Історична довідка

Третім Універсалом Центральної Ради (ЦР) від 7 листопада 1917 року проголошувалося утворення Української Народної Республіки (УНР) – самостійного політичного утворення в межах нової загальноросійської федерації.

До такого кроку український парламент підштовхнули події жовтня – початку листопада 1917 р. в Росії, де після Жовтневого збройного перевороту стрімко почала встановлюватись більшовицька влада і, як відгук на це, в пролетаризованих регіонах України почали робитися окремі спроби встановити контроль над представництвами ЦР і Тимчасового уряду більшовиками.

Більшовизація Росії погіршила і без того напружені відносини Києва та Петрограда. Уряд В.Леніна відмовлявся визнавати владу ЦР в Україні і вимагав передання усієї повноти влади Радам селянських, робітничих та солдатських депутатів.

ЦР, зі свого боку, також не визнавала легітимною нову владу в Росії, а відтак – відкидала вимоги «радянізації» України, оскільки у самій ЦР були представники як від селянських, так і від робітничих та солдатських рад.

Але причиною невдоволення радянської Росії була фактична відсутність у цих радах членів РСДРП(б), російської більшовицької партії: її підтримували лише пролетаріат промислових районів Сходу України (історично склалося, що пролетаріат в Україні репрезентований був або етнічними росіянами, або зрусифікованими українцями-маргиналами, що переселилися у місто з села і влились у російську міську культуру – власне української міської культури на Підросійській Україні, особливо у Донбасі, не склалося).

Однозначно заперечували більшовики і утворення нової федеративної Росії, – їх метою була світова соціалістична революція, а тому: утворення єдиної радянської держави у світових масштабах.

Однак опір, на який наштовхнулися більшовики, змінив їх плани і змусив перше задуматись про встановлення свого контролю над колишніми окраїнами Російської імперії, тим самим розпочинаючи новий виток у історії російської імперської колоніальної політики.

До початку грудня 1917 р. уряд В.Леніна дотримувався тактики підбурення до повалення влади ЦР власними українськими силами. Робота більшовицьких агітаторів спрямувалась на підбурення до повстання регулярних військових частин на території України (на цей час продовжувалась І Світова війна і в Україні знаходився Західний фронт Російської імперії).

Але спроба повстання у Києві 30 листопада провалилась – повсталих роззброїли і відправили залізницею до Росії. Через декілька днів спробу захопити Київ здійснив 2-й Гвардійський корпус. Але його марш на Київ з Поділля без бою зупинив під Васильковим 1-й Український корпус генерала П.Скоропадського (майбутнього Гетьмана України), що нараховував до 60 тис. солдат та офіцерів.

Після цього Росія стає на шлях створення офіційної більшовицької опозиції, щоб від її імені і її силами встановити контроль над Україною. 4-5 грудня 1917 р. у Харкові скликається І Всеукраїнський з’їзд Рад.

Паралельно зі з’їздом уряд радянської Росії направив 4 грудня 1917 р. ультиматум, підписаний В.Леніним та Л.Троцьким, з вимогою до ЦР визнати владу рад в Україні, передати їм свої повноваження і саморозпуститися.

Цей ультиматум став повною несподіванкою для делегатів самого з’їзду рад у Харкові і підштовхнув лівих есерів (партія українських соціалістів-революціонерів), що становили більшість, провалити спробу проголосити офіційно радянську владу в Україні.

Більшовики змушені були вдатися до фальсифікування результатів з’їзду. У день закінчення його роботи радянська Росія оголосила війну ЦР і 6-7 грудня розпочала наступ на Харків.

Формальним приводом до вторгнення на територію України послужила нейтральна позиція ЦР у використанні військами Війська Донського отамана Калєдіна української території для нападів на Південь радянської Росії.

Реально ЦР їх стримувати не могла, оскільки, по-перше, не мала достатньо для цього війська, а по-друге, в іншому разі поряд із Західним фронтом з Австро-Угорщиною отримала б ще і Східний із Військом Донським.

У Гомелі, Брянську та Бєлгороді концентрувалися російські війська, щоб вести наступ у трьох напрямках: Гомель–Чернігів–Бахмач–Київ під командуванням Р.Березіна, Брянськ–Глухів–Конотоп–Бахмач–Київ під командуванням А. Знаменського та Бєлгород–Харків–Лозова–Катеринослав (Полтава)–Київ під командуванням П.Єгорова, за загальним командування усіма цими силами В.Антонова-Овсієнка. Перші дві групи мали з’єднатися під Бахмачем і об’єднатися з останніми вже під Києвом.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 до січня 1918 кількість військ, вірних УНР, зменшилася до близько 15 тисяч людей у всій країні.

Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.

За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилася патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:

«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»…

8 грудня 1917 р. радянські війська захопили Харків і наступного дня зібрали з’їзд Рад депутатів Криворізького та Донецького басейну, котрий 12 грудня проголосив утворення Української Республіки Рад. Головою першого українського радянського уряду більшовики змушені були призначити представника Партії українських есерів – їх вплив у радах був беззаперечний – Ю.Мєдвєдєва (тільки з березня 1918 р. ним став більшовик – В.Затонський), а головою штабу російських військ – М.Муравйов.

Командувати українськими червоногвардійцями призначили Ю.Коцюбинського, хоч це було більше формально – для демонстрації участі українців у війні.

На початок війни радянські збройні сили становили біля 60 тис. російських та до 100 тис. українських червоногвардійців. Відразу ж основні сили були кинуті на захоплення економічно важливих регіонів Криворіжжя та Півдня України.

Повстання 26 грудня у Катеринославі, організоване місцевими більшовиками, допомогло захопити це місто радянськими військами. Вже в січні більшовики захопили Олександрівськ (Запоріжжя) – 10 січня 1918 р., 14 січня – Миколаїв, 17 січня – Одесу, 18 січня – Херсон.

6 січня 1918 р. з наступу на Лозову та Бахмач почався наступ на Київ. Справжньою трагедією обернулося захоплення Полтави, де, за особистого наказу М.Муравйова, було знищено близько 10 тисяч жителів.

На Південно-Східному напрямку українським військам не вдалося стримати наступ військ Березіна та Знаменського, і близько 10 січня 1918 р. вони з’єдналися під Бахмачем.

Спільний наступ під загальним командуванням М.Муравйова почався у напрямку Ніжина. Одночасно у Києві, подібно до Катеринослава, почалося повстання більшовиків на заводі «Арсенал». Воно, на відміну від катеринославського, було придушене військами ЦР на початку лютого 1918 р., але для цього ЦР змушена була зняти регулярні війська з фронту, що відкрило дорогу більшовикам на Київ.

Обороною напрямку вздовж залізничного перегону Бахмач-Ніжин керував полковник А.Гончаренко. У його розпорядженні були курінь Юнацької Військової Школи отамана Капкана (600 бійців, 20 старшин, 18 кулеметів), «червоні і чорні» гайдамаки під командуванням С.Петлюри та 1-ша сотня галицьких Січових Стрільців Р.Сушка, – усього до 3 тис. бійців. Сотня Р.Сушка була знята з фронту спочатку на придушення спровокованого більшовиками бунту Наливайківського полку під Броварами, а після – повстання на «Арсеналі».

У Четвертому Універсалі (22 січня 1918 р.) уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами, а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців.

Незабаром у київських газетах з'явилося звернення до українського студентства.