Виборчі системи в країнах єс

У науково-юридичній літературі поняття «виборча системи» , як правило, використовують у широкому і вузькому сенсі. Під виборчою системою в широкому сенсі розуміють впорядковані суспільні відносини, пов’язані з порядком проведення виборів, які в своїй основі регулюються нормами конституційного права, а також, нормами громадських об’єднань, що беруть участь у виборах (насамперед, статутами, програмами та іншими документами політичних партій), звичаями і традиціями, нормами політичної моралі та етики. До виборчій системі відносять також основні принципи виборчого права: загальність, вільна участь у виборах, рівність громадян, змагальність виборчого процесу, рівні можливості претендентів, гласність при підготовці та проведенні виборів та інші, на основі яких базується виборча система. Іншими словами, виборча система в широкому розумінні – це встановлений в конкретній державі механізм формування органів державної влади та місцевого самоврядування за допомогою виборів, який включає в себе кілька аспектів: закріплену в законодавстві систему органів, на які покладено повноваження щодо організації та проведення виборів; виборчий процес як врегульовану законом та іншими нормативно- правовими актами діяльність уповноважених органів, інших суб’єктів правовідносин (виборців, політичних партій, кандидатів, засобів масової інформації тощо) на різних стадіях або етапах виборів, а також спосіб встановлення результатів виборів та розподілу депутатських мандатів між кандидатами.

У вузькому сенсі слова виборчу систему розглядають винятково як закріплений у законодавстві тієї чи іншої країни спосіб встановлення результатів виборів або спосіб розподілу депутатських мандатів залежно від підсумків голосування.

Виборчі системи поділяють на мажоритарні, пропорційні та змішані. Остання поєднує в собі обидві попередні.

Виборчі системи, в основу визначення результатів голосування яких покладено принцип більшості, називаються мажоритарними. Вона застосовується в одно- та багатомандатних округах і використовується більш ніж в 40 країнах. За правилами мажоритарної виборчої системи обраним по виборчому округу вважається той кандидат (чи список кандидатів), який дістав установлену більшість голосів. Розрізняють три основних різновиди мажоритарної системи: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Відповідно до мажоритарної системи абсолютної більшості для обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50% +1) (Франція і Австрія). При такій підсистемі встановлюється мінімальний відсоток виборців, які зобов’язані взяти участь у голосуванні, щоб вибори вважалися такими, що відбулися. Мінімальний відсоток набраних голосів встановлюється, як правило, в межах 50 або 25 відсотків, внесених до списків виборців. У разі, якщо жоден з кандидатів не отримав необхідного числа голосів, призначається другий тур або повторне голосування, при якому достатньо набрати відносну більшість голосів.

Мажоритарна система абсолютної більшості має ряд недоліків. Перший полягає у тому, що голоси, подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають. Другий недолік цієї системи полягає у тому, що вона вигідна лише для великих партій. Третій недолік –вона не є результативною. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їхню кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є переголосовування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при переголосовуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову кількість голосів, то обраним вважається кандидат старший за віком (Франція).

Інколи проводять другий, третій тури голосування, допускаючи блокування кандидатів і списків до того часу, поки результати виборів не будуть встановлені. У деяких країнах у другому турі результати визначають за мажоритарною системою відносної більшості. Такий порядок існує при виборах президента у Франції, Болгарії, Польщі.

За мажоритарною системою відносної більшості обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритарна система відносної більшості поширена в Великобританії.

Звичайно, за мажоритарною системою відносної більшості вибори проводяться по уніномінальних округах. Якщо в окрузі було висунуто тільки одного кандидата, то голосування взагалі не проводиться, оскільки для його обрання досить одного голосу (кандидат може проголосувати сам за себе). Якщо ж вибори проводяться згідно з цією системою по поліномінальних округах, то голосування ще більше заходить у суперечність з його результатами.

Сутність мажоритарної системи кваліфікованої більшості полягає у тому, що при визначенні результатів голосування обраним вважається кандидат, який набрав таку кількість голосів від виборчого корпусу округу, яка водночас перевершує кількість голосів кандидата будь-якої іншої партії і наперед установлену чисельність або дорівнює їй (наприклад, 3/5, 2/3, 40%, 30% тощо). У даному випадку більшість можна назвати абсолютно кваліфікованою (понад половину) і відносно кваліфікованою (40%, 35%). У ЄС ця система не вживається, проте існує на виборах Президента Азербайджану - 2/3 голосів з тих, хто взяв участь у голосуванні.

Більш прогресивною та демократичною є пропорційна система. Вона застосовується під час формування парламентів у багатьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італі, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

За цією системою мандати по кожному виборчому округу розподіляються відповідно (пропорційно) до кількості голосів, поданих за кожний список. Вибори, що проводяться за пропорційною системою, є суто партійними. Кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади. Виборець голосує за список своєї партії цілком, хоча у деяких випадках йому надається можливість виявити своє ставлення до кандидатів у самому списку.

Розподіл мандатів внутрішньопартійного списку відбувається за двома правилами. Перше – це правило «зв’язаних («жорстких») списків». Сутність його полягає у тому, що порядок розташування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо партія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються, відповідно, перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що опинилися в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання. Друге правило – правило «відкритих («гнучких») списків» – ліквідує цей недолік. Воно надає виборцю можливості виявити своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх прізвищ цифрами (чи в інший спосіб) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу тощо. Це правило діє у Швеції, Швейцарії, Італії, Польщі.

Одним із способів порушення пропорційності в деяких країнах (наприклад, Швеції, Швейцарії, Німеччині, Чехії,) є запровадження «прохідного бар’єру». Це така вимога, згідно з якою у розподілі мандатів за пропорційною виборчою системою участь беруть тільки ті політичні партії, які набрали установлену законом кількість голосів, наприклад, не менш як п’ять відсотків голосів у Німеччині, три – у Чехії тощо.

Пропорційна виборча система може застосовуватися разом із мажоритарною. Такі виборчі системи називаються змішаними. Її використовують у Греції, Італії. Змішана система застосовується у Німеччині. Відповідно до федерального закону про вибори до Бундестагу (редакція 1994 р.) вся територія країни розділена на 328 виборчих округів, в яких відносною більшістю голосів в один тур обирається половина депутатів. Друга половина обирається за партійними списками, складеними в кожній землі.