2) Основні тенденції розвитку світового політичного процесу

Протягом багатьох десятиліть після Великої Жовтневої Соціалістичної Революції 1917 р. світ був розділений на соціалістичний та капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939-1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, - ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації).

Кінець 70-х - початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм.

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку. Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.

З розпадом Радянського Союзу світ змінюється з біполярного (протистояння США та СРСР) на однополярний (гегемонія США). Супердержава США починає через різноманітні інструменти (фінансові, політичні, військові) нав’язувати свою волю менш могутнім державам світу. Будучи залежними у першу чергу у фінансовому плані, світові держави починають переймати цінності, підходи, погляди Сполучених Штатів Америки.

Сьогодні світ рухається у напрямі багатополярності. Ріст економіки азіатських держав, сповільнення зросту країн Заходу призводять до втрати США домінуючих позицій у світовій політиці та формування ключових політичних гравців, які здатні кинути виклик гегемонії США. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності.

3) Основні віхи становлення України як суб’єкта міжнародних відносин

Формування України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин відбувалося наприкінці ХХ ст. в умовах як глибокої економічної й політичної кризи в СРСР, так і глобальних змін у світі. Першим кроком до фактичного і юридичного утвердження незалежності України стало прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Цей документ визначив державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. В Декларації було виражено прагнення народу до створення демократичного суспільства, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, необхідності побудови правової держави та повноцінного політичного, економічного, соціального і духовного розвитку українського народу. Проголошені Декларацією про державний суверенітет принципи переваги загальнолюдських цінностей над класовими, намір стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і буде дотримуватися трьох неядерних принципів — не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї — дають можливість Україні гідно увійти до загальноєвропейського дому та світового співтовариства.

Наступним важливим етапом українського державотворення став Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 року. В Акті зокрема зазначалося: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави – України». За Акт проголосувала абсолютна більшість депутатів Верховної Ради. 24 серпня 1991 року наша держава офіційно отримала назву – Україна, що відповідає історичній традиції. Розпочався процес утвердження атрибутів державності, без яких не існує суверенних держав. 4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор.

Однак, прийнятий Акт не був наділений відповідною юридичною силою, й Україна впродовж більш ніж трьох місяців залишалася невизнаною державою світу. Ситуацію потрібно було змінювати у такий юридичний спосіб, який би не викликав жодних сумнівів у світової спільноти щодо легітимізації проголошення незалежності України та сприяв визнанню міжнародної правосуб’єктності нашої держави. На підтвердження Акта проголошення незалежності Верховна Рада України вирішила провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум. Він був потрібен, щоб нейт­ралізувати політичні спекуляції противників української незалежності, особливо у східних і південних областях рес­публіки, які заявляли, що народ буцімто не підтримує Акт про незалежність. Союзне керівництво на чолі з президен­том СРСР М. Горбачовим, не втрачаючи надій на укладен­ня нового союзного договору, вело активну роботу в цьому напрямі. Крім того, світове співтовариство не поспішало з визнанням самостійності України, вичікуючи, як розгорта­тимуться події. На всеукраїнському референдумі кожен гро­мадянин мав чітко відповісти «Так, підтверджую», або «Ні, не підтверджую» на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Громадяни України висловились на підтримку незалежності, проголосувавши 90,32% “за”.

Підсумки референдуму виявилися більш ніж переконливими – понад 90 відсотків громадян Української РСР підтвердили чинність Акта проголошення незалежності України. Так перестала існувати УРСР. На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава – Україна.

Результат референдуму мав величезне значення. Адже це дозволило Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава, а вже 2 грудня 1991 р. незалежність України була визнана Польщею та Канадою, а пізніше всією світовою спільнотою. Так, за свідченням українських правознавців, лише у період з 1 грудня 1991 р. до 31 січня 1992 р. Україну як суверенну незалежну державу визнали понад 100 країн світу.