1.3. Сади Середньовіччя

Науку, яка займається вивченням історії Середньовіччя, називають медієвістикою. Цей розділ історичної науки позначає середньовічний період, який ішов за історією стародавнього світу і передував новітній історії. Поняття середні віки (від лат. медіум аевум) появилося в XV-XVI ст. в італійських істориків-гуманістів. Це епоха зародження, розвитку і розкладу феодалізму. Рубежем між стародавнім світом і середньовіччям вважається крах рабовласницької Римської імперії (умовна дата 476 р.). Рубежем між середньовіччям і новітньою історією є Англійська буржуазна революція XVII ст. Середньовіччя в інших регіонах світу має власні історичні межі.

У Середньовіччі виділяють три періоди: раннє (IV-IX ст.), романське (X-XII ст.) і готичне (кінець XII-XIV ст.). Історія садово-паркового мистецтва цього періоду повязана в основному із озелененням королівських палаців, замків феодалів і монастирів. Докладний опис розвитку садів Середньовіччя ускладнений відсутністю памяток садово-паркового мистецтва й обмеженою кількістю літературних та архівних джерел.

У культурі середньовіччя виділяють два основні стилі – романський, який панував до половини ХІІІ ст., і готичний, який замінив романський і тривав до епохи Відродження.

Після падіння Римської імперії германські племена - кеміри та тевтони, які на час воєн з Римом вже вели осілий спосіб життя і займалися скотарством і землеробством, запозичили від римлян культуру винограду, а також і саме поняття про сади. Німецьке слово Garten (сад) походить від латинського hortus, а слово Frucht (плід) від frucktus.

Проте після розпаду Римської імперії до початку епохи Відродження, за період 1,5 тисячі років, до нас не дійшло жодної теоретичної містобудівельної праці. В епоху Середньовіччя будувалися нові, відновлювалися і розширювалися старі міста, але це робилося на основі старих теоретичних розробок. Оскільки роль середньовічних міст у господарському і культурному плані була незначною, це негативно вплинуло на їх планування і розвиток. У містах “за мурами” не було місця для садів, а приміські території спеціально обезліснювали із оборонно-стратегічних міркувань.

На відміну від античного Риму з його архітектурою відкритих просторів: стадіони, іподроми, театри, сади палаців і вілл, феодальне середньовіччя тяжіє до закритості – оборонні мури монастирів і замків замикають краєвид. Якщо в античному Римі однородинний будинок (domus) і багатородинний комплекс (insula) мали дворики із зеленню (перистилі), то в середньовічному місті рядове фронтальне розміщення будинків передбачає інший підхід. За будинком розташовується подвіря, дальше – господарська будівля, а сад витісняється на ще незабудовану територію або за міські мури. Натомість композиція вулиці збагачується елементами фронтальної забудови, з боку якої відсутнє місце для рядової посадки дерев і створення квітників.

Середньовічна урбаністика з домінуванням оборонних фортифікацій все ж мала забезпечити спілкування населення “міст за мурами” з оточуючою природою, яка була поряд. Так появилися поблизу оборонних стін квіткові луки – “сади кохання” та міські гаї. Якщо дозволяла площа, в дворах все ж таки влаштовували невеликі сади.

У ХІІ ст. поза міськими мурами влаштовувались значні за територією prato commune (комунальні луки, або луки загальноміського користування). Як зразок поєднання внутріміського і заміського ландшафту такі prato ще й сьогодні можна побачити у Флоренції, Відні, Кракові (Болонья). Подібно до античних заміських вілл, в середньовічній Європі появляються заміські резиденції королів. Така, наприклад, зявилася у 1357 р. у Лобзові під Краковом резиденція короля Казимира Великого. Згодом подібні резиденції можна було зустріти в Англії та Франції.

На розвиток садово-паркового мистецтва Середньовіччя впливало знайомство з працями вчених античного світу, які збиралися і копіювалися в монастирях. Водночас монахи, опрацьовуючи ці джерела, мали власні трактати. Наприклад, у ІХ ст. монах монастиря у Фулдзі Рабанус Маурус у своєму трактаті “De universo” подає, між іншим, відомості стосовно вирощування садів, які мав можливість особисто оглянути. Цінним документом, в якому збереглися відомості про сади часів французького короля Карла Великого (768-814), є так звані “капітулярії короля” (єдині для усієї Франції закони), де в частині, що стосується садів, знаходимо звернення до трактату Колумелли “Простеньке господарство”.

Великий вплив на розвиток природознавства, а також рослинництва і садівництва мали праці німецького філософа і богослова, монаха-домініканця Альберта Великого (1193-1280), зокрема, “Сади-вірідарії”. Однак фундаментальною працею тих часів слід вважати трактат “Про рослинництво” Піетро де Кресцентіса (1230-1320), в якому восьмий розділ був повністю присвячений створенню садів. Праця була написана у 1305 р. і стала відомою у всій Європі, справивши значний вплив на розвиток садів.