3.2. Принципи передачі власних назв російського походження.

Неможливість перекладу (приклади й винятки). Специфіка передачі фонетичних і стру­ктурних особливостей у зв'язку з соціальними функціями власних назв. Національна ідентифікація й інтернаціоналізація власних назв. Особливості передачі російських букв "и" та "е" в основах власних назв. Відмінювання прізвищ. Особливості звертань і творення імен по батькові. Особливості мовного етикету при перекладі або складанні ділових документів з використанням звертань.

Принципи передачі власних назв спираються на їх особливий статус, а отже, фонетичні процеси та їх формальна передача засобами української мови відрізнятимуться від принципів передачі загальних назв. Передусім треба пам'ятати про таке:

1. Власні назви іншою мовою не перекладаються (принцип недо­торканної власності). Як правило, передаються лише фонетичні і струк­турні особливості української (чи якоїсь іншої) мови, якщо вони не руй­нують адресну або інформативну функцію. Треба пам'ятати, що будь-який переклад власних назв насправді є актом перейменування, який має спи­ратися на рішення відповідних органів, що уособлюють у собі права пев­ного власника.

Наприклад, Кузнецов - Кузнецов (а не Ковалів), Дьяков - Дьяков (а не Дяков чи Дяків), Красноармейск - Красноармійськ (не Червоноармійськ) з чергуванням [е] - [і] і пом'якшеним суфіксом -ськ-; Святогорск - Свято- гірськ з пом'якшеним суфіксом -ськ- і чергуванням [о] - [і] у закритому складі (бо йдеться про "Святі гори"), але Углегорск - Вуглегорськ (а не Ву- глегірськ, бо йдеться про місто) з фонетичною "протезою" [в] і пом'якшеним суфіксом -ськ-; село Красне ("красиве"), а не Червоне чи Красное тощо.

Отже, при передачі російських (іншомовних) власних назв у першу чергу слід орієнтуватися на об'єкт, на його соціальний, національний або культурно-історичний контекст, а вже потім працювати зі словом, відо­бражаючи фонетичні і структурні особливості української мови.

2.   Проте при інтернаціоналізації або регіоналізації власної назви з прозорим значенням компонентів (але з яскраво вираженою адресною фу­нкцією) переклад стає єдино можливим способом підкреслити загальносві­тову або невизначену належність об'єкта (принцип спільної або невизна- ченої власності): Северный Ледовитый океан - Північний Льодовитий океан, проспект Освобождения Донбасса - проспект Визволення Донбасу, Первое мая - Перше травня, Южные авиалинии - Південні авіалінії, улица Большая Житомирская - вулиця Велика Житомирська, площадь Незави­симости - майдан Незалежності (але Сєвероморськ, Владивосток, Пер- вомайськ). Такі власні назви, як правило, не вживаються без номенклатур­них термінів (Аравійське море, мис Доброї Надії, Перська затока) або ма­ють при собі прикметники на означення розмірів, взаємного розміщення та сторін світу, що виступають у складі географічних назв (Великий каньйон, Нижній Новгород, Південна Америка, Північний полюс).

3.  Принцип національно-адресної ідентифікації враховується:

- при передачі власних назв типу Ворошиловськ, Єнакіеве з суфіксом -ов-, -ев-, -ев- (бо в їх основі російські прізвища Ворошилов, Єнакіев) і Ва­сильків, Київ (суфікси -ів-, -їв- в українських назвах від Василь, Кий); при передачі закінчень у присвійних прикметниках на -о або -е: Іваново, Домо- дєдово, Внуково (населені пункти Росії) і Єнакієве, Ханжонкове, Мукачеве, Рівне (населені пункти України); при варіюванні коренів -поль- // -піль-: Севастополь, Маріуполь, Констянтинополь (об'єкти, пов'язані з грець­кою культурою, де -поль- має значення "місто") і Тернопіль, Добропілля (міста, пов'язані зі слов'янською культурою: "тернове поле" - Тернопіль, Тернопілля, "добре поле" - Добропілля) тощо. Слід також пам'ятати, що за­кінчення -(ь)е в російських географічних назвах передається українською мовою як -я: Забайкалье - Забайкалля, Затишье - Затишшя, Заволжье - Заволжя;

