3. Планування потреби в матеріальних ресурсах

Потреба підприємства у матеріальних ресурсах визначається за всіма напрямами їх споживання:

1) основне виробництво;

2) капітальне будівництво;

3) впровадження нової техніки;

4) ремонтно-експлуатаційні потреби;

5) виготовлення технологічного оснащення й інструменту;

6) приріст незавершеного виробництва;

7) створення необхідних матеріальних запасів.

При цьому розрізняють потребу до витрачання і потребу до постачання.

Потреба до витрачання встановлює кількість матеріалів, які необхідні підпри­ємству для виконання плану обсягу продаж та інших робіт, пов'язаних із виробницт­вом і реалізацією продукції, для ремонтно-експлуатаційних потреб, капітального бу­дівництва.

Потреба до постачання показує, скільки підприємство повинно отримати мате­ріалів із зовнішніх джерел.

Визначення потреби в матеріальних ресурсах для основного виробництва.

Можуть використовуватися такі методи:

1) метод прямого рахунку

2) метод аналогії;

3) за типовими представниками;

4) метод динамічних коефіцієнтів.

Метод прямого розрахунку дозволяє одержати науково обґрунтовані дані про величину планових витрат матеріалів. Суть його полягає в тому, що розрахунки планової потреби матеріальних ресурсів проводяться шляхом множення норми витрат на відповідний обсяг виробництва чи роботи у плановому періоді. Методом прямого розрахунку визначається потреба в сировині і матеріалах для випуску готової продукції при встановлених нормах їх витрат.

,

де - норма витрат i-го виду матеріалу на одиницю продукції, нат. од.;

- плановий обсяг виробництва продукції, нат. од.

Метод аналогії використовують при плануванні виробництва нової продукції, для якої не встановлені норми витрати матеріалів. При цьому методі нові вироби за допомогою відповідних коефіцієнтів прирівнюються до виробів, що мають обґрунтовані норми витрат матеріалів, і потреба (П_м) визначається за формулою:

,

де – норма витрати матеріалу на аналогічний виріб, нат. од.;

– програма випуску виробів у плановому періоді, нат.од.;

– коефіцієнт, що враховує особливості матеріалу при виробництві нового виробу в порівнянні з аналогом. Як такий коефіцієнт може бути використане відношення маси нового до маси базового виробу.

Метод за типовим представником використовують при визначенні потреби у матеріалах у багатономенклатурному виробництві (підприємства швейної, взуттєвої, радіо­технічної, підшипникової та інших галузей промисловості). Типовим представником є виріб, який найбільш повно від­ображає витрати матеріалів на всю групу (партію) продукції, представником якої він є. Розрахунки проводяться за формулою:

_де – норма витрати матеріалу на типового представника, нат. од.;

О_г – програма випуску всіх виробів даної групи, нат. од.

Метод динамічних коефіцієнтів використовують, якщо на момент розрахунку на підприємстві відсутні дані про обсяг виробничої програми в натуральному виразі, а також норми витрати матеріальних ресурсів:

,

де – фактичні витрати матеріалу в звітному (попередньому) періоді;

- індекс зміни виробничої програми в плановому періоді порівняно з базовим;

- індекс середнього зниження норм витрати матеріалу в плановому періоді.

Визначення потреба в матеріалах для поповнення незавершеного виробництва

Потреба розраховується методом прямого рахунку за формулою:

де НЗВ_к, НЗВ_п – обсяг незавершеного виробництва відповідно на кінець і початок планового періоду;

Н_м – норма витрати матеріалу на виріб (деталь), нат. од.;

Потреба в матеріальних ресурсах у капітальному будівництві розраховується з вра­хуванням джерел надходження матеріальних ресурсів для здійснення будівельно-мон­тажних робіт (замовники, підрядні та спеціалізовані субпідрядні організації).

Потреба в матеріальних ресурсах для дослідно-конструкторських та науково-дослідницьких робіт визначається на основі заявок конструкторських та технологічних відділів.

Для ремонтно-експлуатаційних потреб в основному використовуються допоміжні матеріали, паливо, електроенергія. Для їх розрахунку вибирається облікова одиниця, що в найбільшій мірі відображає витрати даного матеріалу: верстато- (машино-годи­на (для витрат змащувальних матеріалів), людино-зміна (для витрат спецодягу, спец- взутгя), одиниця реалізованої продукції (для витрат тари та пакувальних матеріалів), обсяг роботи внутрішньовиробничого транспорту (для витрат палива і змащувальних матеріалів, ремонтних матеріалів).

Потребу в змащувальних матеріалах на плановий період визначають із врахуван­ням специфіки їх споживання:

де – норма витрати змащувальних матеріалів на одну машино-годину роботи да­ного обладнання, кг;

КО – кількість працюючих одиниць обладнання, од.;

Д_рп - планова кількість робочих днів підприємства на рік, дні;

К₃ - коефіцієнт змінності обладнання;

Тзм - тривалість робочої зміни, год.

Витрати оснащення визначають різними методами залежно від типу виробниц­тва та особливостей експлуатації. В основу розрахунків мають бути покладені питомі норми витрат технологічного оснащення на кожну операцію або середні норми на оди­ницю випущеної продукції (чи верстато-годину роботи устаткування).

У масовому та багатосерійному виробництві норму витрат інструменту визначають, виходячи з обсягу робіт на 1000 (або 100) верстато-годин роботи певної групи верстатів.

