Судження е.Канта

Кант виділяє три класи суджень, два з яких відповідають класові означень (відповідно, аналітичні судження) та класові емпіричних суджень чи гіпотез (відповідно, синтетичні судження a posteriori). Оскільки ці два класи принципово, як переконливо показав Юм, не дають аподиктичного знання про реальність (а факт існування такого знання для Канта засвідчує стан наук), то Кант вводить третій клас суджень — синтетичні судження a priori, істинність яких засвідчується не з означень чи досвіду, а зі спеціальної здатності чистого розуму. Необхідність дослідження можливостей чистого розуму вводиться дескриптивним питанням "Як можливі синтетичні судження a priori?" стосовно кожної зі сфер пізнання, де вони вважаються актуальними: математики, природознавства (Physica), метафізики.

Спосіб вирішення поставленої задачі у Канта вказує на надзвичайну залежність його системи від дійсності факту наявності і методологічної необхідності синтетичних суджень a priori у вказаних ним науках. Констатація наявності синтетичних суджень a priori базується передусім на переконанні у теоретичній неможливості їхньої відсутності. Якщо ми зможемо вказати спосіб, згідно з яким конкретні кантівські приклади синтетичних суджень a priori виявляться суперечливими або неоднозначними стосовно реальності, а також відшукаємо рівноцінні формальні умови, які не підпадатимуть під кантівський формалізм, але задовольнятимуть вимогам до обґрунтування тих наук, на які посилається Кант,— буде спростовано концепцію, принаймні, про вказану Кантом конкретизацію можливості аподиктичного пізнання реальності, хоч би й обмеженої явищами, за допомогою синтетичних суджень a priori. Зокрема, якщо ми будемо успішними, то пояснимо, яким чином у кожному випадку третій клас суджень зводиться до одного з перших двох.

Наведені Кантом приклади, засновані на понятті про варіацію змісту поняття речі, який розширюється у синтетичному судженні, встановлюють фундаментальне розрізнення між аналітичними і синтетичними видами суджень, яке має таке саме значення у логічному емпіризмі. Так, судження "всі тіла є протяжними" є аналітичним, оскільки приписує суб'єктові судження предикат, який "вже міститься у понятті" про цей суб'єкт. Оскільки судження виноситься без звертання до досвіду, але на основі одного лише поняття, воно є апріорним. Стосовно цього Шлік додає: "... адже жоден досвід не може виявити тіл, які не є протяжними". Здійснивши розведення мовної і речової реальності, Шлік погоджується з аналітичним характером таких суджень, адже якщо ми зустрічаємо у досвіді дещо непротяжне, то ми не можемо кваліфікувати його як тіло, оскільки це суперечило б означенням. Звідси випливає, що аналітичні судження ґрунтуються на логічному принципі протиріччя, а відтак є вивідними з означень за допомогою цього принципу. З іншого боку, судження "всі тіла мають вагу" є синтетичним, оскільки приписує суб'єктові судження предикат, який "не міститься у понятті" про цей суб'єкт, а є запозиченим з досвіду.

Синтетичне судження завжди містить у собі референцію до факту, який дається в інтелектуальній інтуїції безпосередньо як фактичний зв'язок. Кант припускає субстанційне існування речей самих по собі, внаслідок чого стикається з проблемою якісно розрізняти емпіричне (вертикаль "явище — поняття") і чисте зв'язування (горизонталь "поняття — поняття"), а також непізнаваність зв'язування речей самих по собі (горизонталь "річ — річ"), яка замінюється на синтез уявлень у спогляданні (горизонталь "явище — явище"). Не визнаючи моментів інтелектуальної інтуїції речей зовнішнього світу (а саме — безпосереднього досвідного сприйняття речі самої по собі як такої разом з її суттєвою структурою), які він правильно асоціює з фактичністю досвіду, Кант переконаний, що зв'язок не дається об'єктом, не є однорідним чи подібним до зв'язків речей самих по собі, а створюється суб'єктом на основі явищ у спонтанному акті розсудкової самодіяльності. "Зв 'язок (conjunctio) багатоманітного взагалі ніколи не може бути сприйнятий нами у відчуттях...; серед усіх уявлень зв 'язок є єдине, що не дається об'єктом, а може бути створене тільки самим суб'єктом... Але поняття зв'язку містить у собі, окрім поняття про багатоманітне і синтез його, ще й поняття про єдність багатоманітного. Зв'язок є представлення про синтетичну єдність багатоманітного". Хоча на місце об'єктивно реальної єдності предметів досвіду у Канта стає суб'єктивна трансцендентальна єдність самосвідомості, однак заснована вона, все ж таки, на інтуїтивній самоочевидності факту я мислю. Таким чином, Канту не вдається остаточно розвести апріорне синтетичне пізнання й інтелектуальну інтуїцію.

Номотетична діяльність розуму, яка встановлює правила і закони пізнання, цілеспрямована на фільтрацію усього багатства фактичності, задаючи аподиктичність виняткової значущості окремих її сегментів, яка своє остаточне обґрунтування віднаходить вже тільки як деяка повинність у компетенції практичного розуму. Сталі критеріальні форми для визначення реальності, хочби які вони були, представляють її у принципово збідненому змісті, обмеженому "раз і назавжди встановленою" Кантом сферою можливого досвіду. Можливий апріорний синтез, який претендує на емпіричне застосування, є попередньо зв'язаним чітко окресленими, однак насправді конвенційними формами фактичності, які підносяться Кантом до рангу фундаментальних відношень. Критика з боку логічного емпіризму розкриває і перекриває деякі з можливих джерел переконання Канта в існуванні синтетичних суджень a priori. "У класі означень, які за самою своєю природою є валідними незалежно від досвіду і відтак є a priori, існує велика кількість конвенцій, які, взяті надприродно, здаються невиводимими з означень, а значить — синтетичними". За Кантом, аподиктичні судження математичних наук — арифметики і геометрії—уможливлюються апріорними форми чуттєвого споглядання, оскільки вони є науками часової і просторової форм інтуїції відповідно, у якій об'єкти досвіду підкоряються тим законам, згідно з якими відбувається сам досвід як когнітивний процес. Принцип, застосовний до чуттєвості, поширюється Кантом на мислення. Зв'язування також відбувається згідно з певними формами, які є фундаментальними атомарними концепціями — категоріями. Останні нерозривно зв'язані з чуттєвістю і задають її понятійну форму. Тому вони мають бути необхідно істинними щодо реальності (маючи на увазі, що це реальність, дана лише у можливому досвіді, а не сама по собі), оскільки ми не можемо мислити зв'язків цієї реальності інакше, ніж за допомогою вказаних категорій. Та реальність, яка дається нам у явищі — а це єдина і вся можлива реальність досвіду — повністю конформна категоріальному мисленню, в якому суто логічні форми мислення покладаються в емпіричну реальність. Згідно з означеними категоріями конституюється і реальність взагалі, яка сама виявляється категорією.

Отже, реальність відповідає апріорним законам нашого мислення, а це означає можливість висловлювати деякі твердження про неї a priori. Сума таких тверджень, які є синтетичними судженнями a priori, складає принципи чистого природознавства.

Трансцендентальну логіку Кант визначає як науку, що вивчає “походження, об’єм і об’єктивну значущість” апріорних знань . Ця наука має справу лише з законами розсудку і розуму, а також розглядає взаємодію рецептивності і спонтанності. На відміну від формальної трансцендентальну логіку апріорі співвіднесено із предметом. Ця наука складається з двох частин, тобто 1) аналітики, що стосується начал і принципів, згідно з якими можливо мислити предмет, та 2) діалектики, що критикує суперечності розуму. Обидві частини також важливі для кантівського розуміння досвіду. Перша дисципліна трансцендентальної логіки становить канон оцінки емпіричного застосування розсудку, а друга – критику розуму і розсудку у їх застосуванні до позафізичного світу.

Головні положення і основний висновок трансцендентальної аналітики можна сформулювати так. По-перше, зв’язність та єдність між “окремими досвідами” є необхідними для конституювання досвіду об’єктивного та закономірного світу. По-друге, поняття, які застосовано у досвіді, становлять саме правила такої єдності і зв’язності. По-третє, поєднання досвідів за певними правилами під поняттями є необхідною умовою єдності свідомості, тобто самосвідомості. Ця необхідна єдність, тобто єдність самосвідомості – це “трансцендентальна єдність аперцепції”. Ще Кант визначає трансцендентальну єдність аперцепції як “та єдність, через яку все дане у спогляданні поєднано у понятті про об’єкт”, тобто як об’єктивну, а не суто суб’єктивну єдність свідомості . Таким чином, досвід виявляється можливим, коли чуттєвість підведено під поняття. Стара, добре опрацьована формальна логіка свідомо уникала зв’язку із чуттєвістю. Натомість трансцендентальна логіка, як уже зазначалося, апріорі стосується предмета. Завдяки цьому трансцендентальна аналітика тлумачить дванадцять форм формальних пропозицій традиційної логіки у їх застосуванні до уявлень. У такому тлумаченні форми формальних пропозицій стають категоріями, тобто чистими поняттями розсудку. Категорії – це апріорні поняття розсудку, що визнаються як “апріорні можливості досвіду (і можливості споглядання, і можливості мислення” . Аналітика також дає правила об’єктивного застосування категорій у таблиці основоположень . Завдяки цьому розсудок розкриває свою природу як “здатність апріорі зв’язувати і підводити багатоманіття даних уявлень під єдність аперцепції” .