    при відтворенні російських прізвищ типу Толстой, Крамськой (рос. Толстой, Крамской) і українських типу Чепурний (рос. Чепурной). У цих випадках варіанти закінчень - яскраве свідчення належності цих людей до певної національності (у російській мові під наголосом у прикметників чо­ловічого роду закінчення -"ой, а в українській - завжди -ий). Проте в ро­сійських географічних назвах прикметникового походження завжди буде закінчення -ий: Белый Яр - Бєлий Яр, Великий Устюг - Великий Устюг, Крутой Лог - Крутий Лог;

-    при пом'якшенні кінцевого [ц'] у власних назвах слов'янського по­ходження: Кравець, Швець, Кролевець (але Ліфшиц, Клаузевіц, Кац)

Проте поки що національна ідентифікація не враховується при передачі імен та імен по батькові (діє радянська традиція національної невизначеності): Анна - Ганна, Николай - Микола - Миколайович (хоча точніше було б Миколович від Миколи, а Миколайович від Миколая). Ось чому цілком справедливо ця усталена традиція починає сьогодні долатися передусім у практиці розмовного, художнього й публіцистич­ного стилів. Наприклад, ім'я українського письменника Миколи Хви­льового передається сьогодні в російській мові як Микола, а в україн­ській рекламі при передачі прізвища російського співака Баскова зу­стрічається варіант Ніколай Басков.

4.   Принцип статевої ідентифікації слід враховувати при відміню­ванні прізвищ.

Чоловічі прізвища, якщо вони вписуються в граматичну систему укра­їнської мови, відмінюються завжди (принцип "несталості"): Терлак Ми­кола - Терлака Миколи; Шевченко Тарас - Шевченка Тараса; Навка Ілля - Навці Іллі (але: Олег Чапні - Олегу Чапні; Олексій Толстих - Олексія Тол- стих; від Живаго, Дурново тощо). При цьому у подвійних прізвищах від­мінюються обидві частини на знак рівності окремих родів: Донецький державний університет економіки і торгівлі імені М.І.Тугана- Барановського; твори І.Нечуя-Левицького тощо. Але: виконавчий комітет міста Івано-Франківська, бо у цьому випадку поєднуються за допомогою інтерфікса -о- в одній складній назві ім'я і прізвище.

Що стосується жіночих прізвищ, то вони відмінюються тоді, коли структура слова формально "підходить" під жіночий рід (принцип "гар­монії"): Сорока Тетяна - Сороці Тетяні, Мурза Людмила - Мурзи Людми­ли (але: Красько Ніна - Красько Ніни; Сидаш Олена - Сидаш Олени).

5.    Принцип класифікаційно-родової належності реалізується при відмінюванні географічних назв. Так, назви населених пунктів відміню­ються (до міста Києва, у місті Одесі тощо), а назви залізничних станцій, портів тощо, що дублюють назви населених пунктів, - ні: до станції Біла

Церква, біля станції Житомир, від порту Миколаїв тощо. Те саме стосу­ється назв кафедр або комітетів: кафедра менеджменту і господарського права; кафедра розвідки корисних копалин, а не кафедра "Менеджмент і господарське право", кафедра "Розвідка корисних копалин" (бо в таких випадках йдеться про власні назви, які втрачають пряме значення напрям­ків наукової діяльності у сфері менеджменту або розвідки). Крім цього, ві­дмінювання географічних назв, що походять від присвійних прикметників, відрізняється від відмінювання відповідних прізвищ: Киров, Пушкин (прі­звища) - Кіровим, Пушкіним; Киров, Пушкин (географічні назви) - Кіро­вом, Пушкіном;

Отже, особливості української вимови і морфології враховуються ли­ше тоді, коли ці особливості не впливають на інформативну або адресну природу власної назви. В останньому випадку треба передавати власні назви якнайближче до звучання у мові-джерелі (рос. Пугачёв - укр. Пу- гачов, рос. Афанасьев - укр. Афанасьев, фр. Bordeaux - укр. Бордо, рос. Ильин - укр. Ільїн, рос. Гурьин - укр. Гур'їн). При цьому слід пам'ятати про специфіку передачі суфіксів -ськ-, -цьк-, -зьк-, -ець- у прізвищах слов'янського походження, м'яку, тверду і роздільну вимову в українських та іншомовних словах, про фонетичні процеси, пов'язані з подовженням і подвоєнням, спрощенням, чергуванням тощо: рос. Забайкалье, Беспалов, Раздоры, Подкопаева, Рассыпное, Харцызск, Воинов, Измаилов, Токарь, Кравец - укр. Забайкалля, Безпалов, Роздори, Підкопаєва, Розсипне, Хар- цизьк, Воїнов, Ізмаїлов, Токар, Кравець тощо.

