Р екомендована література

1. Концепція функціонування та розвитку фондового ринку України: Концепція функціонування та розвитку фондового ринку України: Постанова Верховної Ради України від 22 вересня 1995 р. — Розд. «Система регулювання фондового ринку».

2. Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.1991 р. із змінами та доповненнями. — Гл. 10.

3. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» від 30.10.1996 р.

4. Мельник В. А. Ринок цінних паперів. — К.: А.Л.Д., ВІРА-Р, 1998. — Гл. 14 «Правове регулювання».

5. Лисенков Ю. М., Римарук О. И., Музиченко О. В. Фондовый рынок: Терминологический словарь-справочник. — К.: Диалог-пресс, 1997. — Гл. 2. — Разд. «Деятельность по регулированию фондового рынка». — С. 51.

6. Мозговий О. М. Фондовий ринок: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 1999. — Розд. 6 «Державне регламентування фондового ринку України». — С. 195.

7. Мозговой О. Н. Зарубежный фондовый рынок. — К.: УАННП, 1998. — Разд.: «Государственное регулирование фондового рынка», «Государственный контроль», «Саморегулируемые организации».

8. Рынок ценных бумаг: Учебник / Под ред. В. А. Галанова и А. И. Басова. — М.: Финансы и статистика, 1996. — Разд. 10 «Рынок ценных бумаг и его регулирование». — С. 143.

9. Колесник В. В. Введение в рынок ценных бумаг. — К.: А.Л.Д., 1995. — Гл. 4 «Правовое регулирование рынка ценных бумаг». — С. 130.

Тема 8. Аналіз фондового ринку

При засвоєнні курсу «Фондовий ринок» студент повинен оволодіти навиками ранжирування об’єктів та явищ, які він вивчає, виділяти з багатьох найважливіші. Творчість студента може вияви­тися в селекції потрібних показників аналізу, у побудові причин­но-наслідкових мереж, в оволодінні засобами технічного та фундаментального аналізу.

Аналіз (вивчення) фондового ринку — поняття широке, що охоплює як цінні папери, так і всю його багатогранну інфраструктуру. Аналіз може бути результативним, якщо виконує низку вимог, які ставляться до нього, а саме:

1. Аналіз як певна система повинен мати всі її атрибути та форми забезпечення, у тому числі методичні, інформаційні, програмно-технічні, кадрові та організаційні.

2. Аналіз повинен бути цілеспрямованим та адресним, орієнтованим на певних користувачів та певні цілі й завдання.

3. Арсенал засобів аналізу має включати методи для виконання аналізу різних видів: структурного, порівняльного, дисперсійного, динамічного та кореляційного.

4. До складу робіт з аналізу фондового ринку треба включати ретроспективний аналіз (виявлення тенденцій), оцінку існуючої ситуації та прогноз на найближчу за часом перспективу.

Зрозуміло, студент не повинен забувати, що інформація має бути достовірною, вичерпною та свіжою. Основне джерело — звітність суб’єктів фондового ринку, передусім емітентів. Показники звітності мають бути максимально використані, що слугує підставою для скорочення обсягу звітності, дуже обтяжливої для звітуючих. Визначення ступеня коливання (дисперсії) дозволить знаходити не лише функціональні, а й стохастичні залежності між показниками, що також слугуватиме скороченню звітності.

Для цілей аналізу можна застосовувати такі бази порівняння: а) показники минулого періоду (попередній рік, початковий рік певного періоду, усереднені показники певного періоду, показники найкращі, найгірші, середні); б) показники інших ринків; в) нормативні показники і стандарти.

Найпопулярнішими напрямами аналізу фондового ринку є: аналіз реципієнтів (для обґрунтування інвестицій), аналіз цінних паперів (фундаментальний та технічний), аналіз ризику, розробка фондових (біржових) індексів та аналіз портфеля цінних паперів.

Аналіз реципієнтів, насамперед підприємств-емітентів, здійсню­ється передусім для обґрунтування інвестицій. Існують такі кри­терії обґрунтування інвестиційних рішень: 1) прибуток; 2) прибут­ковість; 3) час; 4) надійність вкладень. Для визначення цих кри- теріїв використовується значна кількість показників, у тому числі різноманітні коефіцієнти. Різні міжнародні фінансові організації, наприклад Світовий банк або Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), пропонують набори показників аналізу фондового ринку. Для прикладу розгляньмо рекомендації ЮНІДО (United Nations Industrial Development Organization). Серед відносних показників ЮНІДО першим називає коефіцієнт співвідношення довгострокових позикових коштів та акціонерного капіталу, який показує міру фінансового ризику як для акціонерного, так і для позикового капіталу. Цей коефіцієнт показує також, якою мірою залишок несплаченого боргу покривається повними активами фірми. ЮНІДО рекомендує також цілу низку інших показників, зокрема, коефіцієнт покриття, співвідношення між дебіторською та кредиторською заборгованістю, індекс прибутковості, капіталовіддачу тощо. Коефіцієнт покриття обчислюється шляхом розподілу поточних активів на короткострокові зобов’язання і виражає короткострокову платоспроможність (допу­стиме відношення оборотних коштів до поточних пасивів). Однак цей показник може ввести в оману, оскільки товарні запаси, що входять до складу оборотних засобів, не реалізуються за готівку. З цієї причини ЮНІДО радить удаватися до додаткової характеристики за допомогою розрахунку коефіцієнта «абсолютної» ліквідності (загального покриття балансу), який отримують діленням готівки (плюс ліквідні цінні папери й дисконтні рахунки до одержання) на короткострокові зобов’язання (кредити та інші пасиви). Можна також використати коефіцієнт покриття довгострокових зобов’язань, який обчислюють як відношення надходження готівки до величини боргу, що виплачується (відсоток плюс погашення основної суми). Показник боргу товарних запасів є мірою маркетингових можливостей. Якщо отримати показник від поділу суми по рахунках і віднести його до суми по рахунках до оплати (відношення суми готівки, короткострокових цінних паперів і дебіторської заборгованості до короткотермінових зобов’язань), то таким чином з’являється можливість знайти дисбаланс у вигляді надмірно активної промислово-торговельної діяльності за нестачі ресурсів готівки. Інтерес становить також показник прибутковості продажу, що отримується при обчисленні валового або чистого прибутку як відсотка від річного продажу.

При визначенні коефіцієнта як відношення довгострокових позикових коштів для акціонерного капіталу рекомендується підтримувати відношення заборгованості до акціонерного капіталу як 50 : 50, однак не виключені й інші переважні співвідношення, наприклад, 33 : 67 або 25 : 75. Інвестору рекомендується враховувати, що чим менший акціонерний капітал фірми, тим вищий прибуток на одну акцію, тому бажані високі значення цього коефіцієнта, оскільки це дає можливість користуватися акціонерним капіталом як важелем і контролювати інвестиційні проекти навіть за порівняно невеликого розміру вкладеного капіталу. Проте зі збільшенням частки позикового капіталу збільшується фінансовий ризик, і саме тому слід знаходити оптимальні співвідношення між величиною ризику та величиною позикового капіталу. Цим, зокрема, користуються великі інвестори, вимагаючи, аби позичальник вкладав у інвестиційний проект не менш як половину своїх коштів. Студентові важливо знати, що ЮНІДО з великою обережністю пропонує такі діапазони прийнятних значень коефіцієнтів покриття: для основного коефіцієнта покриття діапазон у межах 2,0—1,2, а для коефіцієнта абсолютної ліквідності — у межах 1,2—1,0. Опускати ці коефіцієнти нижче за 0,2 неприпустимо. По коефіцієнту покриття довгострокових зобо­в’язань рекомендується діапазон 1,5—3,0, а по коефіцієнту співвідношення між дебіторською та кредиторською заборгованістю — діапазон 0,5—0,8. Однак ці або інші нормативи можуть бути абсолютизовані: треба враховувати вимоги та умови користувачів показників аналізу.

Для цілей установлення рейтингу підприємств-емітентів можна послуговуватися такими показниками:

• чисельність працівників підприємства;

• рух грошових коштів;

• фондозабезпеченість праці;

• оборотність активів за балансом;

• балансовий прибуток (або збиток);

• коефіцієнт загальної рентабельності;

• коефіцієнт високої ліквідності активів;

• коефіцієнт термінових зобов’язань;

• поточне покриття короткострокових зобов’язань;

• коефіцієнт прямої фінансової належності підприємствам;

• дивіденди з прибутку на одного акціонера;

• частка акціонерного капіталу в статутному фонді;

• вартість дивідендів на одного акціонера;

• зміна розміру джерел власних коштів;

• заміна величини рахунків та інших пасивів.

Широку сферу застосування має так званий технічний аналіз, який розглядається як метод прогнозування цін цінних паперів, а також обсягу торгівлі та відкритого інтересу (кількості незакритих позицій). Аналізу підлягають побудова та зміст графіків.

До відома студентів: методологія технічного аналізу представ­лена кількома класичними школами, а саме:

Теорія Доу — виходить із визнання того, що тенденції промис­лового і транспортного індексів, що використовуються у технічному аналізі, проявляються в одному й тому самому напрямі.

Теорія сумарної короткої позиції — ґрунтується на тому, що інвестори, які продають свої акції без покриття, повинні будуть зрештою вийти на ринок для закупівлі акцій з метою покриття своїх позицій, а отже, вплинуть на стан ринку.

Теорія підвищення-падіння курсу — передбачає, що різниця між підвищенням і падінням курсу протягом певного часу залишається позитивною, і це може розцінюватися як тенденція до підвищення.

Теорія обсягу торгівлі — виходить з того, що різка зміна обсягу фондових операцій майже завжди передує різкій зміні курсів акцій.

Теорія неповних лотів — базується на засновку, згідно з яким дрібні інвестори діють неправильно через недостатню інформованість, тому під час прийняття рішень потрібно складати індекс, який виражає частку з неповними лотами у загальному обсязі операцій на фондовому ринку.

Хвильова теорія — виходить із того, що соціально-масова психологічна поведінка людей послідовно проходить стадії експансії, ентузіазму, ейфорії, заспокоєння, занепаду і депресії. Таку закономірність побачив і вивчив Ральф Нельсон Елліст (1871—1948). Стадійність, що повторюється, дозволяє закономірнос­тям пробитися крізь випадкові вияви стихійності. Елліст виділив п’ять хвиль у напрямку більш сильного тренда. Кожна п’яти­хвильова діаграма складається із властивих їй хвиль меншого рів­ня. Спрогнозувавши появу максимумів та мінімумів руху, можна своєчасно віддати брокерові наказ про продаж або про купівлю цінних паперів. Ризик, звичайно, залишається, але знижується до прийнятного рівня.

За кордоном технічним аналізом займаються компанії: Доу-Джонс Телерейт, Рейтер, Тенфор, Блумберг тощо. В Україні методи технічного аналізу вже засвоїли такі професіонали, як ПФТС, ІК «Проспект Інвестментс», «Альфа Капітал», «Росан Капітал», АТ «Стирол» та інші.

До системи технічного аналізу примикають фондові індекси, вельми популярні у світовій практиці. Фондовий індекс — це середня зміна цін певного набору цінних паперів. Студентові треба ґрунтовно вивчити три методи розрахунку індексів: метод середньої арифметичної простої, метод середньої арифметичної зваженої та метод середньої геометричної. При методі середньої арифметичної простої ціни акцій підприємства складаються і діляться на кількісні складові, причому враховується ринкова капіталізація кожного з підприємств. Індекс за методом середньої геометричної обчислюється множенням цін акцій, що становлять індекс, один на другий. З цього добутку здобувається корінь, ступінь якого — це число акцій в індексі.

Виконуючи аналіз фондового ринку, доводиться враховувати наявність ризику. Види ризиків інвестування різноманітні, зокрема: інфляційний, фінансовий, кредитний, валютний, а також такі види ризиків, як управлінський, галузевий, регіональний, відсотковий, недиверсифікований та інші.

Досить радикальним засобом зниження ризику є управління портфелем цінних паперів, що перебувають у власності певної особи — юридичної чи фізичної. Зміст портфельного інвестування полягає у тому, щоб створити умови, яких не можна досягти за інвестування в окремий папір. Ідеться про диверсифікацію інвестицій: різноманітність форм вкладення капіталу покликана змен­шити ризик інвестування. Популярністю користуються портфелі, що складаються з цінних паперів різних галузей виробництва. Портфелі класифікуються залежно від цілей одержання доходу того чи іншого рівня або ж від цілей убезпечення себе від можливих втрат.

Вивчаючи методологію аналізу фондового ринку, студентові слід глибоко осягнути методи управління портфелем цінних паперів.

Існують різні методи управління портфелем цінних паперів, які дозволяють: а) зберегти первісно інвестовані кошти; б) до­сягти максимального рівня доходу та в) забезпечити інвестиційне спрямування портфеля. Управління портфелем може бути активним, яке передбачає швидку зміну складу портфеля у зв’язку зі зміною ринкової кон’юнктури, і пасивне, коли портфель підбирається із заздалегідь відомих своєю стабільністю цінних паперів і тому не передбачає їхньої ротації.

Кожному, хто вивчає методологію управління портфелем цінних паперів, слід знати, що зайва диверсифікація може призвести до негативних результатів, зокрема, до купівлі ненадійних цінних паперів, витрат на пошук ефективних цінних паперів, ускладнення управління портфелем. Тому доцільнішим є формування оптимального за розміром та складом портфеля цінних паперів. Для цього слід звернутися до методів оптимізації портфеля.

Серед методів оптимізації портфеля значного поширення набула модель Марковітца, котрий запропонував статистично роз- глядати майбутній дохід, що приносить фінансовий інструмент, як випадкову змінну: доходи за окремими інвестиційними об’єк­тами випадково змінюються у певних межах. За моделлю Марковітца визначаються показники, що характеризують обсяг інвестицій та ризик. Це дозволяє порівнювати різні альтернативні мож­ливості вкладення капіталу з погляду цілей і тим самим створити масштаб для оцінки різноманітних комбінацій. Як масш­таб очікуваного доходу з низки можливих доходів зазвичай використовують найбільш вірогідне значення, яке у разі нормального розподілу збігається з математичним очікуванням.

Модель Шарпа (яка теж широко застосовується) передбачає визначення величин, що характеризують розподіл доходів окремих цінних паперів, — математичне очікування, дисперсію та коваріацію між доходами за окремими цінними паперами.

Ці та інші моделі оптимізації портфеля цінних паперів суттєво поліпшують умови для ефективного формування об’єктів вкладення капіталу та підвищення якості інвестиційних рішень у межах фондового ринку.