3.2. Психологічні основи керівництва процесом виховання

Становлення і розвиток цілісної особистості мають бути добре організованим, керованим процесом. Ефектив­ність значною мірою залежить від грамотного, послідовно­го керування ним на усіх етапах.

Педагог, включаючи учня в різні системи діяльності, стосунків і спілкування, знаючи внутрішні (психологічні) умови, механізми і закономірності процесу виховання (закономірності функціонування спонукальної, емоційно-вольової та інших сфер особистості і соціально-психоло­гічні закономірності особистісної взаємодії та функціону­вання групи), цілеспрямовано впливає на поведінку і діяльність особистості, її розвиток, створює умови для са­мовиховання.

Ще з дошкільного віку дитині слід надавати можли­вість діяти самостійно, відповідально, згідно з потребами та бажаннями, одночасно дотримуючись моральних норм, набувати досвіду відповідальності свободи вибору.

У процесі виховання особистості необхідно навчитися по­єднувати свободу і відповідальність, самостійно приймати рішення та відповідно себе поводити. Діти, привчені лише спостерігати за поведінкою інших, слухати настанови, вимо­ги, виростають соціально пасивними, безпорадними перед труднощами і проблемами життя. Розширення самостійно­сті, ініціативності, творчості є дієвим виховним чинником.

Керівництво становленням і розвитком особистості лише тоді матиме позитивний ефект, коли впливатиме на поведінку вихованця через створення та організацію вну­трішніх сил (потреб, інтелекту, самосвідомості тощо), що визначають її. Гармонійним виховання буде лише за умови, якщо дитина вільно робитиме те, що хоче, але, як зауважив Ж.Ж. Руссо, хотіти вона мусить те, чого хоче вихователь.

Традиційна виховна практика орієнтується насампе­ред на використання методів прямого зовнішнього підкрі­плення (заохочення, покарання), виховним результатом чого є вироблення у вихованців пристосовницької (со­ціальної) моралі, або моралі досягнення власної вигоди.

Досвідчений педагог ефективно використовуватиме си­туації, що виникають стихійно у житті дитини (конфлікт, провина, вчинок тощо), адже тоді вона найбільш відкрита, вразлива, внаслідок чого піддається його виховному впли­вові. Нерідко педагог спеціально створює виховні ситуації.

Виховна ситуація — поєднання психологічних, педагогічних, со­ціальних, матеріальних та інших умов; система взаємопов'язаних об'єктивних і суб'єктивних обставин життєдіяльності вихованця і вихователя.

Педагог і вихованець є основними дійовими особами виховної ситуації, яка тісно пов'язана з індивідуальними особливостями дитини, передбачає її активність, постійно саморозвивається.

Виховна ситуація може створюватися спеціально або виникати стихійно. Діяльність педагога за таких обставин повинна підпорядковуватися індивідуальним і загальним цілям виховання; ґрунтуватися на актуальній психолого-педагогічній ідеї; враховувати індивідуальність, вікові особливості учня; передбачати виховний ефект від вклю­чення учня в ситуацію (важливо точно визначити момент і тривалість включення в ситуацію, своєчасно вийти з неї).

Спеціально створена педагогом виховна ситуація має спонукати до виникнення і розвитку у дитини особистісного самовизначення, тобто здатності визначати і реалізову­вати ціннісну складову своєї життєдіяльності, стиль, спо­сіб життя, вміння переосмислювати власну моральну та духовну сутність. Стосунки з дітьми за таких умов ґрунту­ються на врахуванні їхньої гідності і права бути особисті­стю, висловлювати свої думки, впливати на судження до­рослих про неї, навіть на їхню поведінку. Вмілий педагог моделює ситуації вільної, творчої співпраці дорослого і ди­тини. Суттєвою психологічною особливістю таких ситуа­цій є забезпечення детермінуючого впливу на особистість, який реалізується виховними впливами та опосередкову­ється виховними механізмами. Це вимагає від педагога необхідних фахових, зокрема психологічних, знань.

Якість особистості, як відомо, є цілісною єдністю стій­ких мотивів і форм поведінки, що реалізують ці мотиви-Однак нерідко буває, що однакові форми поведінки, наприклад сумлінне виконання домашніх завдань, можуть бути виявом різних якостей, залежно від мотиву, який спонукає таку поведінку. Діяльність, зумовлена почуттям страху ди­тини, відрізняється від діяльності з почуття обов'язку. Та й однакові мотиви, потреби можуть по-різному реалізовува­тись у поведінці. Наприклад, підліток, який симпатизує дівчині, може носити її портфель зі школи додому або сми­кати за волосся, щоб привернути її увагу до себе.

У виховній роботі слід враховувати і те, що будь-яка якість особистості (честь, правдивість, доброта) існує тіль­ки у контексті цілісної структури особистості, в її поведін­ці, системі стосунків, поглядів, переконань.

Виховання мотивів поведінки може відбуватися за таких умов: виникнення у дитини ситуативних мотивів, спонукань під впливом вихователя, які з часом закріплюються в її пове­дінці; стихійних або спеціально організованих у процесі діяльності, спілкування і стосунків, що вибірково актуалізу­ють окремі ситуативні спонуки (стани). Систематична акти­візація поступово зумовлює їх закріплення, формування стійких мотивів. Процес становлення якості відбувається ніби «знизу — вгору». Наприклад, під час формування у школярів відповідального ставлення до праці педагог ство­рює умови для ділового спілкування, самореалізації, само­утвердження у праці, що забезпечує позитивне сприйняття праці, а також для засвоєння у процесі бесід, диспутів, наста­нов запропонованих йому цілей, ідеалів, вимог до особисто­сті, які за задумом наставника мають у неї сформуватись (ви­ховання «згори — вниз»). Ці вимоги поступово повинні бути прийнятими нею, регулювати поведінку. Задоволення наяв­них у дитини потреб зумовлює формування у неї нових яко­стей, тобто нових мотивів і способів поведінки.

Найголовнішими закономірностями виховання є:

1. Дія зовнішніх виховних впливів на дитину відбу­вається через внутрішні умови, залежність результату ви­ховного впливу від внутрішньої позиції, потреб, ідеалів, Я-концепції, ціннісних орієнтацій вихованця.

2. Цілеспрямоване включення дорослим у життя дити­ни правил, норм поведінки, контроль за їх виконанням. Перетворення вимог дорослих, суспільства на вимоги «до себе» (самовимоги) починається з їх вимушеного прийнят­тя (спочатку вони є зовнішніми для школяра). З часом від­бувається добровільне, усвідомлене прийняття, перетво­рення на внутрішні вимоги до себе.

3. Результат виховання залежить від дії стихійних (вплив на дитину засобів масової культури та інформації, спілкування із друзями, ровесниками і старшими, поза­шкільні організації, самодіяльність дитини) та керованих (школа, сім'я) чинників. Абсолютно керованих чинників не існує.

4. Створення педагогом умов для духовної і моральної самореалізації, самоутвердження та самовираження шко­лярів в індивідуальній і спільній діяльності, спілкуванні, пізнанні світу та самопізнанні, а також створення умов для самотрансцендентації (виходу за межі себе у сферу Ви­щого, Божественного, пошук сенсу свого життя).

Ефективне керівництво виховним процесом ґрунтується на знанні педагогом внутрішніх (психологічних) умов, механізмів і закономірностей цього процесу. Він спрямо­вує свої зусилля на створення умов та забезпечення мо­рально спрямованої зовнішньої та внутрішньої активності вихованців.