У багатосерійному та масовому виробництві витрати визначаються так:

де N_д – кількість деталей, що оброблюється цим інструментом, шт.;

– норма витрат ріжучого інструменту на 100, 1000 деталей, шт.;

У дрібносерійному й одиничному виробництві:

де Т_рв – час роботи верстатів, який витрачається на обробку даної групи деталей, год.;

- норма витрат ріжучого інструменту на 100, 1000 год. роботи верстатів, шт.;

Потреба в матеріалах для виготовлення інструменту розраховується залежно від кількості інструменту, яка повинна бути виготовлена за плановий період, і норм витрат матеріалів на виготовлення кожного типу інструменту.

Потреба в матеріалах на ремонт обладнання (П_рем) залежить від типу і кількості обладнання, що підлягає ремонту, і виду ремонтних робіт.

На підприємствах машинобудування за основу розрахунку беруть норми витрат матеріалів на одну ремонтну одиницю і обсяг ремонтних робіт, виражений в одиницях ремонтної складності:

де - коефіцієнт, що враховує витрати матеріалів на огляди та міжремонтне обслуго­вування;

– норми витрати матеріалів на одну ремонтну одиницю при капітальному ре­монті обладнання, нат. од.;

R₁, R₂, R₃ – сума ремонтних одиниць обладнання, що підлягає відповідно капіталь­ному, середньому і малому ремонтам;

– коефіцієнт, що характеризує співвідношення між нормою витрати матеріалів при середньому і капітальному ремонтах;

– коефіцієнт, що відображає співвідношення між нормою витрати матеріалу при малому і капітальному ремонтах.

Потреба в матеріалах на ремонт будівель на плановий період в нату­ральних одиницях визначається виходячи із питомої ваги матеріальних витрат в за­гальній вартості ремонтних робіт і структури витрат:

де О_рем – обсяг ремонтних робіт, грн.;

МВ_рем – питома вага матеріальних витрат в ремонтних роботах, %;

М_мв – питома вага даного матеріалу в загальних матеріальних витратах, %;

Ц – планова ціна одиниці матеріалу, грн.

Потреба в запасних частинах для забезпечення роботи обладнання встанов­люється на основі прогресивних норм їх витрат і кількості працюючих машин.

В залежності від конкретних особливостей роботи машин, норми витрат можуть встановлюватись в середньому на 100 машин або на основі даних про строки зносу кожної деталі машини.

Потреба в паливі частіше всього визначається шляхом множення обсягу роботи в плановому періоді на норму його витрат, при цьому норми витрат різних видів палива встановлюються в одиницях умовного палива.

Для визначення кількості палива в натуральному виразі розраховану цим методом потребу ділять на тепловий еквівалент (відношення калорійності даного палива і кало­рійності умовного палива).

Потрібна кількість палива на технологічні та енергетичні цілі визначається прямим розрахунком на підставі норм витрат умовного палива, які встановлені на одиницю продукції або робіт за формулою:

де – обсяг виробництва, нат.од.;

– норма витрат умовного палива на виконання оди­ниці продукції;

КЕ- калорійний еквівалент конкретного виду палива.

Потреба в енергії (парі) для опалення будівель залежить від об'єму і теплової характеристики будівлі, температури всередині приміщення і зовні, тривалості опалю­вального періоду і різниці між тепловмістом пари і конденсату.

Потреба в енергії на технологічні цілі визначається виходячи з норм її витрат на одиницю продукції та планового обсягу її виробництва в натуральному або грошо­вому виразі.

Кількість електричної енергії для технологічних цілей розраховується двома шляхами:

а) на планову програму:

де Вп_об – потужність, яка використовується при обробці одного виробу, кВт;

Т_м – норма машинного часу на обробку одного виробу, год.;

– кількість виробів одного найменування, шт./рік;

К_ве – коефіцієнт, який враховує втрати електроенергії.

б) за потужністю встановленого устаткування.

де Вп_у – загальна потужність встановленого устаткування, кВт.;

– фонд часу роботи цеху, год./рік;

К₁, К₂, К₃,К₄ – відповідно коефіцієнт використання устаткування по потужності, кое­фіцієнт використання устаткування по часу, коефіцієнт машинного часу (відношення ма­шинного часу до штучно-калькуляційного), коефіцієнт врахування втрат енергії в мережах.

Потреба в електроенергії на освітлення визначається в залежності від площі приміщення, норми і кількості годин освітлення. На цій основі встановлюється необ­хідна кількість освітлювальних приладів відповідної потужності. Кількість електрич­ної енергії, яка іде на освітлення, визначається за формулою:

де S – виробнича площа цеху, дільниці, м²;

Т_осв – тривалість роботи цеху з освітленням, год./рік;

Вп_осв – питома потужність освітлюваних точок (25 Вт/м²);

К_вт – коефіцієнт втрат в електричних мережах.

Витрати електроенергії на вентиляцію визначаються виходячи з потужності вентиляційних установок і кількості годин їх роботи за плановий період.

Відмінні особливості визначення потреби в обладнанні витікають із різної участі у виробничому процесі обладнання порівняно з матеріалами.

Потреба в додатковому обладнанні для збільшення виробничої потуж­ності підприємства визначається на основі розрахунку необхідної кількості об­ладнання для виконання виробничих планів. Якщо розрахована потреба в облад­нанні більше його наявності, то підприємство повинно придбати недостатню його кількість, звідси величина потреби в придбанні визначається як різниця між потре­бою та наявністю обладнання на підприємстві. Однак, при цьому необхідно врахо­вувати можливість раціонального використання наявних машин, передачі облад­нання з "широких" дільниць тощо.