IV. Інгібітори протонової помпи (іпп)

ІПП – блокатори Н⁺/К⁺-АТФази (омепразол, лансопразол, пантопразол, рабепразол, езомепразол).

Встановлено, що синтез кислоти залежить від активності аденилатциклази, яка активує Н⁺/К⁺-АТФазу – ензим, локалізований в мікроворсинках секреторних канальців. Механізм дії ензиму заключається в забеспеченні електроннейтрального обміну іонів К⁺ на іони Н+. Стимуляція парієтальної клітини гістаміном збільшує афінність іонів калію до клітинної мембрани. Таким чином, при наявності іонів калію навколо поверхні секреторних канальців проходить їх обмін на протони, які виходять в позаклітинний простір, а калій потім реабсорбується. Цей процес отримав назву “протонової помпи”. Інгібітори Н+/К+-АТФази гальмують надходження іонів Н+ в клітину і, як наслідок, блокують заключну стадію секреції соляної кислоти, що призводить до гальмування базальної і стимульованої секреції (незалежно від природи подразника), що супроводжується противиразковим ефектом, пригніченням активності Нр (Helicobacter pylori).

Класифікація ІПП:

ІПП І класу – омепразол, ланзопразол

ІПП ІІ класу – заміщені бензимідазоли: омепразол, ланзопразол, пантопразол

ІПП ІІІ класу – рабепразол, езомепразол

Покази до призначення. Рефлюкс-езофагіт, виразкова хвороба шлунку і 12-ПК, стресові виразки, синдром Золінгера-Елісона, гастрит з підвищеною кислотністю, НПЗЗ гастропатії та їх профілактика.

V. Блокатори гістамінових н2-рецепторів

Блокатори Н₂ гістамінових рецепторів (БН₂Г) – лікарські засоби, які конкурують з гістаміном за Н₂-рецеторів і викликають зниження базальної і стимульованої (гістаміном, гастрином, холіноміметиками, кофеїном, прийомом їжі) секрецію соляної кислоти в шлунку та пепсиногену.

Класифікація БН₂Г-рецепторів

І покоління – циметидин

ІІ покоління – ранітидин

ІІІ покоління – фамотидин

Покази до застосування. Виразкова хвороба шлунку та 12-ПК, синдром Золінгера-Елісона, симтоматична виразка шлунку і 12-ПК (НПЗП, ГКС, стресові виразки), загострення рефлюкс-езофагіту. Показані при неефективності інших методів лікування і протипоказах до призначення М-холінолітиків.

Протипокази. Вагітність, лактація, виражені порушення функції печінки та нирок.

Фамотидин (квамател) ефективніше від циметидину в 40 разів і ранітидину у 8 разів при лікуванні кислотозалежних ерозивно-виразкових пошкоджень верхніх відділів ШКТ. Знижує секрецію соляної кислоти і активність пепсину; в одноразовій дозі 40мг знижує нічну секрецію Н+ іонів на 94%, базальну секрецію на 92 %.

Тривале застосування БН₂Г -рецепторів обумовлює високу активність гістидиндекарбоксилази, що призводить до накопичення гістаміну в СОШ. На початковому етапі це викликає посилення репаративних процесів, особливо у фамотидину шляхом: збільшення кровотоку в СОШ, збільшення продукції бікарбонатів, збільшення синтезу Рg, посилення репарації епітелію.

При тривалому застосуванні внаслідок надмірного накопичення гістаміну починають розвиватися дистрофічні процеси з утворенням виразок.

У випадку швидкої відміни розвивається синдром “рикошету”.

Середня терапевтична доза для квамателу – 40 мг, ранітидину – 300 мг, циметидину – 800 мг.

Т_1/2 квамател – 10-12 год.; ранітидин – 7-8 год.; циметидин – 5 годин.

Квамател безпечний при тривалому прийомі; вірогідність побічних ефектів складає 1%; не порушує функції печінки; немає антиандрогенної дії, тому не викликає імпотенції; не підвищує рівень пролактину в крові, тому не викликає гінекомастії; не підвищує біодоступність алкоголю оскільки не знижує активності алкогольдегідрогенази печінки і може використовуватись для лікування ерозивно-виразкових ушкоджень шлунку і 12-ПК у людей, які страждають на алкоголізм. Не взаємодіє з ферментною системою цитохрому Р₄₅₀, тому не впливає на метаболізм ЛЗ (непрямі антикоагулянти, дифенін, теофілін, пропранолол, метронідазол). Однак при підвищенні рН шлункового соку може зменшувати всмоктування одночасно застосованого кетоконазолу.