Український етнічний ареал на території Словаччини і Чехії.

У Чехії і Словаччині українці розселені на етніч­них землях у Східній Словаччині (Пряшівщина). Райони їх проживання безпосередньо прилягають до лемківської частини Закарпаття (раніше, до 1947 р., тобто до виселення з Лемківщини україн­ського населення, вони межували з лемківською частиною Польщі).

Наводяться такі дані: в 1921 р. у цих країнах українців проживало 102 313 чол., у 1930 р. – 118 440, у 1950 – 67 615, у 1961 – 54 984, 1970 – 58 651, у 1980 – 54 582 чол. За даними перепису 3 березня 1991 р. чисельність українців становила лише 20,6 тис. До речі, перепис 1991 р. є першим у цій країні переписом, де заповнювалася графа «національність населення». Доповнюють результати останнього перепису дані з віровизнання. Зафіксо­вано, що 1,2 % населення Чехії і Словаччини є уніа­тами (греко-католицької конфесії). Це ста­новить 186,9 тис. чол. Уніатами тут є здебільшого українці. За оцінками, реальна чисельність україн­ців у Чехії і Словаччині становить близько 150 тис. чол.

Більшість українців живе в Словаччині, де вони на 1980 рік становили 0,8 % усього населення; частка українців у Чехії була значно меншою – 0,1 %. Близько 10 тис. українців живе у великих містах – Празі (майже 5 тис.), Брно, Братіславі та ін. Близько 15 тис. пряшівських українців було переселено після війни в західну частину країни – в Судети (на колишні німецькі землі).

Головним районом розселення українців є Пряшівщина – заселена українцями (русинами-українцями) східна область Словаччини. За етнографічними ознаками пряшівські українці дуже близькі до лемків. За даними перепису 1930 р. тут жило 118 тис. чол., в тому числі 80 тис українців (73,8 %), 9 тис. євреїв (7,6 %), 1 тис. німців. (0,8 %), 21 тис. представників інших національ­ностей (17,8 %). Серед останніх – 19 тис. словаків.

Районами компактного розселення українців є населені пункти Бардіїв Свитник, Попрад, Пряшів, Гуменне та ін. В Східній Словаччині нарахо­вується 210 українських сіл, де живе 100 тис. чол. Близько 40 % українців зайнято в промисловості.

У 1945 р. в Чехії і Словаччині діяло 298 україн­ських шкіл, в тому числі 3 гімназії, одна вчительська семінарія. У 60-х роках, після процесу «словакізації» українських шкіл, їх залишилося тільки 57, з них 7 середніх.

У Празькому, Братиславському університетах працюють кафедри української мови. У міжвоєн­ний час Чехія та Словаччина були головними центра­ми зарубіжного українознавства, навчання українських студентів.

Створено Союз русинів-українців, який об’єднує 11 тис. членів.

Спробуємо простежити основні етапи формування українсько-російської етнічної межі, почавши від крайньої її точки на півночі (Сіверщина) й закінчуючи на півдні Чорним морем.

Українські етнічні землі в Росії.

Сіверщина

Відомо, що етнічна територія українців сформувалася на землях, які заселяли такі літописні східнослов'янські племена - поляни, деревляни, волиняни, бужани, тиверці, уличі, білі хорвати, а також сіверяни. Зі сходу до території розселення сіверян прилягали землі в'ятичів - племені, що взяло участь в етногенезі сучасних росіян. Саме в цьому регіоні, на сході Сіверської землі, й почала формуватися межа між двома етносами - українцями і росіянами. Ймовірно, початок її становлення припадає десь на середину XII сторіччя - після відгалуження російської етнічної спільноти від загальноруської. (Загальноруська своєю чергою залишалася генетичною базою формування українського народу). Процес становлення українсько-російської етнічної межі розтягнувся на довгі століття. Зумовлено це було і монголо-татарською навалою, і тим, що Чернігово-Сіверщина стала на тривалий час ареною суперництва за право володіння нею Литовської, потім Польсько-Литовської держави з Московською. Раз у раз на цю землю вторгалися кримські татари.

Варто зазначити також, що в той час на терені колишньої Чернігово-Сіверщини зіткнулися два колонізаційні рухи: з півдня, від Правобережжя Дніпра та Південної Наддніпрянщини, і з півночі, з різних місцевостей Московської держави, що значною мірою вплинуло на формування тут етнічної межі.

На початок XIX сторіччя етнічні межі в цьому краї чітко визначилися і дотепер суттєво не змінилися.