного прогресу. Основною проблемою вчення Августина, як і багатьох його патристических попередників, виступає відношення Бога і світу. Це відношення характеризується креоценизмом, тобто визнанням створення світу богом із "нічого" в обмежений відрізок часу. Августин категорично заперечить наявність якогось "матеріалу", "цеглинок" для створення світу. Це, на його думку, обмежує всемогутність. Розробив вчення про два світи: фізичний і небесний (ідеальний світ Платона) у книзі "Про град Божий". Вчення про двоїстість світу Платона сприймалося як провісник християнства. У християнському світі: ангели, архангели, херувими, серафими, престол, влада і т. д. - це 9 щаблів ідеального світу. Проблема часу розглядається Августином також через утвір. Самий Бог перебуває поза часом, у вічності, тобто в постійно дійсному. Розподіл часу на минуле, дійсне, майбутнє є прерогатива людини. Час тому є людське поняття. Минуле пов'язано з пам'яттю, що наполяже зі спогляданням, що є зі сподіваннями і надіями. Вчення Августина про суб'єктивний час зробило помітний вплив на розвиток європейської філософії, зокрема, на вчення Декарта, Канта й інших.

Співвідношення Добра і зла розглядається Августином як градація добра - від абсолютного до мізерно малого в матеріальному світі. Зло не існує саме по собі, а є лише відсутністю добра, як тиша - відсутність шуму, темрява - світла, хвороба - здоров'я. Абсолютність божественного добра і відносність зла знімає з бога відповідальність за зло, що існує у світі. Теодицею (виправдання бога) Августина нерідко називають християнським оптимізмом.

Людська душа (розумна душа) відповідно до вчення Августина створена богом і є безкінечної. Головними її Властивостями є думка, пам'ять і воля. Душу береже в собі всі події історії й особистого життя, "управляє тілом". Головна діяльність душі визначається не розумом, а волею: безустанний пошук божественної істини можливий тільки при наявності твердої волі, заснованої на вірі. Звідси відома формула - "Віруй, щоб розуміти". У такий спосіб віра перевершує по своїй значущості знання.