Проте найбільшу значимість мають особливості передачі російських букв и, е в основах власних назв, а також специфіка оформлення імен по батькові та звертань.

3.3. Правопис дієслів.

1. Дієслова з часткою не завжди пишуться окремо: не хочу, не буду, не працюю, не знаю. Виняток становлять дієслова, які без не не вживаються: нехтувати, незчатися, ненавидіти, нестямитися.

2. Дієслова першої дієвідміни (теперішнього або майбутнього часу доконаного виду) мають тематичний голосний е і такі особові закінчення: -у (-ю), -еш (-єш), -е (-є), -емо (-ємо), -ете (-єте), -уть (-ють). Напр.: пиш-у, пиш-еш, пиш-е; пиш-емо, пиш-ете, пиш-уть.

3. Дієслова другої дієвідміни теперішнього або майбутнього часу доконаного виду мають тематичний голосний и і такі особові закінчення: -у (-ю), -иш (-їш), -ить (-їть), -имо (-їмо), -ите (-їте), -ать (-ять). Напр.: нош-у, нос-иш, нос-ить; нос-имо, нос-ите, нос-ять.

4. Від дієслова бути утворюється тільки форма є, що заступає усі інші форми і вживається рідко. Іноді використовуються архаїчні форми: для другої особи однини -єси, для третьої особи множини -суть.

5. Майбутній час дієслів недоконаного виду має такі форми: а) Особові форми допоміжного дієслова бути + інфінітив: буду читати, будеш працювати (складена форма). б) Інфінітив + скорочені особові форми колишнього дієслова -тиму, -меш, -ме, -мемо (рідко -мем), -мете, -муть, що стали дієслівними закінченнями і злилися з інфінітивом: пектиму, читатиме, читатимем та ін. (складна форма).

6. Майбутній час дієслів доконаного виду має форми: а) Префікс + дієслово в теперішньому часі: прочитаю, скажу, напишу (проста форма). б) Деякі безпрефіксні дієслова доконаного виду з закінченням теперішнього часу із значенням одноразової дії: гримну, лежу, пущу, стукну.

7. Дієслова минулого часу особових закінчень не мають. Натомість у чоловічому роді вони мають нульове закінчення і суфікс –в, у жіночому роді закінчуються на -ла, у середньому — на -ло і в множині всіх родів — на -ли: писав, писала, писало, писали. Давноминулий час дієслова складається з форм минулого часу цього дієслова та відповідних форм минулого часу допоміжного дієслова бути: носив був, ходила була, ходили були.

8. Дієслова наказового способу мають такі форми: 2-ї особи однини із закінченням на -и або мають нульове закінчення: носи, бери, говори; стань, дай, грай, маж; 1-ї особи множини із закінченням -ім (о), -мо: ходімо, робімо, носімо, кажімо; 2-ї особи множини із закінченням -іть, -те: пишіть, живіть, ідіть, робіть; грійте, дійте, купуйте; 3-ї особи однини і множини, так звані описові форми наказового способу, які утворюються за допомогою часток хай, нехай, що додаються до особового дієслова: хай скаже, нехай напише, нехай працює і под.

9. Дієслова умовного способу утворюються за допомогою формотворчих часток б і би й дієслова минулого часу, причому частки б і би пишуться з дієсловом окремо: хотів би, сказав би, написав би та ін.

10. Неозначена форма дієслова закінчується на -ти: писати, відповідати, працювати, ходити, читати.

В усному мовленні і в художній літературі можуть вживатися скорочені форми інфінітива на -ть: брать, казать, читать, відповідать тощо.

3.4. Правопис прислівників.

Правопис прислівників ускладнюється тим, що поряд з прислівниками, які за загальним правилом повинні писатися разом, уживаються різні прислівникові сполучення, що застигли в невідмінюваних конструкціях і пишуться окремо: напрокат — на світанку, спозаранку — з ранку до вечора, наостанку — до останку, надвечір — під вечір, безперестанку — без краю, опівночі — о пів на шосту. Так само можуть писатися через дефіс прислівники, а співзвучні їм інші частини мови — окремо: по-твоєму — по твоєму сліду, по-молдовському — по молдовському слову, вчотирьох — в чотирьох відрах і т. д. 

Насамперед слід пам'ятати, що прислівники пишуться разом: абикуди, аніскільки, аніяк, безвісти, безустанку, вволю, вчетверо, утрьох, водно, взаперті, вдосвіта, влад, внічию, впереміж, вповні, впору, врозтіч, вщерть, деінде, довіку, дотла, дотепер, заодно, забагато, заочі, здуру, зісподу, зозла, навздогін, натроє, навхрест, надміру, нарозхват, насміх, натщесерце, урозсип, чимраз, спідсподу, нарозпашку, напропале, насилу, поодинці, попервах, щораз, щосили, щодуху, якнайбільше, щонайкраще.

Прислівники, співвідносні з іменниками та прийменниками, розрізняються тільки в контексті: «Назустрічкотились широкі, як море, степи» і «Чужинець, видно, теж ніяк не сподівався на зустріч і зупинився з розгону, важко дихаючи» (О. Гончар). 

Деякі прислівники відрізняються від однозвучних слів наголосом: надворі, набік, насміх, внічию, вповні. («Вечір надворі, ніч наступає...» (нар. тв.) На дворі були розбиті клумби). 

Погано засвоюється правопис сполучення числівника з прийменником та однозвучний прислівник: «Вони вдвох хутенько піднялися на гору» (О. Десняк); «Помістилися ми в двох хатах дуже добре і просторо, так що, здається, ніхто нікому не заважає» (Леся Українка). Іноді помилки трапляються через нерозуміння самого слова, способу його утворення: «Тарас спідлоба глянув на дядька» (О.Іваненко); «Кінь скаче вчвал щосили, щодуху» (Леся Українка). 

Прислівникові сполучення, які пишуться окремо, запам'ятати важко, бо їх дуже багато. Краще усвідомити, з якими прийменниками такі сполучення вживаються, щоб потім вони відклалися в пам'яті. Пишуться окремо з прийменниками без: без відома, без краю, без ліку, без наміру, без пуття, без упину, без черги, без сумніву; деякі прислівникові сполучення з прийменником в (у): у далечінь, у (в) затишку, в ногу, в обмін, в обріз, в (у)  разі, в цілості, в (у) цілому, в основному, з прийменником до: до кінця, до загину, до краю, до запитання, до обіду, до лиха, до останку, до побачення, до речі, до смаку, до лиця; з прийменником з: з вечора до ранку, з ранку до вечора, з боку на бік, з ноги на ногу, з краю в край, з переляку, з розгону, з дня на день, але: зверху до низу і знизу доверху; з прийменником за: за дня, рік за роком, день за днем, за кордон, за рахунок, за світла, за безцінь; деякі прислівникові сполучення з прийменником на: на бігу, нальоту, на ходу, на бік, на весну, на видноті, на відчай, на відшибі, на гамуз, на диво, на добраніч, на зло, на око, на мить, на незабудь, на смерть, на слово, на ура, на самоті; з прийменником під: під боком, під гору, під кінець, під силу, під вечір, під час; з по: по двоє, по змозі, по можливості, по суті, по щирості, по честі, по черзі; з у: у вічі, у поміч, у вись, у стократ, рік у рік, раз у раз, день у день. 

Через дефіс пишуться прислівники, що утворилися з прикметників, присвійних займенників на -ому (-ьому), зрідка-и та прийменника по: по-доброму, по-батьківськи, по-вашому, по-літньому, з прийменника-префікса по та порядкового числівника на -е: по-перше, по-десяте, по-четверте. Прислівники, які складаються з повторюваних синонімічних та антонімічних основ, також пишуться через дефіс: врешті-решт, з діда-прадіда, з давніх-давен, давним-давно, не сьогодні-завтра, рано-вранці, більш-менш, видимо-невидимо. Прислівники з частками -то, -от, -таки, будь-, -небудь, казна-, хтозна-: десь-то, просто-таки, так-таки, як-от, будь-де, коли-небудь, казна-куди, хтозна-як; окремі прислівники: по-латині, на-гора, десь-інде, десь-інколи, десь-колись, геть-чисто, де-факто, де-юре — пишуться через дефіс. Чимало прислівників мають у своєму написанні два дефіси, особливо з часткою не, прийменником на, які стають префіксами: як-не-як, коли-не-коли, де-не-де, десь-не-десь, хоч-не-хоч, віч-на-віч, всього-на-всього, пліч-о-пліч, будь-що-будь. 

Іноді спостерігається плутання в написанні н і нн у суфіксах прислівників. Слід пам'ятати, що коли прислівник утворено від прикметника з одним н чи дієприкметника, то пишеться одна літера н: самовіддано, неждано-негадано, неприховано, нечувано, несподівано, натхнено, шалено, якщо ж у прикметнику вживається нн, то й прислівник пишеться з двома н: нескінченно, страшенно, бездоганно, безцеремонно, старанно, законно, сезонно, натхненно, незліченно, незчисленно, священно.

Частки аби-, ані-, чи-, що-, не-, ні-, стаючи префіксами, пишуться з прислівниками разом: абикуди, абияк, аніскільки, аніколи, чимало, неабияк, неспокійно, небезпечно, ніяк, нікуди, щодень і щодня, щогодини, щомісяця, несхвально, несхитно, нізвідки. 

Окремо пишуться деякі прислівникові сполучення, в яких поєднується форма називного відмінка з орудним: кінець кінцем, сам самотою, один одним. Фразеологічні сполучення, що є еквівалентами складних прислівників, також пишуться окремо: ні слуху ні духу; ні собі ні людям; ні на йоту; один в один; один за одним; нога за ногою; ні в сих, ні в тих; курям на сміх; ні з сього, ні з того; ні за що, ні про що; сам на сам; душа в душу; лице в лице; час від часу.

Прислівники можуть переходити в прийменники, частки, виконувати функції службових сполучних слів, ставати префіксами в таких словах, як: передплата, колобродити, дехто, творити нові частини мови: попередити, учорашній, тьмяно-зеленаві. Напр.: «Ніхто не знає, коли й де побудовано цю шхуну» (М. Трублаїні); «Куди голова задумала, то туди й ноги несуть» (нар. тв.). Отже, сполучними словами стають відносні первинні прислівники. Перехід прислівників у прийменники і творення похідних прийменників від іменників з прийменниками спричинили плутанину в написанні таких сполучень, як: всередину — в середину, вбік — в бік, зсередини — з середини, збоку — з боку, всередині — в середині, напочатку — на початку, наполовину — на половину, нашвидку — на швидку, втретє — в третє, впорожні — в порожні, нарешті — на решті, зрештою — з рештою, тимчасом як — тим часом. Крім тим часом, усі прислівники пишуться разом:«Напочатку тиша пригнічувала його, адже любив гомін, людський вир» (Ю. Мушкетик); «Вивантажували зерно, коли бункер наповнювався наполовину» (газ.); «А тим часом висока мета, широкий, вагомий замір, як відомо, породжує впевненість, мобілізує всі творчі зусилля митця» (В. Козаченко). У решті випадків іменники з прийменниками, прикметники, числівники з прийменниками треба писати окремо: на середину ріки, в серединірозділу, в середині місяця, з боку адміністрації, в бік Дніпра, на швидку руку, в порожні мішки, зупинились на решті фактів, на початку повісті, з рештою товаришів, з середини речення, на половину кімнати.

Окрему групу слів становлять слова категорії стану. Це незмінні слова прислівникового чи іменного походження, які виражають стан і виконують функцію головного члена у безособовому реченні. Їх у мові небагато. Вони розподіляються за значенням на кілька груп: а) ті, що виражають фізичний і психічний стан людини: важко, легко, боляче, страх, досадно, шкода, боязко («Було якосьчудно і по-новому приємно, що лоскотали чоло холодні краплі, що спливало на нього зелене світло, що в серці стало так спокійно, ліс на небі» — М.Коцюбинський); б) слова, що виражають стан природи: тихо, темно, видно, холодно, тепло, вітряно («Ой видно село, широке село під горою...» — нар. пісня); в) слова, що виражають модальні значення — можливості, неможливості, необхідності: можна, слід, потрібно, треба, необхідно («Але досить холодних зимових тем!» — журн.). 

Категорія часу виявляється у зв'язці бути або в її замінниках — стати, робитися: Дітям було (стало) весело, дітям буде весело, дітям весело. Частково виявляється спосіб і вид: надворі видно, надворі зробилося видно, надворі стане видно, надворі було б видно. У минулому і майбутньому часі переважає доконаний вид, у теперішньому — тільки недоконаний вид. Нечіткість граматичних категорій, здатність виконувати роль головного члена, невиразність меж і пізнє утворення дає підстави багатьом мовознавцям заперечувати слова категорії стану як окрему частину мови. В українських академічних працях слова категорії стану приєднано до прислівників і розглянуто як окрему групу за синтаксичними функціями.