Тема 4. Соціальне партнерство

4.1. Соціальне партнерство в умовах ринкових відносин

Соціальне партнерство  це система регулювання соціально-трудових відносин і узгодження інтересів найнятих робітників і працедавців за допомогою укладення колективних угод.

У реальному житті соціальне партнерство є альтернативою всякій диктатурі класу або особи, цивілізованим методом вирішення соціальних конфліктів на різних рівнях, тобто за допомогою норм, які захищають інтереси обох сторін.

У більшості розвинених країн відмінність доходів 20 % найбільш бідних і багатих сімей не перевищує 10 разів. Основну частину населення складає середній клас, який має вельми високий рівень життя, і абсолютно не схильний до радикальної зміни суспільної системи – особливо, до переділу власності.

Основою цивілізованих відносин між партнерами на ринку праці повинні бути принципи, розроблені МОП:

Принцип 1 – загальний і міцний світ може бути встановлений тільки на основі соціальної справедливості.

Принцип 2 – ненадання в якій-небудь країні працівникам людських умов праці є перешкодою для інших країн, охочих поліпшити положення трудящих.

Принцип 3 – свобода слова і свобода об'єднання є необхідними умовами постійного прогресу.

Принцип 4 – убогість в будь-якому місці є загрозою для загального добробуту.

Принцип 5 – всі люди, незалежно від раси, віри і підлоги, мають право на матеріальний добробут і духовний розвиток в умовах свободи і демократії, стійкості в економіці і рівних можливостей.

Принцип 6 – повна зайнятість і підвищення життєвого рівня.

Принцип 7 – у соціально-етичному розумінні праця не є товаром.

Разом із загальними принципами МОП можна виділити специфічні принципи організації роботи партнерів. Такими принципами є: дотримання норм законодавства; повноважність представників сторін; рівноправ'я у свободі вибору і обговоренні питань, що становлять зміст колективних договорів і угод; добровільність сторін в ухваленні зобов'язань; реальність забезпечення цих зобов'язань; систематичність контролю і відповідальність за їх виконання; неприпустимість ухвалення в колективних угодах (договорах) умов, погіршуючи положення працівників у порівнянні з угодами вищого рівня. Ці принципи мають дотримуватися на всіх рівнях формованої у нас системи соціального партнерства  від національного до конкретного підприємства (організації, установи).

На практиці соціальне партнерство здійснюється на принципах трибічного представництва або трипартизму. За визначенням МОП трипартизм  це будь-яка система трудових відносин, коли держава, працедавці і трудящі виступають як незалежні сторони, кожна з яких виконує свої функції.

Предметом договору є питання оплати праці, зайнятість, умови праці, соціальне забезпечення і соціальні гарантії для працівників певної професії, галузі або території, що встановлюються понад гарантований державою мінімум. Переговори ведуться, як вже наголошувалося, при посередницькій ролі держави, яка може брати участь в переговорному процесі безпосередньо (через своїх представників) і опосередковано (через арбітражні органи, погоджувальні комісії і законодавчі акти).

Угоди і колективні договори виконують три функції. Перша  захисна для найнятих робітників  полягає в тому, щоб працедавець не зміг, використовуючи свою владу і силу, змінити умови праці в збиток працівнику. Друга  організаційна  означає стандартизацію трудових відносин і наочність витрат на зміст штатів. Третя мирна  направлена на те, щоб на період дії договору не допустити трудових конфліктів і висунення нових вимог з питань, які вже включені в угоди і колективні договори.

Система соціального партнерства в Україні знаходиться ще тільки на початковій стадії розвитку, хоча основні її елементи (сфера застосування, зміст колективних договорів і угод, сторони переговорів і їх повноваження, періодичність переговорів і процедура вирішення конфліктів тощо) вже визначені і закріплені разом із законодавчими актами, зокрема Законами України «Про колективні договори і угоди», «Про оплату праці», Кодексом законів про працю, а також Указом Президента «Про національну раду соціального партнерства».

4.2. Договірне регулювання заробітної плати

Договірне регулювання оплати праці найнятих робітників в Україні здійснюється на основі системи тарифних угод на всіх рівнях управління, які досягаються в результаті колективних переговорів.

На рівні підприємства, організації тарифна угода як складова частина колективного договору укладається між уповноваженими на те представниками адміністрації або власника і профспілки (представниками трудящих).

Предметом генеральної тарифної угоди є:

- розмір прожиткового мінімуму і мінімальних соціальних гарантій у сфері оплати праці (заробітної платні) і доходів всіх груп і верств населення, які забезпечували б достатній рівень життя;

- диференціація мінімальних тарифних ставок за видами виробництва, робіт у виробничих галузях залежно від тяжкості праці, але не нижче встановленої державою мінімальної заробітної платні;

- єдині для всієї території України мінімальні тарифні ставки компенсаційних доплат за роботу в несприятливих, шкідливих і небезпечних умовах праці, які диференціюються за видами і категоріями умов праці;

- мінімальний розмір тарифних ставок за основними (ведучими) професіями працівників галузей і підгалузей народного господарства і загальних галузевих професій і посад;

- соціальний захист найбільш незахищених верств населення;

- вимоги до охорони праці і навколишнього середовища;

- обов'язки сторін з питань зайнятості;

- взаємні зобов'язання сторін із виконання угод.