Базовими положеннями Кримінального кодексу є такі:

• визнання того, що законодавство України про кримінальну відповідаль­ність становить Кримінальний кодекс, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права;

• закріплення основоположних принципів цивілізованого кримінального права: немає злочину, немає покарання без вказівки на те в законі; за­стосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією за­бороняється; підставою для кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, пе­редбаченого Кримінальним кодексом;

• закріплення в кодексі принципу особистої та винної відповідальності фізичних осіб;

• поширення в Кримінальному кодексі положень, спрямованих на поси­лення боротьби з організованою злочинністю;

• розширення системи покарань, альтернативних позбавленню волі, формування санкцій Особливої частини від менш суворих покарань до більш суворих;

• остаточна відмова від смертної кари як виключної міри покарання, вста­новлення довічного позбавлення волі лише за злочини, що пов’язані з умисним убивством людини за обтяжуючих обставин;

• зниження покарання у вигляді позбавлення волі за необережні злочини;

• уведення в Кримінальний кодекс низки нових норм, що забезпечують можливість звільнення від кримінальної відповідальності та покарання;

• уведення до Особливої частини низки заохочувальних норм, Що стиму­люють позитивну посткримінальну поведінку винного;

• декриміналізація діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і бо­ротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу.

2. Поняття злочину, склад злочину. Види злочинів.

Розповідь учителя

Найнебезпечнішим проявом протиправної поведінки, яка завдає шкоди людям, суспільству й державі, є злочин.

Злочином називають суспільно небезпечне винне діяння (дія або безді­яльність), передбачене Кримінальним кодексом України, вчинене суб’єктом злочину.

Ознаки злочину:

• Суспільна небезпечність — це оціночна категорія, що характеризуєть­ся певними діями або бездіяльністю, завдає шкоди або створює загрозу спричинення такої шкоди об’єктам, які охороняються кримінальним за­коном.

• Кримінальна протиправність означає, що тільки те діяння, яке прямо пе­редбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином.

• Винність означає, що злочинним діянням вважається таке діяння, яке здій­снене умисно або через необережність. Там, де немає вини, немає і злочину.

• Караність як одна зі складових злочину означає, що за будь-який злочин у законі встановлено певний вид і термін покарання.

За Кримінальним кодексом України не є злочином діяння, що формально містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але не заподіяло і не могло заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній осо­бі, суспільству або державі.

Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.

Особлива частина кримінального права містить норми, що описують конкретні види злочинів із зазначенням видів покарань і меж, у яких вони можуть бути призначені за вчинення цих злочинів. Ці норми і зосереджені в Особливій частині Кримінального кодексу України.

За об’єктом посягання злочини поділяються на такі види:

• проти державного ладу (державна зрада, шпигунство, диверсія тощо);

• проти життя і здоров’я особи (убивство, тілесні ушкодження тощо);

• проти волі, честі й гідності особи (незаконне позбавлення волі, захоплен­ня заручників тощо);

• проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини й громадянина;

• проти власності (крадіжка, розбій тощо);

• проти громадської безпеки (бандитизм, терористичний акт тощо);

• проти безпеки виробництва; злочини проти безпекЛ руху та експлуата­ції транспорту;

• злочини проти громадського порядку та моральності;

• злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів;

• злочини у сфері охорони державної таємниці;

• злочини проти авторитету органів державної влади;

• злочини у сфері використання електронно-обчислювальних систем та комп’ютерних мереж;

• злочини у сфері службової діяльності;

• злочини проти правосуддя;

• військові злочини;

злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Розповідь учителя

Склад злочину — це система визначених законом об’єктивних і суб’єк­тивних ознак, які визначають певне суспільно небезпечне діяння як конкрет­ний злочин.

Об’єкт злочину — це те, на що посягає злочин і чому він завжди заподіює певної шкоди. Це ті суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. Від об’єкта слід відрізняти предмет злочину, під яким розуміють матеріальні речі, що мають певні властивості або обсяг чи характер (зміст) певної інформації. За предметом розрізняють окремі склади злочину, оскіль­ки предмет обов’язково вказується в диспозиції статей Кримінального кодек­су України.

Об'єктивна сторона — зовнішня сторона діяння, яка виражається у вчи­ненні передбаченого законом діяння (дії чи бездіяльності), що заподіює чи створює загрозу заподіяння шкоди об’єкту злочину.

Обов’язковими (необхідними) ознаками об’єктивної сторони як елемента складу злочину є діяння (дія або бездіяльність), суспільно небезпечні наслід­ки і причинний зв’язок. Тому в злочинах із так званим матеріальним скла­дом, тобто в таких, які вважаються закінченими з моменту настання певних наслідків (умисне вбивство, крадіжка, доведення до банкрутства), має бути встановлений причинний зв’язок між дією (бездіяльністю) і суспільно небез­печним наслідком, що настав.

Суб’єкт злочину — фізична осудна особа, яка досягла визначеного зако­ном віку. Юридичні особи (підприємства, організації, установи, політичні партії, громадські організації тощо) не можуть бути суб’єктами злочинів. Не­припустимою є колективна відповідальність за вчинені окремими особами злочини.

Відповідно до статті 19 Кримінального кодексу України суб’єктом може бути тільки осудна особа, тобто така, яка під час вчинення передбаченого ко­дексом діяння, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану пси­хіки (ч. 2 ст. 19), не підлягає кримінальній відповідальності.

Кримінальним кодексом України встановлюється, що кримінальна від­повідальність за загальним правилом настає з 16, років, а за окремі злочини, вичерпний перелік яких передбачений в частині 2 статті 22 (наприклад, убив­ство, розбій, зґвалтування), відповідальність встановлюється з 14 років.

Суб’єктивна сторона — це внутрішня сторона злочину. Вона включає ті психічні процеси, що характеризують свідомість і волю особи в момент вчинення злочину. Ознаками суб’єктивної сторони як елементу складу є вина, мотив і мета злочину. Обов’язковою (необхідною) основною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Відповідно до статті 23 Кримінального кодексу У країни виною є « психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслід­ків, виражене у формі умислу або необережності». За відсутності вини особи немає і складу злочину, навіть якщо в результаті її дії (бездіяльності) настали передбачені законом суспільно небезпечні наслідки.

Стаття 24 Кримінального кодексу України визначає умисел і його види — прямий і непрямий. При прямому умислі особа усвідомлювала сус­пільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбача­ла його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.

Стаття 25 визначає необережність та її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість. Злочинна самовпевненість виражається в тому, що особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їхнє відвернення. Злочинна недбалість має місце там, де особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків, хоча повинна була й могла їх передбачати.