26. Грошова реформа в Україні.

В Україні з 2 по 16 вересня 1996 р. було проведено грошову реформу "м'якого" типу з деномінацією грошових знаків (зменшенням на п'ять нулів), із зміною назви грошової одиниці. Через обмін грошових купюр (українських карбованців на гривні) замінено раніше діючий масштаб цін. Відповідно було змінено ціни всіх товарів і послуг, розміри тарифів, заробітної плати, пенсій, стипендій, платіжних зобов'язань тощо. У цьому плані грошова реформа в Україні вересня 1996 р. майже аналогічна грошовій реформі в колишньому СРСР 1961 р. Тоді було вилучено з обігу та обміняно без будь-яких обмежень старі грошові знаки на нові у пропорції 10:1.

Офіційна концепція грошової реформи в Україні базувалася на принципах "повної прозорості" і "неконфіскаційності". На жаль, ці принципи зумовили некомплексність і обмеженість реформи. Введення гривні носило більше політичний, ніж економічний характер. Українська держава отримала конституційну національну грошову одиницю.

Законодавчою основою грошової реформи в Україні був Указ Президента України № 762/96 від 25 серпня 1996 р. "Про грошову реформу в Україні". На виконання цього Указу Президента Кабінет Міністрів України і Державна комісія з проведення в Україні грошової реформи прийняли ряд інших нормативних документів.

У ході проведення реформи діяв єдиний порядок обміну купоно-карбованців на гривню для населення, юридичних осіб і банків. Українські карбованці обмінювалися на гривні (банкноти та розмінну монету) за курсом 100000 карбованців за 1 гривню. З 2 по 16 вересня 1996 р. в магазинах було виставлено два цінники – у карбованцях і в гривнях. У цей період купоно-карбованець працював на поступове вилучення з обігу. В безготівковому обігу всі операції з перерахування в нову грошову одиницю було проведено в перший же день реформи 2 вересня.

27. Наслідки інфляції та антиінфляційна політика.

Інфляція здійснює негативний вплив на суспільство в цілому. Погіршується економічне становище: знижуються обсяги виробництва, оскільки коливання та зростання цін роблять непевними перспективи розвитку виробництва; відбувається перелив капіталу з виробництва в торгівлю та посередницькі операції, де швидший обіг капіталу та більше прибуток, а також легше ухилитися від сплати податків; розширюється спекуляція в результаті різкої зміни цін; обмежуються кредитні операції; зменшуються фінансові ресурси держави.

Виникає соціальне напруження в зв'язку з тим, що інфляція перерозподіляє національний дохід не на користь найменш забезпечених верств суспільства. Вона знижує реальні доходи (кількість товарів та послуг, які можна придбати за номінальний дохід), а отже і загальний рівень життя населення, якщо номінальний дохід буде відставати від росту цін. Особливо важкою є інфляція для осіб з фіксованими доходами: пенсіями, стипендіями, заробітною платою працівників бюджетної сфери. Крім того, інфляція знецінює заощадження громадян. В зв'язку з цим, щоб стримати різке падіння життєвого рівня, держава здійснює індексацію доходів, та податкових пільг. Розгортання інфляційних процесів призводить до такого загострення економічних та соціальних суперечностей, що держави починають вживати заходів для подолання інфляції та стабілізації грошового обігу. Основні форми боротьби з інфляцією – грошові реформи та антиінфляційна політика.

Антиінфляційна політика – комплекс заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією. Історично сформувались два основних шляхи такої політики: дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів.

Дефляційна політика базується на методах обмеження грошового попиту через грошово-кредитний та податковий механізми шляхом зниження державних видатків, підвищення відсоткової ставки за кредит, посилення податкового пресу, обмеження грошової маси тощо. Особливість дії дефляційної політики полягає у тому, що вона, як правило, викликає уповільнення економічного зростання та, навіть, кризові явища. Тому більшість урядів при її проведенні в 60-70-х роках виявляли стриманість в її проведенні або навіть відмовлялись від неї.

Політика доходів передбачає паралельний контроль над цінами та заробітною платою шляхом повного їх заморожування або встановлення меж їх росту. За соціальними мотивами цей вид антиінфляційної політики застосовується рідко. В той же час досвід використання політики доходів у США при президентові Ніксоні, у Великобританії при лейбористських урядах, а також в скандинавських країнах свідчить про обмеженість її результатів. По-перше, уповільнення зростання цін викликало дефіцит на деякі товари, по-друге, зростання цін стримувалось лише на деякий час, а із скасуванням обмежень знову прискорювалося.

Варіанти антиінфляційної політики обираються в залежності від пріоритетів. Якщо ставилося завдання стримування економічного росту, то проводилась дефляційна політика, якщо метою було стимулювання економічного зростання, то перевага віддавалась політиці доходів. У разі, коли кінцевою метою було стримати інфляцію будь-якою ціною, – паралельно використовувались обидва методи антиінфляційної